Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Тату, ти мене любив? »
А ви знаєте, як чистити криницю? Треба взяти драбину, лопатку, відро та залізну щітку, а потім треба вичерпати усю воду… Хоча навіщо це знати – вода ж є у крані… Чому тоді Олександр щоночі бачить покійного батька і цю криницю на подвір'ї?
Чому батько завжди говорить тільки про криницю і ніколи про те, чи любив він сина? Але хіба це зараз важливо, чи хтось когось любив? Тим паче, коли сестри Олександра хочуть продати хату. І не буде вже ні місця, де пам'ятаєш себе ще маленьким, ні криниці, яку знову треба чистити… Близькі йдуть і лишається порожнеча… Була сім'я – і де вони тепер? І хто цей Альберт, який чомусь думає, що може допомогти? Якось треба жити далі – треба ж комусь чистити криницю…
…Може, саме цієї ночі Олександр нарешті не буде кричати уві сні: «Тату, ти мене любив?»
Вистава про зради і перемоги Напівбог Геркулес, легендарний син Зевса, відомий своєю надлюдською силою в черговій реінкарнації потрапляє в Україну. Щоб прокормити дружину і заплатити агенту - він вимушений шукати роботу. На біржі праці Геркулесу пропонують справу державного рівня: врятувати країну від лайна, в якому вона потопає. Ця справа – має стати його шостим подвигом...
У звичайному-звичайному Києві, у звичайній-звичайній хрущовці, жила звичайна-звичайна сім’я. Все як у людей: мама-вчителька, батько «у пошуках роботи», двоє дітей-дармоїдів, кум-гомофоб, на комуналку не вистачає… Але одного разу їм запропонували дуже вигідну, але незвичайну субсидію, і щоб її отримати, вся родина має піти на ... кардинальні зміни у житті
П'єса «Війна» сучасного шведського драматурга, сценариста, театрального режисера, поета Ларса Нурена, незважаючи на назву, вирізняється поміж численними літературними творами на тему війни. Вона позбавлена будь-яких військових реалій, точніше, наших уявлень про ці реалії, в ній не існує ані пострілів, ані катувань, ані вибухів. Авторові важливіші взаємини між рідними людьми, взаємини всередині однієї родини, яка пережила екстремальну ситуацію, в даному випадку – війну. Повільно і поступово знайомить нас драматург із основними персонажами. З перших же фраз стає ясно, що все найстрашніше вже відбулося. Він не акцентує ані місце дії, ані країну, де відбувся чи відбувається військовий конфлікт чи війна?, відбувся чи ще повогом тягнеться? Живе родина, мати і дві дочки, старша і підліток. Сталий плин їхнього повоєнного життя руйнує батько своїм неочікуваним поверненням з війни. Він виявляється зайвим. І не через те, що сліпий, його просто ніхто не чекав. Тут в кожного своє особисте «сформоване» життя. Мати зійшлася із братом чоловіка, старша донька в пошуках «жіночого щастя», ладна заради жуйок та кока-коли піти з першим ліпшим, хто виявить інтерес. Лише молодша донька ще вагається, кого обрати: батька-інваліда, що потребує опіки та захисту, чи влаштувати «свій маленький рай», як це зробили мати і старша сестра. Батько ж сподівається, що все буде, «як раніше…», «як завжди…», але намарно, «як раніше» – неможливо. Війна не лише руйнує міста, домівки, змітаючи вщент все на своєму шляху. Найстрашніше і найпотворніше – її вплив на душу людини, її моральні цінності. І найжахливіші наслідки війни полягають в тому, що людина під їхнім впливом може перетворитися на істоту, яка призвичаюється, пристосовується існувати за її законами і асимілюється згідно її потреб. Саме про цю війну, що повсякчас точиться в нетрах душ, і є майбутня вистава. Фото та анотації надано театром.
За мотивами художнього фільму «Останній урок» (Франція). Звичайна школа, можливо, десь у Берліні (або в густонаселеній Рурській області Німеччини), в одному з районів компактного проживання мігрантів і постмігрантів зі Сходу. Звичайний клас. Звичайний урок німецької літератури на тему «Твори Фрідріха Шиллера». Звичне тотальне незнання суті предмету – прикмета часу будь-якої звичайної школи в будь-якій країні, на тлі поведінкової розбещеності учнів, що межує з непристойністю. Рутинний хід занять порушує несподівана подія: з сумки одного учня випадає на підлогу зброя. Справжня. Бойова. Вчителька виявляється спритнішою – і зброя потрапляє до її рук, що кардинально змінює хід уроку. Осягнення великих гуманістичних основ європейського мислення відбувається тепер під дулом пістолета. Граючи «Розбійників» Ф. Шиллера, зіпсовані підлітки приміряють на себе ролі лиходіїв і героїв. Повільно, але врешті вони усвідомлюють, що їхній світ – обмежений, агресивний і несправедливий. Однак наприкінці п'єси, коли силою зброї була нав'язана просвіта, один зацькований хлопчисько все ж використовує пістолет, щоб змусити себе любити і поважати. Таким чином, концепція п'єси отримує свій завершений акорд: щоб знайти особисту свободу, необхідно бути відповідальним перед більшістю, але в окремої особистості завжди залишиться бажання знехтувати цієї взаємозалежністю. Так, шлях до пізнання істин, як завжди, виявляється важким і гірким. Вистава як експериментальна робота поставлена на Новій сцені Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки за участю заслуженої артистки театру Наталії Шевченко і студентів акторського факультету Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.Карпенка-Карого (курс професора Михайла Резніковича).
«Подорож Аліси до Швейцарії» - п’єса сучасного драматурга, прозаїка, театрального діяча Лукаса Берфуса (нар. у 1971 році, Швейцарія), одного із найвідоміших німецькомовних авторів, чиї твори із успіхом представлені у багатьох країнах світу, а сам письменник є лауреатом численних міжнародних літературних, культурних та мистецьких премій. Назва п’єси «Подорож Аліси до Швейцарії» у читача, глядача не може не викликати асоціації із загальновідомою казкою Льюїса Керрола «Аліса в країні чудес» або «Аліса у задзеркаллі». Проте, якщо у Керрола маленька героїня через яскраву парадоксальну метафору пізнає, відкриває новий для себе світ дорослих, Аліса Берфуса стоїть на межі іншої сторони задзеркалля – поступового переходу туди, звідки немає вороття. Сюжет п’єси – це декілька днів з життя смертельно хворої героїні на ім’я Аліса, яка, пройшовши всі кола пекла: самотності, зневіри, нерозуміння, болю та відчаю – мандрує до Швейцарії за єдиним порятунком – евтаназією. В подорожі її супроводжуватимуть дивовижні персонажі, які долучені до найвищого з таїнств – права на людське існування. Кожен з них має своє персональне, і як йому здається, найвірніше ставлення до розуміння сенсу буття і поняття високої гуманності. І кожного з них по-різному розкриває ця звабливість легкого вибору між життям та смертю. Автор торкається такої надскладної і, певною мірою, такої спокусливої для багатьох, хто пережив фізичні та моральні муки, проблеми, як евтаназія. Чи має право людина свідомо зробити свій власний вибір між життям, що сповнене страждань, приниження, улесливої брехні, фантомної віри, докорів сумління, нав’язливої опіки близьких і свободою миттєвого звільнення, поверненням майже зниклої гідності, власного «я», а також звільнення оточуючих від довготривалої брехні «во благо», підтримання життя, що по краплині щезає хвилина за хвилиною. Ані автор, ані творці вистави не вправі робити остаточний висновок у такому складному виборі, ми маємо право тільки розмірковувати, що являє собою істинна гуманність і яка справжня ціна людського життя. Дозвіл на публічний показ надано Hartmann & Stauffacher Verlag Спільний проект Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка та Goethe-Institut в Україні. Фото та анотації надано театром.
Когда то большая семья раскололась на отдельные не вязаные друг с другом судьбы;нет контакта с родителями, взрослые дети в своих проблемах и мирах, и только смерть родителей собирает их под одной крышей родительского дома. Игра актёров настолько живая, передача настоящих эмоций такова, что невозможно оторваться от спектакля. Сильная драма, заставляющая плакать и местами смеяться сквозь слезы. Чувствовала печаль, не могла ни с кем говорить, душили слезы, рой мыслей в голове о родителях, о семье своей. Советую всем у кого есть родители. , Актёры глубоко передали все эмоции сюжета, поверила полностью. Было ощущение проживания жизни рядом с героями. Театр в жилом доме на первом этаже и полуподвальном. Старое здание внутри хорошо обыграно плакатами,декорациями не сложными, атмосфера приятная. Туалеты тесные и их всего два, поэтому часто очереди.
Мне было страшно , грустно, смешно. Все эмоции смешались здесь. Честно я плакала и захотелось позвонить родителям. Представление о простом вопросе " папа , а ты меня любил?" О семейных ценностях, об отношениях между родными. Было такое ощущение ,что ты залез в голову уже взрослому мужчины, который внутри остался все те же маленьким мальчиком, который пытается заслужить любовь папы. Очень сильное представление, мне понравилось абсолютно всё , я представляю как тяжело было актёрам все это через себя пропустить , потом что мне кажется не одно из зрителей история не оставила равнодушным. Каждый идя домой думал о семье и о родителях. Актерам удалось передать их образы. У меня по коже мурашки ходили от эмоций , которые дарили актеры.Актеры молодцы. Зрители их не отпускали и они выходили три раза. Подойдет для всех людей зрелого возраста. Сам театр очень интересный один минус нет возможности без помощи посторонних для людей с ограниченными возможностями попасть в залу.
Закінчив акторсько-режисерський курс Київського національного університету культури та мистецтва (майстерня Петра Ільченка, 2008 рік).
У 2008 році Стас Жирков разом із Ксенією Ромашенко заснували незалежний театр «Відкритий погляд».
У 2011 році Жирков став лауреатом театральної премії «Київська Пектораль» в номінації «За кращий режисерський дебют» – вистава «Наташина мрія» Ярослави Пулінович.
З 2014 року – художній керівник театру «Золоті ворота».
Окрім «Золотих воріт» співпрацює із різними театрами. Зокрема, на сцені Київського академічного Молодого театру поставив вистави: «Любов людей» Дмитра Богославського, «Потрібні брехуни!» за Івом Жаміаком та «Серпень: Графство Осейдж» Трейсі Леттса.
У 2016 році був запрошений до Магдебурзького театру, аби в рамках німецько-українського фестивалю «Дикий Схід. Подія Україна» випустити спектакль за п’єсою Павла Ар’є «На початку та наприкінці часів». У 2017 році разом із Павлом Ар’є та Магдебурзьким театром реалізував проект «Чому Михайло Гурман не вижив» – сучасна версія класичної п’єси Івана Франка «Украдене щастя».
У 2014-2017 рр. викладав режисуру у Київському національному університеті культури та мистецтв.
З 2016 року очолює напрям молодіжної політики Національної спілки театральних діячів України.
Багаторазовий лауреат театральних премій та міжнародних фестивалів. Зокрема, вистави «Сталкери» та «Слава героям» у 2016 та 2017 роках були відзначені преміями «Київська Пектораль» у номінаціях – відповідно «Краща вистава камерної сцени» та «Краща режисура».
У 2017 році був нагроджений почесним званням "Заслужений артист України".
Український актор театру та кіно. З 2004 року працював у Центрі Сучасного Мистецтва «ДАХ». Грає у київському театрі «Золоті Ворота».
У 2003 році закінчив Тернопільське музичне училище (спеціальність — вокаліст, диригент хору). У 2007-му — Київський національний Університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого (спеціальність — актор театру і кіно, курс Л. С. Танюка).
Ясіновський був одружений за акторкою Вікторією Литвиненко. 25 квітня 2012 року у них народилася дочка Варвара. Згодом пара розлучилася.
Із п'яти років співав у хорі «Зоринка». Також з дитинства співає у церкві. Раніше мав дискант, тепер — бас. Зараз є учасником церковного хору греко-католицької церкви в монастирі св. Василія Великого, який розташовано на Вознесенському узвозі в Києві.
У грудні 2017 року відбулася прем'єра фільму «Кіборги. Герої не вмирають», де Роман Ясіновський зіграв одну з головних ролей — бійця з позивним «Гід». Скоро очікуються «Троє» (реж. Іван Кравчишин), «Lew», (реж. Тимур Ященко, короткий метр).
Український актор та ведучий. У 1996 році став випускником Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого, після чого був зарахований до театральної трупи.
З 2007 року є ведучим передачі «ВусоЛапоХвіст» на каналі СТБ.
З вибором акторської професії Віталіні Біблів допомогла шкільна вчителька Інна Пушкарьова. На День вчителя у дев'ятому класі Віталіні доручили зробити пародію на Вєрку Сердючку. Хоч вона сумнівалася, вчителька вірила у її харизматичність.
Після школи Віталіна навчалася в училищі культури. В інтерв'ю театральному критику Олегу Вергелісу акторка зізнається, що завжди хотіла бути клоуном і працювати в цирку. На той час естрадно-циркову освіту можна було отримати тільки в училищі, а Віталіна прагнула здобути вищу освіту. У 2003 році вона закінчила Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого, майстерню Леся Танюка.
У 2003-2004 роках – акторка Київського театру «Вільна сцена». Дебют у кінематографі відбувся 2004 р. у маленькій ролі в серіалі Миколи Каптана "Любов сліпа". У 2003-2008 роках – працює акторкою Київського театру «Ательє 16». З 2008 р. грає у театрі «Золоті ворота». З 2009 року співпрацює з Київським академічним Молодим театром. У 2009 році була названою однією з 20 найкращий акторок України.
Викладає в Київському коледжі культури і мистецтв.
Особливу увагу критики звертають на фільм «Пісня пісень» режисерки Єви Нейман, де Віталіна Біблів зіграла єврейську маму. Стрічка була визнана найкращим фільмом Європи (2012), найкращим фільмом міжнародного і внутрішнього конкурсу Одеського міжнародного кінофестивалю (2015). У 2015 р. Віталіна Біблів стала театральним відкриттям, зігравши роль Слави у виставі С. Жиркова «Сталкери».
У 2016 році була номінована на театральну премію «Київська пектораль» в категорії «Найкраще виконання жіночої ролі другого плану» за роль у виставі «Сталкери»
У 2019 році здобула перемогу в IV театральній премії «Дзеркало сцени» (газета «Дзеркало тижня. Україна») в номінації «Акторська харизма» за роль у виставі «Фрекен Юлія», театр «Золоті ворота».
З 1989 року служить в Києвському театрі юного глядача на Липках.
Акторка вперше знялася в кіно у 1994 році в серіалі «Царівна»
Після Інна Мірошниченко часто знімалась, але в основному у серіалах.
У 2011-2013 роках працював в Київському театрі «Відкритий погляд».
В 2013-2015 – актор Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки (м Київ).
З 2016 року працює актором Київського академічного театру «Золоті Ворота».
Я народилася 28 липня в м. Кривий Ріг в сім'ї працівників Інгулецького гірничозбагачувального комбінату. Мама – чергова по станції, тато – електрик – сім'я (а ще є сестра і брат) – дружна і дуже весела, але з творчістю ніяк не пов'язана. Хоча в сімейному колі за святковим столом жіноча частина моєї родини співала народні пісні, а брат грав на гітарі. З 7 років я пішла в загальноосвітню школу № 59 в тому ж Кривому Розі. Перша вчителька моя (спасибі їй!) відвела нас класом на гурток народного танцю і на плавання. З тих пір я полюбила сцену – самостійно обирала собі гуртки і студії і з задоволенням відвідувала їх, була і студія сучасного танцю, а з 11 років я пішла на вокал.
У шкільні часи постійно брала участь в оглядах художньої самодіяльності, різних шкільних заходах і дуже часто була організатором цих святкувань, іноді сама писала сценарії, виступала в ролі ведучої, була навіть хореографом-постановником.
По закінченню 11 класу я точно знала, що хочу бути ... співачкою. Я мріяла підкорити український шоу-біз. Натхненна надією, я поїхала вступати до Києва в Університет культури на кафедру естрадного вокалу – і ура – я вступила !!! Провчилася рівно рік і зрозуміла, що цього для мене мало, тому що я ще вміла і танцювати, і красиво говорити текст на сцені. Було прийнято рішення перевестися на кафедру акторської майстерності. Пройшла вступні, здала академрізницю – і з натхненням стала вчиться на курсі Петра Ільченка та Катерини Пивоваровой.
На 4 курсі ми з кількома одногрупниками пройшли кастинг в театр «Колесо» і захищали свої акторські роботи вже на професійній сцені. В цьому ж році після випуску студентська команда на чолі з Ксенією Ромашенко організовує незалежний театр «Відкритий погляд», де я грала в «Весіллі?!» М. Гоголя, «Гуппі» В. Сигарева, «Сім'я. Сцени »А. Яблонської та інших. А в 2013 році в Київському академічному Молодому театрі була випущена вистава «Любов людей» Д. Богославського. З 2014 року увійшла в команду театру «Золоті ворота» під керівництвом художнього керівника Стаса Жиркова – спасибі йому велике, до цього дня вважаю його моїм учителем і натхненником – він мій улюблений режисер і великий приклад невичерпного таланту, енергії і працьовитості.
грають декілька акторів
«Золоті ворота» – це театр, не музей.
«Завжди відкриті для тебе!» наголошують у театрі, адже це театр єдиний у столиці, який радий бачити своїх глядачів вже з 18.00. За годину до початку вистави ви можете випити смачної кави або вина, послухати музику та просто відпочити у лаунж-зоні.
Пріорітет театру – підтримка молодих режисерів, акторів, композиторів, сценографів. Скромний за розмірами театр – 60 місць – має амбітні плани і не абиякі успіхи.
«Сталкери» за п'єсою сучасного українського драматурга Павла Ар'є стала однією з найрезонансніших вистав сезону 2017 року (копродукція з Київським академічним Молодим театром).
Кілька нових імен вдалося відкрити завдяки проекту «OPEN_MIND_СТУДЕНТ», що передбачає презентацію на професійній сцені кращих дипломних вистав творчих вузів.
Працює освітня програма «Золотих воріт»: відкриті лекції, кіноперегляди, сценічні читання та зустрічі глядачів з акторами.
« Тату, ти мене любив? »
