Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Шинкарка »
Це перше втілення п'єси на професійній театральній сцені і перша постановка (дипломний спектакль) Дмитра Попова. Автор – український письменник, драматург і режисер Світлана Новицька – живе і творить в Чернівцях, так що спектакль став своєрідним мостиком майже через всю Україну. І, звичайно ж, він про любов! Про любов надзвичайної, навіть надприродної сили, яка протистоїть розлуці, війні, заздрості, людським пересудам і упередженням, словом, настільки великої, що вона готова переступити за межу життя і продовжитися там...
За повістями І. Буніна «Наталі» та «Мітіна любов». …вона кохала його, а він її, та іншу… Життя Івана Буніна та його героїв можна описати саме так. Кохання та Пристрасть, Доля та Смерть… Ці могутні сили володіють світом Буніна. Його цікавить природа статевого тяжіння, в якому сплелося все найчистіше і наймерзенніше, духовне й тілесне, що дає життя і губить водночас. Його герої проходять крізь дивацтва любові, крізь спокусу, внутрішню боротьбу, тривогу, лишають спокою життя і кидають їх у безодню кохання.
Поговоримо про Любов, добре? Коктейль почуттів з неабиякою часткою гумору і ... ну як без цього – світлого смутку. В очікуванні гостя, покликаного на романтичну вечерю при свічках, Вона згадує і проживає найяскравіші моменти життя. Жінка згадує трьох своїх головних чоловіків: милого хлопчика Пола, з яким вона втратила невинність в шістнадцять, одруженого режисера Джека, якого чекала роками, і похилого Джорджа –ідеального до нудотності чоловіка. Вона все життя шукає любов, знаходить, втрачає і знову вирушає на пошуки. На території Любові немає тих, хто виграв і хто програв. Є тільки почуття – пристрасть і потяг серця. Вона і три головних чоловіки в її житті. Подружка, коханка, дружина? У всіх іпостасях вона залишається жінкою, намагаючись знайти того єдиного, справжнього, з яким хочеться блукати вулицями, тримаючись за руки ...
Ця історія трапилася у величезному Нью-Йорку. Але вона могла статися в будь-якому іншому великому місті. «Самотність не знає тиші», – говорив Жан Кокто. І герої вистави – танцівниця Гітель Моска і її випадковий знайомий адвокат Джеррі Райн несподівано і раптом стають близькими людьми. Вони тягнуться один до одного. Спочатку від самотності, тому що ні його, ні її ніхто не чекає вдома. Тому що ні він, ні вона не здригаються від довгоочікуваних телефонних дзвінків. Тому що ні він, ні вона не проводять довгі вечори з тим, хто їм любий. Їх кидає з однієї крайності в іншу, вони роблять один одному боляче, але продовжують триматися один за одного. Ця зустріч перевертає все їхнє життя! Випадкова пара – нестійкі, як на гойдалках стосунки. Вони допомогли один одному вижити, повірити в себе, знайти справжнє бажання жити. І все ж, чи не пройшли вони повз любові? Вирішувати глядачам ...
«Близькість» - це відверта п'єса про сучасні стосунки. "Сцени з подружнього життя" двох пар, перескакуючи з одного року в інший, з одного роману в інший, збираються в тонку, неординарну, повну несподіваних поворотів, історію. Молодий письменник Дан закоханий у стриптизерку Алісу, хоча не проти закрутити роман з модним фотографом Анною. У той же час похмурий мачо Ларрі стає бойфрендом Анни, проте зустрічається і з Алісою. І ніхто з них не здатний розібратися в своїх почуттях і остаточно визначитися, з ким же він бажає залишитися. Вони сходяться і розходяться, стаючи все ближче один одному... або все більше віддаляючись один від одного? Кожен страждає, коли не отримує того, чого хоче. Але ще більше страждає, коли не може зрозуміти, чого він хоче... У гонитві за гострими відчуттями герої п'єси постійно «перезавантажують» свої взаємини, маніпулюють почуттями один одного, а головне, так винахідливо брешуть, що вже самі не можуть відрізнити правду від брехні. Правда йде в недосяжні глибини, гине під нагромадженням брехні... і краще б її не знати. Відносини всередині любовного чотирикутника поступово розпалюються, невблаганно наближаючись до несподіваної і парадоксальною розв'язки ...
Після величезного успіху на Чеховському театральному фестивалі у Меліхово – садибі Антона Павловича – один з театральних критиків написав: «Вогні» – найбільше потрясіння за весь театральний сезон. Подивившись виставу, розумієш, чому. Філігранна й переконлива гра акторів, продумана і чітка режисерська лінія. У класичний сюжет із любовним «трикутником» вплітаються глибокі філософські роздуми про сенс і безглуздість життя, про совість і її відсутність, про кохання, вірність, зраду і байдужість. Після таких вистав, як «Вогні», повертаєшся у реальний світ із відчуттям, що тобі було дозволено торкнутися чогось чарівного і незбагненного, зазирнути за лаштунки людської душі і, роздумуючи над долею сценічних героїв, замислитися: а чи так я живу?.
Народився 4 травня 1952 р. у м. Єреван (Вірменія).
У 1977 р. закінчив драматичну студію при Державному академічному театрі ім. Г. Сундукяна (Єреван) за спеціальністю «актор драматичного театру», у 1988 р. – Київський державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого за спеціальністю «режисура драми».
Працював актором Державного академічного драматичного театру ім. Г. Сундукяна (1977-1983), режисером-постановником Донецького академічного обласного українського музично-драматичного театру (2004-2007), режисером-постановником Донецького обласного академічного театру юного глядача (м. Макіївка) у 1988-2004 та 2007-2017 рр.
Вистава «Життя солдата Івана Чонкіна» на театральному фестивалі у м. Суми у 1991 році була відзначена як одна з найкращих режисерських робіт фестивалю.
Народилася в Маріуполі. Закінчила Донецьке Художнє Училище (станковий живопис) і Харківську державну академію дизайну і мистецтв.
Працювала дизайнером меблів і інтер'єрів, художником-декоратором і художником-постановником в Драматичному театрі.
Бере участь в міських, всеукраїнських та міжнародних виставках, пленерах в Іспанії і Литві.
Закінчила Харківський національний університет мистецтв ім. І.П. Котляревського (2003 р.)
В театрі працює з 2003 р.
Закінчив Харківський національний університет мистецтв ім. І.П. Котляревського (2003 р.)
В театрі працює з 2003 р.
Народилася 17 січня.
Наталя Норисівна закінчила театральну студію при Київському державному театрі оперети за фахом «артистка музкомедії та драми» (1976 рік).
У Донецькому академічному обласному драматичному театрі (м. Маріуполь) працює з 1977 року.
Творчі роботи Атрощенкової Наталі відзначені різними дипломами Міністерства культури СРСР, ВТО, нагородами від НСТДУ, Почесними грамотами Донецької облдержадміністрації та Управління культури і туризму. У 1979 році за роль Секретаря у виставі «Перука із Гонконгу» К.Саконі на фестивалі драматичного мистецтва Угорської Народної Республіки в Радянському Союзі (м. Москва) актрису нагороджено Дипломом Міністерства культури СРСР та Всеросійського театрального товариства.
За час роботи в театрі Наталія Норисівна завжди брала участь у суспільному житті колективу. З 2000 по 2004 роки Атрощенкова Н.Н.вона була членом профкому театру, з 2003 р. – членом художньої ради театру. На посаді голови первинного осередку НСТДУ з 2006 р.
Народився Сергій Мусієнко в 1965 році в Казахстані в родині військовослужбовця. Пізніше переїхали в Черкаську область на батьківщину батька, який бачив у сині художника, а не актора.
У 1989 році закінчив Дніпропетровське театральне училище за спеціальністю «Актор драми», після чого переїхав в Білорусь та працював в Брестському обласному російському драматичному театрі. Також Сергій працював в Павлодарському обласному драматичному театрі ім. А. Чехова.
З 1992 року Сергій Мусієнко – актор Донецького обласного драматичного театру.
Крім акторської освіти, Сергій Миколайович отримав ще й режисерську – в Луганському державному інституті культури і мистецтва.
Закінчив Харківський національний університет мистецтв ім. І.П. Котляревського (2015)
В театрі працює з 2008 р.
Артур народився і виріс в Маріуполі. Актором мріяв стати з дитинства. Здебільшого це сталося завдяки любові до кіномистецтва. Вже закінчуючи школу, хлопець вирішив, що потрібно спробувати себе в акторській професії. Навіть хотів спочатку освоїти спеціальність психолога і з цього боку розкрити для себе акторську майстерність. Проте за проханням батьків він вступив до Приазовського державного технічного університету. Втім участь у студентському театрі «СТЕМ» допомогла зрозуміти, що йому слід змінити спеціальність. Наразі він магістр театрального мистецтва Луганської академії культури і мистецтв. Проте навчатися акторській майстерності почав у Театральній студії Костянтина Добрунова, якого вважає своїм вчителем. До речі, саме Костянтин Володимирович запросив Артура грати у Маріупольському драматичному театрі.
Закінчила Харківський національний університет мистецтв ім. І. П. Котляревського (2017)
В театрі працює з 2018 р.
грають декілька акторів
грають декілька акторів
грають декілька акторів
Початком театру в Маріуполі прийнято вважати 1847 рік, коли до міста вперше приїхала театральна трупа під керівництвом антрепренера В. Виноградова. Придатної будівлі Маріуполь не мав на той час, і тому вистави давали в орендованому амбарі на Єкатерининській вулиці (нині Нікопольський проспект).
У 1850—1860-і роки в амбарі на своєму подвір'ї місцевий житель Попов влаштував перше театральне приміщення — «Храм музи Мельпомени». А 1878 року в місті Маріуполі була заснована перша професіональна театральна трупа. Власне від цієї дати й вираховує свій початок міський драматичний театр (нинішній Донецький академічний обласний драматичний театр).
1884 року затверджено статут Маріупольського музично-драматичного товариства, члени якого ставили аматорські вистави, влаштовували концерти, сприяли естетичному вихованню мешканців міста.
Знаменна подія сталась у Маріуполі 8 листопада 1887 року — якщо раніше театральні трупи працювали в місті у непридатних приміщеннях, то цього дня було вперше відкрито спеціально зведену коштом В. Л. Шаповалова театральну будівлю, яка отримала назву Концертна зала (згодом Зимовий театр). Це театральне приміщення мало велику сцену, зручні крісла, окреме місце для оркестру та глядацьку залу на 800 місць. Театральний сезон відкрився постановкою п'єси М. Гоголя «Ревизор». Роль Городничого зіграв сам володар театру і антрепренер.
З отриманням власної стаціонарної сцени Маріуполь перетворився на значний культурний осередок наприкінці XIX — на початку ХХ століть. Тут відбувалися гастролі видатних майстрів українського театру — М. Кропивницького та І. Карпенка-Карого, П. Саксаганського, М. Старицького.
У 1920-ті роки в Маріуполі працював драматичний колектив «Новий театр» під керівництвом А. Борисоглібського.
У 1934 році на основі міського драматичного театру створено Вседонецький музично-драматичний театр з постійним місцем перебування в Маріуполі (художній керівник — А. Смирнов, головний режисер — А. Іскандер).
18 квітня 1936 року в міському театрі відбулася зустріч із заслуженим артистом, оперним співаком Михайлом Гришком.
У листопаді 1936 року Маріупольський державний російський музично-драматичний театр показав п'єсу О. Корнійчука «Платон Кречет» — нерідко саме дата цієї прем’єрної вистави новоствореного першого стаціонарного закладу культури подається як дата створення сучасного театру (принаймні так було в літературі доби СРСР).
Новостворений театр уперше виїхав на великі 4-місячні гастролі в квітні 1937 року — до міст Сталіно (нині Донецьк), Макіївка, Полтава, Кременчук, Суми та Харків.
По ІІ Світовій війні 1947 року російський драматичний театр у Маріуполі було закрито.
1959 року діяльність театру було відновлено — будувалась нова стаціонарна театральна сцена, набиралась трупа, готувались нові постановки. Тоді ж Маріупольському театру було присвоєно статус Донецького державного.
Урочисте відкриття новозбудованого театрального приміщення в Маріуполі відбулося 2 листопада 1960 року прем'єрним показом вистави «Иркутская история» за п'єсою О. Арбузова.
1978 року Маріуполь урочисто відзначив 100-літній ювілей міського театру, у зв'язку з чим Донецький державний російський драматичний театр був нагороджений Орденом Пошани.
1985 року було відкрито малу сцену театру.
Визнаючи заслуги закладу в розвиткові театрального мистецтва, 12 листопада 2007 року Наказом Міністерства культури і туризму України театрові було присвоєно статус академічного.
В 2016 році Донецький академічний ордена Пошани обласний російський драматичний театр було перейменовано на Донецький академічний обласний драматичний театр.
« Шинкарка »
