Сцена «Під дахом» представляє народну артистку України, лауреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка та премії «Київська пектораль» - Лідію Яремчук у виставі «Шлюби укладаються на небесах...» за її інсценізацією, створеною на основі сторінок з роману Льва Толстого «Війна і мир».
Головна сюжетна лінія вистави - історія Наташі Ростової. Версія, представлена виразною мовою сценічного мистецтва, привносить нові фарби в звичне уявлення про героїню.
Лідія Яремчук, виконавиця і автор композиції, передає душевний світ Наташі чуйно, інтимно, з ледь помітним відтінком смутку, іронії і захоплення одночасно.
Така природна, така безтурботна і безпосередня юна Наташа. Успіх на першому балі здається їй здійсненням усіх дівочих надій, за яким обов'язково слідуватиме запаморочливий злет. Кожен подих наповнений радісним передчуттям щастя ...
Час і життєвий досвід, вносячи корективи в долю людини, часом до невпізнанності змінюють її характер. А може, навпаки? Можливо, зрілість розкриває справжню природу людської суті? Інакше, як пояснити парадоксальне перетворення героїні з ніжного, романтичного створіння в приземлену, обтяжену життєвими турботами мати-господиню? Але, здається, і ця прозаїчна роль їй личить ...
Однак, що ж такого таємничого було в натурі Наташі Ростової, чим вона полонила чоловічі серця? Чому її вважали чарівною?
Вона вміла бути собою, вона вміла любити. Незважаючи на чисельні помилки, вона була відкрита життю і почуттям. І, що найголовніше, вона завжди уособлювала одну з таємничих граней вічної жіночності.
Тонке, проникливе відображення думок і почуттів молодої жінки дає можливість глядачеві не тільки по-новому побачити образ Наташі Ростової, але й доторкнутися до прекрасної, назавжди в минулому історичної епохи, описаної в романі.
У виставі використовується музика Михайла Глинки, Олександра Грибоєдова, Петра Чайковського, Франца Шуберта, Георгія Свиридова, Володимира Ребікова.
У самому центрі історичної частини Києва, за два кроки від Хрещатика, неподалік від Золотих воріт, на розі двох старовинних вулиць – Пушкінської та Богдана Хмельницького – постає будівля, добре відома киянам та гостям столиці України як театр імені Лесі Українки.
Цінність будь-якого театру, його популярність у глядача завжди визначається наявністю в ньому яскравих індивідуальностей. Київський театр імені Лесі Українки завжди славився своїми акторськими та режисерськими індивідуальностями. Тут творили: Михайло Романов, Юрій Лавров, Марія Стрєлкова, Любов Добржанська, Микола Свєтловидов, Євгенія Опалова, Віктор Добровольський, Віктор Халатов, а трохи пізніше Олег Борисов, Павло Луспекаєв, Кирило Лавров, Ада Роговцева – як актори, Костянтин Хохлов, Володимир Неллі, Микола Соколов, Леонід Варпаховський, Георгій Товстоногов – режисери, Анатолій Петрицький, Мориц Уманський, Давид Боровський, Даніїл Лідер, Леон Альшиц – художники, Борис Лятошинський, Юрій Шапорін – композитори. Всі ці імена загальновідомі, як загальновідомо і те, що марка театру імені Лесі Українки завжди привертала до себе не тільки професіоналів, але й непересічних глядачів сотень міст нинішнього простору СНД, де проходили гастролі театру.
Офіційна біографія Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки починається в 1926 році, коли рішенням Київського окрвиконкому була організована в Києві Російська державна драма, і 15 жовтня того ж року театр відкрив свій перший сезон. У 1941 році йому було присвоєно ім'я Лесі Українки.
Однак коріння театру походить до ХIХ століття: в ті далекі часи, коли по всій Російській імперії народжувалися і припиняли своє існування різні театральні антрепризи. У Києві постійний російський театр був створений в 1891 році, і ним стала антреприза видатного російського режисера і актора Миколи Соловцова. Акторський склад саме цієї трупи став згодом основою Київського державного російського драматичного театру. Свої перші вистави трупа М. Соловцова показувала саме в цьому приміщенні, де і сьогодні працює Театр імені Лесі Українки. Ця будівля увійшла в історію під назвою «Дім Бергоньє».
Старі театрали й досі згадують вистави театру імені Лесі Українки, що стали його легендою: «Живий труп» Л. Толстого з неповторним М. Романовим, «Мораль пані Дульської» Г. Запольскої і «Дерева вмирають стоячи» А. Касони з блискучим дуетом Євгенії Опалової та Віктора Халатова, «Варшавська мелодія» Л. Зоріна з чудовою Адою Роговцевою, «Добряки» Л. Зоріна з іскрометним Юрієм Мажугою, «Насмішкувате моє щастя» Л. Малюгіна з чудовими акторськими роботами Миколи Рушковського, В'ячеслава Єзепова, Лариси Кадочникової, Ади Роговцевої, Ізабелли Павлової, Сергія Филимонова, «Переможниця» О. Арбузова з чудовою Валерією Заклунною, «Казка про Моніку» С. Шальтяніса з початківцями Любов'ю Куб’юк, Анатолієм Хостікоєвим, Олександром Ігнатушею, і вже, звичайно, фаворит п'ятнадцяти театральних сезонів – комедія О. Уайльда «Як важливо бути серйозним» з цілим сузір'ям акторських імен.
Минають роки, змінюються назви вистав, імена режисерів, акторів, художників.
З 1994 року театр очолив народний артист України Михайло Резнікович. Прийшовши в цей театр 1963 року, після закінчення курсу режисури у Георгія Товстоногова, М. Резнікович надовго пов'язав свою творчу долю із цим колективом. За ці роки він поставив безліч вистав у Москві, Санкт-Петербурзі, Новосибірську, Варні, Пекіні, але завжди повертався сюди, в свій театр, який був і залишається його першою любов'ю. Михайло Резнікович як художній керівник прагне продовжити живі традиції засновників театру імені Лесі Українки.
