Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Кожен живе як хоче і вміє. Ми в соціумі, але кому потрібні ілюзії: кожен сам за себе. І якщо вже стосунки зіпсовані – налагодити їх неможливо. Ми отруюємо життя одне одному, ми токсичні. Вирішити цю проблему неможливо. Знати про неї життєво необхідно. П’ять ситуацій – п’ять версій розвитку подій, хоча здавалося, що фінал незмінний. П’ять захоплюючих сюжетів на межі. На межі токсичності.
Ви коли небудь бачили тарганів? Що ви про них думаєте? Чи ви взагалі про них думаєте? Таргани надзвичайно цікаві створіння, хоч більшість їх не любить і зневажає. Вони живуть пліч-о-пліч з людиною ось уже тисячі років. Ми бачимо їх на наших кухнях, у під’їздах, на смітниках, в найбідніших будинках і в квартирах міліонерів. Таргани особливо люблять жити у наших головах, адже там тепло, сухо і завжди є чим підживитися. Ми робимо все, щоб позбутися від них, та вони лиш переходять з одного місця на інше, а інколи з однієї країни в іншу і продовжують жити. Продовжують ходити з нами одними вулицями, їсти нашу їжу, продовжують викликати відразу і роздратування. А чи можна з тарганами порівняти людей? Чи можна сказати, що емігранти як таргани? Чи митці як таргани? Забагато питань. Отже ніч, Мангеттен, бідна квартира, двоє емігрантів, які не сплять уже здається цілу вічність і таргани. Чи може там лишились вже тільки таргани? У виставі присутні сцени паління!
Це постановка за п'єсою класика сучасної ізраїльської драматургії Ханоха Левіна. Історія Крума – головного героя п'єси, що вирішена в жанрі трагікомедії, це історія не одного покоління кінця ХХ – початку ХХІ століття. Вічний конфлікт героя і життя. Пошуки себе, свого призначення і в той же час неймовірна аморфність існування, вічні очікування, що хтось за тебе вирішить проблему, зламає інерцію, набридлу сіру сталість буття, яка засмоктує людину у свою запрограмовану рутинність. Хтось виведе тебе врешті-решт із такої звичної нудної, проте в той же час звабливої зони комфорту. Інстинктивно, ці наївні, інфантильні мрійники, відчуваючи одноманітність буденності, намагаються в будь-який, навіть нестандартний спосіб прикрасити, як їм здається, своє спотворене життя, проте все одно продовжують плисти за течією, навіть не здогадуючись, що життя прожите намарно. Автори вистави на чолі із режисером-постановником Давидом Петросяном сміливо використовують яскраво театральні засоби художньої виразності, які в свою чергу сприяють поліфонічності й вишуканої образності вистави. Фото та анотації надано театром.
Це вистава про ненависть. Саме так, ви вірно прочитали. Вона про традицію ненависті. Що це за дивне поняття і невже воно потрібне світові? Ми повинні визначити для себе, до яких пір ми можемо бути бездіяльними, і що має стати мотивом для виходу з пасивного стану. А що як цим поштовхом може бути лише ненависть до якогось умовного ворога, заради знищення якого, громада збереться докупи і житиме цим деструктивним почуттям, плекатиме цю жахливу ціль? Ми відтворимо для вас казкову історію про сумну і похмуру державу, де тільки мухи мають клопоти. Проте в один прекрасний момент виявляється, що в цьому місці оселився... дракон. І дарма, що він має тонку вразливу душу – дракона треба вбити. Невже суспільство може бути таким жорстоким? Дізнайтеся, що буде далі – чи переможуть справедливість та людяність.
Закинута балканська церква на перетині шляхів давніх і не дуже завойовників раптом стає перехрестям різних культур. Знайдена тут унікальна середньовічна фреска з’являється на сцені як яблуко розбрату, перетворюючись далі і на заложницю, і на жертву. Майже детективна історія затягує глядача у міцний клубок гострих тем сучасності - розбрат, тероризм, біженці.З недавнього часу усе це дуже знайоме і українцям. Тож, на питання, які підіймає вистава, рано чи пізно доведеться відповідати і нам. Що ми хочемо будувати – нову Вавілонську вежу чи мости та шляхи до порозуміння? Оберемо ізоляцію чи приймемо дар П’ятидесятниці – мовулюдяності? Автор тексту – видатнийбританський драматург Девід Едгар, знаний світовій аудиторії як сценарист історичної костюмованої кінодрами «Леді Джейн» із ХеленоюБонем Картер у головній ролі. Його п’єса «Pentecost»/«П’ятидесятниця» здобула звання «Кращої п’єси року» у Великій Британії 1994 року.Менторкапроєкту від Британської Ради – німецько-британська режисеркаКеролайнСтайнбайс. Режисер Лариса Діденко: «Багато в чому п’єса перегукується із українськими реаліями. Наприклад, тим, що, змінивши назви вулиць, ми не можемо «…стерти минуле, наче косметику». Або питанням про те, що з цим минулим робити, адже цілком можливо «… до влади мають прийти варвари…, які руйнують, тому що не знають…»". Вистава «Pentecost» стала переможницею конкурсу британської драми TakingtheStage 2018.
За концепцією роману «За дверима» Ельфрі де Єлінек. Закінчившись на полі битви, війни продовжуються у наших головах. Вистава розповідає історію трьох родин, які проживають в умовному повоєнному європейському місті. Батьки та діти зі своїми конфліктами – це суспільство, травмоване війною та подальшими проблемами. Пережите насильство нікуди не поділося — воно розчинилося в просторі, проникло за зачинені двері квартир, у щоденну поведінку.Авторки вистави розглядають криваві війни двадцятого століття як вірус, який може й далі дрімати в кожному з нас, далі інфікуючи суспільство та створюючи потребу у насильстві.У постановці використовується нелінійна драматична структура. Вона складається із акторських етюдів, рефлексій та імпровізацій і співвідноситься із особистими контекстами учасників постановки. Драматична структура постановки є нелінійною. Вона складається із акторських етюдів, рефлексій та імпровізацій і співвідноситься із особистими контекстами учасників постановки. Авторки та автори вистави називають її посттравматичною драмою. Вона є новим досвідом залучення формату «нової драми».
Усі емоції були, переважно напружене спостереження за дійством і постійна робота мізків, щоб прочитати текст і підтекст кожної сценки, іноді розбавляли напругу жартами. 5 історій, які пов'язує один з акторів попередньої, але він змінює імена, характер (тільки у 3і4 імена збережені). Усі вони хочуть щось у цьому житті змінити, позбавити від токсичних людей, але самі виявляються не такими ж чистими, хоча...Напочатку не дуже вірила акторам, але під кінець 1ої сценки почала вірити. Чудова, емоцвйна гра! Однак, через щанадто швидке мовлення актори інколи замовлялись, але швидко ішли далі.
спeктакль про різні нeгаразди в житті, з,ясування стосунків. Бeз позитивних eмоцій, важко eмоційно. 5 історій: батько мстить за смeрть сина, двоє вихованців дитбудинку з,ясовують стосутки, баттко кинув сина, начальник вимагає від підлeглого позьутися своіх звичок. Взагалі вeсь спeктакль - про проблeми. Нe вистачає хоч якоісь надіі чи джeрeла світла. раджу тим хто хочe розібратися в психологіі ображeноі людини. актори дужe eмоційні, навіть істeричні, дужe гарно пeрeдали драму.
Вистава змусила знову замислитись над питаннями, які часто приходять до тебе в житті. Чи завжди можна передбачити наслідки наших дій? Чи може хороша людина робити погані вчитки? Яка взагалі ціна наших дій? Глибокі питання, завжди актуальні, які варто знову й знову осмислювати. Попурі з п'яти історій, які, при всій своїй відмінності, мають спільну психологічну основу - токсичність людських стосунків. Дослідженню цієї токсичності та пошуку "протиотрути" й присвячено виставу. Підійде тим хто замислюється над внутрішніми причинами людських дій і стосунків.Гру не можна назвати геніальною. Але працювали актори від душі, на совість.
Цікава постановка, іноді класно використовували звукові ефекти, часом трішки затягнуто, але гра акторів майстерна. На деяких сценах хотілося відволіктися, але сюжет нетривіальний, з гумором. Якби я не прочитала анотацію, то сюжет був би незрозумілим. П'ять коротких історій, які переходять одна в одну. Підійде тим, хто любить сучасний театр, а не лише постановки за класикою.
Емоції змінювались в залежності від сюжету на сцені. Мали місце як моменти відрази, так і посмішки. Основна тема виистави - проблемами відносин між людьми в соціумі. Якими токсичними можуть бути люди як один для одного, так і для самих себе. Тема розкривається через 5 гострих життєвих ситуацій, не пов`язаних одна з одною. Цікавий незвичний формат вистави - розповідь історій через яскраві сюжетні діалоги. Актори були органічні в своїх образах. Вистава для людей, кому до вподоби вистави, що спонукають замислитися, акцентиють увагу на проблемах відносин між людьми.
З 1988 року працює в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. У 1993-1995 роках був головним режисером нашого театру.
У 2006, 2008, 2012 роках Олексій Лісовець став лауреатом професійної театральної премії «Київська Пектораль» за вистави «Ромео і Джульєтта» В. Шекспіра, «Не все коту масляна» О. Островського, «Опіскін. Фома!» Ф. Достоєвського у двох номінаціях: «Краща драматична вистава», «Краща режисерська робота» (м. Київ, Україна).
У 2017 році вистава «Мотузка» відзначена експертною Радою ХІХ Міжнародного театрального фестивалю «Мельпомена Таврії» (м. Херсон, Україна) у номінаціях «Найкраща вистава великої сцени», «Найкраща режисура» (заслужений діяч мистецтв України Олексій Лісовець), «Найкраща жіноча роль другого плану» (заслужена артистка України Світлана Орліченко).
Вистави Олексія Лісовця гідно представляли Україну на міжнародних та всеукраїнських театральних фестивалях «Біла вежа» (Брест), «Слов’янські театральні зустрічі» (Брянськ, Чернігів), Фестиваль російської класики (Гомель), «Духовна енергія театру» (Вітебськ), «Зустрічі в Росії» (Санкт-Петербург), «Мельпомена Таврії» (Херсон), «Вечори Достоєвського в Києві», «ГогольФест» (Київ), «Золотий лев» (Львів), «Кримський Ковчег» (Сімферополь), «Чехов. Театр. Ялта» (Ялта). «Добрий театр-2012» (Енергодар), «Феєрія Дніпра» (Дніпро) та ін.
Олексій Лісовець входить до числа кращих режисерів України. Режисер-постановник з яскраво вираженим індивідуальним стилем, глибоким моральним змістом. По масштабу проблематики і якості акторського виконання його вистави повною мірою відповідають вимогам театру європейського рівня.
Окрім театру, Олексій Лісовець займається кінорежисурою.
Кияшко Сергій Олександрович сценічну діяльність розпочав у 1997 році в Каланчацькому філіалі Херсонського обласного театру драми та комедії на посаді артиста допоміжного складу. І вже перші творчі роботи, неабиякий сценічний талант, надзвичайна працездатність, довели, що до театрального мистецтва Херсонщини прийшов обдарований актор з великим майбутнім.
Справжній розквіт акторського таланту Кияшко С.О. пов'язаний з Херсонським обласним академічним музично-драматичним театром ім. М.Куліша., у якому він працює з 1999 року. Крок за кроком долаючи східці професійного вдосконалення, пройшов складний шлях від актора початківця до артиста драми вищої категорії.
Загальне визнання актору принесла роль Потьомкіна у виставі «Фаворит. Князь Потьомкін Таврійський», за виконання якої у 2008 році Сергій Кияшко був визнаний кращим актором 72-го театрального сезону та отримав «Акторську премію імені народного артиста УРСР Є. Матвєєва».
– Чому вирішили стати актором / актрисою?
Випадково потрапив у сільську самодіяльність. Сподобалось. Одне за другим і закрутилось.
– Яку роль мрієте зіграти?
Конкретної немає.
– Якщо брали участь у телешоу, розкажіть будь ласка
Одного разу був експертом на «Говорить Україна». Більше досвіду не мав.
– Чим любите займатися у вільний час?
Варю пиво
–
У 2009 році став випускником майстерні Віталія Кашперських при Полтавському музичному училищі.
У 2015 році закінчив Київський національний університет театру кіно і телебачення ім. Карпенко-Карого, де вчився на курсі народного артиста України Дмитра Богомазова. Відразу ж отримав роботу в київському театрі «Золоті ворота». Незважаючи на юний вік, вже задіяний в декількох популярних постановках.
У 2014 році вперше знявся у фільмі «Особиста справа», роком пізніше отримав роль в «Офіцерських дружин».
У 2016 році зіграв одразу чотири ролі в чотирьох телевізійних проектах «Не зарікайся», «Центральна лікарня», «Лист надії», «Забудь і згадай».
У 2017 році отримав роль в «Танці метелика». Глядачі сприймають актора, як неймовірно талановитого представника сучасної артистичної молоді.
Владислав веде непублічний спосіб життя, він невибагливий в побуті і не любить розповідати про особисті переживання.
Серед інших театрів України Київський державний академічний театр драми і комедії посідає особливе місце. Театр, що виник на хвилі демократичних змін у суспільстві наприкінці 70-х років XX століття, сьогодні є широко відомим і популярним у глядачів, авторитетним серед фахівців.
Перший збір трупи театру відбувся 7 вересня 1978 року, а перша прем'єра – 21 квітня 1979 року у приміщенні Республіканського театру ляльок по вул. Ш. Руставелі, 13 («Высшая точка – любовь» Р. Фєдєньова).
Багато років театр не мав власного приміщення. Вистави відбувалися у всіх театрах Києва і майже у всіх палацах культури міста, у тому числі у Палаці «Україна» та Жовтневому палаці. У травні 1982 р. міська влада передала молодому театрові будівлю кінотеатру «Космос» на Лівобережному масиві. В цій будівлі силами колективу був влаштований «Театр у фойє» – перша мала сцена у тогочасному Києві та, можливо, і в Україні. Перебудоване приміщення стало першим театром на київському лівобережжі, а також першим театром у Києві за повоєнні роки.
Театр працює двома мовами.
За час існування премії «Київська пектораль» театр отримав 15 нагород майже у всіх її номінаціях.