Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Забуті, нікому непотрібні живуть собі десь у покинутому чорнобильському селі чудернацька баба Пріся, хвороблива мати і придуркуватий син. Був ще тато, але його вже давно немає, одного разу він нишком зібрав найнеобхідніші речі – свої документи і всі гроші – і зник у невідомому напрямку…
Це специфічна комедія, де міф та реальність мають однакову силу, де радіоактивний гумор межує з правдою нашого життя, де картопля – делікатес, а «згущьонка» – просто фантастика! «Чому ми живемо в зоні, а інші люди живуть там – «не в зоні»?
«НОВЕЧЕНТО (1900-й)» сучасного італійського письменника Алессандро Барікко - це легка, захоплива, бентежлива, щира історія музиканта, що все життя провів на кораблі, ні разу не ступивши на берег. Розглядаючи мінливі обличчя пасажирів, він з’єднався з життям цілого світу, налагодив діалог з усім людством і переклав це на мову музики. Мову надлюдську і правічну. Знаково, що «НОВЕЧЕНТО (1900-й)» – вперше за існування нашого театру - грається у вітальні мікросцени, де зазвичай глядачі відпочивають в очікуванні початку театрального дійства. У виставі цей простір перетворюється то на музичний салон корабля, то на мистецьку галерею. У виставі звучить жива музика і, здається, майже відчутно запах моря. На стінах зали проступають обличчя відомих акторів і режисерів. Молодий актор Станіслав Мельник знаходиться у діалозі з цими метрами, вписуючи власне існування у багату традицію Театру, що так само, як і музика для його героя, перетворюється для нього на саме життя.
Вистава-перформанс «Вибір за Тобою», створена за участі акторів, хореографів та вокалістів! Людина може жити або ж існувати в нашому світі навіть не задумуючись, що вона піддається впливу соціуму, або ж нав'язаних думок, котрі заставляють виконувати правила придумані не Вами! Страх – то є один із чинників, котрі допомагають нам вижити... Так, саме вижити, а не жити! Обираючи свій наступний крок в житті, подумайте, хто являється його причиною. Історія молодого хлопця, котрий мріяв про щастя, любов та доброту, а ще хотів втілювати свої дитячі мрії. Він влаштувався на роботу, закохався в дівчину і почав працювати, та все пішло шкереберть, коли він спробував побороти систему. Що з ним сталося? Це можно буде побачити під час перегляду. В виставі-перформансу використовується кавер версії відомих хітів: Marilyn Manson, Sia та інших сучасних виконавців живий супровід відомих хітів дозволить вам зануритись в сучасне життя і зазирнути в ті потаємні місця, куди Вас не пускають.
У цей непростий для нашої країни час особливо важливою місією є примирення – і не лише непримиренних світоглядів сучасних громадян, але, передовсім, загоєння давніх ран, які лежать в основі будь-якого конфлікту. Саме тому два успішні колективи – столичний театр «Золоті ворота» та Івано-Франківський академічний обласний музично-драматичний театр ім. І. Франка – вирішили об'єднати свої зусилля для роботи над виставою за п'єсою популярного молодого українського драматурга, який живе між Львовом та Берліном, Павла Ар'є. В основі сюжету драми «Слава героям» лежить сучасна історія двох ветеранів – УПА та Великої вітчизняної війни, – яких доля зводить в одній лікарняній палаті… Копродукція Театру «Золоті ворота» та Івано-Франківського академічного обласного музично-драматичного театру ім. І. Франка
Сюжет, що спопеляє думки своєю відвертістю. Розриває на шматки серця та змушує захлинатися від сміху. Історія, що проллє правду на наші владні натури. Примхою долі, два кандидати в мери міста – завзяті конкуренти на політичній арені – є дуже близькими друзями в особистому житті. Кожен з них вже підраховує потенційні голоси виборців і готовий святкувати перемогу. Але ДЕНЬ ТИШІ приносить з собою несподіванку. Дивним чином, з міста зникають усі його жителі. А можливо, і не тільки з міста… Що це? Містичне знищення людського роду, чи терористична операція? А, може, підступна витівка одного з кандидатів? Для народних обранців це значить лише одне: тепер немає ні кому голосувати, ні ким керувати. Тож, вони зі своїми дружинами шукають відповіді: чи самі вони лишилися в цьому світі? Хто ж все-таки стане мером? Як їм бути тепер? Аж поки їхні роздуми не перериває спокійний дзвінок у двері… Підкуп, шантаж, погрози і спокусливі пропозиції. Брудна гра з використанням усіх можливих і неможливих засобів впливу. Порожні обіцянки і гучні звинувачення. А ще літри крові на вівтар могутності і слави. Гумор, що не залишить жодного живого місця від величних можновладців. Таке можливо тільки в «День тиші»! Тож нехай почнеться гра!
478296000 подихів робить людина в середньому за життя. Дихання - це ритм. Дихання не можна ні побачити, ні схопити, тільки відчути і почути. Нескінченне число. Півмільярда подихів. Зворотний відлік часу. "Легені" - вистава про повітря. Про простор. Про час. Про планету. Про людей, що живуть поруч з нами, жадібно дихаючих киснем. Про тиху дрімоту тропічних лісів. Про глибоководних риб. Про сліди динозаврів в пустелі. Про мурах, які будують спільний дім. Про маленькі рішеннях, які назавжди змінюють наше життя. Про саме життя, яке є невидимим потоком, що змиває все на своєму шляху. Про 1700 подихів, які зробить кожен з нас за час цієї вистави.
Спочатку було досить весело, а потім усе перейшло у драму і трагедію... Вистава змушує задуматися, витверезує. Сподобалося, що сюжет тримає, він цілісний і цікавий. Баба Пріся - неймовірний персонаж, це не просто бабуся....Ірма Вітовська неперевершена, інші актори теж добре грають в найкращих традиціях української акторської школи, але я їм майже не вірила, я бачила акторів, які дуже стараються грати, а не бути в запропонованих обставинах. Раджу тим, хто ніколи не був у Чорнобилі, хто не знає про аварію на ЧАЕС. Бачила кращу (ідеальну) виставу за цією п'єсою - Херсонський театр, режисер - Павло Ар'є. Та вистава дуже зап'яталася і справила враження, вона органічна, цілісна і актори у ній вдало підібрані і неймовірно грають. Сучасне приміщення із сучасним ремонтом. Стильне. Сподобалося.
Чрезвычайно печальное настроение осталось. Сюжет пьесы посвящен одной из самых разрушительных техногенних катастроф современности и это событие нанесло трагические разрушения и судьбам наших земляков.Да и сегодня невозможно удалить из собственной памяти, как мы пытались спасти, прежде всего, детей, отправляя их на самые дальние границы Союза, не будучи уверенным в том, что им будет куда возвращаться. Именно поэтому трагичность судьбы семьи "сталкеров поневоле" вызывает такой отклик в душе, до слез, до спазм и мурашек. Про квартет актеров можно говорить только с восхищением их многогранному таланту и благодарить за жерт венную готовность отдавать зрителю столько духовной и физической энергии. "Браво" многократное всем заслуженно, более зрелым и молодым, это было на 200 баллов! Минимализм декораций был оправдан максимумом духовности актеров. Советую думающим и чувствительным людям, которые способны сочувствовать.
Найкрутіша перша частина вистави, а на другій ледь не заснув. Гра акторів була досить непоганою. Багато гумору особливо у першій частині вистави, друга частина була суто драматична та мало зрозуміла. Неможливо забути й відьомскі мотиви і смерть бідного хлопця у другій частині, згадка про це наводить на мене жахливе відчуття страху. А так вистава на один раз. Наголошую підкачала саме друга частина! Її погано опрацювали з боку режисури, сюжету та постановки.
Вистава мені сподобалась, але була іноді важкою для спийняття. Хочу зазначити, що персонал театру був дуже привітливий. Сама зала театру не велика, тому навіть на задніх рядах ви зможете все побачити, але інколи не почути слова акторів. Вистава про сімейку, яка залишилися жити в зоні відчужежння, не зважаючи на небезпеку життю. Перша частина була дуже веселою, та досить легкою. У виставі використовувалась ненормативна лексика, але це не зіпсувало мого враження. Друга частина дуже напружена, гра акторів вражала, особливо гра дільничого( Нагрудного Олексія) та сина (Писаренко Владислава). Було дуже багато гидких моментів,наприклад: чистка риби чи плювок у актора, мацаня ціцьок та інше. Деякі моменти вистави були не зрозумілі для мене, але загалом я дуже рада, що мені вдалося потрапити на «Сталкери». Дякую!
Мені сподобалася вистава. Перша частина вистави була луже кумедна, а друга частина була трагічна і сприймалося важко. У театрі є гардероб та дуже привітні працівники. Ще, б хотів зауважити чудову гру акторів та їх зірковість. У першій частині вистави були жарти еротичного характеру, які були досить доречними, та весь зал сміявся з них. Також дуже часто у виставі були танці та вокал. Висновок: Після відвідування цієї вистави зрозумів , що нас завжди намагаються поділити на переселенців або Чорнобильців
Є вистави, кіно, книги, після яких лишається відчуття, щойно пережитого маленького життя. "Сталкери" - належить до таких вистав, а ще до тих, після яких мовчки йдеш у гардероб, бо емоції ще якийсь час не лишають шансу словам. Це історія про сім'ю диваків, яка живе у Чорнобильській зоні та складається з древньої, як світ, баби Прісі (Ірма Вітовська), її хворобливої й розгубленої доньки Слави (Віталіна Біблів) та сина-онука Вовчика (Владислав Писаренко), з 8-ми річною душею в 28-ти восьмирічному тілі. Час від часу сім'ю навідує дільничий Вася (Олексій Нагрудний), що хоч і має в собі крихту людяності, але багаторічна система не дає тій крихті шансу й пізніше перед нами витанцьовуватиме справжнісінький "мєнт". Ця сім'я лишилася без захисту у власному домі, бо в "зоні" вони за законом ні для кого не існують, а поза "зоною" - вони просто ізгої, чорнобильці, і слово "людина" губиться серед цієї купи ярликів. Перший акт п'єси наповнений посправжньому радіоактивним гумором: Слава, що переживає за те, щоб Вовчик головним чином не забув вдягнути шапку, обмінюється лайками з матір'ю й тішиться зустрічами з дільничим. Вовчик, в якого пік пубертатного періоду й бажання випити кока-колу в Макдональдсі, про який йому розповіли сталкери. І баба Пріся, що курить чудо-траву, дружить з мавками, й має пристрать до галюциногенних грибів. Та другий акт б'є по голові кувалдою, оголюючи перед глядачем безліч соціальних проблем, від яких так неприємно й боляче, що лісові гуляння Баби Прісі вже не видаються дивацтвом, а дають зрозуміти, що вони частина тієї сили, що тримає на плаву всю родину (і цілу націю). "Від біди не ховатися, а жити з нею навчитися" - життєве кредо жінки, на долю якої випала війна, голодомор, "Чорнобиль" - і не зламали. Я дякую авторові п'єси Павлові Ар'є, режисеру Стасу Жиркову та акторам, що вони подарували цю історію нам, щоб ми пам'ятали, що подібні катастрофи не просто дати в календарі - це люди та їхні життя, що українська нація пережила такі події, після яких нас вже не зламати, що стратегічна гілка метро таки існує, і ми її знайдемо.
Вистава «Два в одному» - не чули про таке? А воно існує) Сталкери - це дійсно, дуже інша вистава, що потребує настрою та безперечного вникання в кожен рух акторів, пісню, монолог; кожен світловий чи звуковий пасаж. Перший акт - має характер опису, розповіді героїв, їх побут, сімейний гумор, чвари. Актори настільки гармонійно виглядають в цих сценах, що, здається, після цієї історії, вони дійсно підуть до свого спільного будинку та будуть вечеряти, продовжувати теревеніти о своїх проблемах, тощо. Всю першу годину вистави зал заходився оплесками від сміху вголос. Нецензурні вирази додавали особливої гостроти історії. Думаєш собі, оце так справжня комедія, хочу ще! Але другий акт стає рівнопротилежністю першому і насичений драмою з першої хвилини. Розгадка повернення сім’ї у зону, терзання хлопця, викриття таємниць бабусі, а також дуже багато надихаючих фраз - які дістають твоїх гачків, що у самому серці. Елементи містики, разом з грою світла, народними мотивами, що так душевно виконує головна героїня, складає щось незвично чарівне. Ірма Вітовська - неперевершена. Робота звукооператора та освітлювача сцени - бездоганна. Браво! *в виставі присутні сцени з палінням, використовується нецензурна лексика та сцени пікантного характеру. Людям нетолерантним до суржика, як явища - ліпше утриматись.
"Ти знаєш, як вони нас називають? Чорнибильці! Нема ніяких Пєть, Вов, Вась. Чорнобильці!" Одна з найтяжчих, найправдивіших вистав сучасності. Вистава, яка змушує стидатись правди, але приймати її, відкрити на неї очі, але гірко плакати. Нехай глядача не бентежить нібито "смішно-дурнуватий" початок, абсурдна поведінка головних героїв, комічні діалоги. Це традиція української літератури загалом - "щоб не плакать, я сміялась". Сміх зніяковілий, видушений, істеричний, це насмішка над собою і усім навколо. Хіба не смішно виглядає, коли Слава сварить свою стару матір Прісю, шо та ловить дичину в радіаційних лісах і їсть "шопопало"? Але вона вимушена це робити, бо пайки з їжеї далеко не часті й не багаті. І так в усьому. І це постійне ""Ти, земле моя"" голосом Ротару. Пріся носить радіо, танцює під нього. Та це неприхований символізм, що червоною ниткою мережає всю п'єсу - в очах баби Прісі її землю намагались забрати, а іншої давати ніхто не збиравсь. Кожен клаптик, під кожним нігтем, її до скону, її і її земляків, а не тепер захожих туристів-екстрималів. У другому акті смішків вже майже немає, тільки ситуація, як вона є - ці люди нікому не потрібні. Вони нікому не були потрібні у Києві, ба більше - їх ненавиділи (від чого постраждав малий Вовка, і постраждає ще). Вони нікому не потрібні і в Чорнобильській зоні. Диваки, що добровільно обрали радіацію, замість цивілізації. Проблемні диваки, яких для країни краще б не існувало... Це дивацтво, разом з життєвою мудрістю і нечуваним досвідом і втілює баба Пріся у виконанні Ірми Вітовської. Дивлячись на неї на сцені, глядачу складно співставити її з сіткомівською Лесею. Проте пані Ірма вже не раз доводила свою здатність перевтілюватися. Ще одними майстрами перевтілень, при чому безпосередньо у цій виставі, були Віталіна Біблів і Владислав Писаренко, які фактично грали по дві ролі - Слава в Зоні/поза нею і Вовка/його батько. А Олексій Нагрудний майстерно, надривно передавав образ "доблесних органів", які підпорядковані вибудуваній довгими роками системі. Якщо говорити про те, кому буде цікаво побачити це творіння, то відповідь проста - всім. Хто знає і пам'ятає, хто знає мало, хто відчуває актуальність теми (проведіть аналогії з переселенцями). "Сталкерів" не можна дивитись, їх треба дивитись
"Сталкери"-вистава за п’єсою Павла Ар’є.Київська постановка режисера Стаса Жиркова є спільним проектом Київського академічного Молодого театру і театру “Золоті ворота”. Це історія про людей, що залишились жити у чорнобильській зоні, забуті і нікому не потрібні. Старенька 85 річна бабуся- знахарка Пріся, яка виглядає русалок на болоті та не вірить у радіацію, проживає з хворою донькою Славою та онуком Вовою весь час думають – “як воно там – не у зоні”, для яких картопля- делікатес, а згущенка- фантастика. Реальність та вигадки тісно переплелись у світі головних героїв. А в образі самої Баби Прісі ми бачимо колективну пам’ять наших предків, тих самих, що були ближчими до трави й сонця і вірили у мавок та русалок. Ролі виконували: Ірма Вітовська-Ванца, Віталіна Біблів, Влад Писаренко, Олексій Нагрудний. Гра акторів на висоті. Дуже добре передали переживання, тугу, біль, страх, любов ( не дивлячись на лайку між близькими людьми)... П'єса зачепила багато моментів: і чорнобильську трагедію, і жорстокість людей, і продажність правоохоронців та вседозволеність можновладців...але Бог все бачить...тому треба бути чесними з собою) Але "від біди тікати не варто, вона тебе знайде як їй буде надо. З бідою треба навчитися жити")))
В цілому вистава мені сподобалась. Найбільш вразила неперевершена гра акторів та сюжет цієї вистави. Це історія про дуже дивну сімейку, яка мешкає в зоні відчуження. Дивна це ще м'яко кажучи. Перша дія була легкою для сприйняття та мала багато смішних моментів.Особливо смішними були сцени актора, який грав сина та онука. Друга частина вистави була більш напруженою та складною для сприйняття. Декілька моментів були не зовсім зрозумілі для мене, але все одно було цікаво спостерігати. Привітний персонал, затишна атмосфера та зручне розташування театру також склали на мене приємне враження.
Трагічно та страшно ! Показаний побут і менталітет місцевих жителів полісся. Прагнення людей бути добрими і любити людей недовіряючи владі приводить до трагедії і звіриних інстинктів виживання в не цивілізованому краю. Провальна межа між державою сильних і простими людьми приводить до краху і вимирання людяності і розуміння . Віра і ототожнення правових норм з вищими інопланетними керуванням . В цілому ця вистава справила на мене важкі думки про розрив зв'язків народності українців...
Закінчив акторсько-режисерський курс Київського національного університету культури та мистецтва (майстерня Петра Ільченка, 2008 рік).
У 2008 році Стас Жирков разом із Ксенією Ромашенко заснували незалежний театр «Відкритий погляд».
У 2011 році Жирков став лауреатом театральної премії «Київська Пектораль» в номінації «За кращий режисерський дебют» – вистава «Наташина мрія» Ярослави Пулінович.
З 2014 року – художній керівник театру «Золоті ворота».
Окрім «Золотих воріт» співпрацює із різними театрами. Зокрема, на сцені Київського академічного Молодого театру поставив вистави: «Любов людей» Дмитра Богославського, «Потрібні брехуни!» за Івом Жаміаком та «Серпень: Графство Осейдж» Трейсі Леттса.
У 2016 році був запрошений до Магдебурзького театру, аби в рамках німецько-українського фестивалю «Дикий Схід. Подія Україна» випустити спектакль за п’єсою Павла Ар’є «На початку та наприкінці часів». У 2017 році разом із Павлом Ар’є та Магдебурзьким театром реалізував проект «Чому Михайло Гурман не вижив» – сучасна версія класичної п’єси Івана Франка «Украдене щастя».
У 2014-2017 рр. викладав режисуру у Київському національному університеті культури та мистецтв.
З 2016 року очолює напрям молодіжної політики Національної спілки театральних діячів України.
Багаторазовий лауреат театральних премій та міжнародних фестивалів. Зокрема, вистави «Сталкери» та «Слава героям» у 2016 та 2017 роках були відзначені преміями «Київська Пектораль» у номінаціях – відповідно «Краща вистава камерної сцени» та «Краща режисура».
У 2017 році був нагроджений почесним званням "Заслужений артист України".
Засл.артистка України. Володарка національних премій з кіномистецтва «Золота Дзиґа», «Золотий Дюк» та двічі володарка премії «Кіноколо».
Лауреат театральної премії «Київська Пектораль».
Володарка нац.премії у сфері телебачення «Телетріумф».
Ірма Вітовська – перший лауреат премії «Women in art» від «HeForShe» у категорії «Театр і кіно», створеною ООН і Українським інститутом.
Є активною громадською діячкою .
Корінням батько Ірми походить з села Медуха Галицького району Івано-Франківської області. Прадід по материнській лінії у Ірми – росіянин, а його дружина – латишка.
Мріяла стати археологом, кілька років підряд намагалася вступити до Прикарпатського інституту ім. Стефаника. Відвідувала театральний гурток при Палаці піонерів у Івано-Франківську.
1998 року закінчила Львівський державний музичний інститут за спеціальністю «Актриса драматичного театру», курс народного артиста України Богдана Козака. З того ж року працює у Молодому театрі.
Резонансною подією є втілення на арені Національного Цирку в співпраці з «Диким театром» та продюсерської групи, в яку входить Ірма Вітовська, проекту «Афродизіак» (реж. Максим Голенко), який за 7 вистав (1 сезон) подивилось понад 14000 глядачів, що стало рекордом в театральній галузі .
Два роки поспіль входить в топ-100 діячів культури за версією часопису «Новое Время» та 3 роки поспіль у 100 найбільш впливових жінок України за версією часопису «Фокус».
Ірма Вітовська неодноразово була учасницею багатьох міжнародних театральних фестивалів. Отримувала персональні нагороди.
З 11 жовтня 2015 року є тренером в шоу Маленькі гіганти на «1+1». На каналі ICTV Ірма Вітовська вела проекти «Народна зірка», «Шлюбні ігри». Ірма Вітовська брала участь у вокальному шоу «Народна зірка» на каналі «Україна».
Акторка активно займається благодійністю, є учасником багатьох соціально-громадських програмам. Ірма Вітовська віддала на лікування поранених у АТО більшу частину свого гонорару за зйомки у фільмі «Пограбування по-жіночому».
Ірма була дружиною Володимира Кокотунова (нар. 1 квітня 1969), також актора Молодого театру з 1993 по 2016 рік. 29 березня 2011 року в подружжя народився син Орест Кокотунов.
8 квітня 2016 року вдруге вийшла заміж, чоловіком став Віталій Ванца (нар. 1978) з Борислава Львівської області.
Ірма Вітовська створила образ Гертруди у проєкті Ростислава Держипільського «HAMLET», що став лауреатом національної театральної премії «Гра» 2018 р.
Резонансною подією є втілення на арені Національного цирку в співпраці з «Диким театром» та продюсерської групи, в яку входить Ірма Вітовська, проєкту «Афродизіак» (реж. Максим Голенко), який за 7 вистав (1 сезон) подивилось понад 14 000 глядачів, що стало рекордом в театральній галузі.
За втілення ролі баби Прісі у п'єсі «Баба Пріся. На початку та на кінці часів» (автор Павло Ар'є) Ірма Вітовська стала володаркою як театральної премії «Київська Пектораль»(найкраща акторка) 2016 року, вистава «Сталкери» (реж. Стас Жирков), так і кінопремії «Кіноколо» та «Золота дзиґа» (найкраща акторка) 2018 року, стрічка «Брама» (реж. Володимир Тихий). Це перший випадок в Україні, коли один й той самий актор втілює один й той самий образ в різних трактуваннях матеріалу двох різних режисерів та в різних напрямках, як-то кіно і театр, і отримує найвищі нагороди за свої роботи.
Володарка «Золотий Дюк» на ОМКФ в 2019 р. Найкраща акторська робота. Фільм «Мої думки тихі» реж. Антоніо Лукіч.
Фільм «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча отримав «Кришталевий глобус» на 54-му міжнародному кінофестивалі класу А у Карлових Варах, став переможцем у категорії «Приз глядацьких симпатій» та нагороджений «FIPRESCI» на ОМКФ 2019 р.
З вибором акторської професії Віталіні Біблів допомогла шкільна вчителька Інна Пушкарьова. На День вчителя у дев'ятому класі Віталіні доручили зробити пародію на Вєрку Сердючку. Хоч вона сумнівалася, вчителька вірила у її харизматичність.
Після школи Віталіна навчалася в училищі культури. В інтерв'ю театральному критику Олегу Вергелісу акторка зізнається, що завжди хотіла бути клоуном і працювати в цирку. На той час естрадно-циркову освіту можна було отримати тільки в училищі, а Віталіна прагнула здобути вищу освіту. У 2003 році вона закінчила Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого, майстерню Леся Танюка.
У 2003-2004 роках – акторка Київського театру «Вільна сцена». Дебют у кінематографі відбувся 2004 р. у маленькій ролі в серіалі Миколи Каптана "Любов сліпа". У 2003-2008 роках – працює акторкою Київського театру «Ательє 16». З 2008 р. грає у театрі «Золоті ворота». З 2009 року співпрацює з Київським академічним Молодим театром. У 2009 році була названою однією з 20 найкращий акторок України.
Викладає в Київському коледжі культури і мистецтв.
Особливу увагу критики звертають на фільм «Пісня пісень» режисерки Єви Нейман, де Віталіна Біблів зіграла єврейську маму. Стрічка була визнана найкращим фільмом Європи (2012), найкращим фільмом міжнародного і внутрішнього конкурсу Одеського міжнародного кінофестивалю (2015). У 2015 р. Віталіна Біблів стала театральним відкриттям, зігравши роль Слави у виставі С. Жиркова «Сталкери».
У 2016 році була номінована на театральну премію «Київська пектораль» в категорії «Найкраще виконання жіночої ролі другого плану» за роль у виставі «Сталкери»
У 2019 році здобула перемогу в IV театральній премії «Дзеркало сцени» (газета «Дзеркало тижня. Україна») в номінації «Акторська харизма» за роль у виставі «Фрекен Юлія», театр «Золоті ворота».
У 2009 році став випускником майстерні Віталія Кашперських при Полтавському музичному училищі.
У 2015 році закінчив Київський національний університет театру кіно і телебачення ім. Карпенко-Карого, де вчився на курсі народного артиста України Дмитра Богомазова. Відразу ж отримав роботу в київському театрі «Золоті ворота». Незважаючи на юний вік, вже задіяний в декількох популярних постановках.
У 2014 році вперше знявся у фільмі «Особиста справа», роком пізніше отримав роль в «Офіцерських дружин».
У 2016 році зіграв одразу чотири ролі в чотирьох телевізійних проектах «Не зарікайся», «Центральна лікарня», «Лист надії», «Забудь і згадай».
У 2017 році отримав роль в «Танці метелика». Глядачі сприймають актора, як неймовірно талановитого представника сучасної артистичної молоді.
Владислав веде непублічний спосіб життя, він невибагливий в побуті і не любить розповідати про особисті переживання.
У 1993 році закінчив Сєвєродонецьке музичне училище по класу баяна-акордеона.
Закінчив у 1999 році факультет театральної режисури Київського Національного університету культури і мистецтв, за спеціальністю «актор, режисер театрального колективу, викладач сценічної майстерності».
У 2001 році закінчив вищі акторські курси Санкт-Петербурзької державної академії театрального мистецтва.
Був солістом гуртів «Іграшки» у 1998-2001 році та «Полюс» у 2001-2002 році.
Олексій Нагрудний працював ведучим «Студії 5» та «Національної лотереї» на Першому національному каналі, «Сніданку з «1+1».
У 2003-2004 роках актор Театру драми та комедії на Лівому березі. З 2002 по 2004 рік – актор театру «Браво». У 2004-2007 роках – актор Молодого театру.
Працював у московському «Театрі музики та драми Стаса Наміна» з 2007 по 2010 рік.
Нині Олексій Нагрудний актор театру «Золоті ворота».
Дебютував у кіно в 2004 році, зігравши невелику роль міліціонера Клепакова у серіалі «Небо в горошок».
У 2007 році під час фільмування телесеріалу «Серцю не накажеш» Олексій Нагрудний познайомився з російською акторкою Ольгою Чурсіною. Цього ж року пара побралася. Проте шлюб тривав недовго.
7 квітня 2019 року Олексій Нагрудний одружився на відомій кастинг-директорці Світлані Горошковій, з яко давно перебував у цивільному шлюбі. У подружжя є син Олександр (нар. 2008).
Серед інших театрів України Київський державний академічний театр драми і комедії посідає особливе місце. Театр, що виник на хвилі демократичних змін у суспільстві наприкінці 70-х років XX століття, сьогодні є широко відомим і популярним у глядачів, авторитетним серед фахівців.
Перший збір трупи театру відбувся 7 вересня 1978 року, а перша прем'єра – 21 квітня 1979 року у приміщенні Республіканського театру ляльок по вул. Ш. Руставелі, 13 («Высшая точка – любовь» Р. Фєдєньова).
Багато років театр не мав власного приміщення. Вистави відбувалися у всіх театрах Києва і майже у всіх палацах культури міста, у тому числі у Палаці «Україна» та Жовтневому палаці. У травні 1982 р. міська влада передала молодому театрові будівлю кінотеатру «Космос» на Лівобережному масиві. В цій будівлі силами колективу був влаштований «Театр у фойє» – перша мала сцена у тогочасному Києві та, можливо, і в Україні. Перебудоване приміщення стало першим театром на київському лівобережжі, а також першим театром у Києві за повоєнні роки.
Театр працює двома мовами.
За час існування премії «Київська пектораль» театр отримав 15 нагород майже у всіх її номінаціях.