« Треба жити – не можна вмирати, або листи з Харкова »
Українські селяни казали: «у тридцять триклятому році...» Що ж тоді сталося? Як і чому?
Дослідники зафіксували, що досить багато людей, які пережили Голодомор, не хочуть про це говорити. Деякі з них погоджуються дати свідчення, але просять не називати їхні імена. Однак, є група людей, яка навпаки просить докладно зафіксувати їхні свідчення і обов'язково розповісти про це іншим. Мабуть, завдяки ним і з'явилася наша вистава. «Перекажіть іншим» – саме це стимулювало нас у нашій роботі.
«У тридцять триклятому році...» навесні дерева стояли білими. Кору і листя з'їли люди.
Колір цієї катастрофи – чорний. Звук її – тиша. Усе живе завмерло від жаху. Люди не могли осягти масштабів цього лиха. Навіть у неврожайний рік в Україні неможливо було померти з голоду. Але найкращий врожай можна забрати силою. Сьогодні у таке важко повірити.
Правда, як завжди, болюча та незручна. Але нам, нащадкам тих, хто вижив, вона дісталася, як генетична пам'ять, як відбитки пальців чи колір очей. За задумом системи ми б не мали народитися. Принаймні українцями.
«У тридцять триклятому році...» українці у всьому світі об'єдналися, не зважаючи на свої політичні погляди, в одному бажанні – допомогти великій Україні не сконати з голоду. Галичани, волиняни, українці в США, Польщі та інших країнах збирали хліб та гроші, годували тих, кому вдалося втекти. Врятували дуже небагатьох. Померли мільйони.
« Мільйон парашутиків »
Моновистава
« Міріам »
Комедія
« Віденська кава »
Комедія
« Вой німої вовчиці »
Моновистава
« Вирій »
Драма
Ми народилися на уламках імперії зла. Нам було 12-13 років, коли у совєцькому концтаборі загинув український поет- політв’язень В.Стус. Це було всього-на- всього в 1985 році. За рік вибухнув Чорнобиль. Це був очевидний кінець імперії. Коли ми були студентами, навчання не забирало аж так багато часу. В університетських курсах, наприклад літератури, було забагато прогалин. Професори ще не встигли прочитати ті книжки, що були заборонені роками, і щойно почали видаватися чи з’являтися в журналах. Тож читати книжки було цікавіше, ніж ходити на лекції.
У нас іще не було нічних клубів, MTV, комп’ютерів, інтернету та Google. У кінотеатрах розмістилися меблеві крамниці. Алкоголь, наркотики і навіть тютюн були важкодоступними. Наші батьки боролись за виживання, коли їм по декілька місяців не виплачували зарплати. Отже, нам особливо нічого іншого й не лишалося, крім книжок і нас самих. Так, у пошуках книжки, що вийшла на Заході, ми і потрапили до Харківського літературного музею. Крім потрібної книжки ми знайшли там архів: листи письменників, художників, театральних діячів початку ХХ століття, їхні книжки з автографами, їхні особисті речі, - все це просто було розкладено на підлозі у двох невеличких експозиційних залах. Серед експонатів був останній паспорт Леся Курбаса, з яким його арештували.
Ми дуже вдячні керівництву Харківського літературного музею за те, що нас не проганяли, а запросили до співпраці у створенні виставки до 100-річчя Миколи Хвильового. Нашу першу виставу «Шлях до загірної комуни» (за творами М.Хвильового) ми показали 13 ГРУДНЯ 1993 року. У день народження Миколи Хвильового. Ми грали її в музеї серед документів та особистих речей розстріляних українських письменників.
Лише через три роки після першої вистави (1996) з’явилася назва театру – «Арабески». Так називалася вистава, що увібрала в себе попередні експерименти – це справді були арабески – такий собі орнамент з наших несвідомих пошуків. Зрештою, ми зрозуміли, що з групи друзів ми перетворюємося на професійний театр. Осип Зінкевич, який організовував наше перше турне в США і Канаді, вимагав, щоб ми знайшли час на вигадування назви для театру - він не міг рекламувати театр без назви.
« Треба жити – не можна вмирати, або листи з Харкова »
