цю виставу
Остання «вигадка» Мольєра. Весела, яскрава, життєрадісна вистава-феєрія з піснями, танцями, несподіваними комічними ефектами. Дивовижне поєднання класики і сучасності в режисурі та музиці. Вистава брала участь у Міжнародному театральному фестивалі в Брянську (Росія).
Класична комедія - і цим сказано все! Адже Жан Батіст Мольєр вважається батьком жанру. Хоча постановка не містить ""знахідок"" типу мобільних телефонів у акторів або ще чогось такого, але відчувається, як п'єса досі не втратила актуальності. Тоді були лікарі не кращі за знахарів, що головним чином морочили голову клієнтам, зараз так звані "фуфломіцини" користуються попитом. Лише пунктиром намічена тема, як людина тікає у свою хворобу. Так він отримає якусь увагу близьких, виконання своїх примх і таке інше. Призібрана завіса і лялька -манекен біля сцени одразу дають зрозуміти, що сьогодні буде щось у галантному стилі. Костюми теж були витримані в стилі - ясно, що не абсолютно точно, але стилізація вийшла вдалою. Також гарно підбрана музика сподобалась. Акторська гра була на висоті, але головний герой сподобався більше всіх - чи то симулянт, чи просто нещасна людина. Досить неоднозначний образ. якщо є бажання посміятись і просто розвіятись - це сюди.
Хворий він чи ні, звичайно ні, але так зручно йому, його дружині, мабуть ще комусь. Коли людина весь час скаржиться на стан свого здоров‘я і зайнята лише своєю особою, вона перестає помічати , що відбувається навколо. Єдина дочка зустрічає свою любов, але батько мріє бачити своїм зятем тільки лікаря, щоб розмовляти про свої уявні недуги. Його брат та служниця вирішують втручатися і допомогти молодим та вивести на чисту воду його дружину. Багато співів , жартів, шикарні костюми та декорації. На мій погляд , не дуже грав впевнено брат уявно хворого, заплутався в промові своїх слів п‘ять разів. Кумедно виглядали телячі ніжності головного героя та його жінки. Сподобався спів пастушки Аліни, віяло мужній впевністю від Мольєра. Мужика, яка супроводжувала виставу була чудова. Получила задоволення від веселої, музичної вистави.
Першу постановку комедії-балету «Le Malade imaginaire» здійснив сам Мольєр разом із французьким композитором та співаком Марк-Антуаном Шарпантье́ у 1673 році. Мольєр зірав останні у житті чотири спектаклі у головній ролі. Ця комедія класична і в той же час сучасна. Актуальнми залишаються примхи поважної людини Аграна уявного хворого, що стурбований лише своїм здоров'ям та витратами на лікарів і лікування. Він беззастережно довіряє усім шарлатанам у мантіях настільки, що готовий віддати єдину дочку заміж за дивакуватого сина лікаря. Нарешті Беральд, брат Аргана, зі служницею, що прикинулась старим дуже досвідченим лікарем, доводять уявному хворому, що він і сам вже може себе лікувати. Треба лише пройти посвячення у лікаря. Довірливого Аргана обдурює і його друга дружина, спробуючи записати спадщину на себе через знайомого нотаріуса. Прикинувшись мертвим йому розкриваєть істине обліччя підступної жінки і любов дочки. Театр здійснив чудовий переклад українською мовою та творче прочитання п’єси Мольєра. Склад акторів це гармонійний ансамбль зіркових та молодих виконавців. Хороший рівень вокалу наближає виставу до музичної комедії. Вистава споглядається на одному диханні Хотілося ще і ще свята Артисти подарували дуже веселе свято та естетичну насолоду.
Мольер - гений. Хоть и жил он в 17 веке, его пьесы актуальны всегда, его часто ставят в театрах, экранизируют, издают. "Мнимый больной" - последняя написанная Мольером комедия в 1673 году, в которой он сам играл главного героя Аргана до самой своей смерти. Сюжет лёгкий и непринуждённый, о том, как самодур отец выдумал себе болезни, чтобы все домочадцы его жалели, и беспрестанно их лечит, привлекая врачей- шарлатанов. Его молодая жена мечтает поскорее стать богатой вдовой, а дочь Анжелика , единственное преданное ему существо, влюблена в Клеанта, но у отца на ее замужество другие планы. Но не за сюжетом мы идём в театр, а за эмоциями, новым взглядом на любимые знакомые пьесы. Сегодня я получила яркую эмоцию, потому что актерский ансамбль сыграл великолепно, искрометно, непринужденно и задорно, хотя постановке уже 17 лет. Я опасалась, что спектакль заболтан, морально устарел, что плохой перевод на украинский язык, чем грешат многие наши театры, но ошиблась! Потрясные костюмы с богатой ручной вышивкой, кружевами, выполнены а едином стиле, цветовой гамме овса или льна. Кресло- трансформер, на котором восседал или возлежал Арган в блестящем исполнении Станислава Колокольникова, вращалось и являлось доминантой действа. Милая молодая актриса в роли дочери Анна Артемьева, ее жених в исполнении Александра Дидыка с удовольствием исполняли свои репризы . Весь текст звучал четко, пение актерское порадовало - к месту и приятные голоса. Это режиссура Ирины Клищевской, худрука театра и его основателя. Тот случай, когда актеры влюблены в роли и это ощущают зрители. Я смеялась с удовольствием как ребенок, хотя прекрасно знала все мольеровские шутки. Не было пошлости, грубости, передёргивания смысла, так что смело можно брать школьников, любимых, родителей и отправляться в "Колесо" на Мольера! Всегда сравниваю с постановками в других наших театрах одного и того же произведения. В Русской драме идёт " Мнимый больной" с Бабаевым, прекрасным актёром, но он значительно старше своего персонажа, мне это всегда мешает- несоответствие возрастное. Хотя сам спектакль там тоже очень хороший, но другой. Тут все легко и весело, что бывает редко!
Уявно хворий - це класична мольєрівська комедія характерів, коли герой хоче покращити своє становище з допомогою власної доньки, а саме видати її заміж за псевдолікаря. У виставі яскраво простежується питання батькав та дітей, перші з яких часто бачать себе всезнаючими та думають, що знають кому як буде краще, не помічаючи почуттів та думок близьких. Комедія викликає усмішки та сміх в залі поруч з новою медичною реформою та некваліфікованими лікарями, а також людьми, їх пацієнтами, які свято та сліпо вірять у силу приписаним їм ліків.
Вистава підняла настрій і залишила багато приємних вражень. Було цікаво перенестися в часи Жанна Батіста Мольєра та спостерігати за романтичними сценами серенад під балконом коханої дівчини, помилуватися вишуканим вбранням героїв та граціозними танцями. Вистава "Уявно хворий" - це мила та романтична вистава, у якій щирі та світлі почуття законих Клеанта та Анжелік перемагають підступні наміри другої дружини головного героя - Беліни. Буду рекомендувати виставу для тих, хто хоче просто розслабитися, посміятися і насолодитися милою романтичною історією)
До чарівного світу театру він долучився ще в дитинстві, завдяки матері, вчительці української мови та літератури, котра водила сина по всім театрам і культурним заходам столиці. Вона прагнула, щоб Станіслав виріс освіченою людиною, тому записувала до численних мистецьких гуртків і дуже хотіла, щоб у майбутньому став актором. Але у долі свої закони – Колокольникову довелося кілька разів безуспішно вступати до вищих театральних закладів Києва та Москви. З третьої спроби – став студентом Національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (тоді ще інституту). Михайло Юрійович Резнікович, художній керівник курсу, спрямовував його вибір на ролі характерних комедійних персонажів, працював з ним над удосконаленням саме такого акторського амплуа. У студентському навчальному театрі Станіслав Колокольников зіграв Графа д’Альбафйоріта («Трактирниця» Карла Гольдоні), Фішела («Перш, ніж заспіває півень» Івана Буковчана) та Васеньку («Старший син» Олександра Вампілова).
Після закінчення інституту знову спіткали труднощі: жоден театр, до якого він прослуховувався, не потребував актора з такими зовнішніми даними. Довго довелося Станіславу Колокольникову шукати СВІЙ театр. Влаштувався керівником драматичних гуртків у київському Палаці будівельників, два роки поспіль працював актором Черкаського обласного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка. А ще грав у Київському експериментальному театрі-студії під орудою Володимира Пилипенка. Чотири роки працював у трупі Київського театру-студії «Драм-Антре». Саме в цій студії Колокольников познайомився з партнеркою по сцені – актрисою Ольгою Радчук, із котрою зіграв ще кілька ролей в інших столичних театрах.
Впродовж життя своїм недоліком Станіслав вважав надлишкову вагу. Саме це заважало йому долати упереджене ставлення режисерів. Актор страждав худнув і… знову набирав зайві кілограми.
Либонь з часом Колокольников заспокоївся, зрозумів, що саме ця вада і є його особливістю, головним акторським козирем – харизмою, привабливістю та комічністю. Тому боротьба закінчилася достойною перемогою – гармонією душі та тіла.
Після тривалих поневірянь і сумнівів доля таки посміхнулася Станіславу, «відкривши двері» невідомого на той час Київського театру «Колесо». Саме цей театр став йому рідним, тут він зміг реалізувати свій акторський талант. У виставі «Жінки Моцарта» Фелікса Міттерера Станіслав Колокольников грає чоловічу та жіночу ролі. Це жадібний, жорстокий антрепренер Шіканедер та сильна, самовпевнена жінка Цилі Вебер, турботлива матір, розкішна світська дама, граціозна «королева ночі». За останню роль Колокольников отримав дві премії – у номінації «за кращу жіночу роль» Незалежного інтерактивного містичного фестивалю «Німфа» (2007) та «за кращу чоловічу роль» Першого міжнародного театрального фестивалю «Подія» (2008). Актор став дипломантом фестивалів «Слов’янські зустрічі» (1994), «Театр без кордонів» (1995), «Чорне море» (2000), «Брянські зустрічі» (2003), «Перперикон» (2004), а також учасником зарубіжних мистецьких форумів у Франції, Болгарії, Албанії, Македонії, США, Росії, Білорусі й Туреччині. Водночас Станіслав встигав працювати в Київському драматичному театрі «Браво», а також у Київській майстерні театрального мистецтва «Сузір’я».
Українська актриса театру і кіно.
Народилася в Києві в родині українського актора Андрія Сови і артистки Київського російського драматичного театру ім. Л. Українки Галини Жировой.
Працює в Київському Молодіжному театрі і Київському театрі «Колесо».
В театрі працює з 2008 року.
У 2008 році отримала Першу премію на Всеукраїнському конкурсі виконавців художнього слова ім. Лесі Українки. у м.Новоград-Волинський.
Ролі:
Катя (I.Тургенєв «Мiсяць на селi»)
Марi-Крiстiн (Ж.Ануй «Генерали у спiдницях»)
Мошка (П.Саксаганський «Шантрапа»)
Дама (А.Шнiцлер «Фатальний флiрт»)
Камеристка Iнфанти, Жiнка лiсоруба, Сова (О.Уайльд «Зоряний хлопчик»)
Служниця (Я.Стельмах «Гра на клавесинi»)
Анжелiк (Ж.-Б.Мольєр «Уявно хворий»)
Фелiсiте (Ярослав Стельмах «Eмма» за романом Г.Флобера «Мадам Боварі»)
Молода жiнка (Р.Шіммельпфенніґ «Золотий дракон»)
Ісабель (П.Кальдерон «Дама-Примара»)
Принцеса (О.Дударєв за казками Г.Х.Андерсена «День прильоту ластівки, або Поцілунок принцеси»)
Наєма (Фр.Дюрренматт «Портрет планети»)
Міс Кейсуелл (А.Крісті «Мишоловка»)
Охтисонька (М.Куліш «Блаженний острів, або Отак загинув Гуска»)
Молода жінка ( Н.Симчич «Ми, МАЙДАН»)
Одрі (К.Людвіг «Примадонни»)
Йозефіна (Й.Нестрой «Колишні справи»)
Інша (К. Ілієв «Мамо, де ти?»)
Дівчина («Вечорниці»).
Заслужений артист України
Закінчив Державний інститут театрального мистецтва ім.Луначарського
Працює в театрі "Колесо" з 2009 року
Закінчив Київську дитячу академію мистецтв.
Працює в театрі «Колесо» з 2010 року.
Олександр Васильович вважає: найзнаменнішим у його біографії є те, що рожева мрія хлопчика, який починав з мімічних сценок у піонертаборі «Орлятко» (Пуща-Водиця), здійснилася – він став професійним актором.
Щоправда, відбулося це аж через тридцять років (у піонертаборі Бірюкову було сім-вісім літ, а членом колективу «Колесо» він став у 1988-му), після тривалих ходінь по інших професіях, зовсім не пов'язаних з театром.
Був звичайною радянською людиною – жовтеням, піонером і комсомольцем. В армії через поганий учинок не став комуністом (напередодні звільнення його викрив замполіт, навіть вжив дуже брутальне слово: мародерство. За те, що захотів демобілізуватися в новій шинелі. За два роки служби шинель втрачала вигляд, тому «діди» мінялися з молодими. Насправді скривджених не було, ми діяли за домовленістю, стосунки були лояльними, без перегинів, молоді казали: «Ми теж демобілізуємося в нових шинелях». Але замполіт виявився пильним).
Часи перебування в студії пантоміми, керованої Миколою Козаковим, проходили для Олександра, наче в казці. Хіба він міг мріяти, що потрапить до Панєвежису (Литва), знаменитого драматичного театру під керівництвом Юозаса Мільтініса, побачить вистави цього приголомшливого режисера за участю Донатаса Баніоніса та буде присутнім на заняттях студійців цього театру? А близьке знайомство в Каунасі з Модрисом Теннісоном та його неймовірним театром пантоміми! І що вже казати про дивовижну Прибалтику (так тоді називали усі прибалтійські республіки), відвідини якої прирівнювалися до перебування за кордоном.
Після двох років навчання в студії пантоміми (до речі, платної – 20 карбованців щомісяця) його забрали до армії. Завдяки тому, що добре грав на гітарі, служив у духовому оркестрі. Спочатку освоїв великий барабан, потім перевели на тарілки. На конкурсі армійської самодіяльності військової частини вибороли друге місце, за що отримав відпустку додому.
Після демобілізації випадково зустрівся (1974) з Володимиром Купових, який запропонував взяти участь у його самодіяльному театрі. Олександро чесно відмовився: «Не зможу, бо маю ваду – заїкаюсь. «Не беріть у голову»,– відповів Володимир Ілліч. І досвід драматичного актора допоміг цей недолік подужати.
Працював слюсарем-складальником, вантажником, креслярем. В управлінні цивільної авіації, в обчислювальному центрі – техніком.
Закінчив Інститут народного господарства. Запросили до Інституту кібернетики, вісім років трудився програмістом. Переманили до Інституту ортопедії (завдяки заступництву керівника лабораторії). Це був, звісно, нонсенс: ну який старший науковий співробітник без медичної освіти... Паралельно працював мімом у відомому вар'єте на четвертому поверсі метростанції «Хрещатик». Там познайомився зі своєю другою дружиною Ольгою, танцівницею і хореографом.
Працює в театрі з 2004 року.
Найбільш відомий за дубляжем Роберта Дауні мол.
Хоча майбутній актор і мріяв з дитинства про театр, але нічого для цього не робив. Отож його близькі були здивовані, коли він сказав, що буде вступати до театрального училища. До того ж хлопець із міста Борисполя на Київщині вирішив підкорювати театральні навчальні заклади Росії. Спроби вступити до Ярославського та Свердловського театральних училищ не були результативними, однак вдалося вступити до театрального училища в Казані.
Роки навчання — це велика школа, що запам’яталася назавжди. Студенти грали на сцені професійного драматичного театру. А однією з перших для О. Лепенця стала роль 50-річного Майора у виставі «Дами і гусари». Після цього вже не відчував проблеми, аби зіграти людину, старшу за себе віком. Здобуті навички знадобилися і під час служби в армії, адже був конферансьє в одному з ансамблів пісні та танцю.
Після строкової служби в армії повернувся в Україну. Це був час перебудови, а в Києві створювалося багато театрів-студій, однак більшість із них не витримала випробування часом і дуже швидко чи то з фінансових, чи то творчих причин припинила своє існування. Проте Олегу поталанило. Адже театр-студія, в якому він успішно пройшов прослуховування, не лише витримав перевірку часом, а й став однією з провідних столичних сцен, що нині має назву «Київський академічний театр «Колесо».
Спочатку довелося грати у концерті для дорослих та театральній програмі для дітей. А вже наступного року відбулася прем’єра вистави «Триптих для двох», створеної художнім керівником театру Іриною Кліщевською за оповіданнями Семена Злотнікова. Цей спектакль звів Олега з молодою актрисою Галиною Зражевською. Через півроку вони одружилися, у них народився син, якого назвали Андрієм на честь Андріївського узвозу, на якому розташований театр «Колесо», що поєднав їхні долі.
Хоча з кінематографом в актора не склалося, однак він активно працює у сфері дубляжу. В українських кінотеатрах голосом Лепенця говорять Роберт де Ніро, Дастін Гофман, Брюс Віліс, Мел Гіпсон. І помилково дехто думає, що дубляж — це легка справа. Часом доводиться навіть дихати в одному ритмі з голлівудськими артистами, разом із ними переживати все, що відбувається на екрані. І все ж головним для актора залишається театр, де він прагне ще виконати багато нових ролей.
Народився 7 жовтня.
Закінчив театральну студію Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка.
Актер Київського театру "Колесо".
Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім.Карпенка-Карого
Працює в театрі "Колесо" з 2002 року, з 1990 до 2005 року працював актором на Кіностудії ім. Довженка.
Член Національної Спілки кінематографістів України та Спілки театральних діячів України.
Народився в 1988 року.
В 2011 році закінчив Київський національний університет культури та мистецтва.
В 2007-2011 роках - актор театру "Відкритий погляд".
З 2011 року грав в спектакляк театру "Колесо".
На даний час працює актором Київського театру на лівому березі Дніпра. Також служить в театрі "Актор" і в театральній майстерні Андрія Білоуса.
Народився 17 жовтня.
Закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.Карпенка-Карого
Працює в театрі "Колесо" з 2008 року
Кліщевська Ірина Яківна
Народна артистка України, режисер, актриса
Засновниця, художній керівник-директор та ідейний натхненник Київського академічного театру «Колесо» (1988).
"Жінка року-2000" у номінації "Жінка та культура"
Лауреат театральної премії "КИЇВСЬКА ПЕКТОРАЛЬ"
Лауреат та дипломант Міжнародних театральних фестивалів та конкурсів.
Закінчила Інститут театрального мистецтва (нині Національний університет театру, кіно і телебачення) ім.І.К.Карпенка-Карого (1981; викладач Народний артист України Михайло Рєзникович).
Співпрацює з Міжнародними культурними фондами, форумами, представництвами та посольствами (Австрія, Німеччина,Франція, Швейцарія, Болгарія, Латвія тощо)
Здійснила цикл радіопостановок «Європейська інтелектуальна драматургія 20 ст.» на Національному радіо України.
Організаторка і директор Міжнародних театральних фестивалів «Слов’янські зустрічі» (1994), «Подія» (від 2008), співорганізаторка та керівник Міжнародного театр фестивалю моновистав «Відлуння» (від 1998).
Разом з колективом театру здійснила фестивальні виступи на території Польщі, Болгарії, США, Румунії, Франції, Албанії, Сербії, Білорусі, РФ, Туреччини тощо.
Театр «Колесо» був заснований у 1988 році. Перша вистава відбулась 28 травня того ж (1988) року. Засновником та художнім керівником закладу від дня заснування й дотепер є Народна артистка України Кліщевська Ірина Яківна.
Значною подією в житті новоствореного колективу стало отримання власного приміщення на Андріївському узвозі, 8. Усі працівники театру взяли участь у переобладнанні будівлі під потреби театру.
Нині головна сцена театру розташована на другому поверсі театру і розрахована лише на 70 глядачів. Відтак, театр є камерним – актори перебувають на відстані витягнутої руки від глядачів, вони стають свідками найпотаємніших процесів, які відбуваються на кону. Другою сценою в «Колесі» вважають кафе театру. Тут, на першому поверсі, у затишній домашній атмосфері проходять вистави, які змушують глядачів відчути себе знову ж таки безпосередніми учасниками вистави.
Від вересня 2008 року Київський театр «Колесо» отримав статусу «академічного». У теперішній час, театр «Колесо» є невід'ємною складовою культурного життя Києва, улюбленим місцем відпочинку не тільки киян, а й численних гостей столиці.
