Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Тектоніка почуттів »
Чи може кохання тривати вічно?
Діана – ідеал для багатьох чоловіків. Та й вона, боячись, що не буде завжди бажаною для свого коханого, вигадує провокацію – знайомить його з вродливою дівчиною. Пара закохується один в одного, і в цей момент випливає небажана правда.
«Гра» головної героїні продовжується. Розкрити очі Рішару на ситуацію, щоб помститися – чи це не є геніальним планом? Але хто зрештою залишиться переможцем у цьому бою…
Головний герой Альфонсо завітав до кафе відсвяткувати день свого тріумфу. Він замовляє торішній сніг, філіжанку холодної кави та пригорілу яєшню. Чекаючи на замовлення, в його спогадах виникають учениці, кожна з краплинками його «неповторності». Хоча для нього вони просто ляльки. Однак ми не будемо забувати: якщо занадто довго гратися ляльками, то високою є ймовірність стати іграшкою в руках Когось… Замовлений Альфонсо торішній сніг йому так і не приносять, бо неможливо повернути те, що втрачене назавжди.
Тема еміграції болюча для нас. Чи не кожен українець, що має руки та мізки, хоча б раз замислювався поїхати з країни і віднайти своє щастя, хай навіть за океаном. Ми живемо у постсовковому просторі, ми прагнемо чогось нового, але чи готові ми до цього по справжньому? Це вистава про білоруського сантехніка Гєну, що потрапляє в Лондон, де серед слайдів туристичного путівника розуміє головні для себе речі. Цікаво, чим закінчиться його подорож?
Намагання перепроживати минуле, спотворюючи його реальне обличчя з кожною ітерацією. Дитячі травми матерів і дітей, які всочують стіни сімейної оселі. І ці стіни кличуть до себе, бо саме там, між цеглинами, за шпалерами причаїлися болючі відповіді на болючі питання. У кожної наступної (за віком) персонажки – все менша здатність проговорювати власний біль, все менша віра, що її почують і зрозуміють. Суцільний комунікативний розлад. Вистава порушить прийняту парадигму сприйняття поняття сім’ї і поверне дзеркало всередину, в корінь, у дитинство дорослих травм. Проєкт реалізовано за підтримки Українського культурного фонду.
Життя непередбачуване — зараз ти сидиш за паперами, будуєш плани на майбутнє, а за мить… Приходить лист від тітки: «Приїзди. Я помираю». Ти мчиш до неї — прощатися і чекати на спадок, начхавши на заборони шефа. Відкриваєш двері і потрапляєш у дім, де зупинився час, а кожне твоє сьогодні – В ОЧІКУВАННІ завтра.
Це історія Дори. Дори, у якої трохи «клепки бракує», яка, можливо, і не красуня, проте здатна зачарувати кожного, хто має з нею справу, яка довгий час була покірним дитям, але одного разу з усією своєю невинністю кидається у круговерть «дорослого» життя. Жорстоку перевірку проходять моральні підвалини сім'ї, внутрішній закон усіх, хто так довго формував оточення Дори, був єдиним її світом. Автор п'єси Лукас Берфус народився в м.Туні під Берном (Швейцарія). Навчався на книготорговця. З 1997-го живе і працює у Цюриху як незалежний автор. Написав низку творів для заснованої ним спільно з Самюелем Шварцем і Удо Ізраелем театральної трупи «400 asa». Писав п'єси на замовлення театрів Бохума, Базеля, Гамбурга. Автор прозових творів, зокрема, новели «Мертві чоловіки» і роману «Сто днів», що вийшов у 2008 році. П'єси Л. Берфуса: «Едіп Софокла» (прем'єра – Цюрих, 1998), «17 годин 17 хвилин» (прем'єра – Цюрих, 2000), «74 секунди – Монолог» (прем'єра – Цюрих, 2000), «Чотири жінки Зингшпиль» (прем'єра – Берн, 2000), «Медея. 214 описів картин » (прем'єра – Відень, 2000), « Подорож Клауса і Едіт шахтою до центру Землі» (прем'єра – Бохум, 2001), «Смерть Майєнберга» (прем'єра – Базель, 2001), «Отелло – порнофільм» (прем'єра – Гамбург, 2001), «Чотири картини любові» (прем'єра – Бохум, 2002), «Сексуальні неврози наших батьків» («Die sexuellen Neurosen unserer Eltern», прем'єра – Базель, 2003), «Автобус» (прем'єра – Гамбург, 2005 ), «Подорож Аліси в Швейцарію» (прем'єра – Базель, 2005).
Дія вистави відбувається у Парижі, що накладає певний відбиток на сюжет. Стосунки ніби тектонічні плити і їхній зсув спричиняє великі катаклізми на поверхні землі, а випадку вистави - доленосні зміни. Історія про трансформацію почуттів, людську гордість та егоїзм. Що буває коли ми "робимо як краще" і виявляємось не найвправнішими маніпуляторами. Інструкція по створенню любовного трикутника, а у випадку з французами - багатокутника. Дійові особи довго шукають момент коли кохання згасло і хто винен, а варіантів більше ніж здається.
Професійна гра акторів. Сподобалося те, що був живий французький вокал. Вистава змушує замислитися над життям, людськими долями та відношенню до інших, про те, що гординя руйнує людські життя. Гарні і легкі французькі костюми акторів. Лаконічна декорація сцени. Сподобалося намальоване графіті. Співпереживаєш жінкам на сцені. Сам сюжет можна описати декілька словами "горе от ума".....
1984-1991 - Державна художня середня школа імені Т.Г. Шевченко
1991-1997 - Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури, театрально-декораційне відділення, майстерня Д. Лідера, А. Бурліна
1993 - художник-постановник в театрі
1995 - стажування в Міжнародному літньому молодіжному університеті, Франція
Рік випуску 1996 - стажування на Театральному фестивалі, Авіньйон, Франція
Рік випуску 1996 - працює в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра
1997 - головний художник в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра
Працював у театрі «Красный факел» у Новосибірську.
Закінчив інститут режисури у 1994 р. ( режисура драми). Потім поїхав у БДТ, де грав шість років.
З 2000 р. член Гільдії кіноакторів України.
З 2009 р. – доцент кафедри театрального мистецтва Київського Міжнародного Університету.
У театрі ім. Лесі Українки з 1.09.1996 року.
Представниця однієї з найбільш іменитих театральних династій України. Її бабуся — Катерина Юровська, колись була найпопулярнішою виконавицею циганських і російських романсів, за нею упадали сотні шанувальників, вона царювала на найкращих концертних майданчиках України і Росії. Мама Тетяни Володимирівни, Ольга Юровська, практично чверть століття була королевою в Київському театрі оперети: Маріца, Сильва, Принцеса цирку — це її репертуар. Далі. Тітка нашої героїні, відома співачка Ганна Юровська, зачаровувала своїм драматичним сопрано слухачів Львова, Новосибірська, багатьох інших міст. А Тетянин тато — Володимир Стебловський — один з найіменитіших театральних діячів України: він працював із Михайлом Романовим, Гнатом Юрою, очолював театри ім. Івана Франка, ім. Лесі Українки.
Стати акторкою мріяла з дитинства. Вступила до театрального інституту на курс до Миколи Рушковського. І після закінчення, незважаючи на те, що тато працював директором в театрі і був у складі розподільної комісії, в Києві не залишилася. Вибрала Миколаїв, потім Дніпропетровськ, потім Самарканд. Хотілося чогось досягти самостійно. Заміж вийшла за студента, який потім виріс до відомого режисера музичного театру, а в 70-і роки став головним режисером Театру оперети – Володимира Бегму.
У 1967 році закінчила акторський курс Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.
З 1996 працює в Київському академічному Молодому театрі.
Паралельно працює в Українському малому драматичному театрі, де зіграла головні ролі у виставах за п’єсами Тетяни Іващенко: «Замовляю любов», «Втеча з реальності».
Закінчила театральну студію при Київському Українському академемічному драматичному театрі ім.І.Франко в 1975 році. А в 1990 - Російську академію театрального мистецтва.
З 1980 року - актриса Київського молодіжного театру, сьогодні Київського "Молодого театру". Прима театру.
Приймала участь в гумористичних телешоу "Довгоносики", "Мамаду". В 2003-2005 роках - директор Київського державного коледжу театру та кіно.
Тамара Яценко - актриса з унікальним, яскравим та неповторним комедійним даром. Їй підвласні гротеск та буфонада.
Закінчила Київський театральний інститут ім. Карпенко-Карого (курс Михайла Карасьова) у 1987 році.
Після закінчення вузу стала акторкою Молодого театру.
У кіно дебютувала в 1988 році у короткометражній стрічці «Як чоловіки про жінок говорили».
Прийшов до Молодого театру в 1979 році, і був одним «з тих 26-ти» акторів, які були обрані за конкурсом і започаткували Молодий театр.
У 1993 році актор разом з групою однодумців пішов з Молодого у новостворений “Експериментальний театр” під керівництвом режисера Валерія Більченка. В «Експеременталці» Ярослав був не тільки актором, по від’їзду Валерія Більченка до Німеччини, він, разом з Анатолієм Петровим взяв на себе керівництво театром. Після реорганізації «Експериментального театру» актор повернувся до Молодого.
Ярослав Чорненький працював також і на радіо, і відомий радіослухачам як Слава Говорун, йому випала почесна нагода коментувати конкурс «Євробачення-2005».
Народилася 14 серпня.
У 1981 р. закінчила акторське відділення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Карого.
Після дев'ятого класу подруга запропонувала Марії вступити в міське училище культури на режисуру театралізованих масових свят і обрядів. Вона вступила, а пізніше подала документи в Університет ім. Карпенко-Карого. Але провалилася.
Мама вирішила, що донька піде в іншу сферу, але коли прийшов час знову подавати документи, Марія повторила спробу і вступила на бюджет. Ось так і розпочалася її кар'єра актриси.
У дитинстві жив у місті Охтирці Сумської області. Після закінчення школи грав у Охтирському Народному театрі, співав у чоловічій хоровій капелі.
У 1967 році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.
Актор Київського молодого театру.
У 1973-75 рр. – актор Ворошиловградського музично-драматичного театру (нині Луганський український музично-драматичний театр).
У 1975-80 рр. працював в Ансамблі пісні і танцю Київського військового округу.
У 1981-2000 рр. – в трупі Київського академічного театру на Липках.
З 2000 року працює у Молодому театрі.
Лауреат премії ім. О. Бойченка. Нагороджений орденом «Знак Пошани».
В 4 роки пішов на фортепіано, в 6 в музичну школу. У 10 років почав займатися в музично-театральній студії "Ерміта". Там вперше доторкнувся до хореографії та акторської майстерності. Зіграв 3 вистави на головних ролях, брав участь в десятках конкурсів. Серйозно зайнявся сольним вокалом.
У 11 років почав писати вірші, в 12 почав освоювати гітару. У 13 років спробував себе в ролі ведучого і почав вести на постійній основі різні заходи.
У 14 років почав грати на ударних і бас гітарі і став вокалістом рок групи Riverwoods.
Після вступив до Одеського театрального ліцею, грав в 2х спектаклях провідні ролі, був старостою, активістом і учасником чтецкімі-акторських конкурсів на яких брав призові місця.
У 15 років вперше знявся в кіно в епізоді російського т / с "Чорні кішки". Грав безпритульного на вулиці в 30-ті роки.
У 16 років отримав своє перше вокальне Гран-прі на міжнародному конкурсі "Сонячний Промінь". Вступив в театр-студію "Покликання". У 2016 році знявся в дитячому художньому фільмі "Урок магії" режисера Лілі Солдатенко, де був на одній з головних ролей.
У 2014 році закінчив Київський міжнародний університет, факультет театрального мистецтва(педагог з. а. України Олег Роєнко).
Відтоді актор Академічного театру юного глядача на Липках.
грають декілька акторів
грають декілька акторів
грають декілька акторів
грають декілька акторів
Історія «Молодого театру» (далі – Молодий), створеного Лесем Курбасом, розпочалася більше ста років тому. Один з найвідоміших театрів України відкрив свій перший сезон 24 вересня 1917 року.
У 1918 році приміщення на Прорізній ремонтують та обладнують для показу вистав самотужки, за власний кошт. Студія має величезний успіх у глядачів та критиків. Згодом вона перетворюється на «Товариство на вірі – Молодий театр». Трупа відмовляється від колегіального керівництва, і на чолі театру стає видатний режисер та педагог – Лесь Степанович Курбас. Він вважав багатожанровість ґрунтом для народження «універсального» актора, а в результаті – нового українського театру. Тогочасне існування Молодого було коротким: революція спричинила у 1919 р. злиття Державного драматичного театру з Молодим театром.
Але й двох років було достатньо, аби зчинити свою «революцію» – творчу, оголосивши війну театральним «штампам», художній безхребетності. Молодий звертався до філософії корифеїв, прагнув піднесення нового театрального мистецтва країни на світовий рівень.
З метою мистецького пошуку та виховання актора нового формату Курбас випускав вистави різних напрямків: від умовно-реалістичного й побутово-психологічного до романтичної комедії.
У 1979 році виник Молодіжний театр, який у 1995 році отримав назву Молодий.
За останні роки збільшилася кількість прем’єр; трупа активно гастролює, бере участь у фестивалях. У приміщення театру, окрім основної та камерної, є мікросцена – майданчик для режисерських та акторських дебютів. Суттєво зріс глядацький інтерес до Молодого.
7 травня 2019 року Молодий театр отримав статус Національного.
Молодий театр – театр для людей, молодих душею!
« Тектоніка почуттів »
