« Синій автомобіль »

Моновистава – це той випадок, коли виконавець приречений на публічну самотність. Її обрала для себе народна артистка України Ірина Кліщевська. Наркотики, алкоголь, суїциди та хвороби, неймовірний успіх, злети та падіння в прірву, найкращі чоловіки та заздрощі жінок... В житті видатної Едіт було стільки, що вистачило б на кілька серіалів, то що ж говорити про виставу... Вистава неодноразово брала участь у Міжнародних театральних фестивалях моновистав, де здобула премії та нагороди (нагорода «За кращу жіночу роль» на фестивалях «BGMOT 2006» (Болгарія) та «Відлуння» (Україна), «За високу майстерність» («Armmono»-2004), диплом фестивалю «Вересневі самоцвіти» (Україна), Гран-прі фестивалів «Албамоно 2006» та Фестивалю моновистав Македонії).

Вірші Зерова, Семенка, Хвильового, Плужника, Теліги, Тичини та інших яскравих представників того трагічного покоління. Історія через поезію... Персонажі, які починають творити свою історію. Вірші, які оживають... люди, які зникають...

 Пластично-поетична вистава «Розстріляні Від(ро)дження» повністю побудована на віршах Розстріляного Покоління.

«Акомпаніатор» – моновистава про жінку-музиканта, чия роль на сцені завжди була другорядною. Лише одного разу ввечері вона випадково потрапляє в світло прожекторів і стає головною героїнею сцени, магічного простору гри почуттів. Можливо, справжні артисти грають на сцені самих себе? Або навпаки: артист створює різні образи у своєму житті? Що відчуває глядач занурений в простір театральної гри? У виставі «Акомпаніатор» емоційність актриси має схожість з капричіо. Вона грає вільно, жваво, несподівано, ефектно. Вистава відкриває поліфонію почуттів, а гра – наповнює невеликий простір залу сміливою відвертістю жінки.

Вистава про життя та долю видатного співака, поета і композитора. Життя – це Божий дар, яким людина може розпоряджатися на свій розсуд. Відомий реальний світ є всього лише відображенням світу внутрішнього. Істинний митець, здатний наблизитися до таємниці буття, наповнює своє життя філософським змістом, особливим райдужним світлом, творить з неї якийсь міф, казку, що, в свою чергу, передається в дар іншим людям. І так з покоління в покоління... Залаштункова таємниця душевних переживань, театральний простір життя Олександра Вертинського і, звичайно ж, його пісні, які звучать під звуки «живого» роялю – ось ті золоті нитки, з яких зіткана поетична атмосфера вистави. «Нас не надо хвалить и не надо ругать. Я представляю себе нашу театральную жизнь как огромную табельную доску. Если вам понравилось что-либо в нас, подойдите и молча повесьте на гвоздик жетончик. Если нет – не делайте этого. Восхищаться, благодарить и облизывать нас – не надо! Это портит нас и раздражает умнейших из нас. Мы святые и преступные, страшные в своём жестоком и непонятном познании того, что не дано другим. Нас не надо трогать руками, как не надо трогать ядовитых змей и богов!» «Жизни как таковой нет. Есть только огромное жизненное пространство, на котором вы можете вышивать, как на бесконечном рулоне полотна, всё, что вам угодно. Вам нравится токарный станок? Влюбляйтесь в него! Говорите о нём с волнением, с восторгом, экстазом, убеждайте себя и других, что он прекрасен! Вам нравится женщина? То же самое. Обожествляйте её! Не думайте о её недостатках! Вам хочется быть моряком? Океаны, синие дали: делайтесь им! Только со всей верой в эту профессию! И т.д. И вы будете счастливы какое-то время, пока не надоест токарный станок, не обманет женщина, не осточертеет море и вечная вода вокруг. Но всё же вы какое-то время будете счастливы.» «Жизни, как таковой, нет. Есть только право на неё. Бумажка, "ордер на получение жизни". Жизнь надо выдумывать, создавать. Помогать ей, бедной и беспомощной, как женщине во время родов. И тогда что-нибудь она из себя, может быть, и выдавит. Не надо на неё обижаться и говорить, что она не удалась. Это вам не удалось у неё ничего выпросить! По бедности своего воображения. Надо – хотеть, дерзать и, не рассуждая, стремиться к намеченной цели. Этим вы ей помогаете. И её последнее слово, как слово матери вашей, всегда будет за вас. Но помогает она только тем, кто стремится к чему-то. Ибо нас много, а она одна. И всем она помочь не может.» «Мы живём трудно, неустанно боремся за каждое препятствие, напрягаем все силы для преодоления сволочных мыслей, учимся, постигаем, добиваемся побед – напрягаем всё своё мышление и разум до предела, и как только мы добиваемся, наконец, ясности мысли, силы разума и что-то начинаем уметь и знать, знать и понимать – нас приглашают на кладбище. Нас убирают, как опасных свидетелей, как агентов контрразведки, которые слишком много знают.» «И другие, новые, юные, неопытные, начинают разбивать свой лоб о то, что нам уже давно известно. Такова жизнь. И нам, старым и мудрым, как змеям, остаётся только улыбаться и притворяться, что всё хорошо, всё правильно, всё так, как надо: всё ещё придёт. Всё ещё будет: чтобы не разочаровать их, начинающих жизнь, тех, кто идёт за вами.» О. Вертинський (1889-1957)

«Коли я бачу тебе – мені все на світі видається у рожевому світлі!» Чи знаєте ви, що таке кохання сильної жінки, де і «втрачені мрії», і «чоловіки в її житті», і «спокушена й покинута»? Кохання пристрасне, божевільне, неприборкане. Кохання до нестями. Кохання, яким хворіють геніальні люди – люди, які творять історію і про яких довгі роки, а іноді й століття ходять легенди! Саме такою сильною, темпераментною, невгамовною як у роботі, так і в коханні, надзвичайно талановитою була героїня вистави «Життя в рожевому світлі», велика французька шансонетка Едіт Піаф! Маленький паризький горобчик з солов'їним голосом і характером задиркуватого дівчиська, вихованого вулицею. Але водночас стійка та рішуча жінка, незважаючи на будь-які примхи лиходійки Долі. Скільки всього вона пережила: голод, злидні, смерть дочки, втрата коханого, алкоголь, наркотики, незліченне число коханців. І при цьому – нескінченна потреба кохати і бути коханою. Кохати пристрасно і до самозабуття, усіма фібрами своєї душі. Але... напівтемна сцена, освітлена лише прожектором, спрямованим на маленьку некрасиву жінку, звуки музики... і голос, голос, що паралізує усе твоє єство, голос різкий, сильний, несподіваний, який часом переходить у крик, крик душі. І раптом жінка стає красивою, і не лише красивою, а прекрасною, і вона ні за чим не шкодує. Легендарна Едіт Піаф! Для якої любов і пісня – є сенсом всього її життя!