Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
«Сторонні серед нас» є першопрочитанням п'єси сучасного канадського драматурга Аарона Бушковськи на українській сцені.
Вже сама назва є певною мірою символічною і розкриває головну ідею твору: у швидкоплинності нашого, такого прагматичного життя ми часто-густо проходимо повз ближніх своїх, не чуємо одне одного. У нас немає часу, а інколи і бажання, зупинитися, кожен, не помічаючи того, поступово байдужіє, а потім перетворюється на стороннього.
У п'єсі представлено різні покоління. В кожного з персонажів є своя «правда». Кожен зосереджений на власних проблемах в житті, що сповнене амбіціями, які існують, тягнуться роками. Самі ці нез'ясовані, «незручні», делікатні родинні теми та непорозуміння не дають можливості людям зробити крок на зустріч одне одному. Таким чином, зникають поняття милосердя, доброти і, врешті решт, зникає вічна категорія Любові. Людина перестає бути людиною і йде на неймовірні за своєю жорстокістю вчинки: спочатку зраджує найрідніших їй людей, наступним кроком є приниження гідності та методичне, щоденне, моральне вбивство.
Для постановочної групи на чолі з режисером-постановником Петром Ільченком, не важливо в якій країні відбуваються події, головним є аби людина не почувалася самотньою і ніхто з нас ніколи не опинився би сам на сам, серед ночі, просто неба, на зупинці… Як головні герої п'єси Габрієль та Майкл, які волею долі, віднайшли потрібні слова аби почути і зрозуміти один одного.
Фото та анотації надано театром.
Народився 23 лютого 1954 року в с. Кислиця Суворовського району Одеської області.
Навчався у студії при Київському театрі оперети; з 1974 по 1981 роки працював артистом цього театру.
Після закінчення театрального інституту ім. Карпенка-Карого (курс Леоніда Олійника, педагог за фахом – Ростислав Коломієць), з 1981 року працює режисером-постановником театру ім. Івана Франка. Запрошення в театр отримав від Сергія Данченка. В результаті спільної роботи з художнім керівником з'явилися такі вистави як «Загибель ескадри», «Бал злодіїв», «За двома зайцями», «Біла ворона» та інші.
У 1989-1991 роках проходив навчання у Всесоюзному інституті підвищення кваліфікації працівників мистецтва на кафедрі режисури музичного театру у Бориса Покровського. Практику проходив у Великому театрі та Академічному театрі ім. Станіславського і Немировича-Данченка (Москва).
На киностудії «Укртелефільм» поставив художній телефільм «Регіон» (спільно з Рилєєвим). На Всесоюзній студії грамзапису записав казку-мюзикл Сергія Михалкова і Б. Яновського «Сміх і сльози»; здійснив ряд записів радіовистав на «Українському радіо».
В різний час виступав постановників урочистих концертів, творчих вечорів, бенефісів, масових свят на республіканському та міському рівнях.
Викладає в Національній музичній академії України ім. Петра Чайковського, Київському національному університеті культури і мистецтв, Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв. Серед його випускників – директор Херсонського обласного театру ім. Миколи Куліша Олександр Книга, художній керівник Житомирського обласного театру ім. В. Кочерги Наталія Тимошкина, режисер київського молодіжного театру «Відкритий Погляд» Ксенія Ромашенко, режисер та художній керівник театру «Золоті ворота» Станіслав Жирков та інші.
Гали́на Гілярівна Ябло́нська — українська акторка героїчного плану, громадська діячка. Народна артистка УРСР (1982). Член Національної спілки театральних діячів України, актриса Національного академічного драматичного театру ім. І.Франка, володарка театральної премії родини А. М. Бучми «Бронек», Президент Міжнародної Ліги «Матері і сестри — молоді України», художній керівник Героїчного театру «Пам'ять».
Дебютувала 1936 року на сцені Вінницького державного театру в ролі Топсі в п'єсі «Хатина дяді Тома».
Виступала в обласних театрах Могильова-Подільського, Вінниці, Дніпра, від 1951 в Київському театрі імені Івана Франка.
Головний балетмейстер Національного Академічного Драматичного театру ім. Івана Франка. 6-й Всеукраїнський фестиваль. «Тернопильськи театральні вечори. Дебют-2006 за пластику у виставі «Boa-constrictor» І.Франка Коломийський драм театр. Лауреат премії «Київська Пектораль» в номінації за краще пластичне рішення 2013 року «Перехрестні стежки» І. Франка і у 2013 році «Morituri te salutant».
Співпраця з українськими театрами:
Театр «Ательє 16» – «Ключа немає», Король Фрешет; Казанова , Марина Цвєтаєва (за п'єсами «Пригода» і «Фенікс»). «Тригрошова опера» Б. Брехта. «Самогубець» Ердмана, «Як важливо бути серйозним» Уайльда, «Кабаре «ХЛАМ» Аверченко, Теффі і Бухова, «Сестри Прозорови» Чехова (режисер Л. Зайкаускас), «Inferno. Пісня 35» Сартра. «В очікуванні Годо »Б. Брехт (реж Л.Зайкаускас).
Драматичний театр ім.І.Франка: «Енеїда» І.Котляревського, «Оскар і Рожева дама» Е.Шмітт, «Гамлет» В. Шекспір, «Модельяні» інсценізація Р.Держепільского і т.д
Сумській Драм театр ім.Щепкина «Лісова пісня» Леся Українка Коломийський театр ім. І.Озаркевича «Боа констріктор» І.Франка, «Вій» М. Гоголь і т.д, Львівський театр ім.Л.Курбаса: «Ножі в курях, або Спадок мірошніка» Девід Гарровер, «Благодарний Еродій» Григорій Сковорода, «Амнезія, або Маленькі подружні злочини»
Ерік-Емманюель Шмітт, «Так казав Заратустра» Ніцше/КЛІМ.
Львівський Національний Оперний театр: опера «Сільська честь» Маскані, «Циганський Барон» І. Штраус, Львівський Театр Юного Глядача: «Втеча з реальності» Т. Іващенко, «Таємниця буття» Т.Іващенко, театр ім. О. Кобилянської місто Чернівці «Солодка Даруся» М.Матіос, Театр Драми і Комедії на лівому березі: «Любов до трьох апельсинів» До Гоцці, «брешемо чисту правду »Х.Гербер, «Рожевий міст» Р.Уоллер, «Вася повинен зателефонувати» К. Рубіна, «Жіноча логіка» А.Крим, «Дні пролітають зі свистом» за п'єсою «Стара Зайчиха», «Любов на дотик» Леонард Герш, Київський театр «Сузір'я»: «Ассо та Піаф»; «Єсенін і Дункан» Т.Іващенко, «Випадкове танго »В.Аім, «Дивосвіт театр» М.Мітуа.
Брала участь в зйомках фільмів: «Orangelove» Алана Бадоєва, пластичне рішення у фільмі «Закохані в Київ» 2012 рік, цикл фільмів режисерів: «Туфлі» Д.Гамзінов;
«Останній день року» О.Борщевскій; Серіал «Остання електричка» А.Гресь хореограф постановник і т.д.
Була постановщиком відеокліпів для різних зірок українського шоу-бізнесу.
Приймала участь у телевізійних проектах Нового каналу, СТБ, 1+1.
У 1991 році закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого.
З 1993 року працює у Національному театрі імені Івана Франка.
Дублює і озвучує на всіх студіях дубляжу українською та російською мовами. Офіційний український голос Шарліз Терон.
Творча біографія Ірини Євгенівни Дорошенко розпочалася на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка у 1978 році одразу після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого.
З перших же кроків на кону франківців актриса заявила про себе як про особистість неординарну із глибоким внутрішнім світом. Постійне самовдосконалення, азарт до роботи стали в принаді створення образів глибоко психологічних, натур своєрідних, які притягують внутрішньою силою характеру, які здатні на граничний вчинок. Такими були: Віка з «Вибору» за Ю. Бондарєвим, Людмила «Васса Железнова» М. Горького, Марія з «Патетичної сонати» М. Куліша, Майя із «Санаторійної зони» М. Хвильового, Годл і Хавва з «Тев’є-Тевеля» за Шолом-Алейхемом, Гонерілья «Короля Ліра» В. Шекспіра, Катерина Іванівна «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського. Образи поліфонічні, глибинні, багатошарові і магнетично привабливі.
Окремою сторінкою у житті актриси стала Анна в «Украденому щасті» Івана Франка. Тактовно, не порушуючи малюнку вистави, з великим акторським пієтетом поставилася актриса до цієї легендарної для франківців вистави, віднайшовши свої свіжі, неповторні нюанси, що сповнили образ незнаною, пронизливою трагедійністю.
І в той же час Актриса так само віртуозно артистична в інших жанрових стихіях: мюзиклі, комедії і навіть фарсі. Прикладом можуть стати ролі, що увійшли до Золотого фонду національного сценічного мистецтва: Ваніна «Житейське море» І. Карпенка-Карого, Панночка «Хто зрадить Брутта?» за М. Гоголем, Тезефіна «Енеїда» І. Котляревського, Бетті Далфіт «Кар’єра Артура Уі» Б. Брехта, Пані Монтрей «Маркіза де Сад» Ю. Місімо. Досконально відчуваючи і розуміючи природу театру, Ірина Дорошенко блискуче вишукана у ролі Еммі Госуілл в «Кіні IV» Г. Горіна; розсудливо жорстка Олена в «Сентиментальному круїзі» Т. Кандали, відчайдушно-беззахисна і в той же час зваблива Ліза у «Маленьких подружніх злочинах» Е.-Е. Шмітта; сповнена шарму, інтриг Марселіна у «Весіллі Фігаро» Бомарше; зворушливо мрійлива Агафія Тихонівна в «Одруженні» за М. Гоголем.
На грані трагіфарсу створила актриса образ Лєни з п’єси Н. Ворожбит «Квітка Будяк». Її Лєна ніби увібрала в себе біль всіх жінок нашого сьогодення, які шукали і не знайшли сенсу буття. Прожили ніби своє і не своє життя.
Робота Ірини Дорошенко – Аманда з вистави «Скляний звіринець» Т. Уільямса – стала справжнім бенефісом Майстрині. За дві години сценічного часу вона проживає разом із своєю героїнею ціле життя. Не лише жінки, матері, яка прагне щастя собі і своїм дітям; занурюючись в нетри авторського тексту, актриса ніби розчиняється в ньому. Події, епоху, відчуття – глядач починає сприймати виключно через Аманду-Дорошенко. Вона веде нас лабіринтами душ загубленого покоління, розкриває нам високу трагедію талановитої людяності, яка заблукала в самотності жорстокого світу. Відчуває, знає це і все ж продовжує жити, даруючи оточуючим хоч ілюзію щастя.
Протягом багатьох років Ірина Дорошенко багато і плідно виступає на радіо, телебаченні, знімається в кіно. Свій істинно народний, національний талант актриса щедро дарує своїм глядачам, дбаючи про духовність і відродження нашої культури.
Працював у Львівських театрах, виступав як режисер і актор в театрі «Сузір'я».
1985 року був запрошений до першого Українського театру для дітей та юнацтва головним режисером.
З 1988 року, після запрошення народного артиста України Ф. Стригуна, був прийнятий до трупи Національного театру ім. М. Заньковецької.
Від 2004 року – актор Національного академічного драматичногоого Театру ім. І. Франка.
Влітку 2016 року разом з родиною приєднався до патріотичного флешмобу #яЛюблюСвоюКраїну, опублікувавши відеозвернення, в якому разом з дружиною Тетяною, донькою Анною-Марією та сином Володимиром-Іваном продекламували вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну».
–Чому вирішили стати актором / актрисою?
Мріяти без перешкод
– Яку роль мрієте зіграти?
Вацлава Жевуського
– Якщо брали участь у телешоу, розкажіть будь ласка
Телешоу – ні, програмах – так.
– Чим любите займатися у вільний час?
Театром
– Можливо, ви займаєтеся громадською діяльністю, розкажіть
Працював у проєкті ресоціалізації для реабілітованих наркозалежних
– А тут ви можете написати те, що ми не спитали, але ви дуже хочете сказати.
Щороку ловити першу весняну громовицю
Євген Свиридюк народився на Волині 17 грудня, працював у театрах Одеси, Херсона, Луцька, Ужгорода, Вінниці. Нині є одним із найстарших акторів Національного академічного театру імені Івана Франка в Києві. В театрі ім. Івана Франка працює з 1982 року.
Закінчив театральну студію при Волинському драматичному театрі 1962 року. У 1963-1964 роках актор Херсонського українського музично-драматичного театру. У Закарпатському муздрамтеатрі Євген Петрович працював на початку 1970-их років, де запам’ятався багатьма центральними ролями.
Творчу діяльність розпочав у 1968 році на кону франківців після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого. У 1970-1972 роках працював у Житомирському музично-драматичному театрі ім. Кочерги.
З 1972 року день працює в театрі ім. Івана Франка.
Народилася 8 травня в с. Вязівок, Городищенського району, Черкаської області.
Закінчила Кримське культосвітнє училище.
З 1966 року працює в театрі ім. Івана Франка.
Володимир Макарович Нечепоренко — український актор театру, кіно та дубляжу, радіоведучий, вокаліст. Народний артист України (1997), нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня та орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, лауреат міжнародної премії «Золотий Орфей», актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, ведучий програм Національного радіо України, професор Національної академії внутрішніх справ.
Народився 14 листопада 1949 року в Золотоноші Черкаської області.
Творчу діяльність розпочав у 1972 році, одразу після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого, в Київському театру юного глядача ім. Ленінського комсомолу.
У 1976 році Володимир Нечепоренко був запрошений на роботу до Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.
Для актора характерний, передусім, високий морально-естетичний, духовний рівень, а також гранична відповідальність за художню якість своєї роботи. Творчість Володимира Нечепоренка є своєрідним віддзеркаленням історії Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка останніх десятиліть. Ролі, створені актором, ввійшли в антологію кращих надбань української сценічної культури: Віллі «Дикий ангел» О. Коломійця, Дем’ян Суденко «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка, Букін «Прощання в червні» О. Вампілова, Оберон «Сон літньої ночі» У. Шекспіра, Роббі «Візит старої дами» Ф. Дюрренматта, Ернесте Рома «Кар’єра Артура Уї» Б. Брехта, Дон Алонсо «З коханням не жартують» П. Кальдерона, Менестрель «Біла ворона» Г. Татарченка та Ю. Рибчинського.
Неординарний внутрішній світ, увага та толерантне ставлення до колег, глибоке розуміння та відчуття надзавдань національного сценічного мистецтва, помножені на постійну повсякденну роботу над собою, по праву забезпечили акторові провідне місце в колективі франківців.
У творчому доробку Володимира Нечепоренка такі знакові для українського театру образи, як: Михайло «Украдене щастя» І. Франка, Кент «Король Лір» В. Шекспіра, Вулкан «Енеїда» І. Котляревського, Пікерінг «Пігмаліон» Б. Шоу. В. М. Нечепоренко – актор, який вільно володіє будь-яким сценічним жанром від психологічної драми до мюзиклу. Про це засвідчили його ролі у таких виставах: Мортон в історичній драмі «Віват, королево!» Р. Болта, Атос в мюзиклі «Ех, мушкетери, мушкетери» Є. Євтушенка, Олександр у психологічному детективі «Сентиментальний круїз» Т. Кандали. Образ Гната Карого, що його створив актор у виставі «Назар Стодоля» Т. Шевченка, став уособленням справжніх чеснот українського лицарства. Проте абсолютно позбавлений декларативності із тонкою самоіронією, акторською й людською привабливістю його герой ніби зійшов із старовинних портретів українського бароко, коли честь і гідність були вирішальними рисами кожного українця.
Етапною у творчості Майстра стала робота над образом славнозвісного отамана Сірка у виставі «Урус-Шайтан» І. Афанасьєва. Його легендарний герой з перших же показів підкорив серця і душі глядачів неймовірною вірою у відродження нації й її вічної волелюбності і прагнення державотворення за будь-яку ціну.
Говорячи про Володимира Нечепоренка, не можна не згадати про його вагому, широкомасштабну творчість як пропагандиста української національної ідеї, культури під час виступів у численних концертах, творчих зустрічах, виступах на телебаченні та радіоефірах. Яскраво і талановито зіграв В.Нечепоренко роль ветерана Другої світової війни у відеокліпі до пісні «День Перемоги» на слова і музику Володимира Мельникова, яку виконує Елеонора Скиданова. Талановитий вокаліст. Понад 20 років веде науково-пізнавальну передачу для юнацтва «АВС» на Першому каналі Українського радіо.
Володимир Макарович Нечепоренко щедро ділиться своїм талантом, досвідом із майбутніми митцями, вже не один рік займаючись викладацькою діяльністю.
Народилася 30 вересня.
У 2007 році закінчила КНУТКіТ ім. І.К. Карпенка-Карого (курс Рушковського М. М.)
З 2007 року працює в театрі імені Івана Франка.
Дмитро́ Анато́лійович Зава́дський — український актор театру, кіно та дубляжу. Заслужений артист України (2017).
Закінчив Драматичну студію І. Франка та інститут культури зі спеціальності «режисура».
Працює у київському Театрі імені Франка.
Від 1996 року Дмитро працює над озвученням документальних, мультиплікаційних, художніх фільмів, телевізійним дубляжем, дубляжем для кінотеатрів, озвученням рекламних роликів. Озвучував такі відомі фільми, серіали та мультфільми, як «Аватар», «Парочка копів», «Команда А», «Малкольм у центрі уваги», «Покемон», «Бівис і Батхед», «Секс і Каліфорнія» тощо.
З успіхом закінчила драматичну студію при Київському академічному драматичному театрі ім. Івана Франка 1975 року і тоді ж була зарахована до складу цього театру. Більше тридцяти років віддано вірному служінню франківському дому.
Вперше актриса вийшла на сцену ще в студійні роки. М`яка ліричність, жіночність, сценічна привабливість одразу привернули увагу режисерів, що в свою чергу надало можливість початкуючій актрисі активно увійти до діючого репертуару. Навіть з невеликої за обсягом ролі, завдяки працездатності і азарту до роботи, Ілляшенко створювала образи, що не губилися серед робіт її старших колег. З роками творча палітра актриси збагатилася тонкими нюансами, у неї з`явився хист до образів неординарних, із глибокою внутрішньою сутністю. Такою стала зіграна нею Орися у "Зимовому вечорі" М. Старицького.
У комедійному жанрі актриса користується іронічними фарбами, легкою імпровізацією, дає насолоду своєю гострою спостережливістю. Мереживо знаних й незнаних любовних колізій виплітає її Ярися у виставі за п`єсою Я. Стельмаха "Кохання у стилі бароко, або любов з неохоти", здатна на всілякі витівки вірна подруга Шельменка Мотря у "Шельменку-денщику", аскетична, сповнена зверхності Вдова з "Приборкання норовливої"...
Видатний режисер Роберт Стуруа був захоплений і процесом, і результатами роботи з Валентиною Петрівною. Виконавиця змогла передати стан вкрай знервованої, заляканої, майже божевільної істоти, її складні почуття до світу, людей та царя. Пластика, міміка, внутрішня пульсуюча енергія актриси передаються глядачу як гарячі знаки мистецького осмислення образу, його дієвого звучання. Все це є свідченням таланту і майстерності, професійним вмінням виконати найскладніше мистецьке завдання.
Творчий шлях Ніна Василівна розпочала 1967 року на сцені Запорізького театру ім. Щорса після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого.
З 1971 році працює в театрі імені Івана Франка.
З перших же кроків у мистецтві актриса виявила неабиякий хист, тяжіння до ролей трагедійного плану, до відтворення особистості із складним внутрішнім світом.
Більшість із ролей, що створила Ніна Василівна, ввійшли до «золотого фонду» мистецтва України: Анна «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, Олеся «Незабутні» за Довженком, Софійка «Касса Маре» І. Друце, Зуборжат «В ніч місячного затемнення» М. Каріма, Рашель «Васса Железнова» М. Горького, Райна «Шоколадний солдатик» Б. Шоу, Меланка «Суд і полум’я» за І. Франком.
Справжнім потрясінням для глядачів стала Гіляровська-Соня в «Дяді Вані» А. Чехова. Саме ця робота виявила всю глибину таланту актриси, неймовірну правду у передачі почуттів героїні. Н. В. Гіляровська була визнана кращою з виконавець цієї ролі.
Внутрішня гнучкість, артистизм, пластичність, своєрідне сценічне мислення, тонке відчуття жанру першоджерел позначилися на її роботах: Марія «Вибір» за Ю. Бондарєвим, Лікерія «Зимовий вечір» М. Старицького, Ольга «Три сестри» А. Чехова, Параска «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого, Секлита «За двома зайцями» М. Старицького, Годувальниця «Батько» А. Стріндберга, Альбіна «Адвокат Мартіян» Лесі Українки.
Мистецтво Ніни Василівної Гіляровської – завжди хвилююче, відкрите для сприйняття. Актриса протягом багатьох років щедро дарує свій талант, дбаючи про відродження духовності нашої нації. Останні її роботи – Джулія «Поміж небом і землею», Мати Оксани «Урус-шайтан» І. Афанасьєва, Баба Параска «Кайдашева сім’я» І. Нечуй-Левицького, Мати Йорана Перссона в «Еріку XIV» А. Стріндберга – стали яскравим свідченням непересічності творчої палітри Майстрині.
Народилася 1 червня.
Закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого.
З 1974 року працює в театрі ім. Івана Франка.
Легендами овіяна історія Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, який з 1926 року оселився за цією адресою. Непростими, проте сповненими мистецьких шукань були роки становлення колективу, що розпочав свою діяльність 1920 року у Вінниці. Очолив його видатний український режисер, театральний діяч, актор Гнат Петрович Юра, який керував ним з 1920 по 1964 рр. Завдяки його енергії рік за роком створювалась Академія сценічного мистецтва. Зараз головним художником театру є учень Лідера, Андрій Александрович-Дочевський.
З перших сезонів Національний театр Франка був лабораторією української п’єси. Більшість класиків української драматургії ХІХ–ХХ століть отримали першопрочитання своїх творів на сцені театру Франка. В кожного театру є п’єса, яка багато років служить візитною карткою, своєрідним брендом театру. Для Національного театру імені Івана Франка такою п’єсою є "Украдене щастя" патрона театру – Івана Франка.
З 1978 по 2001 рр. театр очолював Сергій Володимирович Данченко. Йому належить розробка моделі поняття «національний театр». За двадцять три роки керування Сергій Данченко вивів український театр на європейський рівень, примусив говорити про нього в контексті світового, виховав не одне покоління акторів.
З 2001 по 2012 роки театр очолював Митець, неординарна творча особистість, актор безмежного діапазону Богдан Ступка. Прагнучи розширити художню палітру, він запрошував на постановки режисерів із діаметрально-протилежними творчими засадами, театральними школами. З театром співпрацювали режисери з Росії, Польщі, Грузії, Канади. Відкрилася експериментальна сцена – Театр у фойє, яка репрезентувала творчі пошуки молодих режисерів, акторів, сценографів, драматургів. Навесні 2012 року з ініціативи Богдана Ступки з нагоди 75-річчя від дня народження видатного Майстра режисери Сергія Володимировича Данченка при театрі відкрилася Камерна сцена, яка названа на честь Митця.
У 2012-2017 роках колектив очолював Народний артист України, відомий режисер Станіслав Мойсеєв. З його постановками знайомі глядачі численних міст України та за її межами. Він працював в містах Сумах та Ужгороді. 15 років, керував Київським академічним Молодим театром.
З 2018 року генеральним директором-художнім керівником є Михайло Захаревич, який працював на посаді директора з 1992 року. З 2017 року головний режисер театру Дмитро Богомазов.