Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Нові шрами »
Деякі люди і ситуації, що трапляються з нами – залишають за собою шрами. Видимі чи ні, але досить болісні. Комусь допомагають рубцювальні бальзами, комусь - час і психоаналітики, а хтось відчуває фантомний біль крізь роки.
Шрами – це реальні історії жінок. Історії фізичних і душевних ран, отриманих шляхом насильства і непорозумінь, стосунків і взаємодій, які так і не змогли загоїтися. Ґендерно зумовлене насильство може бути різним: психологічним, економічним, фізичним, сексуальним, але найстрашніше те – яке виправдовують.
Часто насильство маскують під щось прийнятне, але зазвичай любов, турбота… не залишають рубців?!
Вистава Шрами – спільний проект Дикого Театру та ООН Жінки в Україні, реалізовано в рамках всесвітньої кампанії 16 Днів активізму проти ґендерно зумовленого насильства, яка починається 25 листопада, в Міжнародний день ліквідації насильства щодо жінок, і триває до 10 грудня, Дня прав людини.
Спочатку вас здаватиметься, що цей голос живе у вас в голові. Потім ви скажете собі. що це просто дурні думки, ще за мить ви зрозумієте, що вас огортає морок... Ви забажаєте вибратися й розгадати таємницю, приховану у розповідях головних героїв. Вистава-загадка, де відповідь може коштувати вам життя!
«Дикий театр», Львівський театр імені Лесі Українки і «Мистецький Арсенал» представляють: вперше в Україні вистава за п’єсою відомого канадця, сценариста і письменника Мішеля Марка Бушара «Том на фермі» у перекладі Ростислава Нємцева. Том приїздить на похорон свого друга, що трагічно загинув. Він знайомиться з його сім’єю, і виявляється, що ніхто: ні матір, ні брат, і навіть він – не знали загиблого по-справжньому.
«Механічний Апельсин» – нова вистава Дикого театру, створена за мотивами всесвітньо відомого роману Ентоні Берджеса. Харизматичний і жорстокий Алекс щовечора з друзями влаштовує специфічне культурне дозвілля, яке одного разу перетинає межу з кримілалом і Алекс потрапляє за грати. У в’язниці він дізнається про експериментальний метод лікування ув’язнених – і вирішує стати лабораторним пацюком, щоб тільки вирватись на волю. Метод лікування виявляється ефективним, Алекс більше не може чинити зла. Та чи зможе він вижити в реаліях, які, на відміну від нього, не змінилися?
Вистава про зради і перемоги Напівбог Геркулес, легендарний син Зевса, відомий своєю надлюдською силою в черговій реінкарнації потрапляє в Україну. Щоб прокормити дружину і заплатити агенту - він вимушений шукати роботу. На біржі праці Геркулесу пропонують справу державного рівня: врятувати країну від лайна, в якому вона потопає. Ця справа – має стати його шостим подвигом...
У звичайному-звичайному Києві, у звичайній-звичайній хрущовці, жила звичайна-звичайна сім’я. Все як у людей: мама-вчителька, батько «у пошуках роботи», двоє дітей-дармоїдів, кум-гомофоб, на комуналку не вистачає… Але одного разу їм запропонували дуже вигідну, але незвичайну субсидію, і щоб її отримати, вся родина має піти на ... кардинальні зміни у житті
Враження від побаченого застряє всередині тупим болем. І калейдоскопом спогадів. Геніальність постановки у її ефекті на глядача. Це не просто шок чи обурення від жорстокості, а щось важливіше. Йдучи на показ, думаєш, що будеш пройматися і переживати за головних героїнь… А вийшовши – підіймаєш пласти власної історії. І всіх знайомих жінок, чиї голоси впізнала. Бо вони – не вигадка, не страшна казка. Вони звичайні, часом усміхнені, часом сумні, часом відкриті й душевні. Ті, що діляться своєю історією, аби лише скинути тягар, який їх душить. Але що прекрасно у «Нових Шрамах», це те, що вони подають цю тему з таким бешкетством, легкістю і навіть сміхом від головних героїнь, що стає моторошно. В цьому «дзеркалі» ми бачимо себе – звичайних, живих людей, які іноді миряться з тим, з чим миритися не можна. І роблять це з неймовірною вірою, коханням і відданістю. Наївною надією на зміни, на краще майбутнє, на те «що він зміниться».
Моторошно. Це слово добре передає стан протягом перегляду. І - біль. Чим ближче до кінця, тим сильніше. Ярослава Кравченко дуже влучно сказала перед початком - це теми, про які треба говорити. На це і надихає вистава - не боятись піднімати незручні і звично болючі питання. Як для Дикого театру - то навіть дуже помірно - навіть трохи "болюче-лірично" - якщо можна так сказати про виставу з такою тематикою. Реальні історії реальних жінок про домашнє насилля, знущання, наругу і образи над дівчатками, дівчатами, жінками. Про те, як це впливає на подальше життя. Про те, як це замовчується і стає звичним. Як не парадоксально - порадила б запрошувати на неї більше чоловіків. Не тільки тому, що жінки здебільшого в курсі теми. І не тому, що чоловіки - жахливі жорстокі створіння. Просто багато хто навіть не уявляє масштабів і глибини проблеми. Та й, до речі, і багато жінок вважає це за "нормальну" ситуацію. Акторки - дуже проникливі. Чудово передали внутрішній стан героїв - навіть коли це було зроблено через символічні, гротескні чи гумористичні елементи. Мінімум елементів реквізиту та костюмів, але застосовувалися вони дуже вдало та оригінально. Цікава універсальна декорація-тарнсформер - ванна-домовина-стіл і т.д. Із близько десяти епізодів вже на третьому хотілося плакати - але думаю, це залежить від того, кого яка історія зачепить і виявиться знайомою. Ще більше роздумів і емоцій наздоганяє пізніше - вже після виходу із зали. Не можу сказати, що прямо зараз хотіла б піти на неї вдруге (можливо, трохи згодом), але однозначно рекомендувала б усім знайомим. Трохи прохолодно в залі. Непогано б було розмістити вказівники в самій будівлі - бо довелось трохи поплутати та запитувати у охоронців, поки знайшли шостий поверх.
Перед виставою керівниця театру розповіла про що вистава і чого можна очікувати, тому можна було себе налаштувати на перегляд. Було чітке розуміння, що вистава важка, і в певний момент можуть пригадатся неприємні подіїї з особистого життя, про які захочеться поговорити. Вистава викликає відчуття жалю, болю, співчуття, та додає сили для подальшого життя, коли розумієш, що можна знайти підтримку, головне не мовчати. Вистава підіймає гостру соціальну тему про насильство над жінками, та спонукає протистояти цьому. Вистава вчить людей бути емпатичними та не відвертатися від чужих проблем.Вистава викликає хвилю обурення долюдей, які були байдужими до проблем дітей, подруг, про неправильні поради, що треба все терпіти. Ніколи і нічого не можна терпіти. Після вистави хочеться говорити, та вислухати людину, якій погано та допомогти.Історії жінок, які наважилися не мовчати, і розповісти про жах, який трапився в їх житті, про реакції близьких, про наслідки. Всі історії реальні і таких історій багато, всі вони неприємні, але про це варто говорити, щоб суспільство знало і не закривало очі на такі проблеми, бо суспільство є частиною цих злочинів, що калічать дітей, жінок. Вистава спонукає ширше дивитися на цей світ, та мати сміливість боротися з такими проявами насильства і жорстокості. Акторська гра мала б бути чудовим доповненням до такої важкої теми, але дівчата не сильно перейняли на себе ці історії. Було відчуття, що вони ті самі подруги, які радять "терпіти". Історії дівчат приголомшували, та акторська гра притупляла вир відчуттів. Тому враження доволі стримані. Бурхливі емоції викликає те, що це реальні історії, що таке відбувається поряд і повсякчас. А хочеться відчувати захищеність і впевненість у людх, що тебеоточують.Велике приміщення з великим холом для очікування, але досить прохолодна територія. Роздягатися не хочеться, а за гардеробом ніхто не дивиться.
було і сумно і багато смішних моментів. це були реальні історіі дівчат про насилля над ними. сексуальне, фізичне, психологічне. раджу цю виставу всім хлопцям та дівчатам з 13 років
Выходя с зала я надеюсь, я хочу верить, что такие истории единицы, что их очень мало и после поставки их станет ещё меньше. Мы перестанем молчать и бояться. Мне очень понравились. Я не заметила как пролетело время. Спектакль прошел на одном дишание. Это не обычный спекталь. Тут не раслабишься, ты будешь смеяться , но это будет смех через слезы. Ты будешь сравнить , вспоминать свои шрамы, своё детство, своих родителей, свою историю любви. Честно мне хотелось верить, что истории придуманные, ну не может такое быть, это не правда. Но когда в конце ты видишь их.... женщина, которые сквозь слезы ...вспонимают.. показываю..своих шрам..уже не ищя оправдание... просто ,что бы знали другие и такого больше не повторилось. Нет ..это правда... страшная правда.. шрам, которые никогда не заживит... который все эти годы болет, напоминал о себя. Я плакала. Мурашки по коже и благодарность судьбе ,за родителей, за друзей, за близких, за то ,что у тебя нет таких шрамов. Актеры пережили каждую эмоции, я смотрела на них и мне тоже было больно и стидно. Я переживала за каждую героиню. Сложно описать эмоции. Это истерика. Смех , на грани страха. Ты смешся , хотя в душе тебе больно.
Хочеться подумати й хочеться розповісти іншим, щоб не терпіли, й не боялися! Мені сподобалось реальні історії різних жінок, в душах яких полишити шрами інші люди. Я переживала разом з акторами сум, біль і відчай. Невелика кількість декорацій лише підсилювали відчуття й не відволікати від сюжету. Раджу усім жінкам від 16 і до...
Народилась 17 липня 1995 року. Закінчила КНУТКіТ ім.Карпенко-Карого за спеціальністю «Режисер драматичного театру».
Життєве кредо: «Вони не знають, що ми знаємо, що вони знають, що ми знаємо!»
За освітою Ярослава – театральний критик. Ще під час навчання на театрознавця у Національному університеті театру, кіно та телебачення імені Карпенка-Карого Ярослава почала працювати у піар-відділі Молодого театру. Потім працювала на телебаченні.Б лизько 10 років працювала в театрі Франка. До, під час і між цим займалася журналістикою і PR.
Кілька років пропрацювала на ТБ: була редактором телешоу «Давай одружимося» («1+1»), «Говорить Україна» («Україна»), «Сюрприз» (Новий канал), розробляла формати телепрограм «Провокатори», «Шалений відпочинок», ранкового шоу «Потягусі», серіалів «Пора заміж»,«Колектор»(для HAB_Production).
Ярослава Кравченко також була на Майдані — начальником штабу 39-ї жіночої сотні.
У лютому 2016 року його заснувала незалежний «Дикий театр».
Ярослава Кравченко також відома як співведуча Майкла Щура у програмі «#@)₴?$0» (Телебачення Торонто). Амбасадорка руху «HeForShe»
Батько та мати – інженери, які закінчили Київський політехнічний інститут. Має молодшого брата – Юрія. У дитинстві Ганна три роки займалася фігурним катанням. Завоювала третє місце на юніорському чемпіонаті України з фрістайлу, але у зв'язку з травмою спорт була змушена залишити.
Також навчалася в музичній школі по класу акордеон, але вирішила кинути.
Закінчила Львівський поліграфічний коледж Української академії друкарства за спеціальністю «літературний редактор, журналіст». Були також невдалі спроби вступити до Київського театрального інституту, а також в Москву, але все-таки вдалося вивчитися в театральній студії «Чорний квадрат».
Театральна кар'єра Ганни почалася зі заміни актриси у виставі «Шельменко-денщик» режисера Володимира Оглобліна.
Протягом трьох років працювала в київському театрі «Дах». У перервах між зйомками грає в театрі «Сузір'я».
У червні 2017 прийняла участь в проекті «Class Act: Схід-Захід».
Народилася 7 серпня 1991 року в селі Рашівка, Гадяцького району Полтавської області. Закінчила Київський національний університет культури і мистецтв у 2014 році, акторський курс Нінель Антонівни Биченко.
З 2015 року Наталка Кобізька грає у виставах театрального колективу «Чесний театр» (режисерка — Катерина Чепура), а з 2016 року — в українському незалежному театрі «Дикий Театр». У виставі «Афродизіак» режисера Максима Голенко з 2016 року виконує роль Аврори. Зніматися в кіно почала ще в студентські роки. Перша роль — Ганна Сомко у фільмі «Гетьман», що вийшов в широкий прокат в 2015 році. В 2017 році знялась в ролі Данусі у фільмі режисера Альони Дем'яненко «Гуцулка Ксенія».
З дитинства займалася балетом, навчалася у музичній школі, а також в дитячому театрі «Ровесник», театрі-студії при Закарпатському облмуздрамтеатрі, де з 17 років грала в виставах цього театру в масових сценах.
З дитинства брала участь в радіо та телепередачах,конкурсах читців, вела концерти.
З відзнакою закінчила ужгородське культурно-освітнє училище.
По закінченню училища була запрошена на посаду актриси до три професійних театрів, але вступає на режисерський курс в Майстeрню Дмитра Чайковського Київського державного інституту культури (нині Київський національний університет культури і мистецтв). Провчившись рік,приймає пропозицію від Закарпатського облмуздрамтеатру і повертається в Ужгород.
У 19 років почала працювати актрисою в Закарпатському обласному музично-драматичному театрі, перейшовши на заочну форму навчання у київському виші.
Через рік переїздить до Києва, де в період з 1991 по 1994 служить в різних театрах – професійному Театрі-Студії Камерної п'єси, Театрі Юного Глядача, Театрі Драми і Комедії на Лівому березі Дніпра, Театрі «Золоті Ворота», Театрі «Сузір'я». 1992 року відбувся кінодебют актриси в головній ролі в фільмі «Про шалене кохання, снайпера та космонавта» реж. Д.Томашпольський. 1992 початок роботи на телеканалі «УТ-1» ведучою програми дитячої редакції «Еники-Беники», 1994 популярна сімейна програма «Лего-Експрес».
У 1994 році закінчила режисерське відділення Київського державного інституту культури З 1994 співпрацює з театром «Браво».
В 1997 увійшла до складу трупи в Київського академічного Молодого театру.
Вистави за участю актриси брали участь у престижних театральних форумах серед яких: Единбурзький міжнародний театральний фестиваль (Велика Британія), Каїрський міжнародний театральний фестиваль (Єгипет), Міжнародний театральний фестиваль «Золотий лев» (Україна, Львів), Eльблонгська тeатральна вeсна (Ельблонг, Польща).
У 2014 році оголосила, що у рамках конкурсу «Коронація слова» буде призначено спеціальний приз від Римми Зюбіної за твір про відому американську співачку українського походження Квітку Цісик.Пропозиція досі дійсна.
У серпні 2016 році організувала проведення фестивалю дитячого кіно «ФільмФестБук» у дитячому таборі «Артек-Буковель».
«Дикий театр» – один з найпопулярніших незалежних театрів в Україні, заснований у лютому 2016 року. Він створює гостро-соціальні вистави за п'єсами сучасних драматургів, а також різні незалежні театральні проекти, мюзикли і т.д.
Провокація, видовищність і шок як основні інструменти взаємодії з публікою. Театр вже реалізував понад 20 проектів, зібравши понад 120 акторів з різних театрів до своєї команди і охопивши аудиторію в більш ніж 60 тисяч чоловік. Вистави проводяться на різних локаціях, не тільки на театральних майданчиках, а й в таких місцях, як зоопарки чи нічні клуби, у театру немає постійної трупи. Дикий – переможець численних фестивалів і театральних нагород, серед яких Київська пектораль, програма Британської Ради «Taking the Stage», Гран-прі фестивалю «Східний експрес», фестиваль «Мельпомена Таврія» та ін.
Продюсерка і засновниця – Ярослава Кравченко. Художній керівник – Максим Голенко.
Місія – трансформація свідомості.
Дикий зосереджений на провокаціях і відвертому спілкуванні з глядачем. Головний вектор – пошук актуальних сенсів завдяки формату радикального та імерсивного театру. Дикий театр – для творчої, свідомої аудиторії.
Дикий театр може травмувати, обуювати та викликати залежність. Не рекомендується до перегляду людей з хиткою психікою.
« Нові шрами »
