Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Віра, Надія, Любов... (Яма) »
Повість Олександра Купріна «Яма» користувалась шаленою популярністю. Зробити героїнями жінок найдревнішої професії, розповісти їх справжні і такі людяні історії було нечуваною вільністю, навіть нахабством.
Купрін прагнув не проповідувати фемінізм, проституцію чи розпусту – він закликав до людяності. Кожна з героїнь потрапила до публічного дому з різних причин, але жодна не хотіла собі такої долі. І за великим рахунком дівчата опинилися у «Ямі» через людську жорстокість та байдужість.
Як і у іншій виставі Театру на Подолі «На дні» за М. Горьким, звучить заклик до віри, надії і любові, що можуть змінити не тільки тебе, а і увесь світ.
Віру у себе сповідує головна героїня Тамара (Даша Малахова). Її розум, нахабство і сила дозволяють їй ходити з високо піднятою головою навіть у будинку де, кохання стало професією.
Женя, героїня Анни Саліванчук, має надію, що світ зміниться, а вона знайде у ньому своє місце.
Любов відкрилася Любі (Анні Тамбовій) випадково, дівчина віддалася цьому пориву повністю і… розчарувалася, зіштовхнувшись з людською байдужістю.
Андріївський узвіз у середині 19 століття славився зовсім не архітектурними пам'ятками, та не зважаючи на те, що та доба давно минула, ніколи не завадить навчитися співчуттю. Добро, що кожен зробить ближньому своєму, обов'язково повернеться.
Ви обожнюєте свою роботу? Тримаєтесь всіма силами за своє робоче місце? Нервуєтесь перед кожною співбесідою, яка може обернутись в справжнє пекло для недосвідченого кар’єриста? Опинившись на одній співбесіді, чотири героя розуміють, що їх втягнуто у захоплюючу детективну гру. Та чи варто вбивати в собі людяність заради посади топ-менеджера в престижній компанії
Володя, Ігор, Інга і Валерія. Хтось відсвяткує День народження. Хтось навчиться палити. Хтось дізнається головну таємницю. Хтось буде говорити про Гипербореїв. До речі, знаєте, хто це? Дивіться нижче. Хтось розповість про зраду. Хтось, мінімум, тричі отримає по обличчю. Хтось вивчить 13 перших правил баскетболу, сформульованих Джеймсом Нейсмітом. Хтось буде цілуватися. Хтось буде танцювати. Хтось кине торт на підлогу. Хтось буде сміятися до сліз. Хтось скаже останні слова. Хтось загине. Ми всі носимо маски. Ми щасливі в момент найсильнішого горя. Ця вистава створена за п’єсою відомого білоруського драматурга Дмитра Богославського “13 перших правил баскетболу, що сформовані Джеймсом Нейсмітом”, яка була написана у 2018 році. Для Стаса Жиркова це вже третя п’єса Богославського, із якою він працює (за матеріалом Дмитра режисером вже поставлені вистави “Любов людей” та “Тату, ти мене любив?”). Хто такі гипербореї? Це народ однойменної легендарної країни, про яку ми дізнаємося з Давньогрецької міфології. Це, рахуйте, та сама Атлантида, чі то острів, чи то материк, що затонув і всі запитуються, де саме. Варіантів безліч – від Гренландії до (увага!) України. На користь української версії виступають наступні факти: «Гіперборея» фактично перекладається, як «за Бореєм», стародавні греки вважали місцем перебування Борея древню Фракію, Гугл вам в поміч. Власне, за Фракією і знаходиться територія сучасної України. В Гіпербореї люди живуть тисячу років, всі багаті і ні в чому не знають нестачі. Смерть там настає не від старості і хвороб, а від пересичення благами життя. В цій щасливій країні живуть суперлюди. Цікаво, а що вони відчувають? Чи ця опція доступна лише простим, звичайним, які взагалі не супер і у яких завжди щось болить та стається. Може нам на хвилинку зробити це – повірити в красиву, глибоку, сильну історію? Треба спробувати.
Ти вижив помилково… на халяву. В запасі маєш рік або всього лише день – що зробиш за цей час? Як зміниться твоє життя, якого залишається все менше? Звільнитися з роботи, почати пиячити, поїхати на море – наскільки великий вибір ми маємо, коли розуміємо, що зовсім скоро все скінчиться…
Америка була довгий час символов свободи. Зі своїми вілами, рожевими каділаками та Голівудом... Ця історія про вільну людину у вільному польоті, яку зірвали не вільні люди. Чи зможе він дібратися до омріяного Сан Франциско? Чи зможе вона його врятувати? Чи зможе він забрати її у свій політ? Неймовірна історія від чоловіка, амерканця вірменського походження Уільяма Сарояна в супроводі голосу неймовірного «шамана» Джима Моррісона («Doors»).
-Ти хочеш стати мудаком? -Не хочу. -Ну от. От за це я тебе і люблю. Ти в мене ніколи мудаком не станеш. Майбутнє… Як ви собі його уявляєте? Може на землі вже торжествує любов та прийняття, екологічні проблеми подолані, всі люди живуть у злагоді, будуючи суспільство на принципах гуманізму? Чи може все пішло під три чорти і людство нарешті доконало саме себе? Насправді все трохи по іншому. На всій планеті панує епідемія суму. З’ясувалося, що первинний носій вірусу – українець. Він заразився, з’ївши м’ясо дельфіна-самогубця, що викинувся на берег популярного курорту Кирилівка. Сум не можна вилікувати, його можна тільки стримати, але не на довго. Люди бояться та стороняться «сумних», а вони в свою чергу старанно приховуються свій сум. Адже ж краще, престижніше і простіше завести собі айфдренда, ніж спілкуватися з живою людиною. І тоді починає здаватися, що навіть дерево зрозуміє тебе краще, ніж оточуючі. Головне, щоб та любов до дерев не зайшла надто далеко, бо і з цього можуть вийти проблеми. І взагалі потрібно бути обережнішим, адже так легко порушити загальноприйняті норми і правила і стати мудаком. І ще спробуй потім доведи, що ти не мудак. Ось таку антиутопічну, дотепну, іронічну та актуальну виставу створила команда «Золотих воріт» за підтримки НСТДУ за п’єсою сучасного українського драматурга Андрія Бондаренка, що вперше була представлена у 2019 році на фестивалі «Тиждень актуальної п’єси». Тож беріть френдів та айфрендів, приходьте та не бійтеся «суму», адже сміх – це потужний медичний профілактичний засіб. Застосовуючи сміх у широких масштабах, ми можемо добитися повного зникнення клінічних проявів суму у нашій країні вже за кілька років.
Це вистава за повістю Купріна "Яма". Це історія про древню професію жінок легкої поведінки, про їх життєві історії. Кожна з героїнь потрапила до публічного дому по різним причинам, але ніхто не прагнув до такої долі. Гра Малахової і Бльоденс була неймовірною - майстерність на висоті. Інтригуюче, є над чим подумати. Раджу всім, але не дітям. Новий, відреставрований театр.
Не могла відірватися від перегляду, була у повному захваті. Ця вистава мене захопила на 100%, вивернула та перевернула багато разів всі емоції та почуття. Заставила сміятися та плакати, сумувати та радіти. Неймовірно надихає гра акторів, їх емоції та переживання. Ця вистава розповідає про складні теми з гумором, вона сповнена пристрасті та пікантних моментів. Сюжет вистави - трагедія жінок, які потрапили до публічного дому. Трагедія людей, яка стосується не тільки тих, хто впав з соціальних сходів, а й тих, хто стоїть зверху і усі вважають, що до них проблеми не відносяться. Трагедія людей, почуттів, відносин і стосунків, але легкою "подачею" з елементами гумору та веселих моментів. Спочатку вистава здається не серйозною, чимось типу кабаре, або посередньої комедії, але потім сюжет захоплює, образи розкриваються, актори вражають, долі плутаються, настрій змінюється. Гра акторів була просто неймовірною, вони не грали, вони проживали свої ролі на сцеці. Вони були надзвичайні.
Жанр постановки обозначен режиссером Валентином Козьменко- Делинде как " непристойная повесть" по произведению Александра Куприна "Яма". Поставлен спектакль чуть более года назад. Я смотрела премьеру, сегодня была второй раз и впечатление сильней, чем первый раз. Бережное отношение к тексту, никакой отсебятины. Конечно, сокращены многие эпизоды, не показаны все персонажи, но фабула - трагический рассказ об изломанных женских судьбах пятерых героинь, вынужденных зарабатывать на хлеб кабальной, гибельной, унизительной работой в публичном доме Анны Марковны, осталась в целости. Перед началом демонстрировались кадры из немого кино с участием Веры Холодной и звучали песни Александра Вертинского.Они оба родом из Киева, кстати. Это настроило зрителя сразу на дореволюционную эпоху, в которой проходило действие. Улица Ямская в Киеве, где до 1917 года располагались публичные дома, существует и поныне в районе Байкового кладбища. Отсюда название повести. Но оно означает не только топонимику. Это аллегория на жизнь этих несчастных девушек, которым никогда не выбраться из ямы, все они обречены погибнуть. Играли сегодня все актеры бесподобно, как никогда, они жили на сцене, женская часть участниц особенно. Зал внимал, замерев дыхание. Даже редко смеялись невпопад те , кто забрёл в театр случайно. Это лучшая работа режиссера, которого я знаю по постановкам в театре Франко. Он же автор отличных костюмов, напоминающих ушедшую эпоху, он же и художник постановки. Музыка рвала сердце, свет имел огромное значение. Все говорили так, что слышно было каждое слово, поэтому замирало сердце от боли, когда девушки рассказывали о себе. Анна Селиванчук в роли Жени, повесившейся из-за неизлечимой болезни, изысканная Даша Малахова в роли образованной Тамары, красавицы Катерина Шенфельд, и Катя Вайвала, Анна Тамбова и Алла Сергийко - жестокая немка- экономка - все они прожили свои роли так, что даже телефоны никто не трогал из зрителей, а это бывает редко . Великолепный Сергей Бойко в роли журналиста Платонова, один из любимых моих актеров.Чуть менее профессионально и уверенно играли парни- студенты, но это и понятно, они молоды. Но типажи подобраны отлично, все на своих местах. Самое главное, что не было пошлости и гадости, хотя девушки были в корсетах, полуодетые! Это и есть мастерство режиссера и актрис , это радость для зрителя, потому что когда я вижу, ЧТО делают с классикой, хочется плакать от обиды. Этот спектакль нужно смотреть людям думающим, неравнодушным, любящим русскую реалистическую литературу, а не дешёвую клубничку. Думаю, что через год опять пойду смотреть эту вещь.
Бракує слів, щоб говорити, режисер затронув актуальне питання всіх часів - проституції. У цій темі головне не перейти межу, і він їі не перейшов. Тонко відчута жіноча і чоловіча душа. Для мене показник акторської гри - коли тілом пробігають мурашки, коли дивишся і збирається ком у горлі. І це все було. Анна Саліванчук і Сергій Бойко найкраще передали свої емоції. Вистава, яку не хочеться обговорювати і яка залишила тонкий присмак і біль у кожглль гьядача.
Чудова вистава, прекрасна гра акторів
Валентин Микитович Козьменко-Делінде (Козьменко) - режисер театру, сценограф, автор сценічних драматизаций, театральний педагог. Доктор філософії (дисертація «Реабілітація системи Станіславського», Словаччина). Громадянин Словаччини.
Народився на Україні в родині вчителів.
У 1969 році закінчив Київське суворовське військове училище, потім - режисерський факультет в Національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. Керівник курсу Сергій Сміян, директор і головний режисер Театру ім. І. Франка. На запрошення Ю. Любимова стажувався в Театрі на Таганці. Два роки працював режисером у Київському академічному російському драматичному театрі ім. Лесі Українки (на запрошення М. Резніковича), наступні 5 років - режисером-постановником в Київському академічному українському драматичному театрі ім. Івана Франка (на запрошення С. Данченко). Потім - режисер-стажист у МХАТі у О. Єфремова, режисер-постановник МХТ ім. Чехова.
У 1990-ті роки - художній керівник «Молодого театру».
Під час роботи в Києві викладав режисуру і майстерність актора в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, випустив два курси: режисерський (спільно з Володимиром Судьїним) і акторський (спільно з Богданом Ступкою). Як режисер МХАТу читав лекції за системою Станіславського в університеті Stony Brook (Нью-Йорк, США).
Співпрацював з такими видатними режисерами, як Георгій Товстоногов, Олег Єфремов, Юрій Любимов і акторами Інокентієм Смоктуновським, Людмилою Гурченко, Богданом Ступкою і ін.
Після переїзду до Словаччини, куди був запрошений працювати режисером-постановником в Український Національний Театр, викладав у Прешівському університеті, де і закінчив докторантуру. Ставив вистави в різних театрах Словаччини, створив театр-студію «Йорик», яка мала високу оцінку критики і популярність у глядачів. Керував драматичними трупами словацьких театрів в містах Кошице, Прешов, працював в Польщі. Захистив дисертацію «Реабілітація системи Станіславського». Здобув ступінь «доктор філософії».
У період навчання в Суворовському військовому училищі, створив з друзями театр «Юність», де були створені три вистави (один з них «З полум'я і світла» про долю М. Ю. Лермонтова) і зіграні перед аудиторією суворовського училища і запрошеними гостями.
У Донецькому театрі ім. Артема здійснив постановки двох дипломних вистав: Г. Мамліна «Ей ти, здрастуй!», А. Арбузова «Іркутська історія».
З малих років мріяла бути артисткою, але не знала, ким конкретно: співачкою, танцівницею, акторкою. В 4 роки мама віддала маленьку Анну до музичної школи. На навчання брали з 6, але її все-таки взяли в нульовий клас. До першого класу дівчинка вже грала програму за третій і в підсумку закінчила музичну школу в 10 років з червоним дипломом по класу фортепіано. Паралельно навчалася танцювати. А в 14 років зрозуміла, що буде акторкою, тому що ця професія поєднує в собі і гру на фортепіано, і танці, і вокал, і кінний спорт, і фехтування, і багато іншого.
У 2001 роцi вступила до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого актриса театру, кіно та телебачення), який закінчила в 2006 роцi.
З 2006 року працює у Київському академічному драматичному театрі на Подолі.
Народилася у 1977 році у творчій родині (тато – режисер, мати – актриса). У театрі на Подолі з 2006 року.
Якою я була дитиною? Знаєте, зараз, маючи досвід створення Загальноосвітньої школи Claris Verbis, можу сказати, що була досить невибагливою у дитинстві, не просила багато уваги і мала можливість «варитись у власному соку». Бо зараз багато спостерігаю за людьми, на яких батьки мали значний вплив, і часто, на мій погляд, це виснажені люди, «викривлені» у дечому. Мені в цьому плані дуже пощастило, бо я перебувала у своєму дитячому «вакуумі». На мені, мабуть, можна ставити досліди: якою б виросла дитина, якби нею ніхто не займався. Мене ніхто ніколи не змушував відвідувати музичну школу чи якийсь інший гурток. Усе, що я обирала, було тільки моїм рішенням. Іноді батьки питали: «О, ти ходиш до спортивної школи? Класно!» Потім переставала: «О, чудово!» Вони не ходили на батьківські збори, не знали, які в мене оцінки. Я зростала в абсолютно природному середовищі, ніхто мене не чіпав, не допомагав і не заважав.
Свою першу роль Даша Малахова виконала в 11 років. Вона грала у виставі «Чудова чоботарка» (за п'єсою Федеріко Гарсія Лорки).
Моя перша роль – малюк у виставі «Чудова чоботарка». Це був, здається, 1990 рік. Я грала 11-річного хлопчика, якого для мене «переписали» на дівчинку. Це Гарсіа Лорка, важкий матеріал насправді. Згодом у 15 років я грала Дездемону з Анатолієм Хостікоєвим та Богданом Бенюком. Із цією виставою ми поїхали на Единбурзький фестиваль. А з Лоркою ми їздили в Маямі – моє перше театральне турне до Америки. Це все з трупою театру на Подолі. Та мої дитячі ролі пов’язані з тим, що тато розумів, що йому треба задіяти у виставі якусь дитину, за яку йому треба буде нести відповідальність. Звісно, найлегше взяти свою дитину. Так почалася моя театральна кар’єра – із досить практичних міркувань.
З 15 річного віку більшу частину життя Даша віддавала дітям і благодійності. У 2011 році стала директором благодійного фонду «Інтер-Дітям».
Освіту здобула в Королівському коледжі музики і драми в Великобританії (художній керівник курсу Ентоні Хопкінс).
Створила кулінарну студію «Картата потата», яка виробляє книги, відео, кулінарні програми, інтернет-проєкти.
Як ведуча працювала на Новому каналі (кулінарна програма), Інтері («Картата потата»), Меню ТВ («Школа смачного життя»).
З першим чоловіком-англійцем була співвласницею ресторану «Martin's Kitchen» в Кардіффі, Уельс.
Актриса Київського академічного драматичного театру на Подолі.
Закінчила Харківський університет мистецтв ім. І. Котляревського (театральний факультет, спеціальність: актриса театру і кіно, художній керівник курсу А. Я. Литко).
У театрі з 2008 року.
Актриса Київського академічного драматичного театру на Подолі.
Закінчила Київський національний університет театру, кіно і ТБ ім. І. К. Карпенка-Карого, курс Висоцький Ю.Ф.
У театрі з 2016 року.
З 1978 по 1979 працювала в Театрі кіноактора (м. Кишинев). З 1979 по 1985 – в Київському театрі естради. З 1985 по 1987 – в Київському молодіжному театрі.
Перша роль Алли Сергійко – це роль сестриці Оленки у спектаклі «Сестриця Оленка і братик Іванко» (якщо можна назвати професійною сцену Театру кіноактора). А перша серйозна роль – Єлена в «Ночі чудес» за В.Шекспіром.
В житті Алли Сергійко було кілька яскравих моментів, що наклали на неї відбиток як на актрису: “Колись на прослуховуванні в одного режисера я читала вірш «Если звезды зажигают, значит, это кому-нибудь нужно».
Він слухав-слухав, а потім сказав: «Якщо актор не може бути відвертим на сцені, він не цікавий», — і навів мені за приклад Смоктуновського. Це була свого роду перша заповідь. Вже після закінчення інституту я знімалася в маленькій ролі у фільмі Віктора Кісіна «Останній доказ королів». Тоді в мене зуб збоку був трошки загострений. Зняли сцену, я подивилася себе на відеоконтролі й кажу режисерові: «Вікторе Борисовичу, а можна, я стану з другого боку, щоб цього зуба не було видно?» Кісін щиро здивувався: «Ти що? Це ж родзинка! Ні в кого такого немає!» Це стало для мене другим орієнтиром. Актор повинен ні на кого не бути схожим».
Провідна актриса Київського академічного драматичного театру на Подолі.
Закінчила Київський національний університет театру, кіно і ТБ ім. І. К. Карпенка-Карого.
У театрі з 1998 року.
Актриса Київського академічного драматичного театру на Подолі.
З 2001 по 2008 – викладач акторської майстерності факультету режисури Київського національного університету театру, кіно і ТБ ім. І. К. Карпенка-Карого.
У театрі з 2005 року.
Сергій Бойко ‑ образ, який створює актор на сцені, відзначається тонким ліризмом та психологізмом. Він неперевершений виконавець характерних ролей, що вимагають тонкості та бездоганного смаку.
Любов до театру в актора виникла ще у дитинстві. Актор розповідає, що любов до театру виникла у нього ще у дитинстві. Серед однокласників був душею компанії: постійно влаштовував усілякі сценки, вигадував різні історії, фільми (яких не існувало в природі). А у 8-му класі йому пощастило потрапити до театральної студії, якою керував Віктор Шулаков.
Заслужений артист України Сергій Бойко у житті бачив не лише театральну сцену, але й війну. Він був одним із перших, кого відправили в Афганістан у 1979 році.
Професійні нагороди:
Двічі лауреат теле-кінофоруму країн СНД у Ялті за авторську телепрограму „День варенья”.
Номінант на лауреатство „За кращу дитячу програму” Всеукраїнського телевізійного конкурсу „Золота ера”.
Лауреат Всеукраїнського телевізійного конкурсу на кращу програму для дітей „Кришталеві джерела” („Вечірня казка”).
Лауреат “Київскої пекторалі” за роль Астрова у виставі “Дядя Ваня” А. Чехова (2003).
Лауреат театральної премії Амвросія Бучми за роль Ноздрьова у виставі “Мертві душі” М. Булгакова (2010).
Робота ведучим:
Телекомпанія “ТЕТ” – ведучий програми “Одиноке серце”;
Телекомпанія “Гравіс” – ведучий програми “День варенья”;
1-й Український канал телебачення – ведучий програми “Вечірня казка”;
Ведучий програми “Життя триває” на 1-му українському каналі телебачення.
Актор Київського академічного драматичного театру на Подолі.
У 2016 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і ТБ ім. І. К. Карпенка-Карого курс Ю.Ф. Висоцького.
У театрі з 2016 року.
Народився 19 жовтня.
Валентин Бойко – соліст та гітарист українського рок-гурту Switch On The Light.
Актор Київського академічного драматичного театру на Подолі.
У 2007 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і ТБ імені І.К. Карпенка-Карого, курс М.М. Рушковського.
У театрі з 2015 року.
Актор Київського академічного драматичного театру на Подолі. У 2014 р. закінчив Київський національний університет театру, кіно і ТБ ім. І. К. Карпенка-Карого, курс В. І. Зимньої.
Чому вирішили стати актором? – Тому що,нічого не розумію в математиці,а ще все життя планував займатися улюбленою справою!
Яку роль мрієте зіграти? – Хочу спробувати зіграти всіх! Хехе
Чим любите займатися у вільний час? – Обожнюю свою собаку,ми з нею у вільний час гуляємо у лісі. Спорт люблю,читати,просто відпочивати.
Актор Київського академічного драматичного театру на Подолі.
У 2016 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і ТБ ім. І. Карпенка-Карого, майстерня М. М. Рушковського.
У театрі з 2016 року.
Театр на Подолі на чолі з Віталієм Малаховим з'явився на мистецькій території Києва в 1987 році. Комерційний успіх став можливим завдяки довгостроковому договору з тюменською нафтодобувною компанією. Театр вирушає на гастролі на південь Західного Сибіру. Зароблені кошти витрачаються на облаштування сцени та поліпшення фінансового становища трупи.
Протягом семи років з моменту свого народження Театр на Подолі був практично мандрівним, і в кожному турне отримував визнання. Так, британська газета «Обсервер» порівнювала виставу «Ніч чудес» з «бездонним океаном під час шторму». У 1993 р. видання «Гардіан» відзначило високу художню цінність музичної вистави про протиборство зі смертю «Бенкет під час чуми» з огляду на Чорнобильську трагедію. Про театр, що ризикнув привезти дві шекспірівські вистави («Сон літньої ночі» та «Яго» за мотивами «Отелло») до стриманої Великобританії й завоював популярність в очах преси та публіки, із захопленням писали «Таймс», «Файненшіал таймс» та інші. Трупа Театру на Подолі була визнана однією з найкращих у програмі найпрестижнішої імпрези в Единбурзі (Шотландія), де водночас показували вистави близько 900 труп.
У 1994 р. Театр на Подолі отримав статус державного.
Академічні театри Києва завжди заслуговують на особливу увагу. У 2006 р. за видатні досягнення в розвитку українського драматичного мистецтва цього статусу набув і Театр на Подолі.
У 2015 р. будівля театру закривається на дворічну реконструкцію. Оновлений Театр на Подолі запрошує глядачів на вистави формату 5D з використанням технологічних можливостей мобільної сцени, нового звукового обладнання, проекційного екрана, снігових установок.
Театр активно займається благодійницькою діяльністю, влаштовуючи особливі вечори для людей з обмеженими можливостями. На його сцені проходять вистави для людей з вадами зору та порушенням слуху, театр обладнаний з урахуванням потреб людей з інвалідністю (є пандус і ліфт).
« Віра, Надія, Любов... (Яма) »
