Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Протягом життя людина по різному відповідає на питання «На що схоже щастя?» Але, мабуть, для будь-якого віку, будь-якого характеру і уподобань, самотність – це нещастя.
Комедія «Схоже на щастя» – це історія випадкової зустрічі двох самотніх істот, їх короткочасної спільної подорожі та невипадкової взаємної довіри і турботи, що виникають несподівано і, напевно, не матимуть кінця.
«Зграя» (або «Дім, чекай я йду»), музична вистава за повістю Костянтина Сергієнко «До побачення, яре!». Ця вистава – це спогади головного героя Гордого про його життя у зграї безхатніх псів. Спогади про веселе і сумне. В центрі уваги – взаємовідношення собак з людьми. У виставі висвітлюється не жорстокість людей, а людяність тварин. Тому герої саме як люди сумують, жартують, вигадують різні небилиці та страждають від зради. Ця вистава була зроблена на підтримку притулку для безхатніх тварин «Сіріус».
П’єса О. Островського «Без вини винні» про закулісне життя театру, а в режисерській інтерпретації Віктора Гирича це поняття множиться в кілька разів. Щоб увиразнити типовість ситуації режисер вплітає в сюжет окремі сцени з п’єси К. Гуцкова «Річард Севедж, або Син однієї матері». Ця постановка не вказує як краще зробити, чого уникати, а либонь, пунктиром позначає больові точки. Театр у своїй суті відображає життя, тож споглядаючи його, легше знаходити власні орієнтири. Сценографія до вистави «Без вини винні» – остання робота Михайла Френкеля.
Незабутній вечір, наповнений піснями, танцями і веселощами у компанії улюблених гоголівських персонажів. Гостинна Солоха запрошує до щедрого українського столу. Вистава була представлена в Турції, Франції, де була включена у міжнародний проект і гралася разом з французькими акторами театру «Шапіто-Фатразі».
Хочете отримувати мільярди від ЄС? Як? Запитайте у крюшонцев? Бананові плантації, численні стада великої та дрібної худоби, успішна боротьба зі злочинністю і повна ліквідація безграмотності, молодим – дорогу, ветеранам – шана! Ви не знаєте, хто такі крюшонци і де знаходиться диво-місто Крюшон? Відкриємо секрет – в штаб-квартирі Європейського Союзу цього теж не знають ... Глядачів комедії «Великий переполох в маленькому місті» чекає справжній майстер-клас по залученню величезних капіталів, розробці грантових програм та створення неймовірних проектів за рахунок Євросоюзу. У складі коуч-команди: спритний і винахідливий мер крюшону (улюбленець публіки - Володимир Горянський), незамінна секретарка Клотільда – реалізатор економічних фантазій мера (чарівна Руслана Писанка), людина без віку, соціальних статусів і просто родич Андре (Юрій Феліпенко). А іспит здавати їм доведеться інспектору з Брюсселя – суворому, цинічного, непідкупному чиновнику флап (Макс Максимюк). Іспит на виживання !! Адже за кожен цент від Євросоюзу потрібно боротися не на життя, а на смерть. Обіцяємо гарний настрій, багато гумору, ну і пару фінансових Лайфхак.
Добре знані, ті, що на слуху у всіх, пісні великого Булата, раптом склались в любовну історію, що розігрується у привокзальному буфеті під акомпанемент тапера. Вокзальна історія у 27 картинах – це історія, сплетена з 27 пісень відомого барда, кожна з яких маленька сторінка з великої книги під назвою ЖИТТЯ.
У виставі "Схоже на щастя", мені здається, багато жінок побачать своє життя з боку. У сюжеті тісно переплетені сімейні відносини, відносини батьків до дітей і дітей до батьків. Це дуже смішний сюжет, але одночасно було шкода головних героїнь. Марго 20 років свого життя, присвятила чоловікові і доньці. А натомість отримала байдужість до себе, з боку коханих людей. І ось вирішила все кинути і просто піти. У той же час Кло, яку дочка, визначила в будинок для людей похилого віку, зі словами :"Зараз повернуся" покинула це жахливе місце. Доля звела цих жінок, Кло в особі Марго знайшла дочку, а Марго знайшла мати. Постановка і гра актрис, все було на найвищому рівні. Якщо у виставі грає Ада Роговцева, цим все сказано, обов'язково треба дивитися.
Що тільки не прийде у голову шаленій дамі, яка хоче розважатися незважаючи на вік? Як відпустити себе та почати жити для себе і, при цьому, не потрапити у халепу зі своєю драйвовою напарницею? Дві різні за характером, віком ти мисленням жінки, два різні життя, такі не схожі та різні, але такі близькі та рідні у своїй самотності. Ця історія про неймовірну пригоду, яка змінить життя обох героїнь. Акторки на сцені не грали - вони жили! Протягом вистави не було зміни враження, вона не має гострих поворотів чи неочікуваних моментів. Це класна, позитивна та добра вистава від початку і до кінця! На мою думку вистава була б цікава дорослим людям, жінкам з подругами, або сімейній парі.
Філософська вистава з тонкими нотками гумору і сарказму, ліричними вкрапленнями чудової музики Zaz, з неймовірною харизмою двох великих акторок - це все про спектакль режисера Катерини Степанкової "Схоже на щастя" . Вистави на камерній сцені завжди володіють якимось особливим шармом, ти практично відчуваєш кожен подих і кожен порух актора. А у випадку цього спектаклю ще й неймовірну енергетику актриси Ади Роговцевої. Вона заповнює не просто весь зал, а здається проникає в кожну клітинку, у найпотаємніші куточки душі. Це можна лише відчути, бо тепло і заряд позитиву, який іде зі сцени від неї, просто заряджає на підсвідомому рівні. Разом із Світланою Орліченко, вони майстерно і дуже реалістично змалювали своєю грою образи таких різних героїнь Клод і Марго. Їх за сюжетом доля зводить в одному місці, і тікаючи кожна від своєї буденності, вони вирушають на пошуки себе, пригод, щастя, всього по-троху. І хоча таке різне у них життя і відношення до нього, ці жінки проходять разом різні життєві перипетії і стають по-справжньому близькими і потрібними одна одній. А головне обидві розуміють, як важливо у житті відпустити образи, минуле, більше цінувати близьких і зрештою знайти саме своє щастя. Разом з героїнями глядач і сміється, і переживає, і що важливо у сучасному театрі - мислить! Бо ця вистава це щось більше, ніж просто комедія, вона багато чому вчить, і не відпускає ще довго після закінчення. Може навіть і сприймається вона не як вистава, настільки все виглядає реалістично, це і гра акторів, і реквізит, і музичне оформлення, все створює ефект справжнього, ти ніби сидиш поруч з ними і проживаєш кожен момент особисто. Навіть виходячи із зали продовжуєш жити у творі, думаєш, а що для мене щастя, чи правильно я вчиняю у житті і як прожити із задоволенням кожну його мить...
Дві жінки. Дві протилежності. Але напрям один - втекти від самотності. Самотності серед людей. Клод втікає з "Ивовой рощи", де її оточують неенергійні люди похилого віку. Марго втікає з сім*ї, залишивши записку з наступним текстом "К черту". Таке пояснення здається їй цілком достатнім. Вони зустрічаються посеред дороги. І з цього моменту у них один напрям - йти невідомо куди. Ця зустріч змінює обох. І їх життя уже ніколи не буде таким, як раніше. Прекрасні вистава, сюжет, гра Ади та Світлани не залишає нікого байдужим. Ложка дьортю - не дуже привітний чоловік-гардеробщик :(
На мой взгляд, трогательный сюжет и великолепная игра актеров. Взаимоотношение родителей и детей - одна линия сюжета. Взаимоотношения до недавнего времени совершенно чужих людей, объединенных схожими проблемами - другая. Героини пьесы разного возраста, разного возраста их дети, но проблема взаимоотношений отцов и детей стара как мир! С другой стороны, если у людей есть общие радости и огорчения, это их объединят, делает близкими. В финале пьесы линия во взаимоотношениях родителей и детей не повторяется во взаимоотношениях подруг. Ко всеобщему удовлетворению и радости!
Не плохой спектакль. Первая часть не много затянута. Игра Роговцевой просто завораживает. Спектакль хорошо поставлен. Актеры играют потрясающе. Затронута интересная тема - одиночества. Как люди страдают от одиночества, Зал проветрили, было чуть душно. Буфет был скромный. Получила удовольствие от спектакля и общей организации вечера. Перед спектаклем, в коридоре, играла девушка на баяне. Тоже было очень колоритно. Красиво. Само помещение находится в старом доме. Внутри оформлено очень необычно.
Перше, на що звертаєш увагу, прийшовши на виставу, це на її аудиторію. Було трішки не комфортно себе почувати серед глядачів 45+, відсутність молоді на виставі можна пояснити недешевою вартістю квитка або ж актрисою старшого покоління. Щодо вистави, то вона безсумнівно виправдала всі очікування. Ада Роговцева і Світлана Орліченко змогли втримати на собі увагу протягом двух годин. Але інколи все-таки відчувалося, що ти відволікаєшся і не стежиш за сюжетом, це можна пояснити прямолінійним сюжетом, без різких поворотів. Але потім одна з акторок знову приводить тебе в почуття. Тема пошуку щастя розкрита на всі 100, віриш і акторкам і їх персонажам, можливо, тяжко уявити таких авантюристок у сьогоднішньому світі, але все ж таки можна. Крім того, ти навіть їм трішки заздриш тій волі і силі духу, які вони демонструють. Це історія про 2 жінок, які зустрілися самотніми, і удвох зуміли знайти дружбу і щастя. Комусь набридло бути у будинку для людей літнього віку, у когось не склалося в сім'ї. Вони такі різні, але такі водночас схожі. Кожна з них хоче знайти та випробувати свого щастя. Вони приміряють різні амплуа, але чи знаходять вони того щастя не скажу. Ця вистава підійде для відвідування з мамою або подружкою, тому що така щемлива жіноча тема, але чоловіків теж було досить багато.
Спектакль"Схоже на щастя" шел в одном из самых моих любимых театров- в Сузирье,имеющем свою историю, камерность и встречающий зрителя живой музыкой.Тема ,раскрытая в спектакле, близка всем в любые времена: любовь, возраст, одиночество.На сцене были две великолепные актрисы Ада Роговцева и Светлана Орличенко, которые с юмором раскрыли характеры своих таких не похожих героинь и как эти два разных " полюса" имеют притяжение, позволяющее преодолевать препятствия и продолжить жить, дыша полной грудью.А закончился просмотр не обычно-нагрждением Ады Роговцевой премией "Женщина Года".
Зворушлива історія випадкової зустрічі двох самотніх жінок різного віку та з різними долями, які допомогли одна одній змінити життя на краще. Режисерський задум Катерини Степанкової очікувано націлений на Аду Миколаївну Роговцеву і блискче нею реалізований завдяки таланту, професіоналізму, досвіду і харизмі. Її партнерка Світлана Оріліченко теж на своєму місці, хоча різниця у класі поки що наявна, але у цій конкретній виставі це також частина сюжету. Загалом вистава викликає вирій емоцій, змушує співчувати героям і дещо замислитися над власним життям. Отже, все цілі справжнього мистецтва досягнуті, браво!
Дуже сподобалася режисерська робота -вона була дійсно на рівні. Професійна гра акторів за ворожила, я одразу повірила у їх героїв і співпереживала їм. Яскравий та захопливий сюжет з безліччю поворотів не давав змоги занудьгувати. Постійно хотілося дізнатися, що ж трапиться з Марго та Клод далі. Цікавою була й гра з реквізитом-валізи прожили ціле життя на сцені. Доповнили позитивне враження якісний гумор та весела атмосфера, з невеличкою трагічною ноткою, але все ж з щасливим кінцем.
Вперше вийшла на сцену Театру російської драми ім. Лесі Українки в п'ять років у виставі «Сподіватися» (реж. Ірина Молостова), де грала дев'ятирічну Ларису Косач, майбутню Лесю Українку.
З дитячих років знімалася в кіно, працювала на радіо, грала в театрі. Займається концертною діяльністю із читецькими програмами української поезії. Літературний редактор обох книг спогадів матері Ади Роговцевої «Мій Костя» (2006) та «Свидетельство о жизни» (2013).
З 1991 до 1993 року перебувала в Ізраїлі разом із чоловіком – художником Тарасом Ткаченком, де 1991 року народила сина Олексія.
У 1993 повернулась в Україну і вступила до театрального інституту ім.Карпенка-Карого.
У 1997 закінчила інститут театрального мистецтва. З 1998 року працювала актрисою у театрі Романа Віктюка (Росія, Москва).
1998-го вийшла заміж за актора Олексія Скляренка. У 2007 р. закінчила Вищі Курси Сценаристів і Режисерів у Москві (ВКСР).
З 2007 – театральний режисер-постановник.
2011-го народила сина Матвія.
З 2012 року припинила роботу в Москві і повернулась в Україну.
Скляренко Олексій Володимирович (н. 1973 року) – актор, хореограф та режисер.
1997 року закінчив КДІТМ імені І.К.Карпенка-Карого, майстерня Валентини Зимньої. Працював актором у Театрі Романа Віктюка (Москва, 1997 – 2012).
Брав участь у театральному проекті Алли Сігалової «Мрії кохання» (2001-2003), працював як режисер пластики та хореограф у виставах багатьох київських та московських театрів: Малого театру, Театру сатири, Театру Романа Віктюка, Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, «Сузір’я», Молодого театру, ТЮГу.
У березні 2013 року на сцені КНУ театру, кіно і телебачення ім. І.К.Карпенка-Карого поставив як режисер пластичну драму «Кураж» за п’єсою «Матінка Кураж та її діти» Бертольда Брехта.
Походить з відомої творчої династії. Дід, Володимир Скляренко, – режисер і педагог, працював з Лесем Курбасом у «Березолі»; бабуся, Надія Титаренко, – видатна актриса; батько, Володимир Скляренко, – режисер; мама, Олена Скляренко, – актриса Львівського ТЮГу; дядько, Володимир Денисенко, – педагог з класичного танцю.
Актриса театру та кіно, педагог. Заслужена артистка УРСР (1960), народна артистка СРСР (1978). Герой України (2007). Член Телевізійної академії мистецтв України (1997).
Народилася в місті Глухів. Навчачалася в Київському театральному інитуті імені Карпенка-Карого (1954–59). Від 1958 року – акторка Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки (дебютувала у виставі "Юність Полі Вихрової"). Зіграла багато ролей у п'єсах української, російської і зарубіжної класики: Гелена Модлевська ("Варшавська мелодія", 1967), Клава ("Хтось мусить", 1971), Раневська ("Вишневий сад", 1980), Філумена Мартурано (однойменний спектакль, 1983), Озе, Сольвейг, Жінка в зеленому, Інгрид, Анітра, Лікар у божевільні ("Пер Гюнт", усі жіночі ролі, 1983), Матінка Кураж ("Матінка Кураж і її діти", 1986), Сестра Крисчед ("А цей випав із гнізда", 1987), Естер ("Священні чудовиська", 1987), Ліліан ("Голубки", 2000), Примадонна ("Якість зірки", 2007), Франческа Джонсон ("Рожевий міст", 2009). Від 2007 співпрацює з Київським академічним театром драми і комедії на Лівому березі, Національним академічним драматичним театром імені І.Франка, майстернею театрального мистецтва "Сузір'я". Постійно гастролює з концертними програмами та камерними театрами.
Активно знімається в кіно, вважається однією з найбільш задіяних у кіно українських актрис (дебютувала у фільмі А.Швачка "Кривавий світанок", 1956); зіграла понад 30 ролей, серед них: Польова русалка ("Лісова пісня", 1961), Наталія Башкирцева ("Приборкання вогню", 1972), Анна Кафтанова, Анна Савельєва ("Вічний поклик", 1973–83), Ганна Корякіна ("Розплата", 1980), Джулія ("Овод", 1980), Ольга Євдокимівна ("Кармелюк", 1985), Марія Антонівна ("Завтра буде завтра", 2003), Євдокія Махно ("Дев'ять життів Нестора Махно", 2006), Дружина Тараса ("Тарас Бульба", 2008).
Актриса володіє унікальною здатністю розкривати глибину і складність жіночої душі, підкреслити повноцінність особистих доль своїх героїнь, їхню високу моральність. Створює енергійні, здатні на самопожертву і водночас ліричні характери.
1980–89 – викладачка Інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого.
Авторка поетичних збірок: "Мамині молитви", "Целую голос твой".
Володарка призу 7-го Московського міжнародного кінофестивалю за найкращу жіночу роль (у кінофільмі "Салют, Маріє!"; 1971), лауреат премії "Кришталевий слон" у номінації "Видатна акторська сім'я" (разом із чоловіком К.Степанковим; 1996).
Лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка (1981), премії Союзу театральних діячів ім. М.Заньковецької (1994), премії фестивалю "Київська пектораль" (1997, 2004).
Нагороджена орденом княгині Ольги 3-го ст. (2003), Герой України із врученням ордена Держави (2007).
Почесна громадянка Києва.
У 1993 році закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім.І.К. Карпенка-Карого (нині Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.І.К. Карпенка-Карого), курс нар. артистки України В.І. Зимньої.
1993 - 1995 - актриса Київського академічного театру юного глядача на Липках.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1995 року.
У 1998 році присвоєно почесне звання «Заслужена артистка України».
Лауреат театральної премії «Київська пектораль» у номінації «Краща жіноча роль другого плану» за роль Анни в спектаклн «Обманута» по Т. Манну (1997).
Київську академічну майстерню театрального мистецтва «Сузір'я» – перший в Україні ангажементний театр – було створено у 1988 році. З моменту заснування і до сьогодні театр очолює художній керівник Народний артист України Олексій Кужельний.
У виставах театру беруть участь найкращі актори столичних театрів – народні та заслужені артисти України, а також театральна молодь. Серед зірок українського театру, що протягом усіх театральних сезонів дарували прихильникам театрального мистецтва свій талант, відомі майстри сцени Надія Батуріна, Лариса Кадочнікова, Лариса Кадирова, Людмила Лимар, Раїса Недашківська, Степан Олексенко, Ада Роговцева, Богдан Ступка, Микола Рушковський.
До постановок вистав залучаються, як досить відомі, так і молоді режисери. В репертуарі театру класичні та сучасні постановки, що йдуть російською та українською мовами.
Вистави демонструються одночасно на двох сценічних майданчиках: на основній «великій» сцені, що розрахована на 80 місць та на мікросцені – 25 місць.