Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Варшавська мелодія 2 »
Театральна фантазія Ігоря Афанасьєва за п'єсою Леоніда Зоріна «Варшавська мелодія».
Любов Гелі, польської співачки і Віктора, російського винороба була зруйнована указом Сталіна 1947 року. Життя і кар'єра забрали Гелю в Америку, звідки вона приїжджає в «перебудовану» Москву 1987 року. Зустріч з незнайомим «новим російським» змушує її знову пережити щасливі і трагічні миті її молодості.
За повістями І. Буніна «Наталі» та «Мітіна любов». …вона кохала його, а він її, та іншу… Життя Івана Буніна та його героїв можна описати саме так. Кохання та Пристрасть, Доля та Смерть… Ці могутні сили володіють світом Буніна. Його цікавить природа статевого тяжіння, в якому сплелося все найчистіше і наймерзенніше, духовне й тілесне, що дає життя і губить водночас. Його герої проходять крізь дивацтва любові, крізь спокусу, внутрішню боротьбу, тривогу, лишають спокою життя і кидають їх у безодню кохання.
Поговоримо про Любов, добре? Коктейль почуттів з неабиякою часткою гумору і ... ну як без цього – світлого смутку. В очікуванні гостя, покликаного на романтичну вечерю при свічках, Вона згадує і проживає найяскравіші моменти життя. Жінка згадує трьох своїх головних чоловіків: милого хлопчика Пола, з яким вона втратила невинність в шістнадцять, одруженого режисера Джека, якого чекала роками, і похилого Джорджа –ідеального до нудотності чоловіка. Вона все життя шукає любов, знаходить, втрачає і знову вирушає на пошуки. На території Любові немає тих, хто виграв і хто програв. Є тільки почуття – пристрасть і потяг серця. Вона і три головних чоловіки в її житті. Подружка, коханка, дружина? У всіх іпостасях вона залишається жінкою, намагаючись знайти того єдиного, справжнього, з яким хочеться блукати вулицями, тримаючись за руки ...
Трагічна історія «Медеї ХХ століття» у комфортабельній європейській квартирі, у якій спочивають тлінні останки її кохання - символічна і водночас актуальна - відображає духовні проблеми сучасної людини, її взаємини зі світом, з його такими вічними базисними категоріями як честь, гідність, вірність (вірність своєму слову, собі) та відповідальність перед собою, своїми близькими і не близькими, що врешті і є відповідальністю перед навколишнім світом.
Класичну «жіночу» монодраму створено чоловіком – всесвітньо відомим шведським драматургом Йоханом-Августом Стріндбергом. У виконанні театру Маскам Рад «звучить» дещо не класично: додано нових персонажів та по-іншому розставлено акценти. Картинка, яка оживає та виходить до глядачів з малюнків Тулуз-Лотрека. Виставу було показано на Міжнародному молодіжному театральному фестивалі в м. Альба Юлія, Румунія.
Невеличкий готель на півдні Сполучених Штатів, за дивним збігом обставин об'єднав шість історій кохання. Кожна унікальна та не схожа на іншу. Кожна близька й зрозуміла. Тут і коханці, що тікають від буденності подружнього життя. Брат з сестрою, які намагаються здолати заборонену пристрасть. Заміжня жінка, яку захопив адюльтер з юнаком, і самотня жінка – жертва кохання до професора, що довгі роки проводить експерименти над нею в пошуках еліксиру вічного кохання. Тут і любовна драма зрадженої адміністраторки готелю, і буденна історія покоївки, що заблукала у стосунках з одруженими чоловіками. Смішні й драматичні водночас, ці історії занурять вас у вир любовних пристрастей. Молоді актори та режисери створили щемливе, просякнуте еротизмом дійство за мотивами оповідань Реймонда Карвера, Джерома Д. Селінджера, Рея Бредбері та Доріс Деррі. *Фенілетиламін – хімічна сполука, що виникає у мигдалеподібному тілі мозку закоханої людини та стимулює сексуальне збудження.
Актриса театру та кіно, педагог. Заслужена артистка УРСР (1960), народна артистка СРСР (1978). Герой України (2007). Член Телевізійної академії мистецтв України (1997).
Народилася в місті Глухів. Навчачалася в Київському театральному інитуті імені Карпенка-Карого (1954–59). Від 1958 року – акторка Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки (дебютувала у виставі "Юність Полі Вихрової"). Зіграла багато ролей у п'єсах української, російської і зарубіжної класики: Гелена Модлевська ("Варшавська мелодія", 1967), Клава ("Хтось мусить", 1971), Раневська ("Вишневий сад", 1980), Філумена Мартурано (однойменний спектакль, 1983), Озе, Сольвейг, Жінка в зеленому, Інгрид, Анітра, Лікар у божевільні ("Пер Гюнт", усі жіночі ролі, 1983), Матінка Кураж ("Матінка Кураж і її діти", 1986), Сестра Крисчед ("А цей випав із гнізда", 1987), Естер ("Священні чудовиська", 1987), Ліліан ("Голубки", 2000), Примадонна ("Якість зірки", 2007), Франческа Джонсон ("Рожевий міст", 2009). Від 2007 співпрацює з Київським академічним театром драми і комедії на Лівому березі, Національним академічним драматичним театром імені І.Франка, майстернею театрального мистецтва "Сузір'я". Постійно гастролює з концертними програмами та камерними театрами.
Активно знімається в кіно, вважається однією з найбільш задіяних у кіно українських актрис (дебютувала у фільмі А.Швачка "Кривавий світанок", 1956); зіграла понад 30 ролей, серед них: Польова русалка ("Лісова пісня", 1961), Наталія Башкирцева ("Приборкання вогню", 1972), Анна Кафтанова, Анна Савельєва ("Вічний поклик", 1973–83), Ганна Корякіна ("Розплата", 1980), Джулія ("Овод", 1980), Ольга Євдокимівна ("Кармелюк", 1985), Марія Антонівна ("Завтра буде завтра", 2003), Євдокія Махно ("Дев'ять життів Нестора Махно", 2006), Дружина Тараса ("Тарас Бульба", 2008).
Актриса володіє унікальною здатністю розкривати глибину і складність жіночої душі, підкреслити повноцінність особистих доль своїх героїнь, їхню високу моральність. Створює енергійні, здатні на самопожертву і водночас ліричні характери.
1980–89 – викладачка Інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого.
Авторка поетичних збірок: "Мамині молитви", "Целую голос твой".
Володарка призу 7-го Московського міжнародного кінофестивалю за найкращу жіночу роль (у кінофільмі "Салют, Маріє!"; 1971), лауреат премії "Кришталевий слон" у номінації "Видатна акторська сім'я" (разом із чоловіком К.Степанковим; 1996).
Лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка (1981), премії Союзу театральних діячів ім. М.Заньковецької (1994), премії фестивалю "Київська пектораль" (1997, 2004).
Нагороджена орденом княгині Ольги 3-го ст. (2003), Герой України із врученням ордена Держави (2007).
Почесна громадянка Києва.
Вперше вийшла на сцену Театру російської драми ім. Лесі Українки в п'ять років у виставі «Сподіватися» (реж. Ірина Молостова), де грала дев'ятирічну Ларису Косач, майбутню Лесю Українку.
З дитячих років знімалася в кіно, працювала на радіо, грала в театрі. Займається концертною діяльністю із читецькими програмами української поезії. Літературний редактор обох книг спогадів матері Ади Роговцевої «Мій Костя» (2006) та «Свидетельство о жизни» (2013).
З 1991 до 1993 року перебувала в Ізраїлі разом із чоловіком – художником Тарасом Ткаченком, де 1991 року народила сина Олексія.
У 1993 повернулась в Україну і вступила до театрального інституту ім.Карпенка-Карого.
У 1997 закінчила інститут театрального мистецтва. З 1998 року працювала актрисою у театрі Романа Віктюка (Росія, Москва).
1998-го вийшла заміж за актора Олексія Скляренка. У 2007 р. закінчила Вищі Курси Сценаристів і Режисерів у Москві (ВКСР).
З 2007 – театральний режисер-постановник.
2011-го народила сина Матвія.
З 2012 року припинила роботу в Москві і повернулась в Україну.
Походить з родини депортованих кримських татар. Ще до початку акторської кар'єри збирався поступити на факультет фізичного виховання, однак провалив іспити; має перший розряд з баскетболу та звання «кандидат у майстри спорту» з дзюдо.
Після закінчення школи 1989-го з родиною переїхав до Криму, де 1992-го закінчив акторське відділення Кримського культурно-просвітницького училища, 1999-го – відділення режисури й драматургії Київського університету театру, кіно та телебачення.
Грав у спектаклях Державного кримськотатарського академічного музично-драматичного театру в Сімферополі, там само як режисер поставив театральні спектаклі «Моя любов Електра» (за п'єсою угорського драматурга Ласло Дюрко), «Лісову пісню» (за Лесею Українкою), «Браво, Амадео!» (за Пушкіним), а також свою дипломну роботу за мотивами «Бахчисарайського фонтану» (Пушкін), які йдуть донині. Працював на телеканалі «Про-ТБ».
2003 – дебютував у кінематографі, зігравши роль середнього брата Умая в українській драматичній стрічці Олеся Саніна «Мамай», і був другим режисером. Далі були епізодичні ролі у серіалах «Повернення Мухтара-2», «Московська сага», фільмі «Золоті хлопці», «Навіжена» і українському художньому фільмі Миколи Мащенка «Богдан Зиновій Хмельницький».
Як другий режисер працював над стрічкою «Татарський триптих» (режисер Олександр Муратов), де також виконав одну з головних ролей.
Театральний спектакль «Макбет», у якому Сеітаблаєв грав головну роль, брав участь у багатьох світових фестивалях, зокрема й Единбурзькому театральному фестивалі.
З 2005 працює в трупі Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. 2009 року зіграв епізодичну роль Аркадія, сина головного героя, в мелодраматичній стрічці «Тяжіння» режисера Антона Азарова.
2007 року дебютував як режисер, першою роботою стала телевізійна стрічка «Квартет для двох». Того ж року створює комедію «Фабрика щастя». У 2011 році міні-серіал про радянську акторку Едіт Береш«Осінні квіти».
2011 року виходить його «Чемпіони з підворіття», котрий був визнаний кращим українським фільмом у 2012 році та нагороджений премією «Золотий Дюк» на 3-му Одеському міжнародному кінофестивалі. У тому ж році Сеітаблаєв випустив телевізійну мелодраму «Одного разу в Новий Рік» та «Темні води», де також зіграв одну з ролей.
У 2014 році виходить історична військова драма «Хайтарма». Ахтем присвятив картину важкому періоду історії свого рідного кримськотатарського народу. Сюжет фільму заснований на реальних подіях. Роль головного персонажа цього фільму, військового льотчика Амет-Хана Султана, виконав сам Ахтем Сеітаблаєв. Стрічка отримала Премію Національної спілки кінематографістів України у номінаціях «Найкращий фільм року» та «Найкращий ігровий фільм». Фільм «Хайтарма» отримав гран-прі на фестивалі «Корона Карпат» у Трускавці, став лауреатом російської премії «Ніка», був визнаний кращим фільмом, а Сеітаблаєв кращим режисером 2014 року на італійському фестивалі «Кімерія» в Термолі.
Син актора Театру ім. Франко Миколи Задніпровського від першого шлюбу.
Після закінчення навчання працював у Київському театрі російської драми ім. Лесі Українки.
Актор Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.
« Варшавська мелодія 2 »
