Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Ми навчимося пекти пироги »
Він поїхав... і завмерло життя в мансарді міського художника. Він забрав із собою смак того життя, яке здавалося їм справжнім. Зіткнення реального світу зі світом мрій, з прагненням до постійного пошуку свого ідеалу. Чи здійснений він взагалі в нашому житті? Чи може людина стати щасливою з «синицею» в руках, або так і залишиться з нею неспокійною, весь час заглядаючи в небо, в очікуванні свого «журавля»? Вибір, наслідки якого, звернуться до кожного з проханням оплатити рахунки. Чи витримають випробування молоді хлопці, що тільки знайомляться з життям, тільки намагаються навчитися бути щасливими.
Ви коли небудь бачили тарганів? Що ви про них думаєте? Чи ви взагалі про них думаєте? Таргани надзвичайно цікаві створіння, хоч більшість їх не любить і зневажає. Вони живуть пліч-о-пліч з людиною ось уже тисячі років. Ми бачимо їх на наших кухнях, у під’їздах, на смітниках, в найбідніших будинках і в квартирах міліонерів. Таргани особливо люблять жити у наших головах, адже там тепло, сухо і завжди є чим підживитися. Ми робимо все, щоб позбутися від них, та вони лиш переходять з одного місця на інше, а інколи з однієї країни в іншу і продовжують жити. Продовжують ходити з нами одними вулицями, їсти нашу їжу, продовжують викликати відразу і роздратування. А чи можна з тарганами порівняти людей? Чи можна сказати, що емігранти як таргани? Чи митці як таргани? Забагато питань. Отже ніч, Мангеттен, бідна квартира, двоє емігрантів, які не сплять уже здається цілу вічність і таргани. Чи може там лишились вже тільки таргани? У виставі присутні сцени паління!
Це постановка за п'єсою класика сучасної ізраїльської драматургії Ханоха Левіна. Історія Крума – головного героя п'єси, що вирішена в жанрі трагікомедії, це історія не одного покоління кінця ХХ – початку ХХІ століття. Вічний конфлікт героя і життя. Пошуки себе, свого призначення і в той же час неймовірна аморфність існування, вічні очікування, що хтось за тебе вирішить проблему, зламає інерцію, набридлу сіру сталість буття, яка засмоктує людину у свою запрограмовану рутинність. Хтось виведе тебе врешті-решт із такої звичної нудної, проте в той же час звабливої зони комфорту. Інстинктивно, ці наївні, інфантильні мрійники, відчуваючи одноманітність буденності, намагаються в будь-який, навіть нестандартний спосіб прикрасити, як їм здається, своє спотворене життя, проте все одно продовжують плисти за течією, навіть не здогадуючись, що життя прожите намарно. Автори вистави на чолі із режисером-постановником Давидом Петросяном сміливо використовують яскраво театральні засоби художньої виразності, які в свою чергу сприяють поліфонічності й вишуканої образності вистави. Фото та анотації надано театром.
Це вистава про ненависть. Саме так, ви вірно прочитали. Вона про традицію ненависті. Що це за дивне поняття і невже воно потрібне світові? Ми повинні визначити для себе, до яких пір ми можемо бути бездіяльними, і що має стати мотивом для виходу з пасивного стану. А що як цим поштовхом може бути лише ненависть до якогось умовного ворога, заради знищення якого, громада збереться докупи і житиме цим деструктивним почуттям, плекатиме цю жахливу ціль? Ми відтворимо для вас казкову історію про сумну і похмуру державу, де тільки мухи мають клопоти. Проте в один прекрасний момент виявляється, що в цьому місці оселився... дракон. І дарма, що він має тонку вразливу душу – дракона треба вбити. Невже суспільство може бути таким жорстоким? Дізнайтеся, що буде далі – чи переможуть справедливість та людяність.
Закинута балканська церква на перетині шляхів давніх і не дуже завойовників раптом стає перехрестям різних культур. Знайдена тут унікальна середньовічна фреска з’являється на сцені як яблуко розбрату, перетворюючись далі і на заложницю, і на жертву. Майже детективна історія затягує глядача у міцний клубок гострих тем сучасності - розбрат, тероризм, біженці.З недавнього часу усе це дуже знайоме і українцям. Тож, на питання, які підіймає вистава, рано чи пізно доведеться відповідати і нам. Що ми хочемо будувати – нову Вавілонську вежу чи мости та шляхи до порозуміння? Оберемо ізоляцію чи приймемо дар П’ятидесятниці – мовулюдяності? Автор тексту – видатнийбританський драматург Девід Едгар, знаний світовій аудиторії як сценарист історичної костюмованої кінодрами «Леді Джейн» із ХеленоюБонем Картер у головній ролі. Його п’єса «Pentecost»/«П’ятидесятниця» здобула звання «Кращої п’єси року» у Великій Британії 1994 року.Менторкапроєкту від Британської Ради – німецько-британська режисеркаКеролайнСтайнбайс. Режисер Лариса Діденко: «Багато в чому п’єса перегукується із українськими реаліями. Наприклад, тим, що, змінивши назви вулиць, ми не можемо «…стерти минуле, наче косметику». Або питанням про те, що з цим минулим робити, адже цілком можливо «… до влади мають прийти варвари…, які руйнують, тому що не знають…»". Вистава «Pentecost» стала переможницею конкурсу британської драми TakingtheStage 2018.
За концепцією роману «За дверима» Ельфрі де Єлінек. Закінчившись на полі битви, війни продовжуються у наших головах. Вистава розповідає історію трьох родин, які проживають в умовному повоєнному європейському місті. Батьки та діти зі своїми конфліктами – це суспільство, травмоване війною та подальшими проблемами. Пережите насильство нікуди не поділося — воно розчинилося в просторі, проникло за зачинені двері квартир, у щоденну поведінку.Авторки вистави розглядають криваві війни двадцятого століття як вірус, який може й далі дрімати в кожному з нас, далі інфікуючи суспільство та створюючи потребу у насильстві.У постановці використовується нелінійна драматична структура. Вона складається із акторських етюдів, рефлексій та імпровізацій і співвідноситься із особистими контекстами учасників постановки. Драматична структура постановки є нелінійною. Вона складається із акторських етюдів, рефлексій та імпровізацій і співвідноситься із особистими контекстами учасників постановки. Авторки та автори вистави називають її посттравматичною драмою. Вона є новим досвідом залучення формату «нової драми».
Сьогодні відбулось моє знайомство з Новим українським театром. Театр позиціонує себе як центр мистецтв, театр для всієї родини. Дійсно, у фойє дуже багато афіш вистав як для дорослих, так і для малечі. Театр камерний, затишний, з доброзичливими привітними робітниками та приємною атмосферою. Мені пощастило подивитися мелодраму «Мы научимся печь пироги...». Раніше вистава мала назву «Только имя...», але минулого року була перейменована. Поставлена за п‘єсою петербурзького драматурга Ольги Зверліної «Только имя в застывшем воздухе...». П‘єса виконується мовою оригінала - російською. Тема п‘єси - людина та творчість, людина та постійні пошуки щастя. Після смерті матері юна дівчина Влада розшукує свого брата, художника Валерія, якого не бачила жодного разу в своєму житті. Дівчина потрапляє в творчу середу, середу його друзів, переймається духом театрального світу. Образ Валериного друга, загадкового та невловимого Ніклича (який так і залишився поза сценою, перебуваючи лише в нашій уяві) ніби веде її через випробування, помилки, через глибокі роздуми - що залишиться після нас у цьому житті?... Справи, речі, спогади - або тільки ім‘я... ім‘я, що застигло в повітрі... Хочеться подякувати молодим, але талановитим акторам за чудову гру! Майже всі вони випускники акторської майстерні засновника та режисера Нового українського театру Віталія Кіно. Бажаю театру та його акторам творчих успіхів та вдячних глядачів!
Віта́лій Анато́лійович Кіно́ — український театральний режисер, актор, викладач, директор-художній керівник Центру мистецтв «Новий український театр», (м. Київ).
В 1988 році закінчив акторське відділення Дніпропетровського державного театрального училища (курс Олександри Іванівни Самохвалової)
З 1988 по 1990 роки служив у радянській армії.
В 1994 році вступив до Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого, на курс народного артиста України, професора Митницького Едуарда Марковича, і в 1999 році отримав диплом інституту за спеціальністю «Режисер драматичного театру».
В 2002 році закінчив курс навчання в аспірантурі (асистентурі-стажуванні) КДІТМ ім. І. К. Карпенка-Карого, під керівництвом професора Судьїна Володимира Миколайовича. Здобув кваліфікацію «Викладач вищих навчальних закладів мистецтва».
В 1998 році разом з друзями та однодумцями заснував Центр мистецтв «Новий український театр».
Має велику педагогічну практику. З 1999 по 2005 роки викладав майстерність актора та режисуру в КДІТМ ім. І. К. Карпенка-Карого, на акторських та режисерських курсах факультету театрального мистецтва та на режисерському курсі факультету кіномистецтва.
З 1997 по 2005 роки викладав майстерність актора, сценічну мову та історію мистецтв на театральному відділі Київської школи мистецтв ім. М. Вериківського.
З 2006 по 2013 роки викладав майстерність актора, сценічну мову та основи режисури в Київському Коледжі театру і кіно. Був художнім керівником кількох акторських курсів.
З 2008 року — голова Предметної комісії з акторської майстерності Коледжу театру і кіно.
В 2009 році випустив акторський курс, більшість випускників якого і склали оновлену трупу «НОВОГО УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ».
З 2013 по 2016 роки викладав в Київському Інституті екранних мистецтв на акторських та режисерських курсах.
З 2015 року викладає акторську майстерність в Національній академії керівних кадрів культури і мистецтва.
У 2001-2002 рр. працював артистом балету в театрі ім. І. Франка.
2000-2002 рр. – Задіяний як один з трьох героïв в постановці Н. Осипенко “Їï величність Любов” за сонетами В. Шекспіра – на камерній сцені театру Франка та сцені Будинку актора.
2005 р. – Молодий театр, м.Киïв – “Золоте курча” В. Орлова (поновлення вистави).
2006 р. – Киïвський обласний украïнський музично-драматичний театр ім. П.Саксаганського – “Фізкультура для Баби Яги” Н. Уваровоï.
Одружений, дружина – Наталя Уварова. Маємо двох синів, Борислава та Олексія.
Викладає у Коледжі культури і мистецтв.
День народження – 21 липня.
У Новому українському Театрі з 2009 року.
Освіта – Київський Коледж театру і кіно (2011 рік, Майстерня Віталія Кіно).
Університет театру, кіно і телебачення ім. І.К.Карпенка-Карого (2014 рік, Майстерня Леоніда Попова). Магістратура Університету театру, кіно і телебачення ім. І.К.Карпенка-Карого (2017 рік, Режисерська майстерня Олексія Кужельного).
У 2017 році здійснив дипломну постановку «Лісовий цирк» (за п'єсою Світлани Лелюх) у Волинському академічному театрі ляльок. Зараз продовжує навчання в рідній альма-матер (освітньо-кваліфікаційний рівень «Магістр», майстерня заслуженого артиста України Леоніда Попова).
У театрі працює з 2017 року.
У Новому Українському Театрі з 2007 року.
Освіта: Київський коледж театру і кіно (2009 рік, Майстерня Віталія Кіно), та Харківський державний Університет мистецтв ім. І.П.Котляревського (2013 рік, Майстерня Юрія Євсюкова)
День народження – 9 червня.
Перша роль Аліси у фільмі «Балада про Бомбера» була настільки скромною, що вона навіть не потрапила в титри.
Роком пізніше вона знялася відразу в двох українських проектах – «Білої гвардії» та «Жіночому лікаря», і вже була позначена в титрах, як виконавиця епізодів. Потім було ще кілька невеликих ролей, а в 2016 році Аліса засвітилася в російсько-українському проекті «Коли минуле попереду» і української телевізійної новелі «Не зарікайся».
Обидві ролі були досить значущими, і у Аліси вже з'явилися свої шанувальники. Всього на рахунку актриси більше десяти ролей.
грають декілька акторів
грають декілька акторів
Центр мистецтв «Театр на Михайлівській» – незалежний київський театр, створений 1998 року. З моменту заснування і дотепер театр очолює художній керівник-директор Віталій Кіно.
1998 року Віталій Кіно, випускник «режисерської школи» Едуарда Митницького, разом із командою однодумців заснували центр мистецтв «Театр на Михайлівській» – один з перших недержавних театрів України. Започатковані театром видавничі проекти – газета «Антракт» та серія буклетів «Акторські портрети» – отримали схвальні відгуки. А створений того ж року Театр для всієї родини «Сонечко» сьогодні є одним з найпопулярніших дитячих театрів Києва. Його перша вистава «Подорож на чарівний острів» за С. Тейлором вже дев'ятнадцять років прикрашає афішу НУТу.
Багато років театр не мав власної сцени, а тому працював на різних майданчиках. 2009 року театр нарешті відкрив власну сцену в Києві, у будинку XIX сторіччя по вулиці Михайлівській, 24ж.
Центр мистецтв «Театр на Михайлівській» з перших днів свого існування позиціювався як театр для всієї родини, і продовжує впевнено займати театральну нішу сімейного відпочинку. Серед проектів Центру наявні:
- родинне свято «День народження в театрі», під час якого гості можуть спробувати себе як акторів, взявши участь у інтерактивних виставах;
- студії з акторської майстерності для дітей та дорослих, де можна отримати початкові акторські навички;
- щорічний фестиваль театральних студій «Чудасія»;
- літній табір театру і кіно, де діти не тільки відпочивають, а і ставлять вистави, знімають кіно;
- щомісячний сімейний театральний клуб, де на одній сцені батьки дивляться виставу, відпочивають, спілкуються з новими друзями, а на іншій сцені малюки грають з Сонечком, дивляться казку, здобувають корисні навички на різноманітних майстер-класах.
« Ми навчимося пекти пироги »
