Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Щоб зрозуміти життя у всьому його розмаїтті, досить звернутися до драматургії Чехова. Загальнолюдські проблеми його п'єс об'єднують епохи. Як і раніше, проблема самотності залишається нерозв'язною, та й любов у всі часи залишається рідкісним даром, здатним зробити людину глибоко щасливим, але й глибоко нещасним. Любити треба вміти, а щоб вміти - треба вчитися. Які вони сьогоднішні три сестри? Чи здатні пройти через розчарування, крах усіх надій й не зламатися?
У поемі Ліни Костенко «Циганська муза» найбільшу увагу зосереджено на драмі поетеси ромського походження – обраниці Бога, яку відкидає суспільство за її творчість. Трагедія ромської поетеси, можливо, ще й в тому, що вона не мала ніяких шансів для визнання свого таланту, адже її нація взагалі не має історії, бо є общиною, що за тривалий час свого існування не піддалася цивілізаційним правилам і законам, а над усе цінує свободу жити так, як у них ведеться споконвіку. Вистава наповнена широким простором доріг, брязкотом колес, димом від полум’я циганського вогнища. Вистава являє собою поєднання вишуканого тексту Ліни Костенко та високомайстерного володіння художнім словом та пластикою акторів, які ще й вживу виконують пісні та танці ромського народу.
«Verba» латиною означає: «слова», «мова», «текст», «слова пісні», «рукопис», «оклик»... фонетично це абсолютно співпадає з українським словом «верба». Верба – рослина – місце, де живе Мавка, головна героїня твору Лесі Українки «Лісова пісня». Мавка виходить з верби на початку п'єси та у вербу повертається. Verba – слова – місце, де живе сама Леся Українка та її поетичний спадок. «В серці знайшла я теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає...» – каже Мавка. Здається, ця фонетична гра була спланована самою авторкою «Лісової пісні» – цього складного багатошарового твору. Драматична історія кохання Мавки та Лукаша заводить нас у таємничі лаштунки, де зароджуються стихії незрозумілого героям всесвіту, де оклик справжнього здобувається ціною власного життя. Фото та анотації надано театром.
Постмодерністський опус театрального Гендальфа на ім'я KLIM. Режисер – Влад Троїцький. Вистава – не буквальна передача роману Льва Толстого. Влад Троїцький дає глядачам магічну можливість побачити, «прочитати» знайому книгу очима одного з найбільших мислителів сучасності – KLIMa. KLIM – драматург, філософ, теортик театру. Людина, яка все своє життя перетворила на предмет мистецтва. KLIM пробиває дорогу до глибинного змісту «Анни Кареніної» – історії про порушення табу, про жертовність, про любов як єдиний сенс існування людини. Вистава має медитативні, алхімічні властивості – KLIM, використовуючи тавтологічний принцип побудови тексту, магію слів, концентровані словесні конструкції, абсурдизації діалогів, тримає свідомість в активній фазі. Тут дуже цікаво, як структура роману Толстого згортається, щоб уміститися в спектаклі. Не сюжетика Толстого цікавить KLIMa та Троїцького, а його глибинна, космічна метафізика. Якщо говорити мовою шістдесятників – як у побуті побачити буття.
«Москалиця» – вистава, прем'єрою якої відкривали Сцену 77, майданчик, що у своїй назві приховує, якщо не нумерологічну, то цілком знакову історію про дві сімки. Містична драма про життя жінки, яку авторка, Марія Матіос, характеризує словами: «Ні сльоза. Ні сміх. Ні осуд. Тільки мовчання й холодний розум ведуть її життям». Постановка Влади Белозеренко «Москалиця», за однойменною повістю, вражає образністю, зачаровує загадковістю. Багатомірне і позачасове існування героїв у просторі вистави змушує замислитись і розібратись у сенсах буття. Сенсах, що відкриваються у непідробній щирості головної героїні, її всепрощенні і чесноті.
Не класичний погляд на класичну історію. Портрет Доріана – це портрет кожного, хто відчував в собі боротьбу між природнім інстинктом та прийнятною в суспільстві поведінкою. В нашому випадку цей портрет написаний фарбами музики та руху. Не чекайте побачити денді вікторіанської епохи. Дія вистави перенесена в антиутопічний футуристичний світ, де споконвічний конфлікт природи та культури загострений до межі. Не чекайте послідовного сюжету, знайомого ще зі школи. Історія вистави розгортається в двох пластах – реальному та трансцендентному, зовнішньому та внутрішньому. Не чекайте. Будьте тут і зараз. Дозвольте собі спілкуватися зі світом без упереджень. Можливо, в цьому і ховається відповідь, яку шукають герої вистави.
Три тендітні сестри і кожна зі своїм характером та долею і четвертий брат. Вони залишились без батьків, але зберігли дружні стосунки і підтримують один одного. На протязі всієї вистави два актора грають на гітарах, створюючи атмосферу тепла і затишності. Купа чемоданів від підлоги до стелі-жага повернутись до Москви, де в спогадах сестер вони жили щасливо. Але Вершінін в своєї розмови с сестрами допускає, що , коли будуть в Москві , не будуть звертати уваги на місце проживання . Відвертий монолог , на першій погляд жалкого Андрія, людини з широкими поглядами, утвореного, інтелігентного, связавшего свою долю з жінкою не вихованою, з мілкою душонкою. Розпростерта на підлозі Ірина, яка мріяла весь час працювати, приносивши користь, але не пізнавшая любов, тремтить всім тілом , плаче , не находячи вихід. Наприкінці яскравий крик душі Ольги, чудовий вокал Соленого, танок любові Маші та Вершініна, гра на трубі , наче ізюмінка в смачному пірогові. Дивиться, слухати, мріяти, замислюватися -доля глядача цієї вистави , а потім щиро та гучно плескати в долоні та промовляти:,, Вірю... Браво...‘‘
Театр – це складне мистецтво. Та, схоже, ще складнішою матерією є вміння відчути момент, коли настав час піти. Вистава «Три сестри» представлена у репертуарі Театру на лівому березі Дніпра вже майже десять років і, схоже, "той самий" момент для неї вже давно настав. Абстрагуючись від застарілих, на мою думку, сценографії та костюмів, зазначу, що десятиліття - це суттєвий відрізок і для людського життя також. Актори, що грають у виставі, напевно, встигли набратися життєвого досвіду, що дозволяє їм по-новому розкрити психологізм своїх ролей. Але будемо відверті - більшість з них вже просто вийшла з віку героїв, яких вони грають. Складно розчинитися у виставі і відчути катарсис, коли весь час тебе мучить загадка такої сильної різниці у віці трьох сестер. А скарги на вік від старого військового лікаря звучать навіть дещо іронічно - адже і всі ""молоді"" актори-чоловіки поруч із ним вже давно посивіли. Стіна з валіз на задньому плані - потужна метафора жаги головних героїв до втечі від гнітючої рутини. Метафора бажання змін. І дійсно, акторам час згадати про свої ще не втілені мрії, пакувати валізи і братися за нові ролі, поки болото буденності не встигло поглинути їхній талант. Поки ще не пізно - хіба не це хотів сказати Чехов?
Отже що я можу сказати! Ходили вчора з чоловіком! Загальне враження про театр 8 з 10, а загальне враження про виставу 7 з 10. Про театр. Сама будівля досить атмосферна. В середині гарно, є багато різних фотокарток з вистав, можна ознайомитись. Театр має дві зали, велику і малу. Я думала що вистава буде в великій залі, а на вході нам сказали що вистава проходитиме в малій залі :( Що ще можу сказати так це те що стільці були дуже скрипучі, і іноді навіть просто поворухнутися було неможливо щоб інші тебе не почули. Щодо вистави. Вистава поставлена за книгою А. Чехова. Читала її ще в шкільні роки, але пам'ятала смутно. Вистава мені допомогла згадати її. Вразила дуже гра акторів. Це було просто чудесно, але іноді акторка яка грала "Машу" трішки перегравала і це дуже відчувалося. Дуже багато акторів і для людей які сюжету не знали важко було б розібратися що і до чого. Були моменти які дуже зачепили і навіть навіяли сльози. Загальне враження від відвідування чудове. Рекомендувати не буду якщо ви не читали книгу, якщо ж читали то можете сходити. Не пожалкуєте )) Дякую.
В театрі було круто мені сподобалось. Не сподобалось те що вистава була в маленькій залі, а я думав що в великій... Також не сподобалось те що на вході стояла жіночка і продавала брошурки по 5 гривень. Я думав там сюжет вистави буде описаний, а там просто акторський склад (міг би і в інтернеті ознайомитись). Також не сподобалось те що було дуже душно в малій залі. Кондиціонери працювали тільки під час перерви, а під час вистави вони були вимкнуті. Вистава була поставлена по книзі Чехова. Вистава в цілому сподобалася. Дуже сподобалося акомпанування гітарою, і пісні на сцені. Гітаристи що сиділи та навіть іноді підспівували — Вам респект. Ще сподобалась гра акторів, але не всіх. Сцени місцями були дуже затягнуті та не вистачало драйву, затягнуті так що аж спати хотілося. Сподобався реквізит на сцені, він добавив атмосфери того часу. До перегляду з дружиною рекомендую. А на інші випадки та і так щоб розслабитися рекомендувати не буду через те, що вистава сама по собі складна (Як і книга). Загальне враження за похід 8 з 10. Всім дякую))
Закінчив Київський педагогічний інститут (1956) та Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (1964), де з 1993 р. його професор.
Працював у театрах Рязані, Києва.
1973—1975 — художній керівник Київського театру оперети.
З 1994 року — художній керівник Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.
З 1952 року був одружений на піаністці, доньці Михайла Вериківського Олені Вериківській (1932—2004). Від неї є син Дмитро (нар. 1958) — музикант, працює в оперному театрі міста Гера, Німеччина. Другий шлюб — музикантка Лариса Аблова (нар. 1945).
Критики називають Едуарда Марковича батьком нової режисерської школи в Україні; справжнім майстром, спектаклі якого визначають "пульс" сучасності. Він створив свій театр — Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. На сценах різних країн поставив гучні вистави. У Литві, наприклад, в одній газеті так і написали: "Якби опинився цей режисер у Білокам'яній, він би запросто потіснив з п'єдесталу тамтешніх метрів режисури".
У 1999-2004 рр. навчалася в Київському національному лінгвістичному університеті за спеціальністю «перекладач». У 2009 році закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, режисерський факультет, курс народного артиста України, народного артиста Росії, професора Едуарда Митницького. Поєднує творчу та викладацьку діяльність (у 2008-2013 роках – у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, на режисерському курсі Едуарда Митницького; від 2018 року – художній керівник курсу заочної режисури). Від 2011 року працює в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. У 2016 році була членом журі Міжнародного фестивалю Edinburgh Fringe (Великобританія). У 2016 році Тамара Трунова стала переможцем конкурсної театральної програми Taking the Stage (організатор – Британська Рада в Україні). Вистава «Саша, винеси сміття» за п’єсою Наталії Ворожбит зайняла 1-ше місце у рейтингу «Київський рахунок-2017», а «Погані дороги» за п’єсою Наталії Ворожбит – 1-ше місце у рейтингу «Київський рахунок-2018».
Театральна премія «Київська Пектораль»: вистава «Том Сойєр» була номінантом як «Краща вистава для дітей» (2008), вистава «Пасажир у валізі» за п’єсою У. Хуба «Біля ковчега о восьмій» (2012) стала лауреатом у номінації «Краща вистава для дітей», вистава «Дві пані у бік півночі» була номінантом як «Краща камерна вистава» (2013).
Тамара Трунова – учасниця майстер-класів та фестивалів: «Курбалесія» (2012), Фестиваль молодої режисури (2012, 2013, 2014), Фестиваль «Тиждень актуальної п’єси» (2012, 2013, 2014, 2016), Workshop Гогольфеста (2013), Черкаська театральна лабораторія (2013-2014), Міжнародний театральний фестиваль «Документ» (2014), Міжнародний фестиваль-лабораторія «Telpa Daugavpils» (Латвія, 2014), Міжнародна партнерська лабораторія (Білорусь, 2015). «Фестиваль театрів» (Львів, 2017), Міжнародний театральний фестиваль «Мельпомена Таврії» (Херсон, 2018). За «Пасажир у валізі» Тамара Трунова була нагороджена Дипломом «За елегантність режисерської форми» на І-му Всеукраїнському фестивалі молодої режисури імені Леся Курбаса (2012). Також Тамара Трунова як автор п’єси «Улун» брала участь у Фестивалі молодої драматургії «Любимівка», де отримала особливу відзнаку журі (2017)
1984-1991 - Державна художня середня школа імені Т.Г. Шевченко
1991-1997 - Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури, театрально-декораційне відділення, майстерня Д. Лідера, А. Бурліна
1993 - художник-постановник в театрі
1995 - стажування в Міжнародному літньому молодіжному університеті, Франція
Рік випуску 1996 - стажування на Театральному фестивалі, Авіньйон, Франція
Рік випуску 1996 - працює в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра
1997 - головний художник в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра
Народився у театральній сім'ї.
З 1988 по 1995 роки працював в Київському національному академічному театрі російської драми імені Лесі Українки.
В Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1995 року.
Пише під псевдонімом Лев Хохлов. Автор п'єс «Гіркий роман», «Довершений Чарлі», сценаріїв серіалів «Замкова щілина», «Прибулець». Здійснив пластичне рішення і створив хореографію в 15 виставах, серед яких: «Рогоносець» Фернана Кроммелінка (1998), «Небезпечні стосунки» П'єра Шодерло де Лакло (2007).
Лауреат професіональної театральної премії «Київська пектораль» в номінації «Найкраще виконання чоловічої ролі другого плану» за роль Міши у виставі «Море… Ніч… Свічки…» за п'єсою Йосефа Бар-Йосефа «Це велике море».
Режисер телесеріалів «Колишня» (2008), «Лише кохання» (2010).
У 2009 році на сцені Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір'я» поставив виставу за своєю п'єсою «Довершений Чарлі».
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1992 року.
– Чому вирішили стати актором / актрисою?
Мрiя з дитинства
– Яку роль мрієте зіграти?
Ледi Макбет
– Чим любите займатися у вільний час?
Маю канал на Ютуб,мандрую,займаюсь монтажем вiдio
– А тут ви можете написати те, що ми не спитали, але ви дуже хочете сказати.
Мрiю вiдвiдати Aнтарктиду
З раннього дитинства виявляла схильності до акторського мистецтва, влаштовуючи вдома різноманітні сцени та циркові етюди для батьків. Серйозно займалася гімнастикою. Перша освіта Олесі Жураковської – технолог швейного виробництва, її мати також працювала на швейній фабриці.
Навчалася у Москві в Російському університеті театрального мистецтва (курс В. О. Андрєєва), однак до цього ніколи не мріяла стати професійною акторкою (вступити до театрального вузу її вмовила подруга). Під час вступу до ГІТІСу співала українську народну пісню та загалом підкорила приймальну комісію своєю безпосередністю, внаслідок чого її було зараховано на перший курс. Навчаючись в університеті отримала свій перший сценічний досвід, після закінчення вузу два роки пропрацювала у Московському драматичному театрі ім. Єрмолової.
У 2001 повернулася до Києва та після нетривалих пошуків робочого місця у 2002 влаштувалася до Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, у якому грає й нині. Тут вона виконує здебільшого ролі сильних жінок, здатних керувати чоловіками.
У 1999 акторка почала зніматися у кіно, де грає здебільшого другорядні ролі, проте режисер Олексій Лісовець запросив її на головну роль у власну кінострічку «Професор в законі» (рос. «Профессор в законе») – комедію з елементами «чорного» гумору. Нині режисер Володимир Савельєв запросив Жураковську на роль Катерини ІІ у фільмі «Лицар Дикого поля» (рос. «Рыцарь Дикого поля»), у якому розповідається про останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського.
З 2012 по 2015 роки була ведучою програми на телеканалі СТБ «Зважені та щасливі».
Лауреатка української телевізійної нагороди «Телетріумф» в номінації «Акторка телевізійного фільму/серіалу (виконавиця жіночої ролі)» за роль рецидивістки Мані Тимофіївої у серіалі «Дорога в порожнечу» в 2013 році.
У 1990 році закінчила Дніпропетровське театральне училище, в 1997 році закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.І.К.Карпенко- Карого за фахом «театрознавство».
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2000 року.
У 2015 році присвоєно почесне звання «Заслужена артистка України».
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1996 року.
У 2004 році нагороджена спеціальним призом кінофестивалю студентських робіт «Відкрита ніч» за кращу жіночу роль фестивалю (к / ф «Гунька»).
Лауреат театральної премії «Київська Пектораль» в номінації «Краща жіноча роль» за роль Медсестри Марії у виставі «Черга» О. Марданя (2007).
Лауреат премії ім. Віри Левицької (2009).
У 2016 році присвоєно почесне звання «Заслужена артистка України».
У 2006 році закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.І.К.Карпенка-Карого, курс нар. артиста України, нар. артиста Росії Е.М. Митницького.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2004 року.
У 2011 році закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.І.К.Карпенка-Карого, курс нар. артиста України, нар. артиста Росії Е.М. Митницького.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2010 року.
День народження – 5 серпня
Освіта – Київський Коледж театру і кіно (2012 рік, Майстерня Віталія Кіно)
В Новому українському театрі з 2010 року
У 1983 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.І.К.Карпенка-Карого, курс засл. діяча мистецтв України М.М.Карасьова.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1985 року.
У 1979 році закінчив Харківський державний інститут мистецтв ім. І.П. Котляревського (нині Харківський державний університет мистецтв ім. І.П. Котляревського).
1979-1994 - артист Запорізького театру юного глядача, один із засновників цього театру.
1994-1995 - артист Московського камерного театру.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1995 року.
У 2014 році присвоєно почесне звання «Народний артист України».
З 2004 року викладає акторську майстерність у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого на кафедрі режисури і майстерства актора (курс Е.М. Митницького, курс Д.М. Богомазова).
Український театральний та кіноактор, режисер.
Володимир Цивінський народився 9 грудня 1970. У 1992 закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого (нині Київський національний університет театру, кіно та телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого), після отримання акторської освіти три роки працював у Чернігівському молодіжному театрі.
З 1995 — актор Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Проживає в Києві.
У 1997 отримав молодіжну премію «Перспектива» від Спілки театральних діячів України.
Народився 10 січня 1972 року в Талліні (Естонська РСР). Український актор театру і кіно, педагог. Заслужений артист України.
У дитинстві актор мріяв бути клоуном, хотів стати військовим… Був у армії: тричі стрибав з парашутом для того, щоб взяли в десант, але не склалося. Півтора роки прослужив у Німеччині, а повернувшись на батьківщину, у Таллін, пішов на завод слюсарем. Паралельно займався музикою, писав пісні. Незважаючи на те, що не мав музичної освіти, грав у попсовому гурті з назвою «Емануель».
Переїхавши разом з батьками до Миколаєва, актор вступив там до училища культури на режисера масових дійств та заходів, рік провчився на стаціонарі. На конкурсі імені Т. Шевченка отримав першу премію, хоча тільки допомагав партнерці. А наступного дня в училище прямо на пару зайшов Заслужений артист України Олександр Іванович Кравченко, який взяв майбутнього актора із собою і привів до директора Українського театру драми та музичної комедії зі словами: «Ось, знайшов для вас хлопця, забирайте!». Актора спитали: «Потрібно щось показати, ти готовий? — Так». Я почитав, заспівав, станцював… І директор сказав мені: «Доведеться вам, юначе, переходити на заочне відділення — ви прийняті».
У 2002 році закінчив Миколаївський філіал Київського університету культури і мистецтв, курс О.Г. Ігнатьєва.
З 1993 по 2006 рік працював в Миколаївському академічному українському театрі драми та музичної комедії. З 2007 року – актор Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Співпрацював з Театральною майстернею «Сузір'я».
Був голосом українського телеканалу «2 + 2».
З 2008 року Андрій Мостренко почав працювати на дубляжі. Озвучував (на українську мову) австралійський серіал «Слон і принцеса», комедію Діани Рейд «Я теж тебе люблю», трилер Алістера Грірсона «Санктум», кримінальну драму Райана Джонсона «Петля часу» та ін. Протягом восьми років дублював американський мультфільм «Час пригод». Голосом Мостренко говорять такі актори, як Жан Рено в бойовику Рашира Беррі «22 кулі: Безсмертний» і Лів Шрайбер у комедії Майкла Дауса «Вишибала».
З 2009 року почав зніматися в кіно. Зіграв другорядну роль в картинах «Порох і дріб» (Андрій Кабулів), «Убити двічі» (слідчий Олексій Юрійович Бєляєв), «Перелітні птиці» (Тимур), «Гречанка» (Грач), «Провідниця» (Ігор), «Співачка »(Ігор),« Гроза над Тихоріччям »(Костя),« Заповіт принцеси »(Іван),« За три дні до любові »(Олександр Романович Биков),« Я теж його люблю »(Борис Легков) і ін.
1974 - 1988 - актор Кримського академічного драматичного театру ім. М.Горького
1988 - 1990 - актор Київського Молодіжного театру (нині Молодий театр).
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1990 року.
З 2010 року обіймав посаду заступника директора, а з 2014 по 2016 - директора-розпорядника театру.
У 1998 році присвоєно почесне звання «Заслужений артист України».
Лауреат театральної премії «Київська Пектораль»
в номінації «Краща чоловіча роль другого плану» за роль Порфирія Петровича у виставі «Голубчики мої! ..» за творами Ф. Достоєвського і А. Володіна (2007).
в номінації «Краща чоловіча роль» за роль Учителя гнусу в спектаклі «Співай, Лоло, співай!» за романом Г. Манна «Учитель Гнус» (2015).
У 2018 році присвоєно почесне звання "Народний артист України".
Син актора Театру ім. Франко Миколи Задніпровського від першого шлюбу.
Після закінчення навчання працював у Київському театрі російської драми ім. Лесі Українки.
Актор Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.
Віктор Жданов – український актор театру і кіно, заслужений артист України.
1986 – артист у Херсонському обласному театрі ляльок.
1988-1996, 1999 – артист у Херсонському обласному українському музично-драматичному театрі ім м. Куліша.
1997 – артист Державного драматичного театра ім. О. С. Пушкіна (м. Майкоп, РФ).
З 2000-го до 2014 року – у Донецькому національному академічному українському музично-драматичному театрі.
З 2014 року – працює у Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.
Зіграв Старого у фільмі «Кіборги» режисера Ахтема Сеїтаблаєва.
Дочка – Жданова Оксана Вікторівна – акторка в Театрі на лівому березі, син Павло навчається на операторських курсах.
У 2009 році Віктору Жданову було присвоєно почесне звання Заслужений артист України.
У 2005 році став лауреатом фестивалю вистав для дітей та юнацтва «Золотий ключик» у номінації «Краща чоловіча роль» за роль Холстоміра у виставі «Історія коня» М. Розовського за Л. Толстим.
Є лауреатом Міжрегіонального фестивалю «Театральний Донбас» та Міжнародного театрального фестивалю «Мельпомена Таврії» у номинації «Краща чоловіча роль другого плану» за роль Осгуда Філдинга ІІІ у виставі «У джазі тільки дівчата» О. Аркадіна-Школьника (2006).
В сільському хуліганському дитинстві Вова недбало вчився, крав полуниці і зазирав по вікнах, потрапляв у бійки. Його виховали старші брати, мати і вулиця. Був маленьким ледащо, і разом з тим був лідером, романтиком і просто чудо-хлопчиком.
Під час навчання актор переміряв купу комічних амплуа, навіть зараз йому доводиться стримуватися, щоб не смішити журналіста. Канівець – актор неабиякої харизми, хоча в театрі йому ще довго доведеться шукати себе і своїх персонажів, які ледь балансують на межі видовищного гуморцю та тонкого психологізму.
У 2004-2005 році – актор Київського Молодого театру.
У 2005-2011 році – актор Київського театру «Вільна сцена».
З 2011 року – актор Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2003 року.
Також є хореографом деяких вистав театру.
Народився 24 січня.
У 1976 році закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. І.К. Карпенко-Карого (нині Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого), курс засл. діяча мистецтв України Л.А. Олійника
1976-1977 – артист Могильовського обласного драматичного театру.
1981-1990 – артист Львівського театру юного глядача ім. М. Горького (нині Перший український театр для дітей та юнацтва).
1981-1990 – артист Львівського українського духовного театру «Воскресіння».
2001-2004 – артист Київського експериментального театру-студії.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2004 року.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з дня заснування, з 1978 року.
Взяла участь більш ніж в 19 фільмах починаючи з 2006року. Перша картина – «Інше життя, або Втеча з того світу».
У дитинстві захоплювався різними видами спорту, зокрема, вільною боротьбою, баскетболом, волейболом. У шкільній команді виборов кубок з КВН серед школярів України в Одесі.
У 2008 році закінчив Запорізький національний університет (факультет театрального мистецтва).
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2008 року.
Актор Театру на Подолі.
Працює в театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра з 2010 року.
Працює в Театрі на Подолі з 2018 року.
Учасник музичного гурту «КукаТаБанда» керівник Михайло Кукуюк. Гітарист, перкусіоніст, вокаліст, духовик, клавішник.
Учасник музичного гурту «Дичка» керівник Дмитро Бугайчук. Вокаліст, перкусіоніст.
Учасник музичного гурту «Swich on the light» керівник Валентин Бойко. Флейта, вокал.
Учасник музичного гурту «Furman band» керівник Олексей Великий. Акордеоніст, соліст.
Народився 19 лютого 1991 року.
У 2018 році закінчив КНУТКіТ ім. Карпенко-Карого (майстер курсу Д.М.Богомазов).
Серед інших театрів України Київський державний академічний театр драми і комедії посідає особливе місце. Театр, що виник на хвилі демократичних змін у суспільстві наприкінці 70-х років XX століття, сьогодні є широко відомим і популярним у глядачів, авторитетним серед фахівців.
Перший збір трупи театру відбувся 7 вересня 1978 року, а перша прем'єра – 21 квітня 1979 року у приміщенні Республіканського театру ляльок по вул. Ш. Руставелі, 13 («Высшая точка – любовь» Р. Фєдєньова).
Багато років театр не мав власного приміщення. Вистави відбувалися у всіх театрах Києва і майже у всіх палацах культури міста, у тому числі у Палаці «Україна» та Жовтневому палаці. У травні 1982 р. міська влада передала молодому театрові будівлю кінотеатру «Космос» на Лівобережному масиві. В цій будівлі силами колективу був влаштований «Театр у фойє» – перша мала сцена у тогочасному Києві та, можливо, і в Україні. Перебудоване приміщення стало першим театром на київському лівобережжі, а також першим театром у Києві за повоєнні роки.
Театр працює двома мовами.
За час існування премії «Київська пектораль» театр отримав 15 нагород майже у всіх її номінаціях.