Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Про театр та людей театру - мовою театру. Публіцистична вистава за книгою легендарної акторки Ади Роговцевої. Кожен з артистів грає не просто роль, а цілу галерею незабутніх образів - реальних людей, знаменитих і невідомих. Щирість та витончений гумор авторського тексту зігрівають кожну сцену вистави.
Моновистава – це той випадок, коли виконавець приречений на публічну самотність. Її обрала для себе народна артистка України Ірина Кліщевська. Наркотики, алкоголь, суїциди та хвороби, неймовірний успіх, злети та падіння в прірву, найкращі чоловіки та заздрощі жінок... В житті видатної Едіт було стільки, що вистачило б на кілька серіалів, то що ж говорити про виставу... Вистава неодноразово брала участь у Міжнародних театральних фестивалях моновистав, де здобула премії та нагороди (нагорода «За кращу жіночу роль» на фестивалях «BGMOT 2006» (Болгарія) та «Відлуння» (Україна), «За високу майстерність» («Armmono»-2004), диплом фестивалю «Вересневі самоцвіти» (Україна), Гран-прі фестивалів «Албамоно 2006» та Фестивалю моновистав Македонії).
Вірші Зерова, Семенка, Хвильового, Плужника, Теліги, Тичини та інших яскравих представників того трагічного покоління. Історія через поезію... Персонажі, які починають творити свою історію. Вірші, які оживають... люди, які зникають... Пластично-поетична вистава «Розстріляні Від(ро)дження» повністю побудована на віршах Розстріляного Покоління.
«Коли я бачу тебе – мені все на світі видається у рожевому світлі!» Чи знаєте ви, що таке кохання сильної жінки, де і «втрачені мрії», і «чоловіки в її житті», і «спокушена й покинута»? Кохання пристрасне, божевільне, неприборкане. Кохання до нестями. Кохання, яким хворіють геніальні люди – люди, які творять історію і про яких довгі роки, а іноді й століття ходять легенди! Саме такою сильною, темпераментною, невгамовною як у роботі, так і в коханні, надзвичайно талановитою була героїня вистави «Життя в рожевому світлі», велика французька шансонетка Едіт Піаф! Маленький паризький горобчик з солов'їним голосом і характером задиркуватого дівчиська, вихованого вулицею. Але водночас стійка та рішуча жінка, незважаючи на будь-які примхи лиходійки Долі. Скільки всього вона пережила: голод, злидні, смерть дочки, втрата коханого, алкоголь, наркотики, незліченне число коханців. І при цьому – нескінченна потреба кохати і бути коханою. Кохати пристрасно і до самозабуття, усіма фібрами своєї душі. Але... напівтемна сцена, освітлена лише прожектором, спрямованим на маленьку некрасиву жінку, звуки музики... і голос, голос, що паралізує усе твоє єство, голос різкий, сильний, несподіваний, який часом переходить у крик, крик душі. І раптом жінка стає красивою, і не лише красивою, а прекрасною, і вона ні за чим не шкодує. Легендарна Едіт Піаф! Для якої любов і пісня – є сенсом всього її життя!
Історія про те як прислухатися так, аби справді почути, помітити дрібниці й деталі, розгледіти сокровенне і в потрібну мить сказати найважливіше людям, які тебе справді люблять. Ця вистава стане втіхою для тих, хто хоче надихати й надихатися, або просто жити не втрачаючи ані секунди.
Вистава про життя сучасної людини, співака, який відкриває для себе постать і творчість всесвітньо відомого американського популярного артиста з «оксамитовим» тембром голосу і романтичним стилем співу Френка Сінатру. І чим глибше наш сучасник занурюється в історію життя легенди 20-го століття, тим більше розуміє могутність цієї постаті. Характер Френка Сінатри вважали складним. І на цей факт вплинуло багато чинників – важкі випробування долі, дружба, кохання, зв’язок із кримінальним світом…Втім життєві принципи американця, його творчість, особисте життя було наповнене щирими, справжніми і справедливими почуттями. Моновистава «Френк Сінатра» – це «кодекс справжнього чоловіка». Вона поставить чимало питань, особливо для сучасної молоді, а ще – оселиться красивою музикою у душах…
Вперше вийшла на сцену Театру російської драми ім. Лесі Українки в п'ять років у виставі «Сподіватися» (реж. Ірина Молостова), де грала дев'ятирічну Ларису Косач, майбутню Лесю Українку.
З дитячих років знімалася в кіно, працювала на радіо, грала в театрі. Займається концертною діяльністю із читецькими програмами української поезії. Літературний редактор обох книг спогадів матері Ади Роговцевої «Мій Костя» (2006) та «Свидетельство о жизни» (2013).
З 1991 до 1993 року перебувала в Ізраїлі разом із чоловіком – художником Тарасом Ткаченком, де 1991 року народила сина Олексія.
У 1993 повернулась в Україну і вступила до театрального інституту ім.Карпенка-Карого.
У 1997 закінчила інститут театрального мистецтва. З 1998 року працювала актрисою у театрі Романа Віктюка (Росія, Москва).
1998-го вийшла заміж за актора Олексія Скляренка. У 2007 р. закінчила Вищі Курси Сценаристів і Режисерів у Москві (ВКСР).
З 2007 – театральний режисер-постановник.
2011-го народила сина Матвія.
З 2012 року припинила роботу в Москві і повернулась в Україну.
Актриса театру та кіно, педагог. Заслужена артистка УРСР (1960), народна артистка СРСР (1978). Герой України (2007). Член Телевізійної академії мистецтв України (1997).
Народилася в місті Глухів. Навчачалася в Київському театральному інитуті імені Карпенка-Карого (1954–59). Від 1958 року – акторка Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки (дебютувала у виставі "Юність Полі Вихрової"). Зіграла багато ролей у п'єсах української, російської і зарубіжної класики: Гелена Модлевська ("Варшавська мелодія", 1967), Клава ("Хтось мусить", 1971), Раневська ("Вишневий сад", 1980), Філумена Мартурано (однойменний спектакль, 1983), Озе, Сольвейг, Жінка в зеленому, Інгрид, Анітра, Лікар у божевільні ("Пер Гюнт", усі жіночі ролі, 1983), Матінка Кураж ("Матінка Кураж і її діти", 1986), Сестра Крисчед ("А цей випав із гнізда", 1987), Естер ("Священні чудовиська", 1987), Ліліан ("Голубки", 2000), Примадонна ("Якість зірки", 2007), Франческа Джонсон ("Рожевий міст", 2009). Від 2007 співпрацює з Київським академічним театром драми і комедії на Лівому березі, Національним академічним драматичним театром імені І.Франка, майстернею театрального мистецтва "Сузір'я". Постійно гастролює з концертними програмами та камерними театрами.
Активно знімається в кіно, вважається однією з найбільш задіяних у кіно українських актрис (дебютувала у фільмі А.Швачка "Кривавий світанок", 1956); зіграла понад 30 ролей, серед них: Польова русалка ("Лісова пісня", 1961), Наталія Башкирцева ("Приборкання вогню", 1972), Анна Кафтанова, Анна Савельєва ("Вічний поклик", 1973–83), Ганна Корякіна ("Розплата", 1980), Джулія ("Овод", 1980), Ольга Євдокимівна ("Кармелюк", 1985), Марія Антонівна ("Завтра буде завтра", 2003), Євдокія Махно ("Дев'ять життів Нестора Махно", 2006), Дружина Тараса ("Тарас Бульба", 2008).
Актриса володіє унікальною здатністю розкривати глибину і складність жіночої душі, підкреслити повноцінність особистих доль своїх героїнь, їхню високу моральність. Створює енергійні, здатні на самопожертву і водночас ліричні характери.
1980–89 – викладачка Інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого.
Авторка поетичних збірок: "Мамині молитви", "Целую голос твой".
Володарка призу 7-го Московського міжнародного кінофестивалю за найкращу жіночу роль (у кінофільмі "Салют, Маріє!"; 1971), лауреат премії "Кришталевий слон" у номінації "Видатна акторська сім'я" (разом із чоловіком К.Степанковим; 1996).
Лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка (1981), премії Союзу театральних діячів ім. М.Заньковецької (1994), премії фестивалю "Київська пектораль" (1997, 2004).
Нагороджена орденом княгині Ольги 3-го ст. (2003), Герой України із врученням ордена Держави (2007).
Почесна громадянка Києва.
З 1983 року актриса Київського Національного українського театру імені Івана Франка.
Ведуча програми «Лото Забава» на каналі «1+1», активно займається озвучуванням і дубляжем зарубіжних фільмів, співпрацює з театром «Актор».
Знімається в кіно.
У 2009 році нагороджена срібною медаллю Національної Академії мистецтв України за значні наукові та творчі досягнення в галузі художньої культури, вагомий внесок у розвиток національного мистецтва.
У 2015 році Лариса Омелянівна удостоєна звання Народної артистки України.
Походить з родини депортованих кримських татар. Ще до початку акторської кар'єри збирався поступити на факультет фізичного виховання, однак провалив іспити; має перший розряд з баскетболу та звання «кандидат у майстри спорту» з дзюдо.
Після закінчення школи 1989-го з родиною переїхав до Криму, де 1992-го закінчив акторське відділення Кримського культурно-просвітницького училища, 1999-го – відділення режисури й драматургії Київського університету театру, кіно та телебачення.
Грав у спектаклях Державного кримськотатарського академічного музично-драматичного театру в Сімферополі, там само як режисер поставив театральні спектаклі «Моя любов Електра» (за п'єсою угорського драматурга Ласло Дюрко), «Лісову пісню» (за Лесею Українкою), «Браво, Амадео!» (за Пушкіним), а також свою дипломну роботу за мотивами «Бахчисарайського фонтану» (Пушкін), які йдуть донині. Працював на телеканалі «Про-ТБ».
2003 – дебютував у кінематографі, зігравши роль середнього брата Умая в українській драматичній стрічці Олеся Саніна «Мамай», і був другим режисером. Далі були епізодичні ролі у серіалах «Повернення Мухтара-2», «Московська сага», фільмі «Золоті хлопці», «Навіжена» і українському художньому фільмі Миколи Мащенка «Богдан Зиновій Хмельницький».
Як другий режисер працював над стрічкою «Татарський триптих» (режисер Олександр Муратов), де також виконав одну з головних ролей.
Театральний спектакль «Макбет», у якому Сеітаблаєв грав головну роль, брав участь у багатьох світових фестивалях, зокрема й Единбурзькому театральному фестивалі.
З 2005 працює в трупі Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. 2009 року зіграв епізодичну роль Аркадія, сина головного героя, в мелодраматичній стрічці «Тяжіння» режисера Антона Азарова.
2007 року дебютував як режисер, першою роботою стала телевізійна стрічка «Квартет для двох». Того ж року створює комедію «Фабрика щастя». У 2011 році міні-серіал про радянську акторку Едіт Береш«Осінні квіти».
2011 року виходить його «Чемпіони з підворіття», котрий був визнаний кращим українським фільмом у 2012 році та нагороджений премією «Золотий Дюк» на 3-му Одеському міжнародному кінофестивалі. У тому ж році Сеітаблаєв випустив телевізійну мелодраму «Одного разу в Новий Рік» та «Темні води», де також зіграв одну з ролей.
У 2014 році виходить історична військова драма «Хайтарма». Ахтем присвятив картину важкому періоду історії свого рідного кримськотатарського народу. Сюжет фільму заснований на реальних подіях. Роль головного персонажа цього фільму, військового льотчика Амет-Хана Султана, виконав сам Ахтем Сеітаблаєв. Стрічка отримала Премію Національної спілки кінематографістів України у номінаціях «Найкращий фільм року» та «Найкращий ігровий фільм». Фільм «Хайтарма» отримав гран-прі на фестивалі «Корона Карпат» у Трускавці, став лауреатом російської премії «Ніка», був визнаний кращим фільмом, а Сеітаблаєв кращим режисером 2014 року на італійському фестивалі «Кімерія» в Термолі.
Ольга Лук'яненко – актриса театру і кіно, яка здобула популярність після виходу в світ серіалів «Кадетство», «Моя прекрасна сім'я» і «Вовчиця».
У дитинстві Ольга, на відміну від своїх ровесниць, зовсім не мріяла про сцену. Батьки актриси також не підозрювали, що їх гаряче улюблене чадо в майбутньому буде блищати на телеекранах. Правда, артистка з юнацьких років проявляла інтерес до світу мистецтва і, щоб реалізувати творчі амбіції в життя, брала участь в шкільних концертах.
Після отримання атестата про повну загальну середню освіту Лук'яненко вступила до Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого (курс М. Митницького). Ще будучи студенткою, амбіційна дівчина успішно дебютувала на сцені столичного академічного театру «На лівому березі Дніпра».
Відомо, що в 2005 році актриса отримала приз «Київська Пектораль» в номінації «Кращий дебют року» за роль Джульєтти у виставі Олексія Лисовца «Ромео і Джульєтта». Після закінчення інституту Ольга продовжила роботу в цьому ж театрі.
Активно знімається у кіно. Роботи у театрі «Актор»: «Свідоцтво про життя» А. Роговцевої.
У 1986 році почала працювати в Могильовському обласному драматичному театрі у Білорусі. А в 2016 році перейшла до трупи Київського театру «Сузiр'я».
Також грає у Львівському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Юрія Дрогобича.
У 1993 році закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім.І.К. Карпенка-Карого (нині Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.І.К. Карпенка-Карого), курс нар. артистки України В.І. Зимньої.
1993 - 1995 - актриса Київського академічного театру юного глядача на Липках.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1995 року.
У 1998 році присвоєно почесне звання «Заслужена артистка України».
Лауреат театральної премії «Київська пектораль» у номінації «Краща жіноча роль другого плану» за роль Анни в спектаклн «Обманута» по Т. Манну (1997).
День народження – 5 серпня
Освіта – Київський Коледж театру і кіно (2012 рік, Майстерня Віталія Кіно)
В Новому українському театрі з 2010 року
Скляренко Олексій Володимирович (н. 1973 року) – актор, хореограф та режисер.
1997 року закінчив КДІТМ імені І.К.Карпенка-Карого, майстерня Валентини Зимньої. Працював актором у Театрі Романа Віктюка (Москва, 1997 – 2012).
Брав участь у театральному проекті Алли Сігалової «Мрії кохання» (2001-2003), працював як режисер пластики та хореограф у виставах багатьох київських та московських театрів: Малого театру, Театру сатири, Театру Романа Віктюка, Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, «Сузір’я», Молодого театру, ТЮГу.
У березні 2013 року на сцені КНУ театру, кіно і телебачення ім. І.К.Карпенка-Карого поставив як режисер пластичну драму «Кураж» за п’єсою «Матінка Кураж та її діти» Бертольда Брехта.
Походить з відомої творчої династії. Дід, Володимир Скляренко, – режисер і педагог, працював з Лесем Курбасом у «Березолі»; бабуся, Надія Титаренко, – видатна актриса; батько, Володимир Скляренко, – режисер; мама, Олена Скляренко, – актриса Львівського ТЮГу; дядько, Володимир Денисенко, – педагог з класичного танцю.
Театр «Актор» був заснований у 1987 році відомим актором театру і кіно, народним артистом України Валентином Шестопаловим. Саме він поставив на перше місце у театрі особистість артиста: «Для мене театр «Актор» – це спосіб самоствердження, реалізація потаємних творчих мрій... Ми не зачиняємо двері ні перед ким». Перші чотири сезони «Актор» працював у новому для Києва форматі театру-кафе.
У 2017 році директором та художнім керівником театру «Актор» став Слава Жила. Зберігаючи і поважаючи надбання минулого, команда створює сучасну мистецьку історію – робить театр, де гармонійно співіснуватимуть сучасні та класичні, перевірені часом вистави, від молодих та досвідчених режисерів.
Театр розвиває свою діяльність у чотирьох напрямках:
Актор. КЛАСИКА – традиційні вистави за класичними творами;
Актор.UNDERGROUND – постановки творів сучасних українських і закордонних авторів;
Актор.KIDS – дитячі казки у виконанні відомих акторів театру та кіно;
Актор. ДОМАШНІЙ ТЕАТР – це лабораторія, де професійні режисери працюють із непрофесійними акторами.