Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
А чи життя нашого Кобзаря безсумнівне? Чи той насуплений дід, пам’ятники якому стоять по всій Україні, це Шевченко? Чи це він? Наш Пророк? Апостол? Єретик? Ні! Це не він! Це не Шевченко! Його таким хотіли бачити. Упокореним, старим, а-ка-де-міч-ним. Влада, наука, суспільство. Їм потрібна була мірка, якою б його виміряти і терези, на яких його б зважити. Але нема такої мірки і нема таких терезів, якими можна б було виміряти і зважити Кобзаря. Бо Шевченка ми допіро починаємо відкривати для себе і світу зараз, в XXI сторіччі. І ця, майже детективна історія його останнього кохання живе тому підтвердження.
Молодість і зрілість, простота і шарм, легковажність і суворість – все це міцним корінням переплелося на останньому році життя Кобзаря. Протягом всього життя він мріяв віднайти своє особисте кохання та сімейний затишок. Але все дарма, не судилося… Геніальні люди, зазвичай, одинокі люди!
Йшло третє, після заслання, вільне поетове літо.. і останнє. Душа поета потребувала прекрасного захоплення, музи. І цією музою для нього стала дівчина з Ніжина – Ликера.
Різне про них говорили, 19-річну Ликеру сварили за те, що не щадила Шевченкового серця, легковажила, давала приводи для ревнощів. 44-річного «жениха» сварили за необдуманість вчинку, навіть вимагали розірвати заручини. А дехто просто не вірив тому, що знаменитий Тарас Шевченко закохався в служницю.
«Дорогий, Боже, мене звати Оскар, мені 10 років. Я підпалив кота, будинок, здається, навіть підсмажив червоних рибок. Це мій перший лист до тебе, бо раніше у мене не було часу через навчання». Таким листом починається філософська вистава «Оскар». На вас чекають 12 щемливих, щирих, кумедних листів десятирічного невиліковно хворого хлопчика на ім'я Оскар. Кожен з листів це звернення до Творця, просякнуте щирістю, іноді відчаєм, але більше – радістю відкриття цього неймовірного світу. У цих листах десятирічний хлопчик проживе ціле життя, наповнене ейфорією дорослішання, стриманністю зрілості та мудрістю старіння людини. Свої останні 12 днів життя Оскар проведе у товаристві доволі непересічної пані – Рожевої Пані, котра і вигадала для хлопчика таку гру, аби він відчув усю повноту цього чудового дару – життя. Адже неважливо, скільки днів у твоєму житті, важливо, скільки життя у твоїх днях.
Вистава-містерія «Великий льох» – для тих, хто знайшов себе в Революції Гідності і намагається донести знайдені істини іншим. Для тих, хто ще шукає мудрого слова. Театр «Перетворення» особливо чекає на молодь – школярів і студентів. Поема Тараса Шевченка «Великий льох» є гострою сатирою на полiтику царської Росiї, викриттям злочинів, скоєних російським самодержавствомпроти України. Поет засуджує зажерливість і здирство царських чиновників, зневажає українських лжепатріотів за їхню бездіяльність у справі духовного виховання нації, за зростання скаліченого покоління, байдужого до свого історичного минулого і майбутнього нації, яке не має власної гідності, пригинається і виправдовується перед московськими панами. «Великий льох» – це протест поета проти соцiального i нацiонального гнiту народу. Шевченко закликає не миритися з поневолювачами і катами навіть в дрібницях та знищити всю машину поневолення. Епілог поеми, у якому втілена основна ідея, сповнений віри у відродження української нації, духовні скарби якої заховані у «великому льосі» й недосяжні для будь-яких ворогів-поневолювачів. «…Встане Україна І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!..» − Тарас Шевченко, «Стоїть в селі Суботові» (епілог «Великого льоху»)
Класика тому й називається класикою, що час від часу виникає нестримне бажання повернутися до неї і знову відкрити щось просте і сокровенне. Ми чомусь звикли, що Чехов – завжди напівтон, забуваючи, що Чехов – це ще й іронія. Остання, як відомо, є маскою для беззахисних. У цій виставі напівтони майже відсутні. Дія набирає обертів уже з перших хвилин. Вмить персонажі перетворяться на застиглі маски, за якими вони надійно приховають від глядача свої істинні обличчя. Інколи ці маски будуть страшними, іноді – огидними, іноді – жалюгідними та смішними. Від страшного до комічного один крок. Гра в міражі. Але, коли немає справжнього життя, то живуть міражами. Все-таки краще, ніж нічого. У виставі використано музику: Леонкавалло «Паяци», Пучіні «Турандот», Масканьї «Сільська честь».
Споконвіку Кассандрою називають людину, яка передбачає майбутні катаклізми, але не в змозі їм протидіяти. Історія героїні античної міфології Кассандри стала основою для створення Лесею Українкою однойменної драматичної поеми (1903-1907 рр.) Сюжет твору стрімкий та динамічний: майже 10 років триває війна, Троя в облозі. Гинуть кращі з кращих. Лише царівна Кассандра, завдяки своєму дару провидиці, що отримала його від закоханого в неї бога Аполлона, спроможна була б зупинити кровопролиття. Проте вона зневажила його прихильністю. І Аполлон люто помстився: зробив так, аби її пророцтвам ніхто не вірив, і навіть більше – щоб її вважали винною в усіх бідах та втратах, а дехто й божевільною. Люди ладні скоріше довіряти лжепророку – її братові Гелену, який присипляє їхню пильність примарними надіями, спокушає такими звичними, зрозумілими для них речами. Він як тонкий психолог має вплив на натовп. Кассандра, як писала Леся Українка, «…все провидить, вона все знає,… але пояснити аргументами вона не може… І пророчий дух не дар для неї, а кара…». Не в силах вона врятувати ані коханого Долона, ані рідну Трою… У своєму підході до сценічного втілення філософської поеми Лесі Українки «Кассандра», основою якої є боротьба ідей в розумінні сенсу буття Людини, її найвищого призначення, автори вистави – режисер-постановник Давид Петросян та сценограф Данііла Колот використовують нетрадиційні образно-зорові метафори, своєрідні художньо-виражальні театральні засоби, як в рішенні простору сцени, так і в існуванні акторів. Завдяки неординарному візуально-пластичному ряду твір набуває ще більш гострішої конфліктності та трагедійності у передачі подій та ситуацій, що наближує їх до сьогодення, породжує поліфонію алюзій та асоціацій.
Глядачі цієї вистави знову зустрінуться з героями класичної національної комедії і пересвідчаться в тому . що по своїй суті їх характери – не змінились. В нашій виставі всі дійові особи – ляльки,проте вони своїми специфічними засобами донесуть до глядача усі барви комедії з тим, щоб вона звучала сучасно. Тема вистави – боротьба із внутрішньою духовною убогістю людини, яка намагається сховатись з зовнішньою „культурною” формою.Проте духовного жебрацтва не сховаєш! А допоможе нам в цьому усмішка, іронія і нищівний сміх!
Емоцii змiнювались вiд лiричних до сумних. Зi змiною сюжетноi лiнii, змiнювались i емоцii. Шевченко вiдомий усiм нам як академiчна постать. Вiн був самотнiм i мрiяв про сiм'ю i сiмейний затишок. Зустрiвши Ликеру, дiвчину сироту з Нiжина, вiн закохуеться в неi. Шевченко вимагае у своего друга дати iй волю, щоб потiм одружитися з нею. Його намiри осуджуе вся громада, але любов до неi сильнiша за осуди. Вiн малюе ii портрети i мрiе про щасливе життя з нею в хатинцi на березi Днiпра. Лiкерi усього 19 рокiв, i мабуть рiзнi погляди на життя розлучають iх з Кобзарем. Хоча Ликера i вийшла замiж за iншого, але ще довгi роки пiсля смертi Шевченка ii бачать в Каневi на його могилi. Це лiрична, чуттева i водночас сумна iсторiя кохання двох людей рiзних за вiком i статусом. Гра акторiв неймовiрна!!!
Театр украинских традиций "Дзеркало" представлял свой спектакль на сцене театра"Колесо"и при этом оформление сцены было достаточно для раскрытия темы.Очень хорошо был обыгран воздушный прозрачный занавес.История последней любви Тараса Шевченко и 19-летней служанки Ликерии Полусмак из Нежина была представлена пронзительной актерской игрой, вложенной в неё душой, что заставляло проживать моменты вместе с ними.Одежда персонажей отразила калорит украинский очень красиво.Звучание стихов Т.Шевченко , актуальных по сей день, заставляет думать.Любовь...На этот спектакль стоит сходить.
Петранюк Володимир Іванович отримав акторську освіту в драматичній студії при Київському Академічному театрі імені І.Франка, курс народного артиста України Петра Сергієнка, у 1977 році.
Працював актором в Армавірському драматичному театрі (1977-1979 рр.) та у Харківському театрі юного глядача (1979-1980 рр.) У 1986 році закінчив режисуру в нинішньому університеті культури та мистецтв, курс Степана Степася.
Володимир Петранюк присвятив своє життя створенню у Києві нового українського театру. З 1982 року група ентузіастів театрального мистецтва, очолена Володимиром Петранюком, здійснювала пленерові постановки вистав і свят на вулицях і майданах Києва. В тому числі Володимир ставив свята головної ялинки України на Майдані та інші святкові дійства, за що в 1982 році був нагороджений званням лауреата фестивалю театральних свят, а з 1986 року театр прийняв назву «Дзеркало» і переніс свою діяльність в зону ЧАЕС, в результаті чого народилася перша в світі вистава, присвячена чорнобильській трагедії «Полум‘яні автографи». Ця п‘єса і постановка належить авторству Володимира Петранюка. Вона і визначила спрямування його діяльності як режисера на багато років вперед.
З виставою «Полум‘яні автографи», де Володимир Петранюк грав також як актор, театр об‘їздив чорнобильську зону з 1986 року 90 разів, за що він і актори його театру були нагороджені знаком «Учасник ліквідації аварії на ЧАЕС II ступеня». Володимир Петранюк написав наступну п‘єсу «Де твої 17 років», присвячену пам‘яті В.Висоцького, яка торкалася болючих проблем суспільства тих років.
Володимир Петранюк був автором, режисером і виконавцем одної з ролей і отримав за це диплом на міжнародному фестивалі у Кракові у 1990 році. Ряд постановок театру став виразно виділятися у театральному житті Києва і України. У 1988 році стараннями Володимира Петранюка, як лідера, театр отримав статус професійного театру-студії.
Революційні вистави Володимира Петранюка, такі як «Мій бідний Фюрер» (Володимир Петранюк) та «Москва-Петушки» (за В.Єрофеєвим), передували змінам у суспільстві, що дали змогу В.Петранюку із своєю трупою заявити своє українське мистецтво і за межами України.
Український театр «Дзеркало» довгий час існував у м.Краків як культурна плацівка і Володимир Петранюк був фактично мистецьким амбасадором України в Польщі. За цей час він зняв документально-художній серіал про Почаївську Лавру і Ченстоховський монастир, що отримав дипломи міжнародного кінофестивалю у Непакаланові 1994-1995 рр. Для днів Києва у Кракові були поставлені фольклорні вистави «Чотири пори року українського очарування. Чар» та «Ах, Одесса», які знайшли втілення на аудіодисках. Книга театральних поезій «Ностальгія» 2002 року стала етапною в його творчості.
З 2005 року Володимир Петранюк керує театром української традиції «Дзеркало» в Дніпровському районі міста Києва. Він пише, або інсценізує усі п’єси, які є в репертуарі цього театру, є їх постановником і виступає як актор.
Театр української традиції «Дзеркало» розпочав свій творчий шлях на початку 80-х років як театральний гурт київського андеграунду у підвалах будинку на Татарці, де брати Володимир і Віталій Петранюки згуртували навколо себе робітничу молодь, яка прагнула мовою театрального мистецтва долати атмосферу задухи, що панувала в тоталітарній країні.
За чверть століття театр на чолі з режисером Володимиром Петранюком, здобувши широке визнання та переживши нелегкий період перебудови, помандрував світом: виступав у Лондоні та Новосибірську, Парижі й Варшаві.
2004 року повернувся до Києва, де сконцентрував сили на новому напрямі – відродженні духовного спадку рідного народу, втіленні етнічних та фольклорних образів у музично-драматичних виставах і з першого січня 2006 року розпочав здобувати розголос як театр української традиції «Дзеркало».