Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« У полоні пристрастей (Камінний господар) »
Що може бути сильнішим від спопеляючої пристрасті? Нічого! - так колись думав Дон Жуан, повертаючись від однієї звабленої ним донни до іншої. Любов, потяг - ось що вело його цим шляхом, доки випадок не звів його з честолюбною донною Анною. Ця жінка докорінно змінила його уявлення про щастя, призначивши досить високу ціну за володіння собою. Але закохані не можуть бути дріб'язковими, тож Дон Жуан не зупиниться, навіть якщо доведеться дорого платити за любов. І ось вже статуя Командора прикрашає цвинтар. Честолюбна донна Анна приміряє на Дон Жуана Командорський плащ, а на себе - королівську корону. Але грянув грім, надвоє розкололося небо - і важкі кроки кам'яного велетня наповнили душі закоханих крижаною хвилею страху.
Відплата...
Так вже трапилося, що назавжди останньою коханою Дон Жуана залишилася донна Анна. Це, мабуть, єдине, що поєднує усі історії про Дон Жуана, розказані Мольєром і Фришем, Пушкіним та Цвєтаєвою. І, нарешті, історія пристрастей, де немає прірви між почуттями та розрахунком, де воля жінки - закон для чоловіка, історія кохання, придумана Лесею Українкою. Нинішня вистава - п'яте звернення театру до драми великої української поетеси після 1939, 1946, 1951, 1971 років.
Поетеса зламу століть. Так називають Лесю Українку, яка дуже тонко відчувала та описувала природу людських відносин. Нині перед вами – режисерська версія любовної божевільної драми у постановці Івана Уривського. У центрі сюжету спокусник Дон Жуан, егоїстична Донна Анна і камінний, консервативний командор дон Гонзаго де Мендоза. Дон Жуан у письменниці постає не таким, як його літературні прообрази авторства Гофмана, Мольєра, Моцарта, Байрона чи Пушкіна. Адже він тримається гордо, прагне волі і йде за щирим покликом свого серця! У цій любовній пригоді кожен прагне щастя… Та якою ціною? І чиї життєві принципи виявляться сильнішими?
Вистава за мотивами відомої книги польського письменника Януша Вишневського «Самотність в Мережі». Ця історія викликала багато суперечок, але нікого не залишила байдужим, адже багатьом людям знайомі і сумніви, і надія, і побоювання, які викликає знайомство в інтернеті і відносини на відстані. Ось і вони так познайомилися. Вона з Польщі, він – із Німеччини. Їх випадкове листування переросло в справжню пристрасть. Але чи варто зустрічатися та кого ми любимо більше: реальну людину, або образ, який створила наша уява зі слів, очікування і самотності? Та й взагалі, чи можна назвати це коханням? А якщо і так, що гірше – відстань або зустріч? Самотність біля ноутбука огортає героїв не менш щільно, ніж радість спілкування. Підштовхує їх один до одного і тримає на відстані. Тепер перед ними стоїть вибір, який кожен повинен зробити сам.
«Гедда Ґаблер» (Hedda Gabler) – одна з найбільш визначних п'єс класичної європейської літератури, написана норвежцем Генріхом Ібсеном більше сотні років тому. Але ця історія цілком могла трапитися в одному з приватних будинків Києва. Гедда вийшла заміж за Тесмана, якого ніколи й не кохала… Та несподівано до неї завітало її минуле – талановитий науковець Ейлерт Левборг… І ось вже перед нами така собі «зустріч випускників», на якій кожен хоче самоствердитися… А попереду – інтриги та одкровення, брехня та пристрасть, маніпуляції та неземна насолода від можливості тримати чиюсь долю у своїх руках… На сцені театру «Золоті ворота» глядачі побачать сучасну виставу про аномалію людини, яка сьогодні намагається зберегти себе такою, якою її виховав батько-генерал. Гедда по-своєму дуже жорстоко мститься всьому світу за те, який він спотворений. Вона прагне жити на своїх умовах, не зраджуючи собі, прагне бути собою. Гедда – жорстка зовні й ідеалістична всередині! Гедда – не розкидається словами, вона є їхня суть! …Так люди не роблять… А як??? У головній ролі – Ірина Ткаченко. «Іра – це той випадок, коли хороша, складна людина і якась невловима, витончена та загадкова жінка поєднуються і в сумі дають міцний коктейль. Вона п'янить, манить і лякає одночасно…» – режисер вистави Олена Щурська.
19 березня 2012 року виставою «Увертюра, До побачення» відкрилася довгоочікувана Камерна сцена театру, яка носить ім’я Сергія Данченка. На сьогодні ця вистава для франківців вже є знаковою, вона представляла українське театральне мистецтво на численних міжнародних театральних фестивалях та форумах. Прийменник «до» навмисне написаний і вирішений режисером Андрієм Приходьком з великої літери – це й увертюра до побачення, і обіцянка зустрічі, і надій. Безкінечних надій на примарне щастя двох самотностей. Час, егоцентризм владні з’їсти почуття, але не душі. І бодай найменша надія, спроможна зробити неможливе можливим, жевріє в кожній людині, як маленька свічечка в долонях героя оповіді Масіно (Остап Ступка), освітлюючи шлях його колишнього кохання, Марії (Наталя Корпан). Фото та анотації надано театром.
«Місяць на селі» – одна з небагатьох п'єс у світовій драматургії, де немає жодного негативного персонажа. Кожен з них по-своєму добрий і милий, зі своєю життєвою правдою, але вжитися вони між собою не можуть, особливо тоді, коли в сонний благий порядок панського маєтку вторгається незаконна гостя – любов. Скромний приїжджий молодий учитель Олексій Миколайович (актор Валерій Філіпенко) і в думках не має за ким-то упадати, розводити шури-мури, але його поява викликає бурю пристрастей – спочатку таємних, а потім, коли вони прориваються, – подібних смерчу. Дружина господаря маєтку Наталія Петрівна (Валентина Бойко) намагається приховати свої почуття до нього, але в кінці кінців вони її захльостують і стикаються з не меншою пристрастю Верочки, прийомної дочки господині (Марія Груничева). З іншого боку, з новою силою проявляються дрімали до пори почуття інших персонажів. Виникають трьох-, чотирьох, п'ятикутник любовних відносин, весь століттями налагоджений патріархальний побут з непорушною ієрархією цінностей і спокоєм стоячого болота котиться псу під хвіст.
Український режисер. Народний артист України (1980). Лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1983). Член Національної спілки театральних діячів України. Академік Академії мистецтв України (1996). Герой України.
Народився 26 квітня 1938 р. в Харкові. У 1963 році закінчив Ленінградський інститут театру, музики і кінематографії (1963, майстерня Г. Товстоногова).
У 1963—1966, 1970—1982 роках режисер, у 1982—1984 роках — головний режисер Київського державного академічного російського драматичного театру ім. Лесі Українки; 1966—1970 роки — режисер-постановник Московського драматичного театру ім. К. С. Станіславського; 1984—1988 роки — головний режисер Новосибірського театру «Красный факел». Здійснював постановки у театрах Ленінграда, Москви, Варни, Пекіна, Хайфи. Поставив разом з В. Горпенком телефільм «Дощ у чужому місті» (1979, 2 а).
З 1994 року є генеральним директором-художнім керівником Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки.
Закінчила Київське державне хореографічне училище, Державний інститут театрального мистецтва (ГИТИС), факультет театрознавства, курс Миколи Ельяша, м.Москва, Санкт-Петербургську (Ленінградську) державну консерваторію, факультет музичної режисури, режисура балету, курс Микити Долгушина.
Працювала артисткою балету в Одеському й Київському театрах опери й балету.
Як Головний балетмейстер працювала в Київському державному мюзік-холі й Київському театрі естради, у Державному музичному театрі для дітей й юнацтва.
У 1990—1996 р. — Головний балетмейстер Київського єврейського театру «МАЗЛТОВ», де заснувала вперше у світі професійний «Єврейський балет», що сповідує культуру Діаспори. В 1995 році на фестивалі в Лос-Анжелісі «Єврейський балет» одержав почесний приз «Зірка Голівуду».
Член журі багатьох міжнародних конкурсів: «Сержа Лифаря» Україна, Київ; Сучасної хореографії «Сергія Дягілєва» Гдиня, Польща; «XXI століття» Україна, Київ.
Працював у театрі «Красный факел» у Новосибірську.
Закінчив інститут режисури у 1994 р. ( режисура драми). Потім поїхав у БДТ, де грав шість років.
З 2000 р. член Гільдії кіноакторів України.
З 2009 р. – доцент кафедри театрального мистецтва Київського Міжнародного Університету.
У театрі ім. Лесі Українки з 1.09.1996 року.
У 2010 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенко-Карого.
З 2007 року – актор Національного академічного драматичного театру російської драми ім. Лесі Українки.
Актор театру і кіно, професійний музикант, виконавець.
Грає в фольк-групи «Praksed Orchestra» та рок-групі «ЩЮgar».
Вокал – академічний.
В юнацтві займався у спортивній школі. Кандидат в майстри спорту з вільної боротьби. Має перший дорослий силовий розряд з водного поло; третій юнацький розряд з волейболу.
Доля Наталя Костянтинівна — українська акторка театру і кіно. Народна артистка України (2011). Грає у Національному театрі російської драми імені Лесі Українки в Києві.
Свою першу роль Наталя Доля отримала у фільмі білоруського виробництва «Белые одежды», ще за три роки до закінчення університету, це була другорядна роль в епізоді фільму. У 1994 році актриса зіграла головну роль у фільмі Олександра Муратова «Геть сором!». У 1995 році закінчила КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого і з цього ж року грає в київському Національному театрі російської драми імені Лесі Українки.
З 1994 по 1999 роки грає провідні ролі в театрі і лише в 1999, після довгої перерви, знову з'являється на великих екранах у чотирьохсерійному телесеріалі «Сьоме кільце чаклунки», де виконує роль Імеди — дружини Ігліта. У 2002 році бере участь у зйомках телесеріалу українсько-російського виробництва «День народження Буржуя-2» та «Слід перевертня». У 2005 році виконує головну роль у сучасному фільмі-екранізації «Украдене щастя», відомої однойменної п'єси Івана Франка. Також відома за ролями в таких стрічках як «Міф про ідеального чоловіка. Детектив від Тетяни Устинової», «Жага екстриму», «Про Любов», «Осінні турботи» та ін.
У червні 2018 у відеозверненні підтримала ув'язненого у Росії українського режисера Олега Сенцова.
Работает в Национальном Академическом Театре Русской Драмы им. Леси Украинки (Киев)
Народная артистка Украины.
Закінчив Дніпропетровський театрально-художній коледж у 2012 р. У театрі ім. Лесі Українки з 2013 р.
Закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого у 2001 р. У театрі ім. Лесі Українки з 12.10. 1999 р.
Закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого у 1992 р. У театрі ім. Лесі Українки з 16.03. 1992 р.
Закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого у 2001 р. У театрі ім. Лесі Українки з 24.11.1999 р.
Народилася 18 листопада 1945 року в Горькому.
Закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І.К.Карпенка-Карого (1968).
Народна артистка України (1992).
З 1968 року - актриса театру Російської драми ім. Лесі Українки. Виступає і як театральний режисер («Розлучення по-російськи», «Дивна місіс Севідж» і ін.)
Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого у 2010 р. У театрі ім. Лесі Українки з 1.06.2006 р.
У 2004-2008 – актор Луганського українського академічного музично-драматичного театру.
У 2009-2012 – на сцені Київського академічного театру юного глядача на Липках.
З 2012 року в Національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки.
Закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого у 1980 р. У театрі ім. Лесі Українки з 5.09.1999 р.
Закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого у 2001 р. У театрі ім. Лесі Українки з 5.09.1999 р.
Закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого у 1997 р. У театрі ім. Лесі Українки з 11.04. 1996 р.
Оксана Вікторівна Вороніна (нар. 11 листопада 1967, Путивль Сумської області) — українська актриса театру і кіно. Оксана Вороніна народилася 1967 року у місті Путивль на Сумщині.
З 1986 року навчалась у Київському державному інституті театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (нині — Київський національний університет театру, кіно та телебачення імені Івана Карпенка-Карого) у майстерні Ю. Ткаченко, який закінчила у 1990 році.
У 1990—2000 роках Оксана Вороніна працювала в Белгородському державному академічному театрі імені М. С. Щепкіна. З 2001 року і по теперішній час — актриса театру російської драми імені Лесі Українки.
Закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого у 2006 р. У театрі ім. Лесі Українки з 2.06.2006 р.
Закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. У театрі ім. Лесі Українки з 2.09.2013 р.
Закінчив Київський Національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого у 2011 р. У театрі ім. Лесі Українки з 2011 р.
З 1979-1995 р. працював у Запорізькому театрі Молоді (актор, режисер).
1992–1995 р. – Запорізький музично-драматичний театр ім. М.Щорса.
З 1995 р. – Київський Національний академічний драматичний театр російської драми ім. Лесі Українки.
З 2002 р. – Київська дитяча Академія мистецтв (викладач майстерності актора).
З 2011 р. – Київський Класичний Альтернативний Художній театр (режисер, актор).
Закінчив Київський Національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого у 2009 р.
Працював у Черновецькому академічному обласному українському музично-драматичному театрі ім. Ольги Кобилянської 2009 - 2010 р.р.
У театрі ім. Лесі Українки з 21.09.2012 р.
Закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенко-Карого в 2001 році.
У Театрі ім. Лесі Українки з 1.09.1999
Закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого у 2005 р. У театрі ім. Лесі Українки з 1.04. 2005 р.
Закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого у 2002 р. У театрі ім. Лесі Українки з 22.06. 2002 р.
Закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого у 1986 р.
1987 - 1992 рр. Київський молодіжний театр
1993 р. Київський експериментальний театр
1993 - 1998 рр. Київський молодіжний театр
У театрі ім. Лесі Українки з 15.04. 2003 р.
Закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого у 1964 р. (артист театру та кіно), у 1975 р. (режисура драми). 1964 – артист Київського театру юного глядача. У театрі ім. Лесі Українки з 29. 10. 1979 р.
Закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого у 1961 р. Ведучий популярної радіопередачі «Вiд суботи до суботи». У 1998 р. отримав літературно-художню премію ім. Котляревського. Премія від міністерства культури і мистецтв України, Спілки Письменників України, Спілки Театральних Діячів України. У театрі ім. Лесі Українки з 16.11. 1966 р.
У 1998 р. О.В. Комаров видав книгу «Рассказы и воспоминания», яка містить розповіді та спогади про акторів театру ім. Івана Франка. У 2001 р. Комаров видав другу книгу — «Театральні спогади. Оповідання», яка містить розділи: «Театр Франка очима мого дитинства» (про акторів театру ім. Івана Франка) , «Светлые души театра» (про акторів театру ім. Лесі Українки, з якими актор працював), і два останні розділи – оповідання. Цю книгу можна прочитати у читальному залі бібліотеки ім. Вернадського.
Закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого у 1984 р. У театрі ім. Лесі Українки з 7.04. 1996 р.
Закінчила Театральне училище ім. М. Щепкіна при Малому театрі (м. Москва) у 1968 р. У театрі ім. Лесі Українки з 1.07. 1968 р.
Закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого у 1990 р. У театрі ім. Лесі Українки з 16.10.1992 р.
грають декілька акторів
грають декілька акторів
грають декілька акторів
грають декілька акторів
грають декілька акторів
У самому центрі історичної частини Києва, за два кроки від Хрещатика, неподалік від Золотих воріт, на розі двох старовинних вулиць – Пушкінської та Богдана Хмельницького – постає будівля, добре відома киянам та гостям столиці України як театр імені Лесі Українки.
Офіційна біографія Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки починається в 1926 році, коли рішенням Київського окрвиконкому була організована в Києві Російська державна драма, і 15 жовтня того ж року театр відкрив свій перший сезон. У 1941 році йому було присвоєно ім'я Лесі Українки.
Однак коріння театру походить до ХIХ століття: в ті далекі часи, коли по всій Російській імперії народжувалися і припиняли своє існування різні театральні антрепризи. У Києві постійний російський театр був створений в 1891 році, і ним стала антреприза видатного російського режисера і актора Миколи Соловцова. Акторський склад саме цієї трупи став згодом основою Київського державного російського драматичного театру.
Минають роки, змінюються назви вистав, імена режисерів, акторів, художників.
З 1994 року театр очолив народний артист України Михайло Резнікович.
Михайло Резнікович як художній керівник прагне продовжити живі традиції засновників театру імені Лесі Українки.
« У полоні пристрастей (Камінний господар) »
