« Полусмак останнього кохання »
А чи життя нашого Кобзаря безсумнівне? Чи той насуплений дід, пам’ятники якому стоять по всій Україні, це Шевченко? Чи це він? Наш Пророк? Апостол? Єретик? Ні! Це не він! Це не Шевченко! Його таким хотіли бачити. Упокореним, старим, а-ка-де-міч-ним. Влада, наука, суспільство. Їм потрібна була мірка, якою б його виміряти і терези, на яких його б зважити. Але нема такої мірки і нема таких терезів, якими можна б було виміряти і зважити Кобзаря. Бо Шевченка ми допіро починаємо відкривати для себе і світу зараз, в XXI сторіччі. І ця, майже детективна історія його останнього кохання живе тому підтвердження.
Молодість і зрілість, простота і шарм, легковажність і суворість – все це міцним корінням переплелося на останньому році життя Кобзаря. Протягом всього життя він мріяв віднайти своє особисте кохання та сімейний затишок. Але все дарма, не судилося… Геніальні люди, зазвичай, одинокі люди!
Йшло третє, після заслання, вільне поетове літо.. і останнє. Душа поета потребувала прекрасного захоплення, музи. І цією музою для нього стала дівчина з Ніжина – Ликера.
Різне про них говорили, 19-річну Ликеру сварили за те, що не щадила Шевченкового серця, легковажила, давала приводи для ревнощів. 44-річного «жениха» сварили за необдуманість вчинку, навіть вимагали розірвати заручини. А дехто просто не вірив тому, що знаменитий Тарас Шевченко закохався в служницю.
Емоцii змiнювались вiд лiричних до сумних. Зi змiною сюжетноi лiнii, змiнювались i емоцii. Шевченко вiдомий усiм нам як академiчна постать. Вiн був самотнiм i мрiяв про сiм'ю i сiмейний затишок. Зустрiвши Ликеру, дiвчину сироту з Нiжина, вiн закохуеться в неi. Шевченко вимагае у своего друга дати iй волю, щоб потiм одружитися з нею. Його намiри осуджуе вся громада, але любов до неi сильнiша за осуди. Вiн малюе ii портрети i мрiе про щасливе життя з нею в хатинцi на березi Днiпра. Лiкерi усього 19 рокiв, i мабуть рiзнi погляди на життя розлучають iх з Кобзарем. Хоча Ликера i вийшла замiж за iншого, але ще довгi роки пiсля смертi Шевченка ii бачать в Каневi на його могилi. Це лiрична, чуттева i водночас сумна iсторiя кохання двох людей рiзних за вiком i статусом. Гра акторiв неймовiрна!!!
Театр украинских традиций "Дзеркало" представлял свой спектакль на сцене театра"Колесо"и при этом оформление сцены было достаточно для раскрытия темы.Очень хорошо был обыгран воздушный прозрачный занавес.История последней любви Тараса Шевченко и 19-летней служанки Ликерии Полусмак из Нежина была представлена пронзительной актерской игрой, вложенной в неё душой, что заставляло проживать моменты вместе с ними.Одежда персонажей отразила калорит украинский очень красиво.Звучание стихов Т.Шевченко , актуальных по сей день, заставляет думать.Любовь...На этот спектакль стоит сходить.
Петранюк Володимир Іванович отримав акторську освіту в драматичній студії при Київському Академічному театрі імені І.Франка, курс народного артиста України Петра Сергієнка, у 1977 році.
Працював актором в Армавірському драматичному театрі (1977-1979 рр.) та у Харківському театрі юного глядача (1979-1980 рр.) У 1986 році закінчив режисуру в нинішньому університеті культури та мистецтв, курс Степана Степася.
Володимир Петранюк присвятив своє життя створенню у Києві нового українського театру. З 1982 року група ентузіастів театрального мистецтва, очолена Володимиром Петранюком, здійснювала пленерові постановки вистав і свят на вулицях і майданах Києва. В тому числі Володимир ставив свята головної ялинки України на Майдані та інші святкові дійства, за що в 1982 році був нагороджений званням лауреата фестивалю театральних свят, а з 1986 року театр прийняв назву «Дзеркало» і переніс свою діяльність в зону ЧАЕС, в результаті чого народилася перша в світі вистава, присвячена чорнобильській трагедії «Полум‘яні автографи». Ця п‘єса і постановка належить авторству Володимира Петранюка. Вона і визначила спрямування його діяльності як режисера на багато років вперед.
З виставою «Полум‘яні автографи», де Володимир Петранюк грав також як актор, театр об‘їздив чорнобильську зону з 1986 року 90 разів, за що він і актори його театру були нагороджені знаком «Учасник ліквідації аварії на ЧАЕС II ступеня». Володимир Петранюк написав наступну п‘єсу «Де твої 17 років», присвячену пам‘яті В.Висоцького, яка торкалася болючих проблем суспільства тих років.
Володимир Петранюк був автором, режисером і виконавцем одної з ролей і отримав за це диплом на міжнародному фестивалі у Кракові у 1990 році. Ряд постановок театру став виразно виділятися у театральному житті Києва і України. У 1988 році стараннями Володимира Петранюка, як лідера, театр отримав статус професійного театру-студії.
Революційні вистави Володимира Петранюка, такі як «Мій бідний Фюрер» (Володимир Петранюк) та «Москва-Петушки» (за В.Єрофеєвим), передували змінам у суспільстві, що дали змогу В.Петранюку із своєю трупою заявити своє українське мистецтво і за межами України.
Український театр «Дзеркало» довгий час існував у м.Краків як культурна плацівка і Володимир Петранюк був фактично мистецьким амбасадором України в Польщі. За цей час він зняв документально-художній серіал про Почаївську Лавру і Ченстоховський монастир, що отримав дипломи міжнародного кінофестивалю у Непакаланові 1994-1995 рр. Для днів Києва у Кракові були поставлені фольклорні вистави «Чотири пори року українського очарування. Чар» та «Ах, Одесса», які знайшли втілення на аудіодисках. Книга театральних поезій «Ностальгія» 2002 року стала етапною в його творчості.
З 2005 року Володимир Петранюк керує театром української традиції «Дзеркало» в Дніпровському районі міста Києва. Він пише, або інсценізує усі п’єси, які є в репертуарі цього театру, є їх постановником і виступає як актор.
Театр української традиції «Дзеркало» розпочав свій творчий шлях на початку 80-х років як театральний гурт київського андеграунду у підвалах будинку на Татарці, де брати Володимир і Віталій Петранюки згуртували навколо себе робітничу молодь, яка прагнула мовою театрального мистецтва долати атмосферу задухи, що панувала в тоталітарній країні.
За чверть століття театр на чолі з режисером Володимиром Петранюком, здобувши широке визнання та переживши нелегкий період перебудови, помандрував світом: виступав у Лондоні та Новосибірську, Парижі й Варшаві.
2004 року повернувся до Києва, де сконцентрував сили на новому напрямі – відродженні духовного спадку рідного народу, втіленні етнічних та фольклорних образів у музично-драматичних виставах і з першого січня 2006 року розпочав здобувати розголос як театр української традиції «Дзеркало».
« Полусмак останнього кохання »
