« Треба жити – не можна вмирати, або листи з Харкова »

Чотири жінки зустрілись на автобусній зупинці по дорозі на Донбас. Кожна має свою історію. Кожна когось втратила. І кожна відправилась в саме пекло, щоб знайти відповіді на свої питання. І вже неважливо, чи вони дістануться туди. Адже боротьба проти агресора корінням проросла в їх серцях.

Вистава має дві основні теми: політична і громадська діяльність Івана Франка та історія його кохання із Ольгою Рошкевич. В виставі немає чітких персонажів, кожна з п'яти акторок, які беруть в ній участь, втілюють різні спогади, думки та ставлення Івана Франка до певних подій. Також особливістю вистави є те, що в ній немає актора, який би виконував роль самого Івана Франка. Колектив спробував показати сторону життя і характеру Івана Франка, яка невідома широкому сучасному загалу.

Вистава-потрясіння, у якій історія про величезну силу кохання стикається з розпадом поняття «Людина». Геноцид вірменів у Баку... Жахи погромів... Грабежі... Підпали... Вбивства... Берег моря став свідком трагічних сцен - батьки втрачають своїх дітей, брат сестру, чоловік дружину. Чи може міжнаціональна ненависть стояти на шляху любові між вірменкою і азербайджанцем? Як старі чотки, перебираючи кожну хвилину свого життя, Маргарита знову і знову переживає ті жахливі, і разом з тим наповнені щастям, дні 1990 року у Баку. Спогади надають розповіді глибоку ліричність, не затуляючи її реалістичної суті. Двоє молодих людей, Маргарита і Абульфаз, грають весілля, і скоро їхня родина чекає на поповнення. Для них майбутнє має сенс, тільки якщо вони разом. Проте, для любові виникають бар'єри, унікальні для періоду і місця: Абульфаз - азербайджанець і не може жити в законному шлюбі зі своїм ворогом – вірменкою. Цю дилему зможе вирішити, з часом, тільки віра, надія й любов ...

Духу Майдану присвячується... «Думаешь, что трагедию можно пережить?.. Это то, что будет с тобой всегда. В тебе. Разделительной линией через всего тебя... Закрой рот и кричи. Ты – «умный Арлекин». Не больше. Не меньше.» П‘єса написана двома мовами: російською і українською, відображаючи реальний стан актуальної мовної ситуації у нашому соціумі. Вистава про важкий шлях України до себе, до свого відродження через подолання імперської спадщини. Є в нашій роботі рідкісні моменти, коли, стикаючись з новим для тебе матеріалом, ти отримуєш неочікувано гострого інфор(Е)моційного удару. Провокативного. Збуджуючого. Не люблю ярликів, будь-які наукові визначення лякають неминучою тенденцією до консервування і закостенілості, смерті самого явища, тому охарактеризую жанр твору Оксани Танюк для себе як «танок(юк) реальності» (друге мені здається точнішим). А як ще назвати опус, в якому діалоги, наповнені живою плоттю і кров'ю, перетікають у монологи біблійної сили, а потім все кришиться, атомізується, розбивається на квантово-абсурдний полілог? У постановці я йду за автором, обмежую себе у засобах виразності до максимально допустимого мінімалізму. Єдине, що я собі дозволив, – загнати всі ці сутності під єдиний скафандр.

Білогвардійський офіцер, отаман, комісар – під “одним дахом”.«Що» чи «хто» їх поєднує?Автор п’єси належить до покоління драматургів, які в пострадянські часи створювали новий театральний простір, наповнюючи його новими темами, формами та змістом. Вистава була представлена на міжнародних фестивалях “Драма-Форум”(Польща) та “Перперикон-2002”(Болгарія).