Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Історія нашого міста на зламі епох, історія жіночої долі на тлі драматичних випробувань 20 століття.
Кінець 19 століття. Юна дівчина Соня Гриньова - студентка випускного курсу Київської консерваторії, яку чекає блискуче майбутнє оперної співачки і світської дами, в 22 роки йде в монастир і згодом стає настоятелькою жіночої громади " Відрада і Втіха". Проста і правдива історія про те, як стати святою! З листа матінки Софії: "Буду кричати Господу за милість до вас, як кричить маленька лісова пташка, що вартує грошик, але не забута у Бога".
Кожен новий Гамлет – обличчя епохи. Яким воно має бути сьогодні? До чого призводить помста і що таке обов’язок? Чи можливе щастя, коли порушені всі закони буття та яку ціну доведеться за нього заплатити? Досліджуючи одну з найгеніальніших п’єс Шекспіра, ми ставимо цілу низку питань. І наш сьогоднішній Гамлет – не тільки відповіді на них, – це роздуми про сутність людини, про театр і мистецтво в цілому.
Перша в світі вистава про гібридну війну. Героям АТО присвячується. Наше життя як рушник – вишите червоними і чорними нитками. «Червоне – то любов, а чорне – то журба». Цим рушником як стежкою іде зараз Україна, цим рушником огорнуті долі героїв вистави «Блокпост Україна». Ніби на березі ріки, що віддаляє цей світ від того, життя від смерті, зібралися під старою шовковицею хлопці-вояки. Грім градів кличе їх на фронт, а українські чорнобриві дівчата в купальських віночках охоплюють їх полум’ям любові. Червоне і чорне. Схід і Захід. Вони дивляться один одному в очі з двох сторін фронту крізь оптичні приціли своїх гвинтівок. І раптом серед ненависті і полум’я боєць бачить, що той ворог – такий самий як він, ніби відбиток у дзеркалі, подібний до нього. Закляті вороги сходяться на нейтральній землі і, спілкуючись про любов і смерть, футбол і пиво, раптом розуміють абсурдність війни. Але наступного дня «…Знову стріляємо! Завтра знову чуємо якісь крики! Може це кричать поранені? Може то живі кричать над тілами загиблих?. Може це твій земляк з того боку запитує: «Який рахунок матчу «Шахтар» - «Карпати»? Це той випадок, коли найкращий рахунок сьогодні нульова нічия…» І єдиний свідок – стара шовковиця, як лялька-мотанка, як Покрова Богородиці летить над світом материнським вишиваним рушником. Вистава-пісня, вистава-молитва театру української традиції «Дзеркало» є посланням до кожного небайдужого серця, є видовищем, яке захоплює несамовитою акторською енергією, що безперечно викликає зворотній зв’язок і гасло, яке народжується в глядацьких грудях – «Слава Україні! Героям Слава!»
Ми ще іще раз вертаємося до Шевченка. Тепер це "Сон". Який месідж цієї поеми вимушує нас читати його наново через півтори сотні років. Воля! це те гасло яке передав нам Кобзар є найціннішим скарбом для людини ХХІ сторіччя. Прагнення волі збирало українців під прапори Хмельницького і Виговського, Мазепи і Коновальця. Врешті спрага по Волі зібрала Майдан в Україні, з`явилися нові герої Крут - Небесна Сотня. Шевченко є духовним гетьманом Майдана і його «дума, його пісня не вмре не загине». І тому ми мусимо перечитувати «Кобзаря», читати його наново, новими вольними очима, новими вольними вустами. Таким чином театр «Дзеркало» прочитує «Сон» Тараса Шевченка твір, за який сам Кобзар заплатив десятою роками неволі, а це значить життям. Актори театру «Дзеркало» на чолі з постановником вистави Дмитром Сторчоусом віддають на сцені краплини свого життя в скарбничку Української Свободи.
Сцени із життя чумаків та їх родин 17 ст. на основі фольклорно-етнографічних матеріалів, записаних від жителів центральних регіонів України. Окрім, пісень, які заворожують своєю мелодикою та глибокою народною філософією, у виставі також важливе місце займає народна інструментальна музика та хореографія («Танок чумаків», «Сніданок чумаків», «Весільний тропак» та інш.). Цікаві драматичні історії поєднані з тонким та «розумним гумором» завжди підіймає настрій глядача. Український гумор – це точне відображення традицій та звичаїв українського народу. Діалоги пронизані тим невичерпним народним гумором, прислів’ями та приказками, які додають того народного колориту вільних людей, що в котрий раз нам доказує про невмирущість та значимість нашої української національної культури.
Після гибелі братів, єдиновладним правителем Фів залишається Креонт. Насамперед Креонт видав указ, за яким Етеокла, законного царя, який помер захищаючи рідне місто, слід було поховати з усіма почестями, а тіло Полініка-зрадника залишити непохованим, на поталу собакам і птахам. Антігона, виконуючи свій родинний і релігійний обов'язок, вирішує порушити заборону Креонта і таємно поховати брата. Ісмена відмовляється від сміливого плану сестри, побоюючись покарання Креонта. За релігійними віруваннями стародавніх греків не поховати і не оплакати померлу людину — найтяжча кара для її родини. Вважалося, що тоді душа померлого не може знайти собі притулку, вічно блукає по світу і мстить за це своїм родичам.
Вистава викликає різні емоції від цікавості до нудьги, від спокійного стану до переживань, від жалості до приголомшення, від сміху до сліз. Тому важко коротко описати свої емоції, але однозначно це сильні емоції. Бо вистава сама по собі не проста. Настрій засмучений, що завжди хтось хоче узурпувати людей. Присутня жива музика. Грали на піаніно та співали романси та оперні частини. Це розповідь і спогади про ігуменю Софію. Її шлях до віри, про роль віри в житті людини. Як одна людина може вплинути на тисячі і залишати добро в серці, незважаючи ні на що. Так як я не дуже релігійна людина, то мені ця тема не близька. Але з точки зору історії однієї людини, її шляху з випробуваннями долі, то дуже цікаво. Актори відіграли так, що на декілька секунд я ніби опинялася в монастирі. Це найвища майстерність так грати, щоб глядач поринув у світ вистави і забув, що відбувається навколо. Вистава для людей, які не можуть собі відповісти на якісь особисті питання. Також людям, хто цікавиться історичними постатями. Було цікаво, проте деякі моменти були доволі нудними. Грали чудово як маленькі акторки, так і дорослі актори. Стільки людей задіяно, але немає нікого зайвого. А які голоси, співи мене підкорили. Навіть елемент сучасності був дуже доречний, це переплітання часів, що показує актуальність певних подій і сьогодні. Щодо театру раджу звернути увагу на продаж квитків. Я ходила не одна, а з друзями. При купівлі квитків написано, що вільна посадка. Але коли приходиш в театр, то місця чомусь призначають на місці. Що трохи несправедливо, бо садять людей по мірі знайомства. Тому або вільна посадка, або квитки продавайте одразу з місцями. Також тут кава з пакетику, що зовсім не личить театру. Доволі душно було, тому пані дістали віяла, що трохи заважає при перегляді.
Спектакль сильный, мощный эмоционально, равнодушным остаться нельзя было. Скучно не было, второй акт драматичный, даже слёзы были меня. Соня Гринева, девочка из дворянской семьи, хотела стать певицей, училась в Консерватории в Киеве, но волею судьбы ушла в монахини и стала основательницей монастыря в Калужской области, затем перебралась в Покровский монастырь в Киеве. Ее судьба драматична и печальна- после беззаботной юности монашество, гонения на церковь, арест, болезни. Спектакль наполнен живой оперной музыкой, игрой на фортепиано, танцами, ариями из опер Чайковского и Верди. Великолепный актерский состав, в том числе и девочки - школьницы. Темы затронуты общечеловеческие, не только религиозные, отношения к родителям со стороны детей, воспитание, и религиозное в том числе. Драматизм нарастал, я сопереживала главной героине всей душой, хотя не религиозна. Важно, что на экране показывали кадры хроники, уничтожение церквей в 30 е годы, освещена деятельность Покровского монастыря в годы первой мировой войны в качестве госпиталя. Один из лучших актерских составов, интеллигентные красивые лица, талантливые и всегда разные именно в этом театре.Режиссура, костюмы, сценография- все на высоком уровне. Оригинальный замысел и воплощение Елены Лозович. Алена Мамчур, Катерина Рубашкина, Юлия Першута- жили ,а не играли. Познавательный и человечный спектакль для семейного просмотра. Советую всем неравнодушным людям, которые интересуются историей страны, событиями, происходившими 100 лет назад в Киеве, людям религиозным, потому что речь идёт об обители , Покровском женском монастыре, школьникам старших классов, молодёжи. Уютный милый театр, хотя в дальних рядах видно не очень, по-моему.
З 1999 року – актриса «Нового драматичного театру на Печерську».
Лауреат премії «Київська Пектораль» в номінації «За кращий дебют» (1998). Отримано разом з курсом за спектаклі «Майстер і Маргарита» і «Людина з Ламанчі».
Актриса Київського академічного драматичного театру на Подолі.
Закінчила Київський Національний Університет театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенко-Карого; спеціальність: організація театральної справи в 2008 році. Київський Національний Університет театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенко-Карого; спеціальність: актор драматичного театру (російський курс професора М.М. Рушковського) в 2011 році.
У театрі з 2011 року.
У 1999 році закінчив Київський театральний інститут за фахом актор театру і кіно, російський курс (майстерня проф. Рушковського).
З 2000 року – актор «Нового театру на Печерську».
З 2016 року – працює в Новому театрі на Печерську.Після закінчення вишу Юлія Першута працювала у академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра в Києві. Так, у 2013 році дебютувала як режисер у виставі «Фрекен Жюлі».
З 2016 року працює у трупі Нового драматичного театру на Печерську.
Дебютувала у кіно у 2017 році епізодичною роллю санітарки у телесеріалі «Кохати та вірити». Потім були цілий ряд інших епізодичних ролей.
Найактивнішим став 2018 рік – коли Юлія знялась у дев'яти фільмах.
Незважаючи на безліч творчих талантів, далеко не відразу зрозуміла, що може стати актрисою. Тому після школи вирушила в музичне училище по класу вокалу, яке успішно закінчила.
Однак роботу за фахом знайти було дуже важко, тому Анна вирішила спробувати в театральний. І хоча на той момент їй вже виповнилося 22 роки, а брали тільки тих, кому менше, педагоги все-таки високо оцінили її таланти і зарахували майбутню знаменитість на курс Миколи Рушковського.
Акторський шлях Лебедєвої виглядає переконливо - вона бере участь в театральних постановках і багато часу приділяє кінематографу. Анну часто запрошують на знімальні майданчики серіалів.
Участь у телевізійній новелі «Не зарікайся» стало однією з кращих робіт знаменитості. Перед цим вона знімалася в не менше популярних серіалах «Жіночий лікар» і «Клан ювелірів».
Уже багато років Лебедєва є однією з провідних актрис Нового драматичного театру на Печерську.
Київський академічний театр на Печерську було створено в 2000 році.
Основою театру став випускний російський курс Київського Національного Університету театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенко-Карого (керівник курсу н.а. України М. М. Рушковський). У студентські роки ця трупа створила вистави, які послужили основою для репертуару майбутнього театру.
В роки становлення театру допомагав народний артист СРСР Кирило Юрійович Лавров. Було здійснено ремонт в приміщенні театру на вулиці Шовковична, 3. З 2004 року саме тут театр знайшов своє перше притулок. У 2010 році театр переїхав на нове місце по вулиці Немировича-Данченка, 5, де продовжує свою роботу і нині.
На сьогоднішній день в театрі працює 32 актора: 13 – в трупі, а також – запрошені з інших театрів. Всі ці роки художній керівник театру – Олександр Крижановський.