Творча біографія артиста розпочалася 1984 року на сцені Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, куди він був запрошений після закінчення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (педагоги Л. А. Олійник, А. М. Роговцева).

За час роботи у франківському колективі, Олексій Богданович по праву став одним із провідних акторів театру. Його творчому почерку притаманне неординарне, інколи парадоксальне заглиблення у сутність психології персонажа. Він прискіпливий як до зорового образу, так і до найтонших нюансів внутрішнього життя створюваного героя. Мабуть, саме тому режисери в першу чергу запрошують його на ролі особистостей із складним світосприйняттям. Такими стали його Ілько з «Патетичної сонати» М. Куліша, Лукаш з «Лісової пісні» Лесі Українки, Іван Бездомний з «Майстра і Маргарити» за М. Булгаковим.

Особливою в творчості актора стала робота над образом короля Артура у виставі «Мерлін, або спустошена країна» Т. Дорста та У. Еллера. В основі п’єси покладено давньокельтський міф про лицарів Круглого Столу та чашу Грааля, про вічний пошук ідеальної побудови всесвіту і суспільства. За задумом авторів, Артур протягом сценічної дії проживає ціле життя з його злетами і розчаруваннями: від захопленого ідеями та ідеалами юнака, до мудрої, досвідченої особистості, яка усвідомлює примарність юнацьких мрій і жорстокість світу, проте не зраджує своїм духовним чеснотам. Не змінюючись зовні, Олексій Богданович з лише йому притаманним тактом, абсолютно вивіреним внутрішнім ритмом проводив глядача лабіринтами складної людської долі. В пошуках істини і взаєморозуміння блукав його трагедійний Едгар («Король Лір» В. Шекспіра), скуповував мертві душі містично звабливий Чичиков («Брате Чичиков» за М. Гоголем), намагався віднайти гармонію, досконалість і чистоту Іван Карамазов («Брати Карамазови» за М. Достоєвським), особистість парадоксально мінлива, людина високого розуму і інтелекту Іван-Богданович гинув в нетрах людської байдужості, злоби і непорозуміння.

Проте Олексій Богданович ніколи не замикався в рамках амплуа. Йому притаманні м’який гумор і самоіронія. Це позначилося на створенні образів: Графа («Кохання в стилі бароко» Я. Стельмаха), Петруччо («Приборкання норовливої» У. Шекспіра), графа Альмавіва («Весілля Фігаро» Бомарше),Тартюфа з однойменної п’єси Мольєра, принца Уельського «Кін IV» Г. Горіна, Джонсон-і-Джонсона («Гімн демократичної молоді» С. Жадана).

Талант, харизматичність дає змогу актору працювати в різних сценічних жанрах. Сьогодні це Жіль з психологічного детективу «Маленькі подружні злочини» Е.-Е. Шмітта, Подкольосін з «Одруження» за М. Гоголем і нова зустріч з Шекспіром – Просперо в «Бурі». «Буря» - п’єса-загадка. Код геніального драматурга, над розкриттям якого б’ються митці, здається особливо складним. О. В. Богданович захоплюється саме такими завданнями. Це його стихія. І вже разом із своїм героєм Просперо проходить непростий шлях пізнання істини, сенсу Буття. Зрікається філософської схоластики заради мудрості законів Всесвіту. Федір Протасов-Богданович у «Живому трупі» О. Толстого в пошуках взаєморозуміння зі світом, не витримавши сірості буденного життя, відчуваючи амбіції внутрішнього людського потенціалу, стає на межі життя і смерті.

У ролі Йорана Перссона з вистави «Ерік XIV» А. Стріндберга, актор проводить нас найтоншими лабіринтами анатомії людської заздрості, доведеної до абсолюту талановитості.

Окремою сторінкою творчості актора є його робота в кінематографі. Тут створено галерею образів, несподіваних, психологічно досконалих: Орест «Блакитна троянда» Лесі України, Фогель «Для домашнього вогнища» І. Франка, Василь «Єлисейські поля», Микола «Украдене щастя» І. Франка - нова версія.

У 1992 році закінчила акторське відділення КДІТМ ім.І.Карпенка-Карого (курс заслуженого артиста України, професора Ставицького Б.П.). Того ж року була запрошена до трупи Київського Молодого театру.

У 1995 році, на запрошення художнього керівника Національного театру імені Івана Франка Сергія Данченка, перейшла до трупи франківців.

Український актор театру та кіно. Народний артист України. Міністр культури України.

Народився 29 грудня 1972 року в місті Івано-Франківськ, Україна. У 1995 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (майстерня народної артистки України Валентини Зимньої).

Актор Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір'я». 3 20 січня 2015 року — актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

14 квітня 2016 року Верховна Рада України призначила новий склад Кабінету Міністрів України (уряд Гройсмана), у складі якого Євген Нищук обійняв посаду міністра культури України.

Остап Ступка — український актор і телеведучий, яким у 2009 році присвоєно звання Народного артиста України. Він відомий як ведучий кількох популярних програм на центральних українських каналах.

Остап народився у Львові в потомственою сім’ї артистів. Його дід Сильвестр Ступка був оперним співаком, отець Богдан Ступка – видатний актор, який вразив глядачів ролями в «Тарасі Бульбі» і «Білому птаху з чорною ознакою». Мати Остапа Лариса Корнієнко — балерина танцювала у Львівському театрі Опери та балету.

Дитинство хлопця пройшло за лаштунками різних театрів, в яких виступали його батьки. З ранніх років Остап цікавився акторською професією, причому найбільше йому подобався грим. Потайки від батьків він прикрашав себе в Спартака або іншого античного героя, малюючи шрами і зморшки, а потім імпровізував, на ходу придумуючи танець і дію. Перший вихід на велику сцену стався в ранньому віці. Коли львівський театр приїхав на гастролі в Одесу, Остап Ступка разом з дітьми інших артистів в балеті «Створення світу» зображував тварин. Також хлопчик розвивав музичний смак, навчаючись грі на віолончелі. Сам Ступка згадує, що не дуже любив ці уроки, але підпорядковувався вимогу діда, який водив його в музичну школу.

Коли Остапові було 12 років, сім’я переїхала до Києва, де підліток остаточно визначився з вибором професії і став займатися в театральному гуртку під керівництвом Олексія Кужельного. Колектив навіть запрошувався для участі в дитячих телевізійних програмах. Після школи Він вступив до Київського державного театрального інституту імені Карпенка-Карого, де до 1988 року навчався на курсі Бориса Ставицького. Після вузу працевлаштувався в експериментальний театр «Кін», але пропрацював там лише два місяці. Через рік він став артистом Драматичного театру імені Івана Франка, де за наступні роки був задіяний у більш ніж 35 виставах.

Також Остап Ступка з’являвся і на телебаченні. На українському каналі «1+1» він був провідним інтелектуально-розважальної програми «Перший мільйон», аналог популярного шоу «Хто хоче стати мільйонером?», і передачі «Побий ведучого». На каналі «ICTV» вів реаліті-шоу «Останній герой» та документальну програму «Знамениті злочинці». Також в якості учасника був запрошений у 3-й сезон «Танці з зірками», де виступав у парі з танцівницею Дариною Довгальової. В 2006 році отримав премію «Телетріумф», як самий популярний телеведучий року.

Кінодебютом Остапа Ступки стала мелодраматична комедія Станіслава Клименка «Женихи». Після непоганого старту актор знявся в більш ніж 30 картинах, притому, що для нього на першому місці завжди залишалася театральна робота. У фільмографії богдана Ступки виділяються масштабні історичні драми: «Богдан-Зиновій Хмельницький», де він грає Тимоша, сина славетного гетьмана; «Молитва про гетьмана Мазепу», де йому дісталася роль правої руки Мазепи — генерального писаря Пилипа Орлика; «Тарас Бульба» — епічність екранізація роману Миколи Гоголя, в якій роль Остапа козака Вертихвоста. Цікаво, що у всіх цих фільмах знімався і його батько, Богдан Ступка.

У 2011 році вийшла ще одна історична драма «Матч», заснована на реальних подіях, яка розповідає про футбольний «матч смерті» між радянськими футболістами і збірної зенітників Люфтваффе в окупованому Києві влітку 1942 року. Головну роль в картині зіграв актор Сергій Безруков, а Остапу Ступці дістався образ поліцая Івана Дащени. Акторові вдалося зробити з зрадника досить неоднозначну і досить комічну фігуру.

Зараз Остап знімається в новому українському проекті «Казки старого мельника», який повинен вийти на екрани в 2016 році. У фільмі-казці знімається багато відомих акторів, які зображують фольклорних персонажів. Акторові дісталася роль чоловіка-підкаблучника, що живе у матріархальній родині. З дитячим казковим сюжетом Ступка працює не вперше. Він уже з’являвся в якості прототипу одного з персонажів мультиплікаційного серіалу «Казкова Русь».

Остап Ступка був одружений тричі. Перший раз він одружився в 18 років, коли дізнався, що його подруга Тетяна, яка разом з ним вчилася в театральному вузі, вагітна. У молодого подружжя народився син Дмитро, який також став актором.

Другою дружиною була модельєр-конструктор Ірина, з якою Він познайомився на одній з акторських вечірок, куди запросила дівчину рідна сестра, актриса Оксана Батько. Цей шлюб проіснував 15 років, у подружжя з’явилися дочка Устинья і син Богдан.

Навесні 2015 року Остап одружився втретє. Його обраниця Дар’я, студентка театрального інституту, молодшою на 20 років.

Актор дуже любить подорожі, причому категорично не відвідує одне місце двічі, вважаючи за краще кожен раз стикатися з новими враженнями.

У 2012 році Остап Ступка розробив програму розвитку культури в країні і у складі політичної партії «Україна — вперед!» балотувався в Раду, але програв вибори і надалі відмовився займатися політичною діяльністю.

Народилася 22 лютого.

Закінчила Національний університет театру, кіно та телебачення ім. І.Карпенка-Карого 2004 року (курс О. Шаварського).

В Національному театрі ім. І. Франка працює з 2004 року.

Закінчив Дніпропетровський обласний театрально-художній коледж 2002 року. 2008 року - Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого (спеціальність - театрознавство, організація театральної справи).

Працював солістом-вокалістом у Київському національному театрі оперети. З 2002 року працює в Національному театрі імені Івана Франка.

Свою творчу діяльність Василь Баша розпочав на сцені Львівського театру юного глядача імені М. Горького у 1980 році після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого (тепер – Національний Університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого).

З 1999 року Василь Баша працює в Національному академічному театрі ім. Івана Франка.

Актор одразу увійшов до діючого репертуару. За період роботи в театрі ним створено чимало різнопланових образів у виставах театру, кожен з яких відзначається справжнім професіоналізмом: Степан - «Кохання в стилі бароко» Я. Стельмаха, Капітан Снєгірьов - «Брати Карамазови» за Ф. Достоєвським, Афанасій - «Буквар Миру» Г. Сковороди, Портос - «Ех, мушкетери-мушкетери» Є. Євтушенка.

У якій би виставі актор не брав участь, він завжди гранично правдивий, щирий, азартний. За останні роки ним створено діаметрально протилежні образи у виставах: Козак Шило «Урус-Шайтан» І. Афанасьєва, Бартоло «Весілля Фігаро» Бомарше, Дончук «У неділю рано зілля копала…» за О. Кобилянською, Себастьян, Трінколо «Буря» У. Шекспіра, Старий «Morituri te salutant» В. Стефаника, Іван Петрович Бичок «Гімн демократичної молоді» С. Жадана, Сесіл «Віват, королево!» Р. Болта, Іван Голий «Така її доля…» за Т. Шевченком, Феноген «Хазяїн» І. Карпенка-Карого.

Декілька років в театрі в фойє з успіхом йшла моновистава «Зачарована Десна» за О. Довженком. Образи, що їх створив Василь Баша в останніх роботах театру: Сванте Стуре у п’єсі А. Стріндберга «Ерік XIV» та Брекенбері у «Річарді ІІІ» У. Шекспіра – стали ще одним підтвердженням непересічності і багатомірності творчої палітри актора.

Сьогодні Василь Баша по праву займає провідне місце у франківському колективі. Досвід, вишуканий смак і відчуття глибини національної культури, що притаманні акторові, дали можливість через його творчість відчути час, минуле і прийдешнє українського мистецтва, що заряджають вірою в духовне відродження нації глядний зал.

З перших ролей Анатолій Гнатюк звернув на себе увагу як на особистість неординарну, з яскраво вираженим тяжінням до створення гострохарактерних образів. Що в свою чергу сприяло його активній зайнятості у виставах діючого репертуару. Ним створені образи: Бегемота «Майстер і Маргарита» М. Булгакова, Кум «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка, Чорт «Ніч перед Різдвом» за М. Гоголем. Ці образи відрізнялися м’яким гумором, щирістю, особливою сценічною привабливістю і істинною народністю.

Пізніше актор довів, що окрім характерних робіт спроможний працювати в інших жанрах. Серед його ролей: Іван Барильченко «Суєта» І. Карпенка - Карого,Освальд «Король Лір» В. Шекспіра, Санчо Пансе «Сміх і сльози Дон Кіхота» за Сервантесом, Шельменко «Шельменко- денщик» Г. Квітки- Основ'яненка, Траньйо «Приборкання норовливої» В. Шекспіра.

Справжнім бенефісом актора стало виконання ролі Голохвастова у виставі «За двома зайцями» М.Старицького. Зовсім несподіваним, щемливо зворушливим був його Тузенбах в «Трьох сестрах» за А.Чеховим, як і роботи: Чистахівський «Божественна самотність» О.Денисенка, Бобчинський «Ревізор» М.Гоголя. У виставі «Кавказьке крейдяне коло» Б. Брехта Анатолій Гнатюк створив трьох різнопланових персонажів. Сьогодні Анатолій Гнатюк також продовжує працювати в різних жанрах і різних стилях, використовуючи весь свій акторський досвід, він творить такі яскраві гострохарактерні образи, як:Гжегож «Дами і гусари» О. Фредро, Бартоло «Весілля Фігаро» Бомарше, Семен Босий «Така її доля» за Т. Шевченком, Остап Бендер «Великі комбінатори» за мотивами твору «Дванадцять стільців» Ільфа та Петрова.

Багато років Анатолій Гнатюк плідно працює ведучим на провідних телевізійних каналах, в українському кінематографі. Сьогодні головним для актора стала підтримка наших бійців у зоні АТО. З червня 2014 року ним проведено десятки концертів, зустрічей у шпиталях та військових частинах.

Творча біографія Ірини Євгенівни Дорошенко розпочалася на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка у 1978 році одразу після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого.

З перших же кроків на кону франківців актриса заявила про себе як про особистість неординарну із глибоким внутрішнім світом. Постійне самовдосконалення, азарт до роботи стали в принаді створення образів глибоко психологічних, натур своєрідних, які притягують внутрішньою силою характеру, які здатні на граничний вчинок. Такими були: Віка з «Вибору» за Ю. Бондарєвим, Людмила «Васса Железнова» М. Горького, Марія з «Патетичної сонати» М. Куліша, Майя із «Санаторійної зони» М. Хвильового, Годл і Хавва з «Тев’є-Тевеля» за Шолом-Алейхемом, Гонерілья «Короля Ліра» В. Шекспіра, Катерина Іванівна «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського. Образи поліфонічні, глибинні, багатошарові і магнетично привабливі.

Окремою сторінкою у житті актриси стала Анна в «Украденому щасті» Івана Франка. Тактовно, не порушуючи малюнку вистави, з великим акторським пієтетом поставилася актриса до цієї легендарної для франківців вистави, віднайшовши свої свіжі, неповторні нюанси, що сповнили образ незнаною, пронизливою трагедійністю.

І в той же час Актриса так само віртуозно артистична в інших жанрових стихіях: мюзиклі, комедії і навіть фарсі. Прикладом можуть стати ролі, що увійшли до Золотого фонду національного сценічного мистецтва: Ваніна «Житейське море» І. Карпенка-Карого, Панночка «Хто зрадить Брутта?» за М. Гоголем, Тезефіна «Енеїда» І. Котляревського, Бетті Далфіт «Кар’єра Артура Уі» Б. Брехта, Пані Монтрей «Маркіза де Сад» Ю. Місімо. Досконально відчуваючи і розуміючи природу театру, Ірина Дорошенко блискуче вишукана у ролі Еммі Госуілл в «Кіні IV» Г. Горіна; розсудливо жорстка Олена в «Сентиментальному круїзі» Т. Кандали, відчайдушно-беззахисна і в той же час зваблива Ліза у «Маленьких подружніх злочинах» Е.-Е. Шмітта; сповнена шарму, інтриг Марселіна у «Весіллі Фігаро» Бомарше; зворушливо мрійлива Агафія Тихонівна в «Одруженні» за М. Гоголем.

На грані трагіфарсу створила актриса образ Лєни з п’єси Н. Ворожбит «Квітка Будяк». Її Лєна ніби увібрала в себе біль всіх жінок нашого сьогодення, які шукали і не знайшли сенсу буття. Прожили ніби своє і не своє життя.

Робота Ірини Дорошенко – Аманда з вистави «Скляний звіринець» Т. Уільямса – стала справжнім бенефісом Майстрині. За дві години сценічного часу вона проживає разом із своєю героїнею ціле життя. Не лише жінки, матері, яка прагне щастя собі і своїм дітям; занурюючись в нетри авторського тексту, актриса ніби розчиняється в ньому. Події, епоху, відчуття – глядач починає сприймати виключно через Аманду-Дорошенко. Вона веде нас лабіринтами душ загубленого покоління, розкриває нам високу трагедію талановитої людяності, яка заблукала в самотності жорстокого світу. Відчуває, знає це і все ж продовжує жити, даруючи оточуючим хоч ілюзію щастя.

Протягом багатьох років Ірина Дорошенко багато і плідно виступає на радіо, телебаченні, знімається в кіно. Свій істинно народний, національний талант актриса щедро дарує своїм глядачам, дбаючи про духовність і відродження нашої культури.

Народився у театральній сім'ї. У 1983 році завершив Донецьке музичне училище за класом віолончелі.
В 1991 році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (зараз Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого), курс Народного артиста України Миколи Рушковського.
З 1988 по 1995 роки працював в Київському національному академічному театрі російської драми імені Лесі Українки.
В Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1995 року.
Пише під псевдонімом Лев Хохлов. Автор п'єс «Гіркий роман», «Довершений Чарлі», сценаріїв серіалів «Замкова щілина», «Прибулець». Здійснив пластичне рішення і створив хореографію в 15 виставах, серед яких: «Рогоносець» Фернана Кроммелінка (1998), «Небезпечні стосунки» П'єра Шодерло де Лакло (2007).
Лауреат професіональної театральної премії «Київська пектораль» в номінації «Найкраще виконання чоловічої ролі другого плану» за роль Міши у виставі «Море… Ніч… Свічки…» за п'єсою Йосефа Бар-Йосефа «Це велике море».
Режисер телесеріалів «Колишня» (2008), «Лише кохання» (2010).
У 2009 році на сцені Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір'я» поставив виставу за своєю п'єсою «Довершений Чарлі».