Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
В основі вистави – п’єса одного з найпопулярніших українських сучасних драматургів – Ярослава Стельмаха.
Це своєрідна сповідь автора про те, як непросто бути творчою людиною, як важко іноді народжуються звичайні слова, з них – речення, а з речень – твори, які потім стають книгами, що інколи недбайливо покриваються пилом на бібліотечних полицях. Життя письменника – штука важка, але водночас страшенно цікава.
Всі складності характеру такої творчої особистості з успіхом демонструє добре відомий киянам актор Олексій Вертинський. Виступаючи у ролі «А» – єдиного героя цієї моновистави – артист тримає глядача у цікавості і напрузі з першої до останньої хвилини, розповідаючи у короткій виставі і про довге та змістовне життя свого персонажа.
Моновистава – це той випадок, коли виконавець приречений на публічну самотність. Її обрала для себе народна артистка України Ірина Кліщевська. Наркотики, алкоголь, суїциди та хвороби, неймовірний успіх, злети та падіння в прірву, найкращі чоловіки та заздрощі жінок... В житті видатної Едіт було стільки, що вистачило б на кілька серіалів, то що ж говорити про виставу... Вистава неодноразово брала участь у Міжнародних театральних фестивалях моновистав, де здобула премії та нагороди (нагорода «За кращу жіночу роль» на фестивалях «BGMOT 2006» (Болгарія) та «Відлуння» (Україна), «За високу майстерність» («Armmono»-2004), диплом фестивалю «Вересневі самоцвіти» (Україна), Гран-прі фестивалів «Албамоно 2006» та Фестивалю моновистав Македонії).
Вірші Зерова, Семенка, Хвильового, Плужника, Теліги, Тичини та інших яскравих представників того трагічного покоління. Історія через поезію... Персонажі, які починають творити свою історію. Вірші, які оживають... люди, які зникають... Пластично-поетична вистава «Розстріляні Від(ро)дження» повністю побудована на віршах Розстріляного Покоління.
«Акомпаніатор» – моновистава про жінку-музиканта, чия роль на сцені завжди була другорядною. Лише одного разу ввечері вона випадково потрапляє в світло прожекторів і стає головною героїнею сцени, магічного простору гри почуттів. Можливо, справжні артисти грають на сцені самих себе? Або навпаки: артист створює різні образи у своєму житті? Що відчуває глядач занурений в простір театральної гри? У виставі «Акомпаніатор» емоційність актриси має схожість з капричіо. Вона грає вільно, жваво, несподівано, ефектно. Вистава відкриває поліфонію почуттів, а гра – наповнює невеликий простір залу сміливою відвертістю жінки.
Вистава про життя та долю видатного співака, поета і композитора. Життя – це Божий дар, яким людина може розпоряджатися на свій розсуд. Відомий реальний світ є всього лише відображенням світу внутрішнього. Істинний митець, здатний наблизитися до таємниці буття, наповнює своє життя філософським змістом, особливим райдужним світлом, творить з неї якийсь міф, казку, що, в свою чергу, передається в дар іншим людям. І так з покоління в покоління... Залаштункова таємниця душевних переживань, театральний простір життя Олександра Вертинського і, звичайно ж, його пісні, які звучать під звуки «живого» роялю – ось ті золоті нитки, з яких зіткана поетична атмосфера вистави. «Нас не надо хвалить и не надо ругать. Я представляю себе нашу театральную жизнь как огромную табельную доску. Если вам понравилось что-либо в нас, подойдите и молча повесьте на гвоздик жетончик. Если нет – не делайте этого. Восхищаться, благодарить и облизывать нас – не надо! Это портит нас и раздражает умнейших из нас. Мы святые и преступные, страшные в своём жестоком и непонятном познании того, что не дано другим. Нас не надо трогать руками, как не надо трогать ядовитых змей и богов!» «Жизни как таковой нет. Есть только огромное жизненное пространство, на котором вы можете вышивать, как на бесконечном рулоне полотна, всё, что вам угодно. Вам нравится токарный станок? Влюбляйтесь в него! Говорите о нём с волнением, с восторгом, экстазом, убеждайте себя и других, что он прекрасен! Вам нравится женщина? То же самое. Обожествляйте её! Не думайте о её недостатках! Вам хочется быть моряком? Океаны, синие дали: делайтесь им! Только со всей верой в эту профессию! И т.д. И вы будете счастливы какое-то время, пока не надоест токарный станок, не обманет женщина, не осточертеет море и вечная вода вокруг. Но всё же вы какое-то время будете счастливы.» «Жизни, как таковой, нет. Есть только право на неё. Бумажка, "ордер на получение жизни". Жизнь надо выдумывать, создавать. Помогать ей, бедной и беспомощной, как женщине во время родов. И тогда что-нибудь она из себя, может быть, и выдавит. Не надо на неё обижаться и говорить, что она не удалась. Это вам не удалось у неё ничего выпросить! По бедности своего воображения. Надо – хотеть, дерзать и, не рассуждая, стремиться к намеченной цели. Этим вы ей помогаете. И её последнее слово, как слово матери вашей, всегда будет за вас. Но помогает она только тем, кто стремится к чему-то. Ибо нас много, а она одна. И всем она помочь не может.» «Мы живём трудно, неустанно боремся за каждое препятствие, напрягаем все силы для преодоления сволочных мыслей, учимся, постигаем, добиваемся побед – напрягаем всё своё мышление и разум до предела, и как только мы добиваемся, наконец, ясности мысли, силы разума и что-то начинаем уметь и знать, знать и понимать – нас приглашают на кладбище. Нас убирают, как опасных свидетелей, как агентов контрразведки, которые слишком много знают.» «И другие, новые, юные, неопытные, начинают разбивать свой лоб о то, что нам уже давно известно. Такова жизнь. И нам, старым и мудрым, как змеям, остаётся только улыбаться и притворяться, что всё хорошо, всё правильно, всё так, как надо: всё ещё придёт. Всё ещё будет: чтобы не разочаровать их, начинающих жизнь, тех, кто идёт за вами.» О. Вертинський (1889-1957)
«Коли я бачу тебе – мені все на світі видається у рожевому світлі!» Чи знаєте ви, що таке кохання сильної жінки, де і «втрачені мрії», і «чоловіки в її житті», і «спокушена й покинута»? Кохання пристрасне, божевільне, неприборкане. Кохання до нестями. Кохання, яким хворіють геніальні люди – люди, які творять історію і про яких довгі роки, а іноді й століття ходять легенди! Саме такою сильною, темпераментною, невгамовною як у роботі, так і в коханні, надзвичайно талановитою була героїня вистави «Життя в рожевому світлі», велика французька шансонетка Едіт Піаф! Маленький паризький горобчик з солов'їним голосом і характером задиркуватого дівчиська, вихованого вулицею. Але водночас стійка та рішуча жінка, незважаючи на будь-які примхи лиходійки Долі. Скільки всього вона пережила: голод, злидні, смерть дочки, втрата коханого, алкоголь, наркотики, незліченне число коханців. І при цьому – нескінченна потреба кохати і бути коханою. Кохати пристрасно і до самозабуття, усіма фібрами своєї душі. Але... напівтемна сцена, освітлена лише прожектором, спрямованим на маленьку некрасиву жінку, звуки музики... і голос, голос, що паралізує усе твоє єство, голос різкий, сильний, несподіваний, який часом переходить у крик, крик душі. І раптом жінка стає красивою, і не лише красивою, а прекрасною, і вона ні за чим не шкодує. Легендарна Едіт Піаф! Для якої любов і пісня – є сенсом всього її життя!
Не могла відірватись від перегляду, дуже захоплююча вистава. Сюжет вистави дуже сподобався. Це було щось неймовірне. Раджу відвідати з чоловіком\дружиною; з дівчиною\хлопцем; з другом\подругою. Загалом ця вистава розповідає про складні теми з гумором, вона дуже легка, проста та приємна.
Це моновистава про те, як письменник "народжує" свій черговий твір, вигадуючи героїв, їхні характери та долі і паралельно пригадуючи власне життя, стосунки з рідними, своїх батьків і спогади з дитинства та юності. Будь-яка моновистава залежить не тільки від матеріалу, а ще й від акторської майстерності виконавця, його здатності зачепити і втримати глядача протягом тривалого часу. У Олександра Вертинського з цим все гаразд: він чудово відтворює всю палітру емоцій, примушує сміятися і сумувати, переживаючи разом зі своїм героєм безліч почуттів. Процес створення героєм сюжету нового твору нагадав Анну Ахаматову: ""Когда б вы знали, из какого сора растут стихи, не ведая стыда....."" Наше життя - це набір миттєвостей і зустрічей з дуже різними людьми, і кожен пише свій роман так, як бачить цей світ. Такий основний висновок для мене з вистави "Синій автомобіль". Її варто подивитися всім, хто цінує акторську майстерність та готовий до щирих емоцій. Загалом перша більш позитивна частина мені сподобалася більше. У камерному залі було душно, хоча перед виставою, навпаки, було досить холодно. Проблеми з системою вентиляції, або ж її просто відключили. Стільці поставлені дуже щільно, мої сусіди жалілися, що не можуть комфортно сидіти, заважають один одному. В буфеті тільки готівковий розрахунок і пластиковий одноразовий посуд при цілком театральних цінах на напої.
Народився Ігор Славинський у Києві 8 лютого 1952 року. З дитинства він займався в студії художнього слова Будинку піонерів Голосіївського (тоді – Московського) району Києва. Великою пристрастю Славинського була поезія, декламувати вірші його вчила Фаїна Ковалевська, пізніше саме вона готувала Ігоря до вступу в театральний інститут.
Проте Славинський не завжди хотів бути актором і навіть збирався стати лікарем. Але перемогла любов до декламації.
Двічі закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого: як актор і як режисер. Навчався у майстерні Народного артиста УРСР Миколи Рушковського. Після закінчення університету почав служити в театрі російської драми імені Лесі Українки. У 1983 році перейшов до Молодого театру. Але за декілька років Ігор Славинський пішов з театру і навіть півроку працював сторожем позавідомчої охорони.
Творчість Володимира Висоцького була дуже близька Славинському. За його творами митець поставив спектаклі: «Ну я прийду по ваші душі», «Нерухома тінь від мікрофона», «Іноходець». А далі були численні спектаклі в творчому шляху актора і режисера в Театрі на Подолі. Крім того, Славинський також ставив вистави на сценах інших театрів, грав у театрах і викладав акторську майстерність в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого на курсі Миколи Рушковського. Зіграв, загалом, близько 50 ролей в серіалах і фільмах.
Згодом Славинський надав перевагу режисерській діяльності: «Нині я шалено захоплений режисурою. Навіть перестав грати у виставах нашого театру, тому що це дві різні професії: актор і режисер. Були в моїй практиці спектаклі, де я це поєднував, тобто грав у власних постановках. Це вимагає чимало сил. Бо треба відключитися від себе як від актора: поставити спектакль. І треба відключити себе як режисера на сцені, коли ти граєш, тому що мусиш бути актором, а не режисирувати навколо себе… Для лицедійства залишається кіно»
Славинський чотири рази ставав лауреатом премії «Київська пектораль», у 2010 році отримав премію імені Амвросія Бучми за кращу режисуру вистав «Мертві душі» і «Люксембурзький сад» в Театрі на Подолі. У 2018 році отримав звання Народного артиста України.
Помічниця режисера у Молодому театрі.
Народилась 12 січня
Освіта: Київський національний університету театру, кіно і телебачення ім. І.К. К. Карпенка-Карого
Олексій Сергійович Вертинський народився 2 січня 1956 року в Сумах, Сумська область, Українська РСР, СРСР (зараз Україна), у сім'ї Сергія Вертинського. У нього є дві сестри (Ганна та Надія) і брат (Микола). Актор отримав середню освіту в рідному місті, після чого деякий час виступав у Театрі ім. Щолкіна в Сумах. Пізніше Олексій відслужив у армії. Вертинський навчався в Московському естрадно-цирковому училищі за класом «артист розмовного жанру». Згодом актор працював у Новосибірському цирку, директором портового Будинку культури в Бухті Врангеля, а також був зайнятий у постановках Сумського театру та Київського молодого театру.
Дебют Олексія в кінематографі відбувся в 1980 році з маловідомого фільму Олександра Карпова «Весільна ніч».
Перші великі проекти в кар'єрі Вертинського з'явилися у проміжку часу між 1999 і 2005 роками. Тоді актор знявся в роботах Режиса Варньє «Схід-Захід» (1999), Семена Горова «Божевільний день або Одруження Фігаро», Максима Паперника «12 стільців» (2005).
Протягом 2007-2008 років фільмографію Олексія поповнили такі картини, як «Інді», «Помаранчеве кохання», «Свої діти», «Червоні перли любові» (2008).
У період із 2012 по 2015 роки Вертинський узяв участь у створенні стрічок «Ржевський проти Наполеона», «Матч», «Іван Сила» (2013), «Під електричними хмарами» (2015). Окрім того, у 2015 році актор отримав звання Народного артиста України.
Олексій Вертинський був чотири рази у шлюбі. Його останню дружину звуть Тетяна, у них є дочка Ксенія. Також в актора є син від попереднього шлюбу.
Історія «Молодого театру» (далі – Молодий), створеного Лесем Курбасом, розпочалася більше ста років тому. Один з найвідоміших театрів України відкрив свій перший сезон 24 вересня 1917 року.
У 1918 році приміщення на Прорізній ремонтують та обладнують для показу вистав самотужки, за власний кошт. Студія має величезний успіх у глядачів та критиків. Згодом вона перетворюється на «Товариство на вірі – Молодий театр». Трупа відмовляється від колегіального керівництва, і на чолі театру стає видатний режисер та педагог – Лесь Степанович Курбас. Він вважав багатожанровість ґрунтом для народження «універсального» актора, а в результаті – нового українського театру. Тогочасне існування Молодого було коротким: революція спричинила у 1919 р. злиття Державного драматичного театру з Молодим театром.
Але й двох років було достатньо, аби зчинити свою «революцію» – творчу, оголосивши війну театральним «штампам», художній безхребетності. Молодий звертався до філософії корифеїв, прагнув піднесення нового театрального мистецтва країни на світовий рівень.
З метою мистецького пошуку та виховання актора нового формату Курбас випускав вистави різних напрямків: від умовно-реалістичного й побутово-психологічного до романтичної комедії.
У 1979 році виник Молодіжний театр, який у 1995 році отримав назву Молодий.
За останні роки збільшилася кількість прем’єр; трупа активно гастролює, бере участь у фестивалях. У приміщення театру, окрім основної та камерної, є мікросцена – майданчик для режисерських та акторських дебютів. Суттєво зріс глядацький інтерес до Молодого.
7 травня 2019 року Молодий театр отримав статус Національного.
Молодий театр – театр для людей, молодих душею!