Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« У Києві, на Подолі... або Гдє Ві сохнітє бєльйо? »
Історія кохання єврейської дівчини і українського хлопця відбувається в нашій українській Вероні, на Подолі. Дві родини «Монтеккі-Капулетті» сваряться і миряться та їхнім дітям – Рахільці і Богдану – не цікаві релігійні і соціальні проблеми та розбіжності, що ділять мешканців подільського дворику. Їм цікаві вони самі. Їх любов не поділена звичаями і віросповіданням: «Ми з одного племені, кохана! Ми з тобою Божого племені і наші діти будуть жити у своєму дворі, а не в приймах», – каже український Ромео своїй єврейській Джульєтті.
Мабуть, у такої молодої пари варто повчитися багатьом нашим сучасникам. Не дивлячись на те, що все це відбувається як анекдот – меседж вистави поважний і вічний: любов переможе і війну, і сварки або ж (лат.) «Аmor vincit omnia»!
Яскрава романтична комедія про два закохані серця в післявоєнному Києві, завдяки своїй реалістичності і актуальності тем - однаково зацікавить і туристичних гостей, і корінних жителів столиці.
Подвір’я київського Подолу наповнене єврейськими і українськими жартами, піснями і сварками. Поки батьки перебувають на єврейському недільному базарі, Богдан і Рахілька, руйнуючи міжнаціональні перепони, зізнаються одне одному в коханні і погоджуються на шлюб. Батьки сваряться і миряться, б’ються і вибачають одні одним, бо найбільший аргумент на користь молодим – це весілля, яке робить з двох різних родин одну велику сім’ю, в одному дворі, у Києві на Подолі.
Вуличний філософ Подола «Гоп-з-точилом» робить зворушливі висновки і повчання, пересипаючи свої філософські гасла рецептами української і ізраїльської кухні, а веселий міліціянт – дільничний Собачко, який завжди напідпитку, підкріплює жартівливу атмосферу міліціянськими байками і анекдотами з подільських вулиць.
« У Києві, на Подолі... або Гдє Ві сохнітє бєльйо? »
Комедія
« Радість сердешна, або Кепка з карасями »
Комедія
« Жениха викликали, дівчата? »
Комедія
« Веселощі кухмістерки »
« За сімейними обставинами »
Комедія
Ця вистава викликала в мене феерiю позитива, радостi i незабутнiх вражень! Вистава неймовiрна!!! Це iсторiя кохання еврейськоi дiвчини Рахiльки i украiнського парубка Богдана. Подii вiдбуваються на Подолi. Iх сiм' i сваряться i миряться. Кожна сiм'я, i еврейська i украiнська дотримуються своiх звичаев. Подвiр'я Подолу наповнене еврейскими i украiнськими жартами, запальними танцями i пiснями. Тут i дiльничий Собачко, який будучи завжди на пiдпитку розповiдае байки i анекдоти. А Подiльський житель " Гоп з точилом" розповiдае цiкавi iсторii i навiть дiлиться рецептами страв. I звiсно ця комедiйна iсторiя закiнчуеться весiллям. Актори не тiльки передали своi образи досконало, а i взаемодiяли з глядачем. Що давало можливiсть глядачу ставати частиною цього дiйства. Пригощали глядача вином, це було елементом вистави. Але я не вважаю це пропогандою спиртних напоiв.
емоції позитивні протягом всієї вистави. абсолютно легка комедія - приємна для перегляду. Комуналка з людьми різних національностей живуть на Нижній Вал, 13. тут живуть, тут закохуються, тут "сохнут білльо". вистава буде цікава всім, але повноцінно ії зрозуміють старші люди. оскільки основна частина гри - це пияцтво то складно оцінити (хоча впевнена, що оцінити вміння зіграти напідпитку - складно), але і "тверезі" і "оп"янілі" герої були неповторними. Це легка комедія, від котрої отримуєш насолоду, не замислюючись над складним сюжетом (бо його нема), неочікуваними поворотами Сюжету (їх теж нема), але саме такою має бути комедія - приносити радість та давати відпочинок розуму глядача!
Образы, игра актеров классная. Веселая атмосфера. Но некоторые моменты подзатянуты. Играют живо, с огоньком :) Не было ощущения, что разговаривают заученным текстом. Спектакль подойдет всем, кому нравятся истории одесских двориков :) За исключением некоторых моментов, которые мне показалась излишне затянутыми, выступление было весёлым и душевным от начала до конца.
Очень очень очень очень очень весёлая постановка об Подоле и его жителях. Не знала я , даже не догадывалась ,что на Подоле жили евреи и Одесса эта часть Подола. Немного была затянуто вступная часть, но общее впечатление не испорчено. Все было зажигатель. Как только влючали музыку я подпевала и было очень сложно просто сидеть на стуле, хотелось тоже впуститься в пляск в месте с героями. Советую всем, кто ещё не был на поставках театра Зеркало обезательно сходить. Они очень любят своего зрителя , скучать вам точно не дадут. Все для вас и только для вас и станцуют и споют , винцы даже на льют. Праздник, для вас они устроят празник. Хлопали постоянно , а вконец долго не отпускали героев. Актёры такие молодцы сыграли настоящих местных жителей Подола, хотя мне они напоминали одесситов. Красиво место, очень много зеркало в полный рост, два камина, картины, красивая лепка ,пианино. На первом этаже находится гардероб . Что бы попасть в зрительный зал нужно подняться по ступенькам по сторонам которых находятся статую. Очень давно хотела сюда попасть, театр обращает свое внимание ещё с улицы и мне было всегда интересно , как же там внутри. Я не ошиблась внутри как в богатом особняке , в такое место хочется одеть красиво платье, потом что фотографию на помять вы сделаете и не одну.
Після війни на Подолі живуть багато різних національностей, іншими словами це місто назвалося Евбаз.В одному з таких дворїв жив українській хлопець Богдан та еарейська дівчина Рахіль. Декорації з білих простирадл, патефон на сцені, так би мовна коза -споруда з молотка, туфля та шкіри, горілка та рюмки. Пісні, танці, навіть глядачей пригощали віном та цукерками. Кумедний дует батьків, поліціант завжди п‘яний, криклива мати еврейка та балакуча мати українка. Весело, безпечно та музично.
Під час вистави за допомогою акторів Театру української традиції «Дзеркало» та головного режисера Володимира Петранюка глядачі опиняються у подільському дворі Києва сто років тому. Українська та єврейська родина час від часу сваряться, миряться, знову сваряться, потрапляють у різні смішні ситуації. А їхні діти - Рахіль та Богдан - покохали одне одного. Чи одружаться вони попри різні менталітети та національності? Про це можна дізнатися, прочитавши водевіль драматурга Миколи Янчука або подивитися виставу! А ще її варто подивитися для того, щоб дізнатися рецепти єврейської кухні та поласувати вже готові блюда, заспівати разом з акторами відомі пісні та посміятися зі смішних анекдотів.
Заходиш у глядацьку залу, займаєш місце, готуєшся до перегляду, виключаєш мобільний телефон, а тут - Ооп! І ніби опиняєшся у дворику старого Подолу - живий гамір, колоритні люди, розвішані лахи, міліціанти, коза Машка. Історія, ні - реальність життя, дружби та кохання української і єврейської родини. Тут співають і танцюють, розказують анекдоти (і розумієш, що то не Одеса, а Подол -справжня «мама») та діляться рецептами єврейської кухні (можна дізнатися, як готувати рибу із задньої курки, що обіцяє бути раєм для піднебіння!) Тут пригощають родзинковим вином та солодощами , і кажуть - завжди посміхайтеся! І повірте, після цієї вистави, ви точно підете у веселому гуморі та з щирою посмішкою! І шоб ви знали, шо усі люди насправді - євреї))) І де ви сохнітє бельйо?На верьовці у духовці! Актори відіграли від душі, спілкувались з глядачами, пригощали як гумором, так і вином. Під час перегляду вистави та після неї розумієш, чого так не вистачає у сучасному житті - такої доброї, душевної атмосфери, сусідства і простоти, коли люди, не зважаючи на відмінності у культурі, мові, вірі та поглядах, живуть як одна родина. Це те, що пішло разом із цілою епохою, залишилось в історії. Окремо слід виділити будівлю театру, де відбувалась вистава - прибутковий будинок купця Родзянко у стилі модерну початку 20-го сторіччя, з гвінтовими сходами, що ведуть через кабінет колишнього власника та вітальню з інтер‘ємм минувших часів з дивовижною стелею до королівської глядацької зали.
Вистава «У Києві на Подолі» за мотивами водевілю М.Янчука «По ярмарку», про життя двох родин на Подолі м. Києва. Це родина євреїв та українського козака. У одних виросла донька - Рахіль, а в інших парубок - Богдан. І хоч які національні звичаї, обмеження та перепони не розлучають цю закохану пару, все-таки кохання перемагає. Вистава закінчується весіллям, об’єднанням двох родин. Сповнена анекдотичних ситуацій, єврейськими і українськими жартами, піснями, танцями і сварками, філософськими висновками і повчаннями, рецептами української і ізраїльської кухні, вистава не залишить нікого байдужими та незадоволеними. Незабутнє враження справляє вуличний філософ, якого грає Володимир Петранюк, а також Ігор Криворучко ( міліціант Собачко). Дуже сподобалась гра Ліани Книгницька-Марковської ( Рахіль) та Дмитра Сторчоус (Хаїм).
Петранюк Володимир Іванович отримав акторську освіту в драматичній студії при Київському Академічному театрі імені І.Франка, курс народного артиста України Петра Сергієнка, у 1977 році.
Працював актором в Армавірському драматичному театрі (1977-1979 рр.) та у Харківському театрі юного глядача (1979-1980 рр.) У 1986 році закінчив режисуру в нинішньому університеті культури та мистецтв, курс Степана Степася.
Володимир Петранюк присвятив своє життя створенню у Києві нового українського театру. З 1982 року група ентузіастів театрального мистецтва, очолена Володимиром Петранюком, здійснювала пленерові постановки вистав і свят на вулицях і майданах Києва. В тому числі Володимир ставив свята головної ялинки України на Майдані та інші святкові дійства, за що в 1982 році був нагороджений званням лауреата фестивалю театральних свят, а з 1986 року театр прийняв назву «Дзеркало» і переніс свою діяльність в зону ЧАЕС, в результаті чого народилася перша в світі вистава, присвячена чорнобильській трагедії «Полум‘яні автографи». Ця п‘єса і постановка належить авторству Володимира Петранюка. Вона і визначила спрямування його діяльності як режисера на багато років вперед.
З виставою «Полум‘яні автографи», де Володимир Петранюк грав також як актор, театр об‘їздив чорнобильську зону з 1986 року 90 разів, за що він і актори його театру були нагороджені знаком «Учасник ліквідації аварії на ЧАЕС II ступеня». Володимир Петранюк написав наступну п‘єсу «Де твої 17 років», присвячену пам‘яті В.Висоцького, яка торкалася болючих проблем суспільства тих років.
Володимир Петранюк був автором, режисером і виконавцем одної з ролей і отримав за це диплом на міжнародному фестивалі у Кракові у 1990 році. Ряд постановок театру став виразно виділятися у театральному житті Києва і України. У 1988 році стараннями Володимира Петранюка, як лідера, театр отримав статус професійного театру-студії.
Революційні вистави Володимира Петранюка, такі як «Мій бідний Фюрер» (Володимир Петранюк) та «Москва-Петушки» (за В.Єрофеєвим), передували змінам у суспільстві, що дали змогу В.Петранюку із своєю трупою заявити своє українське мистецтво і за межами України.
Український театр «Дзеркало» довгий час існував у м.Краків як культурна плацівка і Володимир Петранюк був фактично мистецьким амбасадором України в Польщі. За цей час він зняв документально-художній серіал про Почаївську Лавру і Ченстоховський монастир, що отримав дипломи міжнародного кінофестивалю у Непакаланові 1994-1995 рр. Для днів Києва у Кракові були поставлені фольклорні вистави «Чотири пори року українського очарування. Чар» та «Ах, Одесса», які знайшли втілення на аудіодисках. Книга театральних поезій «Ностальгія» 2002 року стала етапною в його творчості.
З 2005 року Володимир Петранюк керує театром української традиції «Дзеркало» в Дніпровському районі міста Києва. Він пише, або інсценізує усі п’єси, які є в репертуарі цього театру, є їх постановником і виступає як актор.
Театр української традиції «Дзеркало» розпочав свій творчий шлях на початку 80-х років як театральний гурт київського андеграунду у підвалах будинку на Татарці, де брати Володимир і Віталій Петранюки згуртували навколо себе робітничу молодь, яка прагнула мовою театрального мистецтва долати атмосферу задухи, що панувала в тоталітарній країні.
За чверть століття театр на чолі з режисером Володимиром Петранюком, здобувши широке визнання та переживши нелегкий період перебудови, помандрував світом: виступав у Лондоні та Новосибірську, Парижі й Варшаві.
2004 року повернувся до Києва, де сконцентрував сили на новому напрямі – відродженні духовного спадку рідного народу, втіленні етнічних та фольклорних образів у музично-драматичних виставах і з першого січня 2006 року розпочав здобувати розголос як театр української традиції «Дзеркало».
« У Києві, на Подолі... або Гдє Ві сохнітє бєльйо? »
