Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Це драма взаємовідносин між героями, що волею долі загнані у любовний трикутник. І лише жінці належить зробити вибір – повернути вкрадене щастя, чи далі жити для інших…
Поетеса зламу століть. Так називають Лесю Українку, яка дуже тонко відчувала та описувала природу людських відносин. Нині перед вами – режисерська версія любовної божевільної драми у постановці Івана Уривського. У центрі сюжету спокусник Дон Жуан, егоїстична Донна Анна і камінний, консервативний командор дон Гонзаго де Мендоза. Дон Жуан у письменниці постає не таким, як його літературні прообрази авторства Гофмана, Мольєра, Моцарта, Байрона чи Пушкіна. Адже він тримається гордо, прагне волі і йде за щирим покликом свого серця! У цій любовній пригоді кожен прагне щастя… Та якою ціною? І чиї життєві принципи виявляться сильнішими?
19 березня 2012 року виставою «Увертюра, До побачення» відкрилася довгоочікувана Камерна сцена театру, яка носить ім’я Сергія Данченка. На сьогодні ця вистава для франківців вже є знаковою, вона представляла українське театральне мистецтво на численних міжнародних театральних фестивалях та форумах. Прийменник «до» навмисне написаний і вирішений режисером Андрієм Приходьком з великої літери – це й увертюра до побачення, і обіцянка зустрічі, і надій. Безкінечних надій на примарне щастя двох самотностей. Час, егоцентризм владні з’їсти почуття, але не душі. І бодай найменша надія, спроможна зробити неможливе можливим, жевріє в кожній людині, як маленька свічечка в долонях героя оповіді Масіно (Остап Ступка), освітлюючи шлях його колишнього кохання, Марії (Наталя Корпан). Фото та анотації надано театром.
«Гедда Ґаблер» (Hedda Gabler) – одна з найбільш визначних п'єс класичної європейської літератури, написана норвежцем Генріхом Ібсеном більше сотні років тому. Але ця історія цілком могла трапитися в одному з приватних будинків Києва. Гедда вийшла заміж за Тесмана, якого ніколи й не кохала… Та несподівано до неї завітало її минуле – талановитий науковець Ейлерт Левборг… І ось вже перед нами така собі «зустріч випускників», на якій кожен хоче самоствердитися… А попереду – інтриги та одкровення, брехня та пристрасть, маніпуляції та неземна насолода від можливості тримати чиюсь долю у своїх руках… На сцені театру «Золоті ворота» глядачі побачать сучасну виставу про аномалію людини, яка сьогодні намагається зберегти себе такою, якою її виховав батько-генерал. Гедда по-своєму дуже жорстоко мститься всьому світу за те, який він спотворений. Вона прагне жити на своїх умовах, не зраджуючи собі, прагне бути собою. Гедда – жорстка зовні й ідеалістична всередині! Гедда – не розкидається словами, вона є їхня суть! …Так люди не роблять… А як??? У головній ролі – Ірина Ткаченко. «Іра – це той випадок, коли хороша, складна людина і якась невловима, витончена та загадкова жінка поєднуються і в сумі дають міцний коктейль. Вона п'янить, манить і лякає одночасно…» – режисер вистави Олена Щурська.
Історія рухається по спіралі... Теми тисячолітньої давнини актуальні і сьогодні. Адже у нашому теперешньому житті ми щоденно використовуємо знання і досвід попередніх поколінь. Ми так само відчуваємо протиріччя між двома світами – Жінками і Чоловіками. Спостерігаємо, як вони протистоять один одному та намагаються перемогти. Історія Медеї – колхідської царівни давня та сучасна водночас. Вона його кохає, він її зраджує. Вона хоче боротися за свою любов, проте сил вистачає лише на помсту…
В кожну епоху людина вміщена в рамки правил, що визначають як він повинен думати, любити, жити. У світі, такому, як наш, де на перший план виставляються успіх, прагматизм, індивідуалізм, гроші, шлях до "щастя", поступово настає апатія душі, зникає бажання йти далі, народжуються важкі питання про сенс життя. Кождому з нас дана можливість любити, це той дар, який робить людину подібною Творцю. Як ми використовуємо цей дар? Яким є наш вибір: принести себе в жертву або прийняти жертву іншого? На 178 сторінках роману "Євгєній Онєгин" Пушкін розмірковує на подібні теми і ми, за ним, дослідимо рухи людської душі та її дара любити. Глядач стане частиною нашої вистави: гостями в будинку Ларіних, сусідами Онєгіна, друзями Лєнського та, можливо, відчуватиме себе одним з героїв роману. Наш сучасний погляд на вічні теми та геніальний роман у віршах О.С.Пушкина, ми назвали - "романтична неокласіка".
У 1973 році закінчив Харківський інститут мистецтв імені І. П. Котляревського.
Трудову діяльність розпочав у 1973 році на Закарпатті. Працював в Ужгородському обласному драматичному та Мукачівському російському драматичному театрах. За 15 років створив більше 30 образів з найкращих творів української та зарубіжної драматургії. Найбільш яскраві з них: Возний — “Наталка-Полтавка” І. Котляревського, Йосип — “Ревізор” М. Гоголя, Микола — “Пізня любов” О. Островського, Тесей — “Федра” Ж. Расіна, Степан — “Бояриня” Лесі Українки.
За майстерне виконання ролі Дмитра у виставі “Повінь” В. Руснака, Бортнічук С. К. став лауреатом Закарпатської обласної премії ім. Л. Вакарова. Найкращі вистави за його участю – “Біла хвороба” К. Чапека (Гален), “Бояриня” Лесі Українки (Степан) було записано і неодноразово транслювались республіканським телебаченням.
Вистава за п’єсою М. Куліша “Тілетія”, в якій С. Бортнічук зіграв одну з головних ролей – Овдія Пупа, ввійшла до золотого фонду української класики на Українському радіо.
З 1992 року С. Бортнічук – актор Хмельницького обласного музично-драматичного театру імені Михайла Старицького. Паралельно з акторською діяльністю займав посаду завідувача трупою театру.
Олійник Дмитро Павлович розпочав трудову діяльність в 1971 році в Хмельницькій обласній філармонії.
З 1980 року і по сьогодні Олійник Д. П. займає посаду артиста Хмельницького обласного академічного муздрамтеатру ім. М. Старицького.
Попач Поліна Андріївна розпочала свою трудову діяльність у 1969 році на посаді артистки Вінницького облмуздрамтеатру ім. М. Садовського. З квітня 1970 року вона є актрисою Хмельницького обласного музично-драматичного театру ім. Г. І. Петровського (нині — ім. М. Старицького).
Поліна Попач — високопрофесійна драматична актриса, на рахунку якої ряд яскравих, ведучих ролей.
Санько Е. В. працює в театрі імені Михайла Старицького з 1986 року. За період роботи створила на сцені ряд цікавих і самобутніх образів.
Сторожук Ігор Якович з вересня 1994 року по теперішній час працює в облмуздрамтеатрі імені М. Старицького.
Був неодноразово відзначений нагородами, а саме: 2004 р. Лауреат премії міської ради ім. Б. Хмельницького, 2007 р. почесне звання «Заслужений артист України», 2012 р. лауреат обласної премії ім. Т. Шевченка.
Яскрава зовнішність та чудові сценічні дані, спроможність відтворити тонкі психологічні нюанси у цілісних образах сценічних героїв дозволили йому створити ряд високохудожніх та яскравих образів
Веляник Володимир Володимирович розпочав свою трудову діяльність в 1992 році на посаді актора Івано-Франківського обласного музично-драматичного театру ім. І. Франка.
Працював на ТРК «Київ», актором приватного дитячого театру «Рудий», сценаристом на ТК «СТБ».
З 2003 року Веляник В.В. є актором Хмельницького обласного музично-драматичного театру імені Михайла Старицького. Зарекомендував себе як високопрофесійний артист, працелюбний і творчий. Створені ним ролі засвідчили великий потенціал актора, тяжіння до ролей гострохарактерного плану.
Артист Купченко В. М. розпочав трудову діяльність з 1963 року артистом Тернопільського драматичного театру. З 1967 до 1969 р.р. він – артист Рівненського драмтеатру ім. М. Осторовського. З 1979 до 1980 р.р. – Волинського драмтеатру.
З 1980 року і до сьогодні працює артистом Хмельницького обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Старицького.
У 1970р. закінчив акторський факультет Харківського інституту мистецтв ім. Котляревського.
Працював у Рівненському обласному театрі, Київському обласному театрі, Львівському театрі юного глядача.
Головний період творчості припадає на Хмельницький обласний музично драматичний театр – 26 років.
За час роботи в театрі було створено понад 150 сценічних образів, які схвально відзначили в пресі. Нагороджений багатьма почесними нагородами області, міністерства культури, Всесоюзним орденом «Знак пошани» (1986 р.), дипломом конкурсу «Прем’єри сезону» в м. Івано-Франківську за роль Мини Мазайла в однойменній виставі.
В 1931-му році на Північному Кавказі у місті Новочеркаську було засновано пересувний театр для української діаспори, який називався Північнокавказький крайовий український драматичний театр.
Та доленосною для нього стала поїздка у Мінеральні Води восени 1931року. Саме тоді там лікувався відомий державний і політичний діяч Григорій Петровський. Він відвідав усі вистави колективу. А після одної з них, запросив артистів крайового українського драматичного театру до себе. З тої пори, очевидно завдячуючи спонсорській допомозі політика, до назви додалося його ім’я – драматичний театр ім. Г.І. Петровського, під яким театр був 78 років.
1932 р. колектив переїжджає до Краснодару. А ще через рік, 1933-го перебирається до України. З переїздом змінилась і назва. Він став Вінницьким пересувним робітничо-колгоспним театром, хоча й базувався в Бердичеві, виїжджаючи з виставами до Вінницької, Житомирської, Київської та інших областей. Керувати ним продовжував С. Чернявський, а художню частину очолив Г. Лаврик.
1935 року колектив був у відрядженні в місті Києві. Відвідавши виставу академічного українського драматичного театру імені Івана Франка, ближче познайомившись з їхніми артистами та режисерами, колективи заклали міцні відносини. Театр імені Івана Франка взяв шефство над молодою трупою. Відчутну творчу допомогу артистам надавали народні артисти СРСР Г. Юра, А. Бучма, Ю. Шумський, І. Паторжинський, М. Литвиненко-Вольгемут, А. Крамов. Уславлені майстри сцени брали участь у постановках, грали у виставах, виступали з лекціями, що було хорошою школою для молодих артистів.
В лютому того ж року театр отримав статус обласного, який мав би знаменувати осілість трупи. Та вже в 1938 році увесь колектив знову переїжджає. Цього разу до м. Кам’янця-Подільського — адміністративного центру новоствореної області. Але й там не довелось навіть добре звикнути до сцени. Розпочалась Велика Вітчизняна війна, і трупу, разом з родинами, відправили у тимчасову евакуацію.
Так, тільки з 4 серпня 1941-го року по жовтень 1943-го театр відвідав двадцять шість пунктів: міста Закавказзя, Середньої Азії, Далекого Сходу, Півночі.
В 1944 році, після визволення України від німецько-фашистських загарбників, мистецький колектив повернувся до свого краю. Радісна звістка зустріла Петровців в місті Есентукі. Згідно наказу №128 Вказівкою Кам’янець-Подільського обкому КП(б)У та облвиконкому від 15 жовтня 1944
року Припиняються гастролі театру на КМВ і призначається реевакуація театру на Україну до міста Проскурова в обласний центр області. А 25 листопада в обласній газеті повідомлялося, що виставою “Украдене щастя” І. Франка він розпочав у Проскурові театральний сезон 1944-1945 рр. у 2007-му було організовано фестиваль «Театральна осінь» або «На краю осені з Мельпоменою». Основні цілі якого були – знайомство з сучасним театральним мистецтвом регіону, обмін досвідом і залучення більшого кола глядача.
25 березня 2009 року Хмельницький театр ім. Г.І. Петровського перейменовано на честь корифея українського театру Михайла Старицького.
А у 2012 році за високі творчі досягнення та мистецький рівень театру ім. М.
Старицького надано статус «Академічний». 2019р. відкриття Малої сцени. Проведення Всеукраїнського театрального фестивалю «Starytskiy Theatre Fest-2019».