« Полусмак останнього кохання »

«Дорогий, Боже, мене звати Оскар, мені 10 років. Я підпалив кота, будинок, здається, навіть підсмажив червоних рибок. Це мій перший лист до тебе, бо раніше у мене не було часу через навчання». Таким листом починається філософська вистава «Оскар». На вас чекають 12 щемливих, щирих, кумедних листів десятирічного невиліковно хворого хлопчика на ім'я Оскар. Кожен з листів це звернення до Творця, просякнуте щирістю, іноді відчаєм, але більше – радістю відкриття цього неймовірного світу. У цих листах десятирічний хлопчик проживе ціле життя, наповнене ейфорією дорослішання, стриманністю зрілості та мудрістю старіння людини. Свої останні 12 днів життя Оскар проведе у товаристві доволі непересічної пані – Рожевої Пані, котра і вигадала для хлопчика таку гру, аби він відчув усю повноту цього чудового дару – життя. Адже неважливо, скільки днів у твоєму житті, важливо, скільки життя у твоїх днях.

Вистава-містерія «Великий льох» – для тих, хто знайшов себе в Революції Гідності і намагається донести знайдені істини іншим. Для тих, хто ще шукає мудрого слова. Театр «Перетворення» особливо чекає на молодь – школярів і студентів. Поема Тараса Шевченка «Великий льох» є гострою сатирою на полiтику царської Росiї, викриттям злочинів, скоєних російським самодержавствомпроти України. Поет засуджує зажерливість і здирство царських чиновників, зневажає українських лжепатріотів за їхню бездіяльність у справі духовного виховання нації, за зростання скаліченого покоління, байдужого до свого історичного минулого і майбутнього нації, яке не має власної гідності, пригинається і виправдовується перед московськими панами. «Великий льох» – це протест поета проти соцiального i нацiонального гнiту народу. Шевченко закликає не миритися з поневолювачами і катами навіть в дрібницях та знищити всю машину поневолення. Епілог поеми, у якому втілена основна ідея, сповнений віри у відродження української нації, духовні скарби якої заховані у «великому льосі» й недосяжні для будь-яких ворогів-поневолювачів. «…Встане Україна І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!..» − Тарас Шевченко, «Стоїть в селі Суботові» (епілог «Великого льоху»)

Споконвіку Кассандрою називають людину, яка передбачає майбутні катаклізми, але не в змозі їм протидіяти. Історія героїні античної міфології Кассандри стала основою для створення Лесею Українкою однойменної драматичної поеми (1903-1907 рр.) Сюжет твору стрімкий та динамічний: майже 10 років триває війна, Троя в облозі. Гинуть кращі з кращих. Лише царівна Кассандра, завдяки своєму дару провидиці, що отримала його від закоханого в неї бога Аполлона, спроможна була б зупинити кровопролиття. Проте вона зневажила його прихильністю. І Аполлон люто помстився: зробив так, аби її пророцтвам ніхто не вірив, і навіть більше – щоб її вважали винною в усіх бідах та втратах, а дехто й божевільною. Люди ладні скоріше довіряти лжепророку – її братові Гелену, який присипляє їхню пильність примарними надіями, спокушає такими звичними, зрозумілими для них речами. Він як тонкий психолог має вплив на натовп. Кассандра, як писала Леся Українка, «…все провидить, вона все знає,… але пояснити аргументами вона не може… І пророчий дух не дар для неї, а кара…». Не в силах вона врятувати ані коханого Долона, ані рідну Трою… У своєму підході до сценічного втілення філософської поеми Лесі Українки «Кассандра», основою якої є боротьба ідей в розумінні сенсу буття Людини, її найвищого призначення, автори вистави – режисер-постановник Давид Петросян та сценограф Данііла Колот використовують нетрадиційні образно-зорові метафори, своєрідні художньо-виражальні театральні засоби, як в рішенні простору сцени, так і в існуванні акторів. Завдяки неординарному візуально-пластичному ряду твір набуває ще більш гострішої конфліктності та трагедійності у передачі подій та ситуацій, що наближує їх до сьогодення, породжує поліфонію алюзій та асоціацій.

Класика тому й називається класикою, що час від часу виникає нестримне бажання повернутися до неї і знову відкрити щось просте і сокровенне. Ми чомусь звикли, що Чехов – завжди напівтон, забуваючи, що Чехов – це ще й іронія. Остання, як відомо, є маскою для беззахисних. У цій виставі напівтони майже відсутні. Дія набирає обертів уже з перших хвилин. Вмить персонажі перетворяться на застиглі маски, за якими вони надійно приховають від глядача свої істинні обличчя. Інколи ці маски будуть страшними, іноді – огидними, іноді – жалюгідними та смішними. Від страшного до комічного один крок. Гра в міражі. Але, коли немає справжнього життя, то живуть міражами. Все-таки краще, ніж нічого. У виставі використано музику: Леонкавалло «Паяци», Пучіні «Турандот», Масканьї «Сільська честь».

Глядачі цієї вистави знову зустрінуться з героями класичної національної комедії і пересвідчаться в тому . що по своїй суті їх характери – не змінились. В нашій виставі всі дійові особи – ляльки,проте вони своїми специфічними засобами донесуть до глядача усі барви комедії з тим, щоб вона звучала сучасно. Тема вистави – боротьба із внутрішньою духовною убогістю людини, яка намагається сховатись з зовнішньою „культурною” формою.Проте духовного жебрацтва не сховаєш! А допоможе нам в цьому усмішка, іронія і нищівний сміх!