Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
«Я отвираю очі так широко… так широко, товариші мої дорогі, в надії, що хоч мрію… що хоч крапельку… що хоч… хоч ет! що хоч миготіння проміннячка святого сонця побачу – і ні». – Ольга Кобилянська
Серед нас живуть люди, які не мають змоги побачити світ, вони можуть лише відчути його на дотик, на смак, відчути його звуки, але не побачити…
І ми маємо усвідомлювати, що ці люди щодня потребують нашої терпимості та розуміння.
Навіть якщо ти нічого не бачиш – ні сонця, ні неба, ти все одно залишаєшся світлим душею… Адже темрява ховається не в очах, темрява ховається у душі!
Вистава «Точка зору» відбуватиметься у повній темряві та розкриватиме відчуття того, що інакше не можна побачити.
Кожен має свою точку зору!
Це незвична вистава, на якій ти нічого не побачиш, але багато чого відчуєш. У залі наступає повна темрява, до якої не звикають очі. Створюється симуляція сліпоти, а актори грають із простором, звуками. Вистава створена задля того, щоб глядачі відчули та зрозуміли незрячих людей, яких так багато у світі. Також присутня певна інтерактивність. Мені сподобались елементи комедії і інсайдерська інформація про життя сліпих, їх стосунки, та ставлення до життя. Драматична частина здалася мені не дуже сильною, але навіть беручи це до уваги, я б порекомендувала цю виставу усім своїм знайомим.
Епатуючий підзаголовок "Вистава, яку ви не побачите" стає абсолютною реальністю: дія відбувається в абсолютній темряві. І це зовсім не псує перегляд. Неймовірний досвід повного занурення у виставу. Глядач є не просто спостерігачем, а стає співучасником, переживаючи кожну емоцію разом з героями. "Вимикається" зір і загострюється решта відчуттів. Світ звужується до глядацького залу, більше немає чітких граней між акторами і глялачами: кожен рух, жест, подих є частиною цього дивного і фантастичного світу. Година, проведена в залі, пролітає, як мить, але залишає після себе силу силенну емоцій, вражень, думок.
Не так часто мене дивує чи вражає театр, бо здається вже бачила багато. Але ця вистава особлива. І так, я здивована і вражена. Знала, що "Точка зору" буде проходити у повній темряві, але і подумати не могла, що при цьому буду відчувати. На весь період спектаклю у вас забирають телефони і можливість що - небудь побачити. Ви лише слухаєте голоси, звуки, відчуваєте запахи, намагаєтесь уявити акторів, як вони виглядають, скільки їх. І головне, ви починаєте розуміти тих людей, які у темряві постійно... Сам сюжет вистави теж будується на розповідях тих, що втратили зір. Актори передають їх історії з життя, роздуми, відчуття, переживання у тих чи інших ситуаціях. Це все, звісно, підкріплюється цілковитою темрявою у залі і глядач максимально сконцентрований своїх відчуттях. Кожне слово, звук, аромат, навіть якщо це просто кроки, дихання, аромат свіжозавареного чаю, подув вітру проходить не повз, а крізь вас. Це ціле відкриття, бо ви ловите себе на думці, що уявлення не мали, як жувуть незрячі. І якби хтось просто це розповів чи ви прочитали у книжках, всеодно не зрозуміли б цього краще, ніж за годину цієї вистави. А ще не зрозуміли б, яке це багатство бачити, чути, просто дихати і ходити. Ми, глядачі, знали що після закінчення спектаклю включится світло і ми знову повернемося до яскравих фарб життя, і як ніколи розуміли, що для когось ця темрява не має кінця, на жаль. Вистава вчить цінувати те, що є у кожного з нас, а ще - не робити смартфон центром свого всесвіту, бо багато цікавого відбувається поза ним, зовсім поруч, потрібно тільки звертати увагу на дрібниці і деталі, і не лише тоді, коли щось втрачено.
Коли я зайшла в зал, то побачила, що на сцені було багато стільців. Весь зал був занурений в напівтемряву і лише білі частини одягу відсвічувались під блакитним сяйвом ламп. Коли почалася вистава - світло зникло остаточно. Як я не намагалася мружити очі, але не вдавалося побачити абсолютно нічого. Потім я почула звук кроків, що наближалися. Усі мої почуття загострилися. Решту вистави я бачила не очима, а серцем. Вистава примусила задуматися над актуальною проблемою людської сліпоти. Відчути себе на місці тих, хто втратив зір. Відчути на собі їх радість, і горе, любов та ненависть... Відчути, як можна боротися за право жити в світі зрячих, або здатися... Вистава мені неймовірно сподобалася! Це була та ситуація, коли виставу можна і потрібно назвати особливою. Такою, яка проникає під шкіру, в мозок, в кров і допомагає дечому, в середині тебе, змінитися.
Народилася в 1995 році.
У Кременчуці Марія навчалася в 26-й школі, займалася народними танцями в ПК «Нафтохімік».
Зараз грає в «Театр GoDo», Українському малому драматичному театрі, театрі ім. Івана Франка, Малому театрі. Працює з 1+1 media, Filmstream та Паноптикумом.
Брала участь у більш ніж двох картинах починаючи з 2005 року.
Перший фільм, у якому знялась акторка – «Міс Всесвіт».
Спочатку актор працював на заводі. Потім одного разу познайомився з чоловіком, який працював у театрі ляльок монтувальником і вирішив теж влаштуватися туди. До цього Юрію ніколи не доводилося бути в театрі, але йому так сподобалося, що він почав грати в театрі.
Потім потрапив до Театру юного глядача у Запоріжжі. Так і розпочалася його акторська кар'єра.
У 2013 році отримав диплом Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенко-Карого, вчився в майстерні М. Резніковича.
Під час навчання у виші грав у студентськомцу театрі роль доктора Чейзюбл у спектаклі «Як важливо бути серйозним». Відразу ж вступив до трупи театру російської драми імені Лесі Українки. Найбільше відкрився талант актора у спектаклях «Шалена кров» та «Ігри на задньому дворі».
Першу роль в кіно Данііл Мірешкін отримав, ще будучи студентом, в 2012 році. Він зіграв другорядного персонажа в кримінальному серіалі «Порох і дріб». Потім він з'являвся в кадрах багатосерійних проектів «Особиста справа», «Все одно ти будеш моєю» (з Валерією Ходос і Аллою Мартинюк), «Останній яничар». У 2016 році він зіграв одразу в кількох серіалах. Найяскравішим у 2017 році експерти вважають головну роль у 4-х серійному фільмі Аліни Чеботарьової «Клянуся любити тебе вічно».
Затишок.
Будівля театру зберігає в собі пам'ять про бурхливі історичні події (збудована у 1907 році). Вона встигла побувати хірургічною клінікою, штаб-квартирою Народного Руху, прихистком активістів Революції Гідності… Проте саме Малий театр виявився її істинним призначенням.
Камерність.
В залі всього 50 місць і кожен глядач наче в першому ряду. Почуття, емоції, думки, сенси передаються очі в очі. Тут неможливо фальшивити – ні акторам, ні глядачам!
Втім, театр не обмежується лише залою, а пронизує мистецтвом всю будівлю. В нагоді стає просторе фойє модернового стилю, унікальна тераса (пити каву тут і робити селфі – надзвичайне задоволення!).
Різноманіття.
Репертуар Малого – мозаїка жанрів та напрямків сучасного театру. Поезія і проза, любов і стрілянина, класика і постмодернізм, казка і реальність, шалена напруга і абсолютний релакс. Кожна вистава – окремий світ, окремий настрій, окрема естетика.
Мультикультурність.
Малий намагається інтегрувати театр в загальнокультурний контекст міста та навпаки театралізувати інші види мистецтва. Окрім драматичного театру, Малий – це літературні читання, вечори музики, стенд-ап виступи, виставки образотворчого мистецтва, освітні лекції, майстер-класи, розважально-пізнавальні інтерв'ю-шоу.
Відкритість.
Театр завжди в пошуках нового. Прагне збагатити мову українського театру та відкрити нові імена. Малий театр співпрацює з різними творчими митцями. Щосезону тут відбуваються режисерські та акторські дебюти в рамках програми «Крок за кроком». А закриваючи кожен сезон, проводиться «Пітчинг ідей», де будь-хто може запропонувати свою творчу ідею. Проект-переможець глядацького голосування буде обов'язково втілений з командою Малого.