Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Танго »
Ласкаво просимо в світ реальності, яка існує за своїми законами і не має логічного пояснення… У вихорі екстатичного танго перед нами кружлятимуть герої вистави: фанатично жадаючий порядку, заснованого на непорушних цінностях, бунтар Артур і його кузина та наречена Аля; кумедні бабуся Євгенія і дядько Євген, які постійно ховаються по кутках і невтомно «ріжуться» в карти, не відволікаючись на навколишній світ; карикатурні Елеонора і Стоміл - батьки Артура які, знаходячись в повному хаосі бунтарських ідей, оспівують всі ступені свободи: від політичних до сексуальних... А ще є Едік – лакей?, друг?, партнер по картах?, коханець?...
Всі персонажі перебувають в неймовірному безладі думок і вчинків...
Все навколо виглядає заплутаним, зворушливим, дивним і смішним водночас.
Головний герой Альфонсо завітав до кафе відсвяткувати день свого тріумфу. Він замовляє торішній сніг, філіжанку холодної кави та пригорілу яєшню. Чекаючи на замовлення, в його спогадах виникають учениці, кожна з краплинками його «неповторності». Хоча для нього вони просто ляльки. Однак ми не будемо забувати: якщо занадто довго гратися ляльками, то високою є ймовірність стати іграшкою в руках Когось… Замовлений Альфонсо торішній сніг йому так і не приносять, бо неможливо повернути те, що втрачене назавжди.
Тема еміграції болюча для нас. Чи не кожен українець, що має руки та мізки, хоча б раз замислювався поїхати з країни і віднайти своє щастя, хай навіть за океаном. Ми живемо у постсовковому просторі, ми прагнемо чогось нового, але чи готові ми до цього по справжньому? Це вистава про білоруського сантехніка Гєну, що потрапляє в Лондон, де серед слайдів туристичного путівника розуміє головні для себе речі. Цікаво, чим закінчиться його подорож?
Намагання перепроживати минуле, спотворюючи його реальне обличчя з кожною ітерацією. Дитячі травми матерів і дітей, які всочують стіни сімейної оселі. І ці стіни кличуть до себе, бо саме там, між цеглинами, за шпалерами причаїлися болючі відповіді на болючі питання. У кожної наступної (за віком) персонажки – все менша здатність проговорювати власний біль, все менша віра, що її почують і зрозуміють. Суцільний комунікативний розлад. Вистава порушить прийняту парадигму сприйняття поняття сім’ї і поверне дзеркало всередину, в корінь, у дитинство дорослих травм. Проєкт реалізовано за підтримки Українського культурного фонду.
Життя непередбачуване — зараз ти сидиш за паперами, будуєш плани на майбутнє, а за мить… Приходить лист від тітки: «Приїзди. Я помираю». Ти мчиш до неї — прощатися і чекати на спадок, начхавши на заборони шефа. Відкриваєш двері і потрапляєш у дім, де зупинився час, а кожне твоє сьогодні – В ОЧІКУВАННІ завтра.
Це історія Дори. Дори, у якої трохи «клепки бракує», яка, можливо, і не красуня, проте здатна зачарувати кожного, хто має з нею справу, яка довгий час була покірним дитям, але одного разу з усією своєю невинністю кидається у круговерть «дорослого» життя. Жорстоку перевірку проходять моральні підвалини сім'ї, внутрішній закон усіх, хто так довго формував оточення Дори, був єдиним її світом. Автор п'єси Лукас Берфус народився в м.Туні під Берном (Швейцарія). Навчався на книготорговця. З 1997-го живе і працює у Цюриху як незалежний автор. Написав низку творів для заснованої ним спільно з Самюелем Шварцем і Удо Ізраелем театральної трупи «400 asa». Писав п'єси на замовлення театрів Бохума, Базеля, Гамбурга. Автор прозових творів, зокрема, новели «Мертві чоловіки» і роману «Сто днів», що вийшов у 2008 році. П'єси Л. Берфуса: «Едіп Софокла» (прем'єра – Цюрих, 1998), «17 годин 17 хвилин» (прем'єра – Цюрих, 2000), «74 секунди – Монолог» (прем'єра – Цюрих, 2000), «Чотири жінки Зингшпиль» (прем'єра – Берн, 2000), «Медея. 214 описів картин » (прем'єра – Відень, 2000), « Подорож Клауса і Едіт шахтою до центру Землі» (прем'єра – Бохум, 2001), «Смерть Майєнберга» (прем'єра – Базель, 2001), «Отелло – порнофільм» (прем'єра – Гамбург, 2001), «Чотири картини любові» (прем'єра – Бохум, 2002), «Сексуальні неврози наших батьків» («Die sexuellen Neurosen unserer Eltern», прем'єра – Базель, 2003), «Автобус» (прем'єра – Гамбург, 2005 ), «Подорож Аліси в Швейцарію» (прем'єра – Базель, 2005).
Пасічник Степан Володимирович народився у Харкові 1965 року.
У 1985 р. закінчив акторський факультет Харківського інституту мистецтв ім. І.П. Котляревського. Того ж року був запрошений до Харківського академічного драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка на посаду актора.
У березні 1997 року створює і очолює Харківський театр-лабораторію «Р.S.».
У 1999 р. закінчив режисерський факультет в Харківському інституті мистецтв ім. І.П. Котляревського.
Від 2001 року – режисер Харківського театру ім. Т.Г.Шевченка.
З 1 травня 2006 року – головний режисер Харківського театру ім. Т.Г.Шевченка. З листопада 2006-го і до жовтня 2009 року – його художній керівник. Потому – артист і режисер-постановник. Вдруге очолив художнє керівництво театром у 2019-му.
У 1991, 1993 та 2001 роках брав участь в україно-американських проектах.
З 2002 року викладає майстерність актора та режисуру в Харківському університеті мистецтв ім. І.П. Котляревського.
Заслужений працівник культури України, начальник художньо-освітлювального цеху Харківського академічного театру імені Тараса Шевченка «Березіль». Викладав у Харківській державній академії культури.
Харківський державний академічний український драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка – один з найстаріших театрів України. Його було засновано у Києві 31 березня 1922 р. реформатором українського театру, актором, режисером, народним артистом України Лесем Курбасом, який дав йому поетичну назву «Березіль». Назва театру підкреслювала його мету і завдання: стати буйною весною нового українського театру.
Добре обізнаний з практикою західноєвропейського мистецтва, Лесь Курбас переносив на національний грунт здобутки театру експресіонізму. Режисер був засновником спочатку політичного (1922—1926), а потім і філософського (1926—1933) театру в Україні. У театрі під керівництвом Л. Курбаса була створена режисерська лабораторія (режлаб), до якої входили молоді режисери й актори.
На початку 1926 року Народний комісаріат освіти України вирішив перевести «Березіль» як кращий театр республіки до тодішньої столиці Харкова.
У харківському «Березолі» засяяла яскрава тріада митців: режисера Леся Курбаса, художника Вадима Меллера і драматурга Миколи Куліша. Проти Л.Курбаса були висунуті звинувачення у «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності. Наприкінці 1933 року Л. Курбаса звільнили з посади художнього керівника театру, а згодом арештували. 9 квітня 1934 Л. Курбаса було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, а потім відправлено на Соловки. Не оминула тяжка доля і М. Куліша.
Після Л. Курбаса майже двадцять років театр очолював учень і послідовник великого режисера – Мар’ян Крушельницький, який створив героїко-романтичний театр. З 1935 року театр «Березіль» було перейменовано на театр ім. Т. Г. Шевченка. У 1947 році театр одержав звання академічного. Театр під художнім керівництвом М. Крушельницького входив до п’ятірки найкращих театральних колективів колишнього СРСР.
1951 року М. Крушельницький перейшов до Київського театру імені І. Франка. 1952 року на посаду художнього керівника театру був призначений Лесь Дубовик, але у серпні того ж року він несподівано помер. Посаду головного режисера одержав Бенедикт Норд і працював на ній до 1963 року включно, поки не перейшов на педагогічну роботу і не переїхав до Москви. З 1957 до 1963 року Лесь Сердюк виконував обов’язки директора і худрука театру.
Яскрава сторінка історії театру – режисерська творчість Володимира Крайніченка, він очолював колектив з 1963 до самої смерті, що спіткала його у травні 1964 року.
У 1965-1966 роках головним режисером театру був Віталій Смоляк. 1967 року до театру повернувся Володимир Оглоблін, який перебував на посаді головного режисера протягом трьох років.
З 1971 до 1974 року головним режисером театру був Броніслав Мешкіс, який привіз із собою випускників Київської театральної студії при академічному театрі ім. І. Франка.
Наступне десятиліття ознаменувалося працею головних режисерів театру Михайла Гіляровського (1979–1981) та Олександра Бєляцького (1983–1989). 1982 року режисер Володимир Петров здійснив доленосну для театру виставу – «Млин щастя» В. Мережка. У той же період в театрі працювали режисери О. Аркадін-Школьник, М. Нестантінер, В. Мажурін.
У 1990-ті роки шевченківці брали участь у міжнародних театральних фестивалях «Березіль-93» (Харків), «Золотий лев» (Львів), «Мистецьке березілля» (Київ). У 2002- 2005 рр. лідером театру був заслужений діяч мистецтв України Андрій Жолдак.
У 2004 р. на фестивалі «Балтійський дім» театр одержав Першу міжнародну премію ЮНЕСКО. Протягом наступних 2008-2013 р. театр брав участь у проведенні 19-ти міжнародних театральних фестивалів.
З 2006 по 2009 рр театр очолив актор і режисер театру, заслужений діяч мистецтв України Степан Пасічник. У 2011- 2013 рр художнім керівником театру став заслужений діяч мистецтв України Олександр Аркадін-Школьнік.
З квітня 2013 р. і по сьогодні художнім керівником театру є народний артист України – Володимир Маляр – видатний актор і театральний діяч, творчість якого поціновують не лише харківські театрали.
У лютому і березні 2017 р. театр урочисто святкував 130-річчя від дня народження засновника театру, видатного артиста і режисера Леся Курбаса і 95-річчя від дня заснування театру. Театр урочисто відкрив театральний фестиваль «Курбалесія», презентував театрально-художню виставку та представив глядачу прем’єру вистави «Житейське море» І. Карпенка-Карого у постановці режисера О. Стеценко, яку театр присвятив всім акторам-березільцям. Сьогоднішні плани театру націлені на залучення до театру талановитої молоді, на оновлення поточного репертуару сучасною і класичною українською і зарубіжною драматургією.
У 2013-18 рр. художнім керівником театру був народний артист України Володимир Маляр – видатний актор і театральний діяч, творчість якого поціновують не лише харківські театрали.
З кінця 2019 р. на посаду головного режисера повернувся заслужений діяч мистецтв України Степан Пасічник. Сьогоднішні плани театру націлені на залучення до театру талановитої молоді, на оновлення поточного репертуару сучасною і класичною українською і зарубіжною драматургією, активну участь в міжнародних театральних фестивалях.
« Танго »
