Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Тату, ти мене любив? »
А ви знаєте, як чистити криницю? Треба взяти драбину, лопатку, відро та залізну щітку, а потім треба вичерпати усю воду… Хоча навіщо це знати – вода ж є у крані… Чому тоді Олександр щоночі бачить покійного батька і цю криницю на подвір'ї?
Чому батько завжди говорить тільки про криницю і ніколи про те, чи любив він сина? Але хіба це зараз важливо, чи хтось когось любив? Тим паче, коли сестри Олександра хочуть продати хату. І не буде вже ні місця, де пам'ятаєш себе ще маленьким, ні криниці, яку знову треба чистити… Близькі йдуть і лишається порожнеча… Була сім'я – і де вони тепер? І хто цей Альберт, який чомусь думає, що може допомогти? Якось треба жити далі – треба ж комусь чистити криницю…
…Може, саме цієї ночі Олександр нарешті не буде кричати уві сні: «Тату, ти мене любив?»
У звичайному-звичайному Києві, у звичайній-звичайній хрущовці, жила звичайна-звичайна сім’я. Все як у людей: мама-вчителька, батько «у пошуках роботи», двоє дітей-дармоїдів, кум-гомофоб, на комуналку не вистачає… Але одного разу їм запропонували дуже вигідну, але незвичайну субсидію, і щоб її отримати, вся родина має піти на ... кардинальні зміни у житті
Вистава про зради і перемоги Напівбог Геркулес, легендарний син Зевса, відомий своєю надлюдською силою в черговій реінкарнації потрапляє в Україну. Щоб прокормити дружину і заплатити агенту - він вимушений шукати роботу. На біржі праці Геркулесу пропонують справу державного рівня: врятувати країну від лайна, в якому вона потопає. Ця справа – має стати його шостим подвигом...
В основі вистави «Деміург» – інсценізація О. Ліпцина та Р. Левчина за творами «Санаторія під Клепсидрою», «Цинамонові крамниці» та низки новел. Це своєрідні мандри героя – Юзефа у світ дитинства. У своїх творах Шульц постійно керує часом. Таким чином, герой не лише поринає в минуле, але й фантазією автора повертає до життя померлого батька, дорогих йому людей, що існують в спогадах. Ці спогади сповнені щему за повнотою, різнобарв'ям дитинства і певною містичною атмосферою. В першу чергу це пов'язано із постаттю батька Якова. Саме його, власника крамниці тканин Юзеф наділяє високим титулом Деміурга. Зустріч Юзефа з батьком, їхні взаємини – є головною рушійною силою розвитку подій, які відрізняються неординарністю, парадоксальністю і ніби існують незалежно від волі героя, який будь що прагне повернути час, знайти себе в ньому, збагнути незбагненне: як час, його плин змінює людину, ідею, чи існує поняття вічності і що означає ця категорія. У філософії термін «деміург» вперше став використовувати Платон. Він назвав деміургом «творця та батька» всього видимого Космосу. Це певний Розум, який створює світ, використовуючи ідеальний прообраз. Він упорядковує матерію, яка сама по собі рухається хаотично. Проте, деміург не всевладний. Він прагне максимально наблизитися до своєї ідеї, але пасивний супротив матерії не надає йому можливості створити ідеальний та гармонійний світ. Пошук ідеального світу, взаєморозуміння, доброти і Сенсу Буття у найвищому його прояві – ці теми були і лишаються наскрізними для багатьох класиків літератури. Для Бруно Шульца вони стали домінуючими. Можливо, далося взнаки, що народившись у Дрогобичі (1892 р.), протягом стислого періоду часу, який припав на становлення особистості митця, йому довелося пережити декілька суспільних перетворень, катаклізмів ХХ століття. Дитинство пройшло у патріархальній єврейській родині. Навчався Бруно Шульц у Державній гімназії ім. Франца Йосифа І, Львівському політехнічному інституті та Віденській Академії мистецтв. Працювати почав вчителем малювання і праці у Гімназії імені Короля Владислава ІІ Ягайла за Польщі. Пізніше, протягом одного місяця 1939 року, влада в місті переходила від німців до радянських військ, врешті у вересні відбулося возз'єднання Західної України і Бруно Шульц став вчителем у радянській школі. Але й тут на нього очікувало нове перетворення. На замовлення влади Бруно Шульц створив картину «Визволення Західної України» і за це поляка українсько-єврейського походження звинуватили в українському націоналізмі. Проте, найтрагічнішими стали останні два роки життя. 1941 р. – німці зайняли Дрогобич, переселення євреїв до гетто, 1942 р. – депресія, хвороба, безвихідь, друзі готують втечу. 19 листопада – смерть просто неба за 100 метрів до будинку, де народився. «Я виношував в собі якусь легенду про «геніальну епоху», що колись буцімто була в моєму житті, не позначена в жодному році календаря, вона ширяла понад хронологією, епоху, в якій усі речі дихали блиском божих барв, а все небо можна було поглинути одним зітханням, наче ковток чистого ультрамарину. Її ніколи насправді не було» (з листа до Юліана Тувіма, 1934 р.). Сьогодні, перечитуючи твори Бруно Шульца, вдивляючись в його малюнки, не можна не замислитися над тим, які глибинні твори могла б подарувати світові його геніальна уява, якими містичними, парадоксальними мандрами зачарувала б нас його унікальна особистість. Бруно Шульц товаришував із Юліаном Тувівом, Станіславом Віткевичем, Вітольдом Гамбровичем, Томасом Мамом. У 1938 році Польська Академія літератури нагородила письменника «Золотими лаврами». 1992 рік був об'явлений ЮНЕСКО роком Бруно Шульца. Окрім таланту письменника, митець знаний і як художник. Як писав сам Бруно Шульц в одному із листів до Віткевича, «Ще не навчившись говорити як слід, я розмальовував всі папери та газетні шпальта, що потрапляли мені до рук, карлючками, які привертали увагу оточуючих». Шульц працював у складній техніці «кліше верр». Відомі також його фрески, частини з яких зберігаються в Меморіалі Холокоста Ядва-Шем в Ієрусалимі. Режисером-постановником вистави став знаний американський та український театральний режисер, актор, дослідник театру, викладач, лауреат численних мистецьких премій, кандидат мистецтвознавста Олег Ліпцин. У 1988 році О. Ліпцин створив київський театр «Театральний клуб» та керував ним до 1995 року. О. Ліпцин є професором драматичних мистецтв у Франції, провідним викладачем Вищої школи кіно та телебачення Німеччини. Здійнив постановку більш, ніж 50 вистав, серед яких: «Антігона» Софокла, «Гамлет» В. Шекспіра, «Вишневий сад», «Три сестри» А. Чехова, «Одруження», «Ніс», «Записки божевільного» М. Гоголя. У співавторстві із А. Живовою підготував та видав двотомник творчої спадщини видатного педагога та теоретика театру М. Буткевича, видав низку статей з ігрової методології в навчальному та постановочному театральному процесі. Фото та анотації надано театром.
П'єса «Війна» сучасного шведського драматурга, сценариста, театрального режисера, поета Ларса Нурена, незважаючи на назву, вирізняється поміж численними літературними творами на тему війни. Вона позбавлена будь-яких військових реалій, точніше, наших уявлень про ці реалії, в ній не існує ані пострілів, ані катувань, ані вибухів. Авторові важливіші взаємини між рідними людьми, взаємини всередині однієї родини, яка пережила екстремальну ситуацію, в даному випадку – війну. Повільно і поступово знайомить нас драматург із основними персонажами. З перших же фраз стає ясно, що все найстрашніше вже відбулося. Він не акцентує ані місце дії, ані країну, де відбувся чи відбувається військовий конфлікт чи війна?, відбувся чи ще повогом тягнеться? Живе родина, мати і дві дочки, старша і підліток. Сталий плин їхнього повоєнного життя руйнує батько своїм неочікуваним поверненням з війни. Він виявляється зайвим. І не через те, що сліпий, його просто ніхто не чекав. Тут в кожного своє особисте «сформоване» життя. Мати зійшлася із братом чоловіка, старша донька в пошуках «жіночого щастя», ладна заради жуйок та кока-коли піти з першим ліпшим, хто виявить інтерес. Лише молодша донька ще вагається, кого обрати: батька-інваліда, що потребує опіки та захисту, чи влаштувати «свій маленький рай», як це зробили мати і старша сестра. Батько ж сподівається, що все буде, «як раніше…», «як завжди…», але намарно, «як раніше» – неможливо. Війна не лише руйнує міста, домівки, змітаючи вщент все на своєму шляху. Найстрашніше і найпотворніше – її вплив на душу людини, її моральні цінності. І найжахливіші наслідки війни полягають в тому, що людина під їхнім впливом може перетворитися на істоту, яка призвичаюється, пристосовується існувати за її законами і асимілюється згідно її потреб. Саме про цю війну, що повсякчас точиться в нетрах душ, і є майбутня вистава. Фото та анотації надано театром.
Вистава, яка вимагає максимального зосередження інтелекту та ерудиції. Вистава, яка так само проста і складна, як життя. Вистава, яка буде снитися в кошмарах і денних мріях. Всього одна буква в назві і її не вдасться забути. Сюрреалістична драма «Д»! У далекому ніде, яке є у всіх в голові, живуть п'ятеро сестер. Вони всі дуже люблять один одного ... ну просто до смерті. Дні їх проходять зворушливо донезмоги ... в сварках і чварах. А ще вони люблять ходити на пляж ... взимку. Через пагорби, що біля озера, часто приходить в гості Смерть ... або це всього лише рожевий кролик? А яблуко можна віддавати тільки якщо дуже любиш ... себе самого.
Когда то большая семья раскололась на отдельные не вязаные друг с другом судьбы;нет контакта с родителями, взрослые дети в своих проблемах и мирах, и только смерть родителей собирает их под одной крышей родительского дома. Игра актёров настолько живая, передача настоящих эмоций такова, что невозможно оторваться от спектакля. Сильная драма, заставляющая плакать и местами смеяться сквозь слезы. Чувствовала печаль, не могла ни с кем говорить, душили слезы, рой мыслей в голове о родителях, о семье своей. Советую всем у кого есть родители. , Актёры глубоко передали все эмоции сюжета, поверила полностью. Было ощущение проживания жизни рядом с героями. Театр в жилом доме на первом этаже и полуподвальном. Старое здание внутри хорошо обыграно плакатами,декорациями не сложными, атмосфера приятная. Туалеты тесные и их всего два, поэтому часто очереди.
Мне было страшно , грустно, смешно. Все эмоции смешались здесь. Честно я плакала и захотелось позвонить родителям. Представление о простом вопросе " папа , а ты меня любил?" О семейных ценностях, об отношениях между родными. Было такое ощущение ,что ты залез в голову уже взрослому мужчины, который внутри остался все те же маленьким мальчиком, который пытается заслужить любовь папы. Очень сильное представление, мне понравилось абсолютно всё , я представляю как тяжело было актёрам все это через себя пропустить , потом что мне кажется не одно из зрителей история не оставила равнодушным. Каждый идя домой думал о семье и о родителях. Актерам удалось передать их образы. У меня по коже мурашки ходили от эмоций , которые дарили актеры.Актеры молодцы. Зрители их не отпускали и они выходили три раза. Подойдет для всех людей зрелого возраста. Сам театр очень интересный один минус нет возможности без помощи посторонних для людей с ограниченными возможностями попасть в залу.
Закінчив акторсько-режисерський курс Київського національного університету культури та мистецтва (майстерня Петра Ільченка, 2008 рік).
У 2008 році Стас Жирков разом із Ксенією Ромашенко заснували незалежний театр «Відкритий погляд».
У 2011 році Жирков став лауреатом театральної премії «Київська Пектораль» в номінації «За кращий режисерський дебют» – вистава «Наташина мрія» Ярослави Пулінович.
З 2014 року – художній керівник театру «Золоті ворота».
Окрім «Золотих воріт» співпрацює із різними театрами. Зокрема, на сцені Київського академічного Молодого театру поставив вистави: «Любов людей» Дмитра Богославського, «Потрібні брехуни!» за Івом Жаміаком та «Серпень: Графство Осейдж» Трейсі Леттса.
У 2016 році був запрошений до Магдебурзького театру, аби в рамках німецько-українського фестивалю «Дикий Схід. Подія Україна» випустити спектакль за п’єсою Павла Ар’є «На початку та наприкінці часів». У 2017 році разом із Павлом Ар’є та Магдебурзьким театром реалізував проект «Чому Михайло Гурман не вижив» – сучасна версія класичної п’єси Івана Франка «Украдене щастя».
У 2014-2017 рр. викладав режисуру у Київському національному університеті культури та мистецтв.
З 2016 року очолює напрям молодіжної політики Національної спілки театральних діячів України.
Багаторазовий лауреат театральних премій та міжнародних фестивалів. Зокрема, вистави «Сталкери» та «Слава героям» у 2016 та 2017 роках були відзначені преміями «Київська Пектораль» у номінаціях – відповідно «Краща вистава камерної сцени» та «Краща режисура».
У 2017 році був нагроджений почесним званням "Заслужений артист України".
Український актор театру та кіно. З 2004 року працював у Центрі Сучасного Мистецтва «ДАХ». Грає у київському театрі «Золоті Ворота».
У 2003 році закінчив Тернопільське музичне училище (спеціальність — вокаліст, диригент хору). У 2007-му — Київський національний Університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого (спеціальність — актор театру і кіно, курс Л. С. Танюка).
Ясіновський був одружений за акторкою Вікторією Литвиненко. 25 квітня 2012 року у них народилася дочка Варвара. Згодом пара розлучилася.
Із п'яти років співав у хорі «Зоринка». Також з дитинства співає у церкві. Раніше мав дискант, тепер — бас. Зараз є учасником церковного хору греко-католицької церкви в монастирі св. Василія Великого, який розташовано на Вознесенському узвозі в Києві.
У грудні 2017 року відбулася прем'єра фільму «Кіборги. Герої не вмирають», де Роман Ясіновський зіграв одну з головних ролей — бійця з позивним «Гід». Скоро очікуються «Троє» (реж. Іван Кравчишин), «Lew», (реж. Тимур Ященко, короткий метр).
Український актор та ведучий. У 1996 році став випускником Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого, після чого був зарахований до театральної трупи.
З 2007 року є ведучим передачі «ВусоЛапоХвіст» на каналі СТБ.
З вибором акторської професії Віталіні Біблів допомогла шкільна вчителька Інна Пушкарьова. На День вчителя у дев'ятому класі Віталіні доручили зробити пародію на Вєрку Сердючку. Хоч вона сумнівалася, вчителька вірила у її харизматичність.
Після школи Віталіна навчалася в училищі культури. В інтерв'ю театральному критику Олегу Вергелісу акторка зізнається, що завжди хотіла бути клоуном і працювати в цирку. На той час естрадно-циркову освіту можна було отримати тільки в училищі, а Віталіна прагнула здобути вищу освіту. У 2003 році вона закінчила Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого, майстерню Леся Танюка.
У 2003-2004 роках – акторка Київського театру «Вільна сцена». Дебют у кінематографі відбувся 2004 р. у маленькій ролі в серіалі Миколи Каптана "Любов сліпа". У 2003-2008 роках – працює акторкою Київського театру «Ательє 16». З 2008 р. грає у театрі «Золоті ворота». З 2009 року співпрацює з Київським академічним Молодим театром. У 2009 році була названою однією з 20 найкращий акторок України.
Викладає в Київському коледжі культури і мистецтв.
Особливу увагу критики звертають на фільм «Пісня пісень» режисерки Єви Нейман, де Віталіна Біблів зіграла єврейську маму. Стрічка була визнана найкращим фільмом Європи (2012), найкращим фільмом міжнародного і внутрішнього конкурсу Одеського міжнародного кінофестивалю (2015). У 2015 р. Віталіна Біблів стала театральним відкриттям, зігравши роль Слави у виставі С. Жиркова «Сталкери».
У 2016 році була номінована на театральну премію «Київська пектораль» в категорії «Найкраще виконання жіночої ролі другого плану» за роль у виставі «Сталкери»
У 2019 році здобула перемогу в IV театральній премії «Дзеркало сцени» (газета «Дзеркало тижня. Україна») в номінації «Акторська харизма» за роль у виставі «Фрекен Юлія», театр «Золоті ворота».
З 1989 року служить в Києвському театрі юного глядача на Липках.
Акторка вперше знялася в кіно у 1994 році в серіалі «Царівна»
Після Інна Мірошниченко часто знімалась, але в основному у серіалах.
У 2011-2013 роках працював в Київському театрі «Відкритий погляд».
В 2013-2015 – актор Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки (м Київ).
З 2016 року працює актором Київського академічного театру «Золоті Ворота».
Я народилася 28 липня в м. Кривий Ріг в сім'ї працівників Інгулецького гірничозбагачувального комбінату. Мама – чергова по станції, тато – електрик – сім'я (а ще є сестра і брат) – дружна і дуже весела, але з творчістю ніяк не пов'язана. Хоча в сімейному колі за святковим столом жіноча частина моєї родини співала народні пісні, а брат грав на гітарі. З 7 років я пішла в загальноосвітню школу № 59 в тому ж Кривому Розі. Перша вчителька моя (спасибі їй!) відвела нас класом на гурток народного танцю і на плавання. З тих пір я полюбила сцену – самостійно обирала собі гуртки і студії і з задоволенням відвідувала їх, була і студія сучасного танцю, а з 11 років я пішла на вокал.
У шкільні часи постійно брала участь в оглядах художньої самодіяльності, різних шкільних заходах і дуже часто була організатором цих святкувань, іноді сама писала сценарії, виступала в ролі ведучої, була навіть хореографом-постановником.
По закінченню 11 класу я точно знала, що хочу бути ... співачкою. Я мріяла підкорити український шоу-біз. Натхненна надією, я поїхала вступати до Києва в Університет культури на кафедру естрадного вокалу – і ура – я вступила !!! Провчилася рівно рік і зрозуміла, що цього для мене мало, тому що я ще вміла і танцювати, і красиво говорити текст на сцені. Було прийнято рішення перевестися на кафедру акторської майстерності. Пройшла вступні, здала академрізницю – і з натхненням стала вчиться на курсі Петра Ільченка та Катерини Пивоваровой.
На 4 курсі ми з кількома одногрупниками пройшли кастинг в театр «Колесо» і захищали свої акторські роботи вже на професійній сцені. В цьому ж році після випуску студентська команда на чолі з Ксенією Ромашенко організовує незалежний театр «Відкритий погляд», де я грала в «Весіллі?!» М. Гоголя, «Гуппі» В. Сигарева, «Сім'я. Сцени »А. Яблонської та інших. А в 2013 році в Київському академічному Молодому театрі була випущена вистава «Любов людей» Д. Богославського. З 2014 року увійшла в команду театру «Золоті ворота» під керівництвом художнього керівника Стаса Жиркова – спасибі йому велике, до цього дня вважаю його моїм учителем і натхненником – він мій улюблений режисер і великий приклад невичерпного таланту, енергії і працьовитості.
грають декілька акторів
«Золоті ворота» – це театр, не музей.
«Завжди відкриті для тебе!» наголошують у театрі, адже це театр єдиний у столиці, який радий бачити своїх глядачів вже з 18.00. За годину до початку вистави ви можете випити смачної кави або вина, послухати музику та просто відпочити у лаунж-зоні.
Пріорітет театру – підтримка молодих режисерів, акторів, композиторів, сценографів. Скромний за розмірами театр – 60 місць – має амбітні плани і не абиякі успіхи.
«Сталкери» за п'єсою сучасного українського драматурга Павла Ар'є стала однією з найрезонансніших вистав сезону 2017 року (копродукція з Київським академічним Молодим театром).
Кілька нових імен вдалося відкрити завдяки проекту «OPEN_MIND_СТУДЕНТ», що передбачає презентацію на професійній сцені кращих дипломних вистав творчих вузів.
Працює освітня програма «Золотих воріт»: відкриті лекції, кіноперегляди, сценічні читання та зустрічі глядачів з акторами.
« Тату, ти мене любив? »
