Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Цвєтаєва + Пастернак »
Великі поети Срібного століття – Марина Цвєтаєва та Борис Пастернак… У кожного з них було своє непросте життя, зі своїми заплутаними взаємовідносинами із світом, від якого вони намагались втекти, поринаючи у свій особистий світ. Там виплескували вони на аркуші паперу чарівну музику Поезії, у якій ми розпізнаємо звуки жаги любові, ревнощів і розлуки.
Головний герой Альфонсо завітав до кафе відсвяткувати день свого тріумфу. Він замовляє торішній сніг, філіжанку холодної кави та пригорілу яєшню. Чекаючи на замовлення, в його спогадах виникають учениці, кожна з краплинками його «неповторності». Хоча для нього вони просто ляльки. Однак ми не будемо забувати: якщо занадто довго гратися ляльками, то високою є ймовірність стати іграшкою в руках Когось… Замовлений Альфонсо торішній сніг йому так і не приносять, бо неможливо повернути те, що втрачене назавжди.
Тема еміграції болюча для нас. Чи не кожен українець, що має руки та мізки, хоча б раз замислювався поїхати з країни і віднайти своє щастя, хай навіть за океаном. Ми живемо у постсовковому просторі, ми прагнемо чогось нового, але чи готові ми до цього по справжньому? Це вистава про білоруського сантехніка Гєну, що потрапляє в Лондон, де серед слайдів туристичного путівника розуміє головні для себе речі. Цікаво, чим закінчиться його подорож?
Намагання перепроживати минуле, спотворюючи його реальне обличчя з кожною ітерацією. Дитячі травми матерів і дітей, які всочують стіни сімейної оселі. І ці стіни кличуть до себе, бо саме там, між цеглинами, за шпалерами причаїлися болючі відповіді на болючі питання. У кожної наступної (за віком) персонажки – все менша здатність проговорювати власний біль, все менша віра, що її почують і зрозуміють. Суцільний комунікативний розлад. Вистава порушить прийняту парадигму сприйняття поняття сім’ї і поверне дзеркало всередину, в корінь, у дитинство дорослих травм. Проєкт реалізовано за підтримки Українського культурного фонду.
Життя непередбачуване — зараз ти сидиш за паперами, будуєш плани на майбутнє, а за мить… Приходить лист від тітки: «Приїзди. Я помираю». Ти мчиш до неї — прощатися і чекати на спадок, начхавши на заборони шефа. Відкриваєш двері і потрапляєш у дім, де зупинився час, а кожне твоє сьогодні – В ОЧІКУВАННІ завтра.
Це історія Дори. Дори, у якої трохи «клепки бракує», яка, можливо, і не красуня, проте здатна зачарувати кожного, хто має з нею справу, яка довгий час була покірним дитям, але одного разу з усією своєю невинністю кидається у круговерть «дорослого» життя. Жорстоку перевірку проходять моральні підвалини сім'ї, внутрішній закон усіх, хто так довго формував оточення Дори, був єдиним її світом. Автор п'єси Лукас Берфус народився в м.Туні під Берном (Швейцарія). Навчався на книготорговця. З 1997-го живе і працює у Цюриху як незалежний автор. Написав низку творів для заснованої ним спільно з Самюелем Шварцем і Удо Ізраелем театральної трупи «400 asa». Писав п'єси на замовлення театрів Бохума, Базеля, Гамбурга. Автор прозових творів, зокрема, новели «Мертві чоловіки» і роману «Сто днів», що вийшов у 2008 році. П'єси Л. Берфуса: «Едіп Софокла» (прем'єра – Цюрих, 1998), «17 годин 17 хвилин» (прем'єра – Цюрих, 2000), «74 секунди – Монолог» (прем'єра – Цюрих, 2000), «Чотири жінки Зингшпиль» (прем'єра – Берн, 2000), «Медея. 214 описів картин » (прем'єра – Відень, 2000), « Подорож Клауса і Едіт шахтою до центру Землі» (прем'єра – Бохум, 2001), «Смерть Майєнберга» (прем'єра – Базель, 2001), «Отелло – порнофільм» (прем'єра – Гамбург, 2001), «Чотири картини любові» (прем'єра – Бохум, 2002), «Сексуальні неврози наших батьків» («Die sexuellen Neurosen unserer Eltern», прем'єра – Базель, 2003), «Автобус» (прем'єра – Гамбург, 2005 ), «Подорож Аліси в Швейцарію» (прем'єра – Базель, 2005).
Любов на краєчку першого листа, де народжується життя у всій своїй непедбачуваності. Любов крізь сни і місце, де народжуються рядки, де розлилася справжня пристрасть, біль, ревнощі і туга за втраченим. Історія знаменитих поетів Срібної епохи ожила на сцені, отримала власний голос рівно на сімдесят хвилин. Але яким він був! Здавалось, що в ньому втілилось все, що кожен з нас шукає, Пастернак прочитав її поетична збірка «верст» і відразу ж написав їй листа, в якому висловлював глибоке захоплення. Цей лист послужив іскрою для романтичних відносин, які висловлюються буквами, наповненими поезією, любов'ю і жагою. Самотні поети, розділені географією, але об'єднані вигнанням і болем. Вони тільки ділилися своїми внутрішніми думками, творчими устремліннями, а створили безсмертну спадщину.
Трагічні долі двох всесвітньо відомих поетів чоловіка і жінки освітлює та зігріває трепетне велике кохання на відстані. Їх юність протікає в Москві, але в паралельних світах Їхні батьки були професорами, а матері - ученицями Антона Рубінштейна Їх зустрічі на публічних читаннях швидкоплинні, але відчуття рідства душ вже зароджується. Вони захоплювалися творчістю один одного. Реальне особисте життя у кожного своє. У кожного своя сім’я і діти, свої почуття до близьких. В одному з листів Марина напише «Наши жизни похожи, я тоже люблю тех, с кем живу, но это доля. Ты же воля моя, та, пушкинская, взамен счастья». Їх життя дуже різне. Він живе у достатку, вона у бідності. Він у Москві, вона вимушена емігрувати для збереження життя чоловіка-білогвардійця. Він любить комфорт, вона як багато талановитих людей не пристосована у побуті. Але тринадцять років триває їхнє приховане від усього світу кохання у листах на відстані. Її жертовне поверненя у Москву буде коштувати життя дочки та чоловіка. Але Борис розіб’є її ілюзії. Він піде з сім’ї, але не до Марини, а до красуні та гарної хазяйки. Він припиняє переписку… «Если поменяеш место жительства, напиши адрес. Напишу адрес»- відповідає вона. Це останні репризи вистави Талант народного артиста України як режисера та сценографіста Сергія Кужельного та натхнена гра Світлани штанько і Відима Полікарпова оживили 13-літні відносини Марини Цвєтаєвої та Бориса Пастернака. До останньої хвилини вистави простір наповнений енергетикою кохання, то ніжною, то нервовою, але живою, вражаючою, захоплюючою…
Вистава складається з листування поетів один до одного і віршів більшою мірою, як мені здалося, Цвєтаєвої. Дуже камерна і лаконічна, всього на двох акторів з мінімалістичними костюмами, мінімумом декорацій і максимумом тексту. Я б сказала, що це вистава з досить високим порогом входження. Дуже різна реакція була в залі: одні повторювали про себе рядки віршів, інші запитували: «Що взагалі відбувається?» І «Коли це закінчиться?» Щоб зрозуміти і насолодитися тим, що відбувається потрібен, з одного боку, певний бекграунд: знання життя, творчості Цвєтаєвої і Пастернака, а бажано ще й історії їх листування. З іншого - вміння сприймати вірші на слух. Непідготовленому глядачеві сприйняти виставу буде важко. У мене ніби й з тим, і з іншим не все так погано, але часом теж було непросто. Кращий момент - Цвєтаєва, питуща отруту з тому Рільке. Дуже сильний і дуже символічний. Здається, на ньому було б добре закінчити, але ні. Втім, завершальна сцена теж хороша, хоч і трохи менш пронизлива.
"Хотеть -это дело тел, а мы для друг друга - души" - цитата з вистави, яка характеризує всю суть постановки. Борис Пастернак та Марина Цвєтаєва - поети, коханці...їхня любов описана у віршах. В коханні заклюсався сенс їхнього життя. У виставі показано історію кохання двох великих поетів, які в житті зустрілись лиш один раз, а решту часу писали один одному листи. Вони були настільки поринути один в одного, що не помічали нічого навколо. Листи наповнені пристрастю і коханням. Гра акторів неперевершена, передають емоції, які пробираються до самої душі, ніби поринаєш в кохання з головою...
Олексій Кужельний вступив та навчався в Автодорожному інституті, де всі п’ять років керував художньою самодіяльністю. Потім три роки працював у конструкторському бюро і навіть до чогось там дослужився. А потім усе кинув і вступив до Київського театрального інституту. Оскільки був людиною вже цілком зрілою, то вести приємне студентське життя, коли сім’я забезпечує «тили», було не дуже зручно. Кужельний знайшов прийнятний для себе і цілком простий вихід: почав добре вчитися й отримував Ленінську стипендію (непогані на ті часи гроші). Потім — Вищі режисерські курси у майстерні Сергія Данченка. Потім одружився, як Олексій любить додавати, дуже вдало. Не все так вдало складалося в професії. Головний режисер фольклорно-етнографічного ансамблю «Калина» — звучить непогано, та й справу свою він робив досить винахідливо, але... І тоді він знову знаходить найбільш простий вихід: створює свій театр — майстерню театрального мистецтва «Сузір’я», у якій впродовж минулих п’ятнадцяти років переграли практично всі наші театральні зірки.
Кужельний О.П. започаткував у 1991 році перший в Україні Міжнародний театральний фестиваль «Київська Пастуна», у 1995 році Фестиваль камерних театрів «Сузір’я».
З 2001-2007 художній керівник Міжнародного мистецького фестивалю міст-побратимів «Київ Травневий».
За творчі успіхи та вагомий внесок у розвиток українського театрального мистецтва був удостоєний звання Заслуженого артиста України (1992 р.), Народного артиста України (1997 р.), є Лауреатом Літературно-мистецької премії України ім.І.Котляревського, Премії Спілки театральних діячів ім. Володимира Блавацького (2001 р.), Літературної премії імені Андрія Малишка (2008 р.), Мистецької премії «Київ» імені Амвросія Бучми (2010 р.), Орденом «За заслуги» III ступеня (2013 р.), Премії імені Сергія Данченка (2014 р.).
У 2003 р. нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, Грамотою Верховної Ради України, вищою київською міською нагородою – Знак Пошани і вищою нагородою Міністерства культури і мистецтв України – Почесний Знак «За вагомий особистий внесок у розвиток культури та мистецтва».
З 2012 р. – Голова Київського місцевого творчого відділення НСТД України.
У 2016 році отримав Орден «За заслуги» II ступеня.
З 2017 р. – член Наглядової ради Українського культурного фонду.
У 2019 році – Лауреат премії НСТД України ім. Панаса Саксаганського.
У 1995 році закінчила Київський театральний інститут ім. І.К. Карпенка-Карого (нині Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого) курс нар. артистки України І.О. Молостової.
2001 - 2011 - артистка Київського театру «Вільна сцена».
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2011 року.
Київську академічну майстерню театрального мистецтва «Сузір'я» – перший в Україні ангажементний театр – було створено у 1988 році. З моменту заснування і до сьогодні театр очолює художній керівник Народний артист України Олексій Кужельний.
У виставах театру беруть участь найкращі актори столичних театрів – народні та заслужені артисти України, а також театральна молодь. Серед зірок українського театру, що протягом усіх театральних сезонів дарували прихильникам театрального мистецтва свій талант, відомі майстри сцени Надія Батуріна, Лариса Кадочнікова, Лариса Кадирова, Людмила Лимар, Раїса Недашківська, Степан Олексенко, Ада Роговцева, Богдан Ступка, Микола Рушковський.
До постановок вистав залучаються, як досить відомі, так і молоді режисери. В репертуарі театру класичні та сучасні постановки, що йдуть російською та українською мовами.
Вистави демонструються одночасно на двох сценічних майданчиках: на основній «великій» сцені, що розрахована на 80 місць та на мікросцені – 25 місць.
« Цвєтаєва + Пастернак »
