Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
“Що таке „скрипаль на даху”? – Шагал? – ні. Скрипаль на даху – це єврей, котрий, звичайно ж, ближче до неба, ніж самий дах.”
(Єврейський жарт).
Україна. 1904 рік.
Події розгортаються в єврейському селі Анатівка.
Переживаючи повсякденну рутину, його мешканці у всьому сподіваються на Бога та апелюють до споконвічних традицій свого народу.
В центрі уваги – бідний молочник Тев’є і його велика родина.
Інколи він мріє про маленьке багатство.
Звичайно ж, бідність – не ганьба, але й гроші нікому не завадять.
Проте все багатство Тев’є – це п’ять дочок, яких тільки вдале заміжжя врятує від злиднів.
Однак справжній удар для мешканців Анатівки ще попереду – це царський указ, за яким всі євреї повинні залишити губернію.
Мюзикл „Скрипаль на даху” саме про це.
“THE TIME” (Время) — вистава-променад, де завіса відкривається на Пішохідному мосту у Києві й поєднує у собі елементи аудіо-перфомансу та імерсивної вистави. Глядач одягає навушники, відкриває очі й потрапляє у театр. Голос Часу у навушниках веде містом. Історію у навушниках доповнюють пісні Сергія Бабкіна та музика, яку спеціально створив композитор Дмитро Саратський. Випадкові перехожі здаються акторами, місто стає декорацією та сенсом, який відкриває глибокі та закриті кути нашого «Я». Після вистави глядачі отримують фотографії, які назавжди зберігають прожиті емоції.
Герої «Каліки з острова Інішмаан» живуть на маленькому покинутому ірландському острові, де всі один одного знають, люблять і ненавидять одночасно. Кожен проклинає свою долю, кожен мріє виїхати, але не кожен розуміє, чим може обернутися втілення мрії. Каліці Біллі, найрозумнішому і в той же час найнещасливішому жителю острова, випадає шанс змінити життя. Саме він, хто живе під опікою двох дивних тіточок і мріє дізнатися таємницю свого народження, вирушить на Фабрику Мрій слідом за голлівудськими режисерами, які затіяли зйомки фільму про ірландських рибалок.
Чи може людина бути винною не знаючи своїх злочинів? І що ж буде якщо відкрити очі на її життя? Успішний Альфредо Трапс випадково вечеряє в компанії чотирьох жінок та ненароком приймає участь у дивній грі, яка дійсно починає здаватися йому реальністю. Для нього це заклик подумати про своє життя, про відповідальність, про совість, про покаяння, про Страшний суд... Яке ж рішення прийме цей Суд? Простити чи не можна помилувати?
«Кожна людина сама відповідає за все, що з нею відбувається. Але уникнути нещасних випадків і помилок не дано нікому... Озираючись в минуле, ми відшукуємо той поворотний момент, коли русло нашого життя повернуло у бік... Для Люсі Краун це було літо. Воно починалося як будь-яке інше... Те, що могло залишитися безглуздою і пересічною пригодою, які трапляються з мільйонами жінок, невинною маленькою таємницею, спогади про яку здатні скрасити старість, обернулося лихом, ураганом, що розкидав три життя по сторонах.
Спокійне життя благополучного сімейства порушується несподіваним зізнанням університетського викладача Джеффа Купера своїй дружині Кеті у найніжніших почуттях, до молоденької студентки Елсі, які захопили його. Відчайдушні спроби дружини повернути чоловіка набувають непередбаченого повороту, коли в гості приїжджає їх старший син Стів зі своєю спокусливою і позбавленою комплексів подругою Феліцією... В батькові сімейства, що страждав від платонічних почуттів до юної студентки, несподівано прокидається рішучість «героя- коханця». Але іскорці пристрасті, на щастя, не судилося перерости у нестримне вогнище…
Дата народження театру — 6 березня 1945 року. В обласній газеті було надруковано оголошення: «Станіславське обласне відділення у справах мистецтв, Станіславська обласна філармонія оголошують набір в обласний ляльковий театр акторів-чоловіків та жінок-акторок. Адреса контори філармонії: вул. Червоноармійська, 1. Прийняті на роботу забезпечуються квартирами, столовою».
Наприкінці квітня відбулась перша прем'єра вистави за п‘єсою Н. Гернет «Гусеня» у приміщенні тодішнього музично-драматичного театру ім. І. Франка.
Театр очолила режисер Т. Нікітіна. Разом з нею театр зводили на ноги художник О. Дикий, актори К. Коцинська, Т. Платхіна, Л. Дмитрієва, Д. Дубей, М. Глибчук, В. Антонов, О. Олійников, М. Басалига.
Олександр Дикий працював у театрі з часу заснування і до 1967 року. Він отримав професійну освіту в Краківській академії мистецтв. Виконав художнє оформлення та ляльки до вистав «Гусеня» за п'єсою Н. Гернет (1945), «Маєчка-хазяєчка» Д. Суптеля (1947), «Біда від ніжного серця» (вистава для дорослих) І. Сологуба (1957), «Казки Дідуся Панаса» К. Коцинської, К.Черняка (1959) та багато інших. Зроблені ним ляльки (декілька з них збереглися і знаходяться у музеї театру) мали значний вплив на мистецький рівень наступних поколінь театральних художників С. Клємента, М. Боярського, Л. Рубановську, В. Маяцького, В. Свєчнікова, В. Бойчука, М. Данька.
Початок діяльності був нелегким: бракувало досвіду, актори лише починали опановувати складну майстерність водіння ляльок, примітивними були конструкції ляльок. Свого приміщення театр не мав. Спочатку працювали в Палаці піонерів (сьогодні Центр дитячої творчості), а з 1949 до 1954 року — у теперішньому Народному домі. Вистави показували у дні, коли була вільна сцена, в основному ж працювали на виїздах в районах та селах області.
У 1954 — 1956 роках театр мав одну кімнату в будинку, де тепер Народний дім «Просвіта».
З 1954-го до 1971-го директором театру був Ю. Панфілов. Тоді театр став показувати більше вистав безпосередньо у школах, дитячих садках, побував на гастролях майже в усіх областях України, відвідав Білорусь, Молдову.
У 1956 — 1957 рр., театр працював у Народному домі «Княгинин».
З 1971 р. на посаді директора театру — Зіновій Ілліч Борецький. У 70-х роках театр знаходився в одноповерховій хатинці без сцени, де була одна кімнатка для репетицій і кілька майстерень на теперішній вул. С. Бандери.
24 квітня 1981 р. відбулося урочисте відкриття стаціонарного приміщення театру по вул. Незалежності, 10-а.
На хвилі державного суверенітету 27 лютого 1991 року Постановою Ради Міністрів Української РСР № 47 театру присвоєно ім'я Марійки Підгірянки (до цього театр був імені Павлика Морозова). Та через 2 роки колективу довелось розпрощатися з чудовим приміщенням, де були більш-менш належні умови для роботи: сцена, майстерні, фоє та кімната природи для зустрічі маленьких глядачів, — будівля завалилася. У результаті театр опинився у ролі «приймака» Народного дому № 1.
Негаразди не завадили зберегти творчий рівень театру, який відзначають театральні критики і громадськість. У квітні 2001 р. за заслуги в естетичному вихованні підростаючого покоління, багаторічну сумлінну працю директору обласного театру ляльок 3. Борецькому присвоєно почесне звання заслуженого працівника культури України.
Після відселення з Народного дому № 1 в розпал репетицій до Різдвяних свят ляльковики знову під чужим дахом — завдяки отцеві-митрату Миколі Сімкайлу, який надав приміщення Катехитичного центру для показу вистав. 1999 року вони поселилися у колишньому приміщенні міської прокуратури. Після проведення довготривалого капітального ремонту і реконструкції зали та виробничих приміщень 1 червня 2005 відбулося урочисте відкриття театру, приурочене 60-річчю від дня заснування.