Працює в театрі з 2004 року.

Працював у Миколаївському академічному українському театрі драми та музичної комедії (2008-2011), Ніжинському драматичному театрі.

З 2012 року працює в Київському академічному театрі «Колесо».

З лютого 2019 року розпочав працювати диктором-ведучим в телерадіокомпанії «Глас».

Завжди добре малювала і мріяла присвятити цьому своє життя, вступити в художній університет. Але у 10 класі почала грати в КВН, і в 11 остаточно вирішила вступати в театральний.

Батьки-інженери були проти, а юна Оля не знала, де є театральний інститут, тому, побачивши рекламу КНУКіМ, вступила туди на театральну режисуру і лише через 2 роки дізналася про існування інституту Карпенка-Карого та поступила знову.

Працює в театрі «Колесо» з 2004 року.

Працює в театрі «Колесо» з 2008 року.

Ролі:
Міці (А.Шніцлер «Фатальнрий флірт»)
Мати зоряного хлопчика (О.Уайльд «Зоряний хлопчик»)
Рахіля (М.Янчук «У Києві, на Подолі...»)
Транія (Францобель «Приборкання норовливої»)
Сон Леона (Ж.Ануй «Генерали у спідницях»)
Хористка (П.Саксаганський «Шантрапа»)
Верочка (І.Тургєнв «Місяць на селі»)
Донья Беатріс (П.Кальдерон «Дама-Примара»)
Фрейліна (О.Дударєв за казками Г.Х.Андерсена «День прильоту ластівки або Поцілунок принцеси»)
Міс Кейсуелл (А.Крісті «Мишоловка»)
Пистонька (М.Куліш «Блаженний острів або Отак загинув Гуска»)
Ісмена ( Софокл «Антігона»).

У біографії Владислава Пупкова – історія і географія колись величезної країни. Народився Владислав Іванович 7 травня в місті Сім у Челябінській області, чим його разом з академіком Курчатовим й уславив. Батько Іван Семенович служив у військовому оркестрі (грав на трубі). Звідти його забрали на війну, загинув він у 1941 році під Ленінградом. Мама Зоя згодом їздила на Піскарьовське кладовище вклонитися гранітній плиті, на якій нема жодного прізвища, а є лише напис – 1941 рік. У 1944-му Владислав із мамою, молодим спеціалістом-фармацевтом, перебрався у визволену Бессарабію – в село Старокозаче Одеської області, де в 1946 році пішов до української школи, чотири класи якої закінчив з похвальною грамотою. Потім – Білгород-Дністровський, там Влад отримав атестат за 10 класів. Рік працював на місцевому рибоконсервному заводі, де виробляли знамениті бички в томаті.

У 1957-му доля подала перший знак – Владислав вступив до музично-педагогічного училища, і в душі заграло акторство: юнак бере активну участь у народному театрі. Одразу після училища успішно складає іспити в Театральний інститут імені Карпенка-Карого на акторський факультет. Відтак доля подарувала йому сцени декількох українських театрів, привела до кіностудії імені Довженка... А ще на клубок долі намоталося телебачення, одруження, театр «Колесо»... Життя Владислава Пупкова молодечо простує артистичним шляхом, нема часу хворіти і сумувати, бо завжди є напоготові найкращі ліки з написом: «Ти потрібен, ти дуже потрібен». 
Його голосом говорить Міккі Рурк у фільмах «Дев'ять з половиною тижнів», «Дика орхідея», Крістофер Ламберт у фільмі «Хід королеви».

Народилася 11 липня.

Хоч Наталія – корінна киянка, Надірадзе – прізвище батька Вахтанга Івановича, чистокровного грузина. Він відома людина, балетмейстер, народний артист Радянського Союзу, працював під псевдонімом Вронський, яким користувався офіційно (йому спеціальну книжечку видали). Акторка також наївно вирішила взяти псевдонім батька. Причому, не заради фарсу, а з дитинства, у школі і в інституті всі знали її як Наташу Вронську. І тільки потім, у самостійному житті стала Надірадзе – за паспортом. Коли справді чогось досягла, вирішила: не відмовлюсь від сцього прізвища.
 
В театр “Колесо” прийшла на заміну Віри Щурівської, яка поїхала у Польщу до чоловіка, вона ж її і запропонувала, Ірина Яківна погодилась. Якщо в актриси є репетиція (плюс вистава), то більша частина дня проходить в театрі.

Якщо немає репетиції, то Наталія працює режисером, редактором і актрисою на озвучуванні фільмів, тобто виходить на восьму годину ранку на роботу (“Так треба продакшн”) і повертається о десятій вечора, перерви п'ятихвилинні, бо треба багато встигнути.

Заслужена артистка України Наталя Надірадзе вміє бути дуже різною: пристрасно-загадковою міс Гідденс у виставі “Terra incognita” (Г.Джеймс), жінкою-фельдфебелем з кінськими” замашками в “Генералах у спідницях” (Ж.Ануй), моралістично-надломленою Ніною в спектаклі "Ліка” (А.Зурабов). А які колоритні, несхожі народні образи – Параска (У Києві, на Подолі...” М.Янчука), Солоха (“Вечорниці” Н.Жилянської, І.Кліщевської), Ціпа Львівна (“Шантрапа” П.Саксаганського). 

Українська актриса театру і кіно.

Народилася в Києві в родині українського актора Андрія Сови і артистки Київського російського драматичного театру ім. Л. Українки Галини Жировой.

Працює в Київському Молодіжному театрі і Київському театрі «Колесо».

Олександр Васильович вважає: найзнаменнішим у його біографії є те, що рожева мрія хлопчика, який починав з мімічних сценок у піонертаборі «Орлятко» (Пуща-Водиця), здійснилася – він став професійним актором.
Щоправда, відбулося це аж через тридцять років (у піонертаборі Бірюкову було сім-вісім літ, а членом колективу «Колесо» він став у 1988-му), після тривалих ходінь по інших професіях, зовсім не пов'язаних з театром.

Був звичайною радянською людиною – жовтеням, піонером і комсомольцем. В армії через поганий учинок не став комуністом (напередодні звільнення його викрив замполіт, навіть вжив дуже брутальне слово: мародерство. За те, що захотів демобілізуватися в новій шинелі. За два роки служби шинель втрачала вигляд, тому «діди» мінялися з молодими. Насправді скривджених не було, ми діяли за домовленістю, стосунки були лояльними, без перегинів, молоді казали: «Ми теж демобілізуємося в нових шинелях». Але замполіт виявився пильним).

Часи перебування в студії пантоміми, керованої Миколою Козаковим, проходили для Олександра, наче в казці. Хіба він міг мріяти, що потрапить до Панєвежису (Литва), знаменитого драматичного театру під керівництвом Юозаса Мільтініса, побачить вистави цього приголомшливого режисера за участю Донатаса Баніоніса та буде присутнім на заняттях студійців цього театру? А близьке знайомство в Каунасі з Модрисом Теннісоном та його неймовірним театром пантоміми! І що вже казати про дивовижну Прибалтику (так тоді називали усі прибалтійські республіки), відвідини якої прирівнювалися до перебування за кордоном. 

Після двох років навчання в студії пантоміми (до речі, платної – 20 карбованців щомісяця) його забрали до армії. Завдяки тому, що добре грав на гітарі, служив у духовому оркестрі. Спочатку освоїв великий барабан, потім перевели на тарілки. На конкурсі армійської самодіяльності військової частини вибороли друге місце, за що отримав відпустку додому.
Після демобілізації випадково зустрівся (1974) з Володимиром Купових, який запропонував взяти участь у його самодіяльному театрі. Олександро чесно відмовився: «Не зможу, бо маю ваду – заїкаюсь. «Не беріть у голову»,– відповів Володимир Ілліч. І досвід драматичного актора допоміг цей недолік подужати.
Працював слюсарем-складальником, вантажником, креслярем. В управлінні цивільної авіації, в обчислювальному центрі – техніком.

Закінчив Інститут народного господарства. Запросили до Інституту кібернетики, вісім років трудився програмістом. Переманили до Інституту ортопедії (завдяки заступництву керівника лабораторії). Це був, звісно, нонсенс: ну який старший науковий співробітник без медичної освіти... Паралельно працював мімом у відомому вар'єте на четвертому поверсі метростанції «Хрещатик». Там познайомився зі своєю другою дружиною Ольгою, танцівницею і хореографом.

До чарівного світу театру він долучився ще в дитинстві, завдяки матері, вчительці української мови та літератури, котра водила сина по всім театрам і культурним заходам столиці. Вона прагнула, щоб Станіслав виріс освіченою людиною, тому записувала до численних мистецьких гуртків і дуже хотіла, щоб у майбутньому став актором. Але у долі свої закони – Колокольникову довелося кілька разів безуспішно вступати до вищих театральних закладів Києва та Москви. З третьої спроби – став студентом Національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (тоді ще інституту). Михайло Юрійович Резнікович, художній керівник курсу, спрямовував його вибір на ролі характерних комедійних персонажів, працював з ним над удосконаленням саме такого акторського амплуа. У студентському навчальному театрі Станіслав Колокольников зіграв Графа д’Альбафйоріта («Трактирниця» Карла Гольдоні), Фішела («Перш, ніж заспіває півень» Івана Буковчана) та Васеньку («Старший син» Олександра Вампілова).
Після закінчення інституту знову спіткали труднощі: жоден театр, до якого він прослуховувався, не потребував актора з такими зовнішніми даними. Довго довелося Станіславу Колокольникову шукати СВІЙ театр. Влаштувався керівником драматичних гуртків у київському Палаці будівельників, два роки поспіль працював актором Черкаського обласного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка. А ще грав у Київському експериментальному театрі-студії під орудою Володимира Пилипенка. Чотири роки працював у трупі Київського театру-студії «Драм-Антре». Саме в цій студії Колокольников познайомився з партнеркою по сцені – актрисою Ольгою Радчук, із котрою зіграв ще кілька ролей в інших столичних театрах.
Впродовж життя своїм недоліком Станіслав вважав надлишкову вагу. Саме це заважало йому долати упереджене ставлення режисерів. Актор страждав худнув і… знову набирав зайві кілограми.
Либонь з часом Колокольников заспокоївся, зрозумів, що саме ця вада і є його особливістю, головним акторським козирем – харизмою, привабливістю та комічністю. Тому боротьба закінчилася достойною перемогою – гармонією душі та тіла.
Після тривалих поневірянь і сумнівів доля таки посміхнулася Станіславу, «відкривши двері» невідомого на той час Київського театру «Колесо». Саме цей театр став йому рідним, тут він зміг реалізувати свій акторський талант. У виставі «Жінки Моцарта» Фелікса Міттерера Станіслав Колокольников грає чоловічу та жіночу ролі. Це жадібний, жорстокий антрепренер Шіканедер та сильна, самовпевнена жінка Цилі Вебер, турботлива матір, розкішна світська дама, граціозна «королева ночі». За останню роль Колокольников отримав дві премії – у номінації «за кращу жіночу роль» Незалежного інтерактивного містичного фестивалю «Німфа» (2007) та «за кращу чоловічу роль» Першого міжнародного театрального фестивалю «Подія» (2008). Актор став дипломантом фестивалів «Слов’янські зустрічі» (1994), «Театр без кордонів» (1995), «Чорне море» (2000), «Брянські зустрічі» (2003), «Перперикон» (2004), а також учасником зарубіжних мистецьких форумів у Франції, Болгарії, Албанії, Македонії, США, Росії, Білорусі й Туреччині. Водночас Станіслав встигав працювати в Київському драматичному театрі «Браво», а також у Київській майстерні театрального мистецтва «Сузір’я».

Народилася 12 грудня.

Перший етап роботи в її житті пов'язаний з Київським Молодим театром. Головною віхою того періоду стала вистава «Стійкий принц», де вона зіграла Фенікс, – ця заборонена напередодні прем'єри постановка стала легендою українського театру.

Народження дочки Євгенії змусило Олену на деякий час покинути театр. Але студійний рух, що сколихнув Київ в кінці 80-х, знову втягнув її в роботу: вона стала грати в Експериментальному театрі-студії під керівництвом В. Пилипенко.

Стрімкі зміни в країні, а відповідно, і в мистецтві, змусили сім'ю Олени виїхати за кордон. Цілий рік наша героїня пропрацювала в Канаді. Багато інших, напевно, склали б руки, але не Кривда. За той короткий проміжок часу вона зіграла кілька ролей в театрі (на французькій мові!) і об'їздила з фольклорною програмою всю Північну Америку.

І знову повернення в Україну, яка за цей час встигла змінитися. Відсутність роботи за фахом змусило шукати інше застосування своїм здібностям, адже потрібно було забезпечувати і себе, і маленьку дочку. Таким чином в житті Олени Кривди виникло телебачення, ранкова інформаційно-розважальна програма по вівторках.

Але, як то кажуть, чому бути – того не минути: випадкова зустріч з Іриною Кліщевською, керівником театру «Колесо», повернула Олену на сцену. І ось уже понад 10 років вона працює в цьому камерному театрі на Андріївському узвозі, встигнувши за цей час зіграти чи не у всіх його виставах (якщо не відразу, то когось підміняючи).

Ще одну грань свого таланту Олена відкрила зовсім недавно. Кілька років тому вона стала педагогом Дитячої академії мистецтв, де викладає майстерність актора. Олена зізнається, що їй неодноразово пропонували взяти псевдонім: мовляв, хіба це прізвище для сцени – Кривда? На що вона відповідає: «А який псевдонім? «Правда»?!»

Закінчив Київську дитячу академію мистецтв.

Працює в театрі «Колесо» з 2010 року.

Народився в 1988 року.
В 2011 році закінчив Київський національний університет культури та мистецтва.
В 2007-2011 роках - актор театру "Відкритий погляд".
З 2011 року грав в спектакляк театру "Колесо".
На даний час працює актором Київського театру на лівому березі Дніпра. Також служить в театрі "Актор" і в театральній майстерні Андрія Білоуса.

Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім.Карпенка-Карого
Працює в театрі "Колесо" з 2002 року, з 1990 до 2005 року працював актором на Кіностудії ім. Довженка.
Член Національної Спілки кінематографістів України та Спілки театральних діячів України.

Петранюк Володимир Іванович отримав акторську освіту в драматичній студії при Київському Академічному театрі імені І.Франка, курс народного артиста України Петра Сергієнка, у 1977 році.

Працював актором в Армавірському драматичному театрі (1977-1979 рр.) та у Харківському театрі юного глядача (1979-1980 рр.) У 1986 році закінчив режисуру в нинішньому університеті культури та мистецтв, курс Степана Степася.

Володимир Петранюк присвятив своє життя створенню у Києві нового українського театру. З 1982 року група ентузіастів театрального мистецтва, очолена Володимиром Петранюком, здійснювала пленерові постановки вистав і свят на вулицях і майданах Києва. В тому числі Володимир ставив свята головної ялинки України на Майдані та інші святкові дійства, за що в 1982 році був нагороджений званням лауреата фестивалю театральних свят, а з 1986 року театр прийняв назву «Дзеркало» і переніс свою діяльність в зону ЧАЕС, в результаті чого народилася перша в світі вистава, присвячена чорнобильській трагедії «Полум‘яні автографи». Ця п‘єса і постановка належить авторству Володимира Петранюка. Вона і визначила спрямування його діяльності як режисера на багато років вперед.

З виставою «Полум‘яні автографи», де Володимир Петранюк грав також як актор, театр об‘їздив чорнобильську зону з 1986 року 90 разів, за що він і актори його театру були нагороджені знаком «Учасник ліквідації аварії на ЧАЕС II ступеня». Володимир Петранюк написав наступну п‘єсу «Де твої 17 років», присвячену пам‘яті В.Висоцького, яка торкалася болючих проблем суспільства тих років.

Володимир Петранюк був автором, режисером і виконавцем одної з ролей і отримав за це диплом на міжнародному фестивалі у Кракові у 1990 році. Ряд постановок театру став виразно виділятися у театральному житті Києва і України. У 1988 році стараннями Володимира Петранюка, як лідера, театр отримав статус професійного театру-студії.

Революційні вистави Володимира Петранюка, такі як «Мій бідний Фюрер» (Володимир Петранюк) та «Москва-Петушки» (за В.Єрофеєвим), передували змінам у суспільстві, що дали змогу В.Петранюку із своєю трупою заявити своє українське мистецтво і за межами України.

Український театр «Дзеркало» довгий час існував у м.Краків як культурна плацівка і Володимир Петранюк був фактично мистецьким амбасадором України в Польщі. За цей час він зняв документально-художній серіал про Почаївську Лавру і Ченстоховський монастир, що отримав дипломи міжнародного кінофестивалю у Непакаланові 1994-1995 рр. Для днів Києва у Кракові були поставлені фольклорні вистави «Чотири пори року українського очарування. Чар» та «Ах, Одесса», які знайшли втілення на аудіодисках. Книга театральних поезій «Ностальгія» 2002 року стала етапною в його творчості.

З 2005 року Володимир Петранюк керує театром української традиції «Дзеркало» в Дніпровському районі міста Києва. Він пише, або інсценізує усі п’єси, які є в репертуарі цього театру, є їх постановником і виступає як актор.