Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Можна зірвати квітку, застрелити птаха, обдурити, зрадити... Можна навіть убити любов! Просто викреслити з пам'яті гірку сторінку, як ніби нічого і не було. А потім, через роки, отримавши нежданий привіт з минулого, раптом усвідомити – із захватом і жахом – що почуття, що лежало в руїнах десь в самих потаємних куточках душі, готове нагадати про себе і... відродитися.
Пронизлива історія кохання – до 160-річчя українського класика.
Поетеса зламу століть. Так називають Лесю Українку, яка дуже тонко відчувала та описувала природу людських відносин. Нині перед вами – режисерська версія любовної божевільної драми у постановці Івана Уривського. У центрі сюжету спокусник Дон Жуан, егоїстична Донна Анна і камінний, консервативний командор дон Гонзаго де Мендоза. Дон Жуан у письменниці постає не таким, як його літературні прообрази авторства Гофмана, Мольєра, Моцарта, Байрона чи Пушкіна. Адже він тримається гордо, прагне волі і йде за щирим покликом свого серця! У цій любовній пригоді кожен прагне щастя… Та якою ціною? І чиї життєві принципи виявляться сильнішими?
19 березня 2012 року виставою «Увертюра, До побачення» відкрилася довгоочікувана Камерна сцена театру, яка носить ім’я Сергія Данченка. На сьогодні ця вистава для франківців вже є знаковою, вона представляла українське театральне мистецтво на численних міжнародних театральних фестивалях та форумах. Прийменник «до» навмисне написаний і вирішений режисером Андрієм Приходьком з великої літери – це й увертюра до побачення, і обіцянка зустрічі, і надій. Безкінечних надій на примарне щастя двох самотностей. Час, егоцентризм владні з’їсти почуття, але не душі. І бодай найменша надія, спроможна зробити неможливе можливим, жевріє в кожній людині, як маленька свічечка в долонях героя оповіді Масіно (Остап Ступка), освітлюючи шлях його колишнього кохання, Марії (Наталя Корпан). Фото та анотації надано театром.
«Гедда Ґаблер» (Hedda Gabler) – одна з найбільш визначних п'єс класичної європейської літератури, написана норвежцем Генріхом Ібсеном більше сотні років тому. Але ця історія цілком могла трапитися в одному з приватних будинків Києва. Гедда вийшла заміж за Тесмана, якого ніколи й не кохала… Та несподівано до неї завітало її минуле – талановитий науковець Ейлерт Левборг… І ось вже перед нами така собі «зустріч випускників», на якій кожен хоче самоствердитися… А попереду – інтриги та одкровення, брехня та пристрасть, маніпуляції та неземна насолода від можливості тримати чиюсь долю у своїх руках… На сцені театру «Золоті ворота» глядачі побачать сучасну виставу про аномалію людини, яка сьогодні намагається зберегти себе такою, якою її виховав батько-генерал. Гедда по-своєму дуже жорстоко мститься всьому світу за те, який він спотворений. Вона прагне жити на своїх умовах, не зраджуючи собі, прагне бути собою. Гедда – жорстка зовні й ідеалістична всередині! Гедда – не розкидається словами, вона є їхня суть! …Так люди не роблять… А як??? У головній ролі – Ірина Ткаченко. «Іра – це той випадок, коли хороша, складна людина і якась невловима, витончена та загадкова жінка поєднуються і в сумі дають міцний коктейль. Вона п'янить, манить і лякає одночасно…» – режисер вистави Олена Щурська.
Історія рухається по спіралі... Теми тисячолітньої давнини актуальні і сьогодні. Адже у нашому теперешньому житті ми щоденно використовуємо знання і досвід попередніх поколінь. Ми так само відчуваємо протиріччя між двома світами – Жінками і Чоловіками. Спостерігаємо, як вони протистоять один одному та намагаються перемогти. Історія Медеї – колхідської царівни давня та сучасна водночас. Вона його кохає, він її зраджує. Вона хоче боротися за свою любов, проте сил вистачає лише на помсту…
В кожну епоху людина вміщена в рамки правил, що визначають як він повинен думати, любити, жити. У світі, такому, як наш, де на перший план виставляються успіх, прагматизм, індивідуалізм, гроші, шлях до "щастя", поступово настає апатія душі, зникає бажання йти далі, народжуються важкі питання про сенс життя. Кождому з нас дана можливість любити, це той дар, який робить людину подібною Творцю. Як ми використовуємо цей дар? Яким є наш вибір: принести себе в жертву або прийняти жертву іншого? На 178 сторінках роману "Євгєній Онєгин" Пушкін розмірковує на подібні теми і ми, за ним, дослідимо рухи людської душі та її дара любити. Глядач стане частиною нашої вистави: гостями в будинку Ларіних, сусідами Онєгіна, друзями Лєнського та, можливо, відчуватиме себе одним з героїв роману. Наш сучасний погляд на вічні теми та геніальний роман у віршах О.С.Пушкина, ми назвали - "романтична неокласіка".
Закінчила Харківський національний університет мистецтв ім. І.П. Котляревського (2016 р.)
В театрі працює з 2016 р.
Народилася в Маріуполі. Закінчила Донецьке Художнє Училище (станковий живопис) і Харківську державну академію дизайну і мистецтв.
Працювала дизайнером меблів і інтер'єрів, художником-декоратором і художником-постановником в Драматичному театрі.
Бере участь в міських, всеукраїнських та міжнародних виставках, пленерах в Іспанії і Литві.
Артур народився і виріс в Маріуполі. Актором мріяв стати з дитинства. Здебільшого це сталося завдяки любові до кіномистецтва. Вже закінчуючи школу, хлопець вирішив, що потрібно спробувати себе в акторській професії. Навіть хотів спочатку освоїти спеціальність психолога і з цього боку розкрити для себе акторську майстерність. Проте за проханням батьків він вступив до Приазовського державного технічного університету. Втім участь у студентському театрі «СТЕМ» допомогла зрозуміти, що йому слід змінити спеціальність. Наразі він магістр театрального мистецтва Луганської академії культури і мистецтв. Проте навчатися акторській майстерності почав у Театральній студії Костянтина Добрунова, якого вважає своїм вчителем. До речі, саме Костянтин Володимирович запросив Артура грати у Маріупольському драматичному театрі.
Початком театру в Маріуполі прийнято вважати 1847 рік, коли до міста вперше приїхала театральна трупа під керівництвом антрепренера В. Виноградова. Придатної будівлі Маріуполь не мав на той час, і тому вистави давали в орендованому амбарі на Єкатерининській вулиці (нині Нікопольський проспект).
У 1850—1860-і роки в амбарі на своєму подвір'ї місцевий житель Попов влаштував перше театральне приміщення — «Храм музи Мельпомени». А 1878 року в місті Маріуполі була заснована перша професіональна театральна трупа. Власне від цієї дати й вираховує свій початок міський драматичний театр (нинішній Донецький академічний обласний драматичний театр).
1884 року затверджено статут Маріупольського музично-драматичного товариства, члени якого ставили аматорські вистави, влаштовували концерти, сприяли естетичному вихованню мешканців міста.
Знаменна подія сталась у Маріуполі 8 листопада 1887 року — якщо раніше театральні трупи працювали в місті у непридатних приміщеннях, то цього дня було вперше відкрито спеціально зведену коштом В. Л. Шаповалова театральну будівлю, яка отримала назву Концертна зала (згодом Зимовий театр). Це театральне приміщення мало велику сцену, зручні крісла, окреме місце для оркестру та глядацьку залу на 800 місць. Театральний сезон відкрився постановкою п'єси М. Гоголя «Ревизор». Роль Городничого зіграв сам володар театру і антрепренер.
З отриманням власної стаціонарної сцени Маріуполь перетворився на значний культурний осередок наприкінці XIX — на початку ХХ століть. Тут відбувалися гастролі видатних майстрів українського театру — М. Кропивницького та І. Карпенка-Карого, П. Саксаганського, М. Старицького.
У 1920-ті роки в Маріуполі працював драматичний колектив «Новий театр» під керівництвом А. Борисоглібського.
У 1934 році на основі міського драматичного театру створено Вседонецький музично-драматичний театр з постійним місцем перебування в Маріуполі (художній керівник — А. Смирнов, головний режисер — А. Іскандер).
18 квітня 1936 року в міському театрі відбулася зустріч із заслуженим артистом, оперним співаком Михайлом Гришком.
У листопаді 1936 року Маріупольський державний російський музично-драматичний театр показав п'єсу О. Корнійчука «Платон Кречет» — нерідко саме дата цієї прем’єрної вистави новоствореного першого стаціонарного закладу культури подається як дата створення сучасного театру (принаймні так було в літературі доби СРСР).
Новостворений театр уперше виїхав на великі 4-місячні гастролі в квітні 1937 року — до міст Сталіно (нині Донецьк), Макіївка, Полтава, Кременчук, Суми та Харків.
По ІІ Світовій війні 1947 року російський драматичний театр у Маріуполі було закрито.
1959 року діяльність театру було відновлено — будувалась нова стаціонарна театральна сцена, набиралась трупа, готувались нові постановки. Тоді ж Маріупольському театру було присвоєно статус Донецького державного.
Урочисте відкриття новозбудованого театрального приміщення в Маріуполі відбулося 2 листопада 1960 року прем'єрним показом вистави «Иркутская история» за п'єсою О. Арбузова.
1978 року Маріуполь урочисто відзначив 100-літній ювілей міського театру, у зв'язку з чим Донецький державний російський драматичний театр був нагороджений Орденом Пошани.
1985 року було відкрито малу сцену театру.
Визнаючи заслуги закладу в розвиткові театрального мистецтва, 12 листопада 2007 року Наказом Міністерства культури і туризму України театрові було присвоєно статус академічного.
В 2016 році Донецький академічний ордена Пошани обласний російський драматичний театр було перейменовано на Донецький академічний обласний драматичний театр.