Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Усі найкращі речі »
Отже, моновистава. Головна режисерка нашого театру, Тамара Трунова, поставила собі цікаву, вкрай складну задачу. А хтось скаже – черговий виклик. Головну роль, єдину роль на сцені, виконує провідна акторка нашого театру – Олеся Жураківська. І для Тамари, і для Олесі це перша моновистава в їх творчому житті.
В основі вистави лежить п’єса «Every brilliant thing» Дункана Макміллана, сучасного англійського драматурга та режисера, добре відомого в Європі. Цікаво, що Макміллан створював її разом із своїм товаршем, британским коміком Джоном Донахью, який опрацював цей текст у звичному для себе жанрі стендапу і мав шалений успіх.
А що ж ми побачимо на Малій сцені? Як цю зворушливу, динамічну і, не дивлячись на тематику, вкрай комічну історію, розповість така талановита, глибока, несподівана акторка, як Олеся Жураківська і одна з найкращих сучасних театральних режисерок України – Тамара Трунова?
На сцені «Золотих воріт» – один незвичайний день з життя звичайної сім'ї, протягом якого кожен може дізнатися, що саме потрібно робити, щоб не стати ПОРОХОМ. Незважаючи на всю розруху, герої вистави сповнені гумору – вони готові сміятися над собою. А ми готові? На глядачів точно чекає карколомна сімейна історія про нові можливості і старі катастрофи... але, що саме оберуть герої цієї історії і чому…
Вистава «До і потім» – це жіноча сповідь, що вражає свою відвертістю. Тому вона цікава, як чоловікам, так і жінкам. Критики навіть назвали її душевним стриптизом трьох жінок, та на місці кожної з них хоча б раз у житті була будь-яка з нас. Це найнезвичайніша вистава, бо вона має величезний містичний вплив на підсвідомість глядача – як після смак, приходять дивовижні прозріння та енергетичне перезавантаження. Для автора п»єси – україно- італійської телезірки та головного героя сюжету – ця історія багато в чому автобіографічна. В одному з інтерв»ю вони зізналися, що найскладніше – це грати самих себе. Але це єдиний спектакль, в який корективи вносять не режисери, а саме життя. Родзинкою постановки є дивовижна музика у неперевершеному виконанні зірки, що підкорила вітчизняну та світову сцену – геніальної Людмили Марцевич, народної артистки України, солістки Національної філармонії. ЇЇ участь у виставі робить цю подію унікальною. Соло на флейті виконцє Данило Акорд.
Поетичний світ часів Французької революції Хто б з нас не хотів піднятися на вищій поверх життя, чи видертися на самісінький його дах, та отримати все! Іноді декому це вдається, але ж якою ціною. Ліза вирушила у подорож за таким щастям і не зупиняючись дійшла до нього. Інше питання, що можна втратити по дорозі. Унікальна вистава, чудові вірши, атмосферна музика й талановите виконання були запорукою першого місця на фестивалі у Франції. Поринемо разом у світ жіночності та бурхливості французького кохання.
Актуальна п'єса німецького драматурга Серґія Ґьоснера «Каліки» буквально за кілька років здобула популярність у Німеччині. Стас Жирков, художній керівник театру, запропонує свою версію цього тексту. Це історія про двох хлопців, які заприятелювали… у реабілітаційній клініці. Обоє вони за нашими сумнівними стандартами «каліки». Налаштувалися на невеселі скорботні історії? Запаслися хустинками, аби витирати сльози? Даремно! Це історія передусім про підлітків, а не про їхні хвороби. Розповідь про двох крутих пацанів, які звісно ж бачать себе дорослими… А про що ж іще можуть розмовляти двоє дорослих хлопців, як не про дівчат та про майбутнє, у якому не буде клініки… А навіть якщо залишиться клініка, так що тепер не жити? Не закохуватися? Не думати про майбутнє? Не жартувати і не дружити, навіть якщо лікарі не говорять нічого обнадійливого… Зрештою, завжди варто пам'ятати: безглуздо марнувати життя, намагаючись змінити те, що не в змозі. Краще витратити ці зусилля, аби зробити когось щасливим. Бодай на мить. Дуже скоро двоє героїв Ікар та його друг Френсіс відкриють для себе саме цю просту істину…
У звичайному, здавалося б, відділку поліції, затриманий ніяк не може зрозуміти причину свого арешту. На перший погляд, все в порядку. Документи, що підтверджують особу, і чесні відповіді на питання, мали б розставити всі крапки над «і». Але звичайний допит поліції перетворюється на дивне тестування, яке стирає усі кордони між реальністю і абсурдом. Що це? Тест на усвідомлення дійсності? Перевірка його буденних механічних дій? Лекція про музичний стиль noise industrial? Чи задушевна розмова про любов до батьківщини? І чому його, врешті, затримали, що взагалі тут відбувається і чи можна це все зупинити? Проєкт реалізується за підтримки Українського культурного фонду.
Хоча вистава розрахована на вікову категорію 35+, безсумнівно, висвітлені в ній ситуації й життєві перипетії будуть зрозумілими і близькими навіть підліткам. Ви з перших хвилин співпереживаєте головному герою, разом з ним проходите через його жах, горе, радість, хвилювання, напруження. І це не лише заслуга акторки Олесі Жураківської, а й самій постановці, адже завдяки залученню глядачів, виникає відчуття, що тобі цю історію розповідає твій знайомий на кухні. А коли ти йдеш від нього, то усвідомлюєш, як добре, що він в порядку. А сюжет простий — ми спостерігаємо за перетворенням хлопчика на дорослого чоловіка через його список найдорожчих у світі речей. Ми бачимо, як цей список змінюється, доповнюється через певні етапи в житті головного героя. Водночас цей список знайомить нас з найважливішими для персонажа людьми — бо всі, кому він не байдужий, так чи інак долучаються до існування переліку речей. Найкраще в цій виставі те, що вона — це гра одного актора. Точніше акторки — Жураківська з якоюсь легкістю, що поза межами мого розуміння, переходить від образу 7-річного хлопчика до нестями закоханого парубка і молодика у відчаї. Окрім того, вона геніально взаємодіє з аудиторією, і окрім теплої бесіди, це інколи нагадувало й майстер-клас акторської гри. Але це було настільки не нав'язливо й доречно, що викликало тільки захват. Ця вистава як для тих, хто увійшов у період "чорної" смуги", так і для тих, хто на "білій". Для перших історія чоловіка стане повчанням, а для других — нагадуванням) А от театру варто звернути увагу на те, що Київ перебуває в помаранчевий зоні епіднебезпеки і не варто нехтувати настановами щодо обмеження кількості глядачів у залі. Мені було неприємно дізнатися на місці, без попередження, що Мала зала буде заповнена майже на всю наявну на той час кількість місць, а самим людям буде байдуже, чи біля них хтось сидітиме незнайомий чи ні. Вважаю це неприйнятним, зважаючи на епідемічну ситуацію в країні. Але загалом приміщення театру мені подобається, особливо після редизайну — все чітко, гарно й зрозуміло
Це безперервний сміх - сміх до сліз і крізь сльози. Дотепно і зворушливо, з ностальгією і гіркотою, з розпачем і надією. Піднімає забуте і найпотаємніше з власних спогадів. Відверто і життєствердно. За сюжетом головний герой з дитячих років складає список речей, які приносять йому радість. Майже кожен із пунктів у цьому списку - знайомий. І так само знайоме відчуття розпачу, коли навколо не лишається нічого, що здатне наповнити життя змістом. Олеся Жураківська просто приголомшила своєю органічністю у головній ролі (роль, до речі, чоловіча). Справжня, чесна, відкрита і відверта - вона ніби від себе говорила, а не від імені персонажа, якого грала. Мені здається, що вистава взагалі не може не сподобатись, але найбільше "зачепить", мабуть, тих, для кого розчарування, страхи, життєва втома, боротьба з собою і за себе - це не просто фрази з мотиваційної літератури, а власний досвід, ще досі не прожитий до кінця.
У 1999-2004 рр. навчалася в Київському національному лінгвістичному університеті за спеціальністю «перекладач». У 2009 році закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, режисерський факультет, курс народного артиста України, народного артиста Росії, професора Едуарда Митницького. Поєднує творчу та викладацьку діяльність (у 2008-2013 роках – у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, на режисерському курсі Едуарда Митницького; від 2018 року – художній керівник курсу заочної режисури). Від 2011 року працює в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. У 2016 році була членом журі Міжнародного фестивалю Edinburgh Fringe (Великобританія). У 2016 році Тамара Трунова стала переможцем конкурсної театральної програми Taking the Stage (організатор – Британська Рада в Україні). Вистава «Саша, винеси сміття» за п’єсою Наталії Ворожбит зайняла 1-ше місце у рейтингу «Київський рахунок-2017», а «Погані дороги» за п’єсою Наталії Ворожбит – 1-ше місце у рейтингу «Київський рахунок-2018».
Театральна премія «Київська Пектораль»: вистава «Том Сойєр» була номінантом як «Краща вистава для дітей» (2008), вистава «Пасажир у валізі» за п’єсою У. Хуба «Біля ковчега о восьмій» (2012) стала лауреатом у номінації «Краща вистава для дітей», вистава «Дві пані у бік півночі» була номінантом як «Краща камерна вистава» (2013).
Тамара Трунова – учасниця майстер-класів та фестивалів: «Курбалесія» (2012), Фестиваль молодої режисури (2012, 2013, 2014), Фестиваль «Тиждень актуальної п’єси» (2012, 2013, 2014, 2016), Workshop Гогольфеста (2013), Черкаська театральна лабораторія (2013-2014), Міжнародний театральний фестиваль «Документ» (2014), Міжнародний фестиваль-лабораторія «Telpa Daugavpils» (Латвія, 2014), Міжнародна партнерська лабораторія (Білорусь, 2015). «Фестиваль театрів» (Львів, 2017), Міжнародний театральний фестиваль «Мельпомена Таврії» (Херсон, 2018). За «Пасажир у валізі» Тамара Трунова була нагороджена Дипломом «За елегантність режисерської форми» на І-му Всеукраїнському фестивалі молодої режисури імені Леся Курбаса (2012). Також Тамара Трунова як автор п’єси «Улун» брала участь у Фестивалі молодої драматургії «Любимівка», де отримала особливу відзнаку журі (2017)
З раннього дитинства виявляла схильності до акторського мистецтва, влаштовуючи вдома різноманітні сцени та циркові етюди для батьків. Серйозно займалася гімнастикою. Перша освіта Олесі Жураковської – технолог швейного виробництва, її мати також працювала на швейній фабриці.
Навчалася у Москві в Російському університеті театрального мистецтва (курс В. О. Андрєєва), однак до цього ніколи не мріяла стати професійною акторкою (вступити до театрального вузу її вмовила подруга). Під час вступу до ГІТІСу співала українську народну пісню та загалом підкорила приймальну комісію своєю безпосередністю, внаслідок чого її було зараховано на перший курс. Навчаючись в університеті отримала свій перший сценічний досвід, після закінчення вузу два роки пропрацювала у Московському драматичному театрі ім. Єрмолової.
У 2001 повернулася до Києва та після нетривалих пошуків робочого місця у 2002 влаштувалася до Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, у якому грає й нині. Тут вона виконує здебільшого ролі сильних жінок, здатних керувати чоловіками.
У 1999 акторка почала зніматися у кіно, де грає здебільшого другорядні ролі, проте режисер Олексій Лісовець запросив її на головну роль у власну кінострічку «Професор в законі» (рос. «Профессор в законе») – комедію з елементами «чорного» гумору. Нині режисер Володимир Савельєв запросив Жураковську на роль Катерини ІІ у фільмі «Лицар Дикого поля» (рос. «Рыцарь Дикого поля»), у якому розповідається про останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського.
З 2012 по 2015 роки була ведучою програми на телеканалі СТБ «Зважені та щасливі».
Лауреатка української телевізійної нагороди «Телетріумф» в номінації «Акторка телевізійного фільму/серіалу (виконавиця жіночої ролі)» за роль рецидивістки Мані Тимофіївої у серіалі «Дорога в порожнечу» в 2013 році.
Серед інших театрів України Київський державний академічний театр драми і комедії посідає особливе місце. Театр, що виник на хвилі демократичних змін у суспільстві наприкінці 70-х років XX століття, сьогодні є широко відомим і популярним у глядачів, авторитетним серед фахівців.
Перший збір трупи театру відбувся 7 вересня 1978 року, а перша прем'єра – 21 квітня 1979 року у приміщенні Республіканського театру ляльок по вул. Ш. Руставелі, 13 («Высшая точка – любовь» Р. Фєдєньова).
Багато років театр не мав власного приміщення. Вистави відбувалися у всіх театрах Києва і майже у всіх палацах культури міста, у тому числі у Палаці «Україна» та Жовтневому палаці. У травні 1982 р. міська влада передала молодому театрові будівлю кінотеатру «Космос» на Лівобережному масиві. В цій будівлі силами колективу був влаштований «Театр у фойє» – перша мала сцена у тогочасному Києві та, можливо, і в Україні. Перебудоване приміщення стало першим театром на київському лівобережжі, а також першим театром у Києві за повоєнні роки.
Театр працює двома мовами.
За час існування премії «Київська пектораль» театр отримав 15 нагород майже у всіх її номінаціях.
« Усі найкращі речі »
