Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« SOS. Врятуйте наші душі! »
Він – великий журналіст і йому необхідно опублікувати в газетах важливе повідомлення, навіть якщо це буде коштувати його кар'єри. І Він прийде до свого минулого – за допомогою, за порадою, і залишиться наодинці з сумнівами і невеселими думками. І ось тут з'являться «люди, що виникли в його пам'яті», завдяки яким Він вижив. І почнеться суд над совістю вижившого, який продав пам'ять про минуле і любов, подаровану йому долею.
Хто він такий? Людина, розтоптавша ідеї, за які боровся в роки Другої світової війни? Людина, яка зрадила мертвих і живих, яка зробила зраду своїм головним життєвим призначенням? І все-таки яке рішення Він прийме?
Літня пара опиняється на межі банкрутства і залишається без житла. Єдині, хто може їм допомогти – п'ятеро дорослих дітей. Але жоден з них не має достатньо місця в будинку, аби поселити у себе одразу двох. Тому батьків селять нарізно за тисячі кілометрів один від одного. Мешкаючи серед дітей та онуків, ці двоє вперше опиняються на самоті. В давні часи батьків, які вже не могли утримувати себе, діти скидали зі скелі. Хто знає, може, це краще, ніж розлучати тих, хто прожив у любові п’ятдесят років. Щемлива історія стосунків батьків та дітей в сумній комедії про справжні сімейні цінності.
Вистава "Всі мої сини" - перше звернення театру до драматургії уславленого американського драматурга, лауреата Пулітцерівської премії Артура Міллера. Вперше виставу за цією п'єсою було показано на Бродвеї 1947 року. Тоді Артур Міллер і режисер постановки Елія Казан отримали першу в історії премію "Тоні". Виставу було зіграно більше трьохсот разів. П'єса "Всі мої сини" прославила Міллера і зробила його одним з найпопулярніших драматургів сучасності. Сюжет п'єси засновано на реальних подіях. Історія сімейної драми фабриканта ще раз стверджує всесвітній закон: "ніщо в житті не минає без наслідків". Родина чекає з війни зниклого безвісти сина, майже втративши надії. Зникнення молодого льотчика виявляється результатом фатальної помилки його ж батька, який постачав браковані комплектуючі до військових літаків. Справжня любов між нареченою зниклого льотчика і його молодшим братом піддається осуду як ганебна, зрадницька і небезпечна для сімейного добробуту. У п'єсі істина родинних відносин підміняється спрагою збагачення, а наслідки цієї підміни виявляються незворотними. Фото та анотації надано театром.
Не можеш ти зрости, як дуб чи осокір, – Не вийся вколо них, у власну силу вір, І хоч зостанешся при вирості малому, Будь зобов'язаний собі лише самому...
«Сторонні серед нас» є першопрочитанням п'єси сучасного канадського драматурга Аарона Бушковськи на українській сцені. Вже сама назва є певною мірою символічною і розкриває головну ідею твору: у швидкоплинності нашого, такого прагматичного життя ми часто-густо проходимо повз ближніх своїх, не чуємо одне одного. У нас немає часу, а інколи і бажання, зупинитися, кожен, не помічаючи того, поступово байдужіє, а потім перетворюється на стороннього. У п'єсі представлено різні покоління. В кожного з персонажів є своя «правда». Кожен зосереджений на власних проблемах в житті, що сповнене амбіціями, які існують, тягнуться роками. Самі ці нез'ясовані, «незручні», делікатні родинні теми та непорозуміння не дають можливості людям зробити крок на зустріч одне одному. Таким чином, зникають поняття милосердя, доброти і, врешті решт, зникає вічна категорія Любові. Людина перестає бути людиною і йде на неймовірні за своєю жорстокістю вчинки: спочатку зраджує найрідніших їй людей, наступним кроком є приниження гідності та методичне, щоденне, моральне вбивство. Для постановочної групи на чолі з режисером-постановником Петром Ільченком, не важливо в якій країні відбуваються події, головним є аби людина не почувалася самотньою і ніхто з нас ніколи не опинився би сам на сам, серед ночі, просто неба, на зупинці… Як головні герої п'єси Габрієль та Майкл, які волею долі, віднайшли потрібні слова аби почути і зрозуміти один одного. Фото та анотації надано театром.
Ця історія заснована на реальних подіях із життя солдата на ім'я Антельм Манжін. Під час Першої світової війни, внаслідок важкого поранення, він втрачає пам'ять і перестає сприймати реалії свого минулого. Гастон, головний герой п'єси «Пасажир без багажу», переживає схожий досвід. Обставини склалися так, що він потрапляє до чудового будинку, де все промовляє, що саме тут він знайде своїх рідних, свою сім'ю ... Але знайомство з мешканцями цього будинку, з родиною, пізнання подробиць свого минулого життя, згадка про шалену юнацьку закоханість виявляються таким тягарем, що втрата пам'яті для нього стає вже мало не благом. Утім, сюжет настільки цікавий та непередбачуваний, що триматиме глядача у постійній напрузі. Адже протягом більшої половини розповіді так і неясно – чи до своєї сім'ї потрапив Гастон, чи ні? Цю і не тільки цю загадку належить розгадати глядачеві. Прожити разом із героєм найтрепетнішу історію першого кохання. А ще, відповісти на багато морально-етичних питань, що виникають у цій виставі. У 1937 році п'єса «Пасажир без багажу» була представлена на паризькій сцені та згодом принесла всесвітньо відомому драматургу Жану Аную його перший успіх.
Це той приклад, коли вистава дивує - саме зміною емоцій від перегляду. На початку все здавалося повільним і трохи навіть нудним - але коли починаєш втягуватись у сюжет (і, власне, розуміти його) - стає цікаво, чим усе закінчиться. Ближче до кінця - більше динаміки, цікавіше спостерігати за зміною головного героя, аж трохи тривожно за нього. Американский журналіст, який під час другої світової війни вижив у німецькому концтаборі завдяки трьом своїм загиблим друзям, живе помірним і успішним, але не досить чесним життям - простіше кажучи, він зрадник і боягуз. Врешті він постає перед вибором - продовжувати так жити чи зробити так, як підказує совість?У вирішенні питання допомагають спогади про минуле. У залі були здебільшого старші люди. Думаю, це не єдина вікова категорія, якій сподобалося б. Декілька акторів із усіх задіяних у виставі дійсно "проживали" роль і викликали справжнє захоплення. Але не всі. І це трохи збивало. Мені трохи не вистачило акторської гри (в окремих моментах) і здалися затягнутими сцени з довгими діалогами. Важко сприймаються. Ближче до кінця це враження зникло - стало динамічніше і дійсно схоже на психологічний трилер. Можливо, це режисерська задумка (з розгортанням динаміки), але враження було таке, що не вистачило саме енергії деяких акторів. Із підслуханого в коридорі - голос, який звучить на початку постановки - це запис Миколи Рушковського. І це справило на мене якесь особливе враження. Вже післе перегляду, коли розібралась із сюжетом (слава інтернету!) подумала, що треба краще знати історію - але, чесно кажучи, у німцях-іспанцях-американських комуністах-італійцях трохи заплуталась. Проте - знову ж таки - внутрішній конфлікт у постановці важливіший, і він мені - як глядачу - зрозумілий. У залі - камерно, затишно, проте дуже душно.
Вистава зацікавила, змусила задуматись про такі поняття як "хоробрість", "совість", "відповідальність", "страх", "правда", "дружба", "вигода". Вистава залишила післясмак, коли виходиш з театру і йдеш всю дорогу розмірковуючи над проблемами, які зачіпались. Сюжет вистави показує життя журналіста - людини, яка боялася відповідальності, осуду, правди, а найбільше - своєї совісті. І коли в черговий раз доводиться приймати відповідальне рішення (від якого залежить життя великої кількості людей) стає дуже страшно. Боючись прийняти хибне рішення він звертається за допомогою до небайдужих, а попадає в капкан своєї совісті і спогадів. Безсумнівно, актори грали чудово, викликали емоції співчуття і справедливості. Насамперед тим, хто любить розмірковувати над психологічними питаннями. Вистава зацікавила від початку і підтримувала інтерес до кінця на одному рівні. Під час перегляду вистави я задумалась над питаннями: Чи можна назвати людину, яка боїться відповідальності, хороброю? У приміщенні є вказівки, які показують як потрапити в гардероб, вбиральню, до зали, в інші кімнати.
Дуже чудова гра акторів. Вони неперевершені. Дилема вибору, оскільки перед головним героєм, журналістом, постає вибір, як йому правильно вчинити. Перед поїздкою в Європу йому розповідають засекречену інформацію( злочинні плани американської авіарозвідки), в результаті якої, якщо він нічого не вчинить, може розпочатися війна, військовий конфлікт між США і СРСР. І тут постає найбільша проблема вибору, що робити : зробити заяву і втратити все, те , що він має або промовчати.
Його батьки захоплювалися театром, організовували в Наровчате Пензенської губернії самодіяльні постановки серед таких же любителів. Переїхавши до Москви, вони цей інтерес не втратили і зуміли передати синові.
Микола вчився в звичайній московській школі, займався плаванням, щоб здоров'я було міцнішим, причому навіть брав участь та перемагав у змаганнях. З задоволенням відвідував театральну студію для дітей при ДК автозаводу ім. Сталіна, не пропускав постановки столичних театрів.
Велика Вітчизняна війна стала для Рушковського, як і для багатьох юнаків того страшного часу, не тільки випробуванням, а й загартувала характер, навчила цінувати, що таке чоловіча дружба, відповідати за свої вчинки. З обдарованих хлопців створювалися концертні бригади, і вони в короткі періоди затишшя виступали перед бійцями. Двадцятирічний фронтовик Микола Рушковський мріяв продовжити навчання. Школу-студію МХАТ закінчив блискуче. Серед його наставників була Ольга Кніппер-Чехова – дружина видатного А. П. Чехова
На той час він був закоханим в актрису Ізабеллу Павлову – свою майбутню дружину і, коли вона їде працювати до Києва, відправляється за нею.
У театрі ім. Лесі Українки його прийняли, підтримали і незабаром стали доручати головні ролі. До слова, ролі Миколи Рушковського багатопланові і різноманітні – він зіграв їх понад сто. Себе він називає однолюбом – цьому театру залишався вірним, хіба тільки знімався в кіно..
Викладав у Київському державному інституті театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого. Професор (1976). Серед учнів Рушковського українські актори: Лев Сомов, Ігор Антонов, Дмитро Суржиков, Ольга Сумська, Артем Ємцов та ін.
Один із засновників театральної премії «Київська пектораль», Нового драматичного театру на Печерську, Майстерні театрального мистецтва «Сузір'я».
25 листопада Микола Рушковський зазнав травми стегна внаслідок падіння під час вистави «Насмішкувате моє щастя», де понад 50 років грав самого А. П. Чехова, а потім його брата. Після операції та реабілітації планував за кілька місяців знову вийти на сцену. Помер у лікарні вранці 5 грудня 2018 року. Похований 7 грудня на Байковому кладовищі.
Дитинство, проведене на каруселях в парку культури, татові фокуси (тільки не подумайте, це в прямому сенсі, скажімо так, магія), любов матері до віршів і книг — все в сукупності не змусило себе довго чекати. Вже з перших класів школи мене пронизує інтерес до творчості і художньої самодіяльності. Так 10 років: поетичні вечори, свята, загальношкільні збори, КВК. «Сцена за тобою плаче…» — говорили вони і в чомусь мали рацію…
Ось він 11 клас. Випуск і… БУУУУМ! Здрастуй, Вінницький будівельний технікум і вельми цікава спеціальність: «Землевпорядкування». Ні, правда, геодезія, нівеліри, теодоліти і тахеометри, цифри-цифри, формули. Я радий, що це було. Потім черговий випуск і слова завідувача кафедри: «Цей не пропаде!». Щось він знав. 2008 рік, криза, пошук…Роздача листівок, натирання посуду в ресторані, підвищення — офіціант у цьому ж ресторані, автомийник (не забуду ту сувору зиму: – 25 за Цельсієм, виходиш з боксу протерти дзеркала і перетворюєшся на крижаного чоловічка). І тут — СТОП!!! А чи не втілити мені свою шкільну мрію в реальність: сцена, театр, кіно? А ось і втілити.
Вступ. 1-ий курс. 5 років навчання + 4 роки наполегливих розмов про створення нашого театру дали свій перший результат. Ось ми. І ось наш театр.
Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, акторський курс Народного артиста України М. М. Рушковського. Роки навчання: 2011 - 2016 рр.
Я ніколи не був ідеальним, починаючи від зовнішності і закінчуючи характером. Та проте я завжди був собою. Талановитий, мудрий, красивий, цілеспрямований, відповідальний, неконфліктний і скажено скромний. Театр, музика…Це те, що люблю і вмію. Отримую задоволення від своєї роботи. Граю на всьому, з чого можна вилучити хоч якийсь звук. Ціную дружбу і друзів. Тих самих, які і в біді, і в радості…Найбільше щастя в житті — донька.
Актор Київського академічного драматичного театру на Подолі.
У 2016 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і ТБ ім. І. Карпенка-Карого, майстерня М. М. Рушковського.
У театрі з 2016 року.
Я народився 28-го жовтня 1993 р. В самому доброму з міст — Київ-місті. Моє знайомство з цим світом минало в декораціях тихого і квіткового Дніпровського району, що на лівому березі Дніпра. Тут маленький Моцарт грав для мене свої перші симфонії, Гоголь розповідав страшні байки і водив гуляти на Невський. До того ж щороку, протягом тринадцяти літ, мене відправляли на все літо на заслання під Канів. Там шевченківські пленери, теж, начебто, берег Дніпра, але зовсім інший. Там картопля по сезону, корови з сумними очима, босоногий натовп дітей на саморобних великах, зірки, які охоче падали заради наших дитячих бажань, стрибки через багаття і маленькі безнасінні яблучка — райські. А потім я віришів осягнути акторське ремесло і ніяк не можу припинити.
Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, акторський курс Народного артиста України М. М. Рушковського. Роки навчання: 2011 - 2016 рр.
Театральну практику веду не тільки в рідній Майстерні, а і в театрі на Подолі.
Знімав зі своїми друзями Антоном Сьоміним і Юрою Катинським короткометражні фестивальні фільми «Богомол», «Ровер», «Маніяк», що отримали певні нагороди.
За весь час перебування в Майстерні паралельно приймаю пропозиції щодо участі в зйомках і театральних проектах.
– Зіграв ролі в серіалах: «Метелики», «Світло та тінь маяка», «Той, хто дивиться в далечінь», «Дорога додому» та інших кінострічках.
– Брав участь у зйомках повнометражних фільмів «Черкаси» і «Моя бабуся Фані Каплан».
– Чому вирішили стати актором / актрисою?
Сцена – єдине місце де я відчуваю право на вираження своїх думок.
– Яку роль мрієте зіграти?
Хочу зіграти БГ у старості)))))
– Чим любите займатися у вільний час?
Гітара, вино і вулиця)
– Можливо, ви займаєтеся громадською діяльністю, розкажіть
Хм... Співчуваю маршам легалізації та толерантності. І взагалі підтримую ідею
– А тут ви можете написати те, що ми не спитали, але ви дуже хочете сказати.
Я з гордістю ношу звання актора театральної майстерні Миколи Рушковського.
Я народився в невеликому містечку Мелітополі, що в Запорізькій області. У моїй родині, в якій батько музикант, а мама режисерка, вибору у мене особливого не було! Паралельно з театром я займався вокалом і футболом. Але життя розставило все по своїх місцях. У 23 роки я вступив до університету ім. Карпенка-Карого, Театральної Майстерні М. М. Рушковського, і знайшов своє місце в житті!!! У театрі я частинка веселощів, яка заряджає будь-кого, до кого я хоч трішки доторкнуся!!! Гарного всім настрою! Люблю та цілую!
Якось дуже давно, 8-го листопада 1993 року, я народилася у чудовому, сонячному, морському та сповненому гумору місті Одесі! З’явилась я в акторській родині!Зростала в театрі, в прямому сенсі цього слова. Моя мама ніколи не була в декретній відпустці, тому якщо у неї була вистава, то я була поруч! Насправді, все йшло добре. Я росла, пішла до дитячого садка, потім до школи, як усі звичайні діти. Все було б нічого! А виявилося, ще краще!!! Справа в тому, що все своє дитинство я ревнувала батьків до театру і навіть не подумала б, що колись я самостійно вирішу стати актрисою. Але одного разу це сталося. У 8-му класі я зрозуміла, що театр — моє покликання!!! Моя матуся мені довго пояснювала всі нюанси цієї професії, потім запропонувала вступити до медінституту і стати стоматологом. Але було запізно. В моїй душі вже панував ТЕАТР!!! Театр вже був в мені! І я пішла… Тепер я тут, тепер я з вами!!!
Мати Анастасії — чемпіонка світу з гімнастики Оксана Омельянчик, батько — колишній військовий, а нині бізнесмен Дмитро Зюркалов. У Анастасії є брат Іван.
Навчалася у київській гімназії N32 з лінгвістичним ухилом, де вивчала англійську та німецьку мови. Відвідувала художню студію, займалася плаванням, фотографією і малюванням. Навчалася у київській модельної студії «Карін».
У кіно Анастасія опинилася випадково, коли їй було 10 років. Потрапила на кастинг мелодрами режисера Оксани Байрак «Сніжне кохання, або Сон у зимову ніч» за сценарієм Валентина Азернікова.
Після першої виконаної ролі в кіно вирішила стати професійною акторкою. Режисер Оксана Байрак зняла Настю в головних ролях багатьох своїх фільмів. Роль дівчинки з Прип'яті у фільмі «Аврора» була написана спеціально для неї.
У 2016 році Анастасія Зюркалова з відзнакою закінчила Київський театральний університет ім. Карпенко-Карого (майстерня Народного артиста України Миколи Рушковського).
Дебют Анастасія Зюркалова на професійній театральній сцені відбувся навесні 2014 року в постановці заслуженого артиста України режисера Ігоря Славинського «Антігона» (роль Антігони), в Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір'я».
Анастасія Зюркалова веде у дитячому клубі «Champion Kids» напрямок «акторська майстерність».
У дитинстві вчилася в музичній школі по класу фортепіано, займалася вокалом. Співає з трьох років. Її мама – педагог по вокалу. У дитинстві вона часто брала участь в пісенних конкурсах.
Актриса отримала головну роль в серіалі телеканалу «Україна» – 100-серійної авантюрної мелодрамі «Співачка». Не в останню чергу через своїх відмінних вокальних даних. Хоча їх також довелося вдосконалювати.
«Мені подобається співати, але скоріше для себе, про професійну кар'єру співачки я ніколи не замислювалася. Акторство – це моє все. Перед початком зйомок, зі мною займалися чудові викладачі по вокалу, адже більшість пісенних композицій в серіалі виконую саме я. Це життєвий серіал , тому все повинно бути максимально по-справжньому. А співом я планую займатися і далі – для душі», – говорила Олександра.
Серіал «Співачка» – перший великий проект Олександри.
Виріс я в невеликому містечку. Спостерігав за людьми… Завжди любив що-небудь написати про людей, про те, як вони себе поводять. По суті, був мовчазним, і мало що змінилося з тих пір. Спілкуюся за життя короткими реченнями. До акторського факультету вирішив вступити навмання.І завирувало…Майстерня для мене — це люди, які вміють любити по-справжньому, тому і є прикладами абсолютно реальних втілень. Саме в них моя особиста потреба.
Театральна майстерня Миколи Рушковського – київський театр, створений народним артистом України Миколою Миколайовичем Рушковським і його 13 випускником акторського курсу Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Карого. Він завжди говорив, що це його улюблене число. Коли актори робили презентацію свого курсу, вони навіть жартували з цього приводу і, можливо, відсутність забобонів допомогли не піддаватися шаблону і 13-е число принесло успіх.
Театр – це проект «Театр+бібліотека» від Департаменту культури КМДА, за який команда отримала театральну премію «Київська пектораль» у номінації від Оргкомітету «Спеціальна премія» (2017 р.).
Перший театральний сезон відкритий в 2017 році, хоча самі «рушковці» вважають датою народження Театральної Майстерні липень 2011 року, коли Микола Рушковський набрав групу студентів на свій акторський курс.
Театр позиціонує себе як «літературний», бо поєднує в собі і драматургію, і прозу, і поезію. Або, як кажуть, «театр із книги». Все це гармонійно поєднується з тим фактом, що більшість вистав відбуваються «серед книг» (в бібліотеці).
« SOS. Врятуйте наші душі! »
