Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Схід-Захід »
Як живе дівчинка з містечка Клесів, де незаконний видобуток бурштину – єдиний спосіб заробітку? Чи знайде порятунок від тіней і страхів війни хлопець з Донбасу в мирному Харкові? Як навчитися говорити, а ще важливіше – чути інших людей, аби самому стати більшою Людиною?
Вистава Влади Бєлозоренко «Схід-Захід» – це п'ять п'єс, написаних підлітками в рамках проекту «Class Act: Схід-Захід».
Підлітки пишуть п'єси. Підлітки зі Сходу і Заходу України. Вони пишуть про світ, що їх оточує. Про свої страхи і сподівання. Про свою, вже таку жорстку дорослу реальність, і про найпотаємніші, ще такі дитячі мрії.
Перша в світі вистава про гібридну війну. Героям АТО присвячується. Наше життя як рушник – вишите червоними і чорними нитками. «Червоне – то любов, а чорне – то журба». Цим рушником як стежкою іде зараз Україна, цим рушником огорнуті долі героїв вистави «Блокпост Україна». Ніби на березі ріки, що віддаляє цей світ від того, життя від смерті, зібралися під старою шовковицею хлопці-вояки. Грім градів кличе їх на фронт, а українські чорнобриві дівчата в купальських віночках охоплюють їх полум’ям любові. Червоне і чорне. Схід і Захід. Вони дивляться один одному в очі з двох сторін фронту крізь оптичні приціли своїх гвинтівок. І раптом серед ненависті і полум’я боєць бачить, що той ворог – такий самий як він, ніби відбиток у дзеркалі, подібний до нього. Закляті вороги сходяться на нейтральній землі і, спілкуючись про любов і смерть, футбол і пиво, раптом розуміють абсурдність війни. Але наступного дня «…Знову стріляємо! Завтра знову чуємо якісь крики! Може це кричать поранені? Може то живі кричать над тілами загиблих?. Може це твій земляк з того боку запитує: «Який рахунок матчу «Шахтар» - «Карпати»? Це той випадок, коли найкращий рахунок сьогодні нульова нічия…» І єдиний свідок – стара шовковиця, як лялька-мотанка, як Покрова Богородиці летить над світом материнським вишиваним рушником. Вистава-пісня, вистава-молитва театру української традиції «Дзеркало» є посланням до кожного небайдужого серця, є видовищем, яке захоплює несамовитою акторською енергією, що безперечно викликає зворотній зв’язок і гасло, яке народжується в глядацьких грудях – «Слава Україні! Героям Слава!»
Ми ще іще раз вертаємося до Шевченка. Тепер це "Сон". Який месідж цієї поеми вимушує нас читати його наново через півтори сотні років. Воля! це те гасло яке передав нам Кобзар є найціннішим скарбом для людини ХХІ сторіччя. Прагнення волі збирало українців під прапори Хмельницького і Виговського, Мазепи і Коновальця. Врешті спрага по Волі зібрала Майдан в Україні, з`явилися нові герої Крут - Небесна Сотня. Шевченко є духовним гетьманом Майдана і його «дума, його пісня не вмре не загине». І тому ми мусимо перечитувати «Кобзаря», читати його наново, новими вольними очима, новими вольними вустами. Таким чином театр «Дзеркало» прочитує «Сон» Тараса Шевченка твір, за який сам Кобзар заплатив десятою роками неволі, а це значить життям. Актори театру «Дзеркало» на чолі з постановником вистави Дмитром Сторчоусом віддають на сцені краплини свого життя в скарбничку Української Свободи.
Ці слова мають різні значення, але все набуває одного відтінку, коли починається війна. Тоді люди знімають маски. І кожен стає тим, ким він є. Боягузи, гульвіси, негідники, шахраї - живуть серед нас, але у мирний час вдають порядних людей. «Вічно живі» - на перший погляд, історія однієї дівчини, наречений якої пішов на війну. Але це лише на перший погляд. Якщо зануритися глибше, то побачите сім'ю, у якій відображена ціла держава, а може, і цілий світ. Для когось обов’язок – це взяти зброю і піти на передову, хтось цілодобово працює, воскрешаючи поранених, хтось продовжує вчити дітей, хтось продовжує любити і чекати. Але є ті, хто не бажає змінювати свої звички, ті для яких танці, пісні та кортежі дорожчі за людське життя. Вистава не розділяє людей на хороших і поганих. Вона відтворює справжнє життя, а не ілюструє військові гасла, якими вони були як 75 років тому, так і зараз.
Історія нашого міста на зламі епох, історія жіночої долі на тлі драматичних випробувань 20 століття. Кінець 19 століття. Юна дівчина Соня Гриньова - студентка випускного курсу Київської консерваторії, яку чекає блискуче майбутнє оперної співачки і світської дами, в 22 роки йде в монастир і згодом стає настоятелькою жіночої громади " Відрада і Втіха". Проста і правдива історія про те, як стати святою! З листа матінки Софії: "Буду кричати Господу за милість до вас, як кричить маленька лісова пташка, що вартує грошик, але не забута у Бога".
П'єсу сучасного драматурга українського походження Асі Котляр (справжнє ім'я Майя Тараховська) з дозволу автора адаптувала та допрацювала для постановки дочка видатного режисера Леоніда Варпаховського – блискуча актриса театру та кіно Анна Варпаховська. Трагікомедія – улюблений жанр артистки, у який вона буквально «занурюється». Працюючи над драматургічним матеріалом «Нашої кухні» для прояву найяскравішого його втілення на сцені, Анна Варпаховська особливо посилила грань саме трагікомічного начала, адже впевнена: гумор та трагедія у житті нерозривні, і чим тісніше вони переплітаються, тим яскравіше та глибше сприймаються і жарт, і драматичні події. Вистава «Наша кухня» занурює глядачів у недалеке минуле ХХ століття, з усіма його перипетіями та відповідними обставинами й ознаками радянської епохи: репресії, наклепи, заборони, голод, страх, війни, комунальні квартири, черги геть за всім... Саме тому (що особливо символічно!) дія вистави і розгортається на старій загальній кухні напіврозваленого будинку, який готують зносити. Усе життя двох жінок, одна з яких росіянка, інша єврейка, відбувається на цій кухні. І весь світ для них – саме стара загальна кухня (своєрідний Всесвіт), яка є символом минулої епохи. Доброта, людяність і співчуття, що здатні все перемогти, торкаються сердець глядачів упродовж усієї вистави, залишаючи, однак, неймовірне світло та віру в людину!
іноді смішно, іноді сумно, іноді ніяково. Цілісного сюжету у виставі немає, вона складається з п'яти окремих новел за творами підлітків із різних регіонів країни. Кожна розповідає про певну життєву ситуацію: змагання двох кавалерів за дівчину, приїзд бабусі до дочки, що копає бурштин і живе з дочкою-підлітком і котом; вимушений переїзд мами із сином з Донбасу до Харкова та спроба адаптуватися на новому місці; візит онуків до будинку бабусі, що померла; історія дівчинки із вадами спілкування. Відчувається, що історії складені різними авторами, адже вони дуже різні за стилем, тривалістю, деталізацією і рівнем цікавості. Це заважає сприймати виставу як щось завершене, нагадуючи швидше студентський капусник. Є кілька яскравих акторських робіт, насамперед, Олесі Жураківської та юнака-кота. Акторська гра Римми Зюбіної чудова, натомість, її персонажі не всі "дотягують" до її майстерності. Дуже дратував суржик, якого і так забагато у житті, щоб чути його ще й у театрі. Реалізм - це чудово, але все ж таки мистецтво має підтягувати глядача на дещо вищий рівень замість того, щоб скочуватись до рівня "глибоких глибин". Загальне враження скоріше позитивне: було цікаво, місцями емоційно сильно, проте режисеру ще варто попрацювати над цілісністю сприйняття вистави та зменшенням гучності на користь якості. гра акторів була нерівною: переважно вдалою, але іноді вони перегравали, а іноді сама роль була занадто переобтяжена надмірними емоціями, що шкодило її сприйняттю та співчуттю (яскравий приклад: подружки-копальщиці бурштину). Приміщення дуже незручне: система входу-виходу глядачів більше схожа на пастку, аніж на театр. Після вистави треба чекати 30 хвилин, щоб просто вийти до гардероба. З деяких місць погано видно, адже під'йом рядів нерівномірний. Крісла та стільці розташовані в одному ряду в довільному порядку, отже, це лотерея, на чому глядач буде сидіти. Зал потребує ґрунтовного оновлення!
Весь час у голові стояло питання:,, Куди я потрапила?‘‘. Поруч зі мною на виставі сиділа жінка з донькою 14-ти років, перша висловилась-самодіяльність, наче у школі, друга і з горящими очима, бо вона прийшла до театру дивитися на куміра, дала відповідь не вагаючись :,, Дуже сподобалось‘‘. До чого я це веду, що дійсно на кожен товар є свій покупець, але це театр , не річ , не іграшка і потрібно більш менш відповідати, ні не стандартам , а сутністі театру. П‘ять історій, одна на одну не схожа. Так, ці історіі складали підлітки, але сценарій та режисура людей дорослих, досвідчених, актори теж не новачки і що це було, якщо можно до когось поставити це запитання. Тільки остання історія достойна уваги , в якій дівчинка з порушеннями мови. Краще нічого, чим така вистава, наче пляма на театрі. Весь час чекала коли закінчиться вистава.
Частіше було смішно, цікаво увесь час, гра актори тримала увагу постійно. Вистав поставлена за п'єсами підлітків зі Сходу та Заходу України. Показує фрагменти життя дівчинки та її сім' ї із західної України, інша частина - про життя хлопця з окупованої території, що переїхав до Харкова. Нічого незвичайного ніби, звичайне буденне життя. Але краса була якраз у цій простоті і щирості, бо кожен глядач в цих історіях иіг впізнати якийсь момент зі свого життя чи своїх знайомих. Це одна з тих вистав, яку має бачити кожен українець. Я б не ставила якісь межі, вона універсальна і захоплююча, не уявляю, кому може не сподобатись. Гра акторів просто неймовірна. Настільки, що ти забуваєш під час перегляду, що це актори, бо реалістичність просто зашкалювала. Римма Зюбіна це взагалі майстер перевтілень, бо грала у виставі 4 різних людей, чоловіків і жінок, і кожного разу ти їй віриш, кожен образ ідеально вишліфуваний, щр зовні, що в поведінці, що в мові, вона просто у них розчинилася і це круто. Взагалі вразили приємно всі актори, рідко коли зустрінеш в одному місці стільки талановитих людей. Зазвичай слідкуєш за одним, двома, а тут захоплювала гра кожного. Особливо переконливими були крім, Римми Зюбіної, ще Олексій Ажнов та Олеся Жураківська.
В деякі моменти було смішно, але загалом серйозна НЕкласична вистава. Відсутня єдина сюжетна лінія. В основному, показані сцени з сільського життя. Є сцени , що говорять прямо про події на сході країни.Піднімаються як гострі соціальні теми, так і показані побутові , сімейні ситуації. Вистава більше розрахована на молодіжну аудиторію.Майданчик відносно невеликий. Є місця для глядачів. Духе мало місця для очікування при тому, що запускають буквально перед виставою. Досить тісно. Усередині було відносно тепло.
Лучший спектакль из всех, которые я когда-либо видела в Украине лично для меня. Прямо не верится, что сюжет написан подростками, настолько социально острые проблемы подняты в спектакле. Актерская игра на высшем уровне. Спектакль заставлял и плакать и смеяться, и смеяться сквозь слезы. Актерская работа над персонажами превзошла все ожидания, конечно же самым ярким персонажем был кот. Да-да, именно кот. Мне кажется играть драму или комедию или любого персонажа (человека) все же проще, чем животное. В общем актёрский состав потрясающий, актерская игра потрясающая, правда, не обращаешь внимания на режиссуру, но это, наверное, и к лучшему, уходишь со спектакля просто полностью поражённой. Глубиной, эмоциями, поднятыми болезненными темами. Обязательно к посещению всем без исключения.
Вистава у формі пяти п’єс, кожна з яких має свою історію: Це своєрідний соціальний проект. Всі представлені теми перегукуються з тим, що турбує людей в Україні. Це вистава підлітків. Це – голос дітей. Це реальні підлітки, які живуть у реальних містах і пишуть про реальні проблеми. Як живе дівчинка з містечка Клесів, де незаконний видобуток бурштину — єдиний спосіб заробітку? Чи знайде порятунок від тіней і страхів війни хлопець з Донбасу в мирному Харкові? Як дівчинці навчитися говорити, як людям навчитися чути інших людей, аби стати більш людянішими.
Вчора була на виставі Схід-Захід. Після перегляду у мене склалася дуже суперечлива думка. Я була у захваті від таланту та харизми, актрис Римми Зюбіної і Олесі Жураковської. Вистава була схожа на капусник старшокласників в школі, декорація була дуже простенька та відповідала діючим подіям. Знаючи, що п'єси написані дітьми, дуже сумно, що діти бачать життя таким важким.Дорослі не змогли відгородити дітей від проблем і подарувати щасливе дитинство. П'єса на мій погляд про те, що людина завжди повинна залишатися ЛЮДИНОЮ, не залежно від того де народився і в якій сім'ї. Рекомендую виставу, шанувальникам талантів Римми Зюбіної та Олесі Жураковської, гра актрис- єдина позитивна емоція від перегляду.
Захід. Спершу ти потрапляєш в атмосферу звичайної буденності, яка зображена глядачам у формі комедії. Актори чудово відіграють соціальні проблеми, з якими стикався майже кожен з нас. Це і зрада друзів, нерозділене кохання, маніпуляції з боку батьків та навіть втрата близької людини. Але усі ці трагічні моменти показуються через призму гумору. У такий спосіб режисер ніби нагадує нам, що все буде добре у будь-якому разі. Але потім все кардинально міняється. Комедія перетворюється на драму. Схід. Тут також кипить життя, але слід війни переслідує тебе скрізь. Якщо на Заході ми бачимо гумор в трагічних моментах, то на Сході навіть в хороших моментах ми прослідковуємо трагедію.
Влада Бєлозоренко - режисер-дослідник, ставить спектаклі в кращих театрах Києва. Гуру пластики і мізансцени. Керівник і засновник «11». Її Театр - це мистецтво, яке змушує відчувати.
З раннього дитинства виявляла схильності до акторського мистецтва, влаштовуючи вдома різноманітні сцени та циркові етюди для батьків. Серйозно займалася гімнастикою. Перша освіта Олесі Жураковської – технолог швейного виробництва, її мати також працювала на швейній фабриці.
Навчалася у Москві в Російському університеті театрального мистецтва (курс В. О. Андрєєва), однак до цього ніколи не мріяла стати професійною акторкою (вступити до театрального вузу її вмовила подруга). Під час вступу до ГІТІСу співала українську народну пісню та загалом підкорила приймальну комісію своєю безпосередністю, внаслідок чого її було зараховано на перший курс. Навчаючись в університеті отримала свій перший сценічний досвід, після закінчення вузу два роки пропрацювала у Московському драматичному театрі ім. Єрмолової.
У 2001 повернулася до Києва та після нетривалих пошуків робочого місця у 2002 влаштувалася до Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, у якому грає й нині. Тут вона виконує здебільшого ролі сильних жінок, здатних керувати чоловіками.
У 1999 акторка почала зніматися у кіно, де грає здебільшого другорядні ролі, проте режисер Олексій Лісовець запросив її на головну роль у власну кінострічку «Професор в законі» (рос. «Профессор в законе») – комедію з елементами «чорного» гумору. Нині режисер Володимир Савельєв запросив Жураковську на роль Катерини ІІ у фільмі «Лицар Дикого поля» (рос. «Рыцарь Дикого поля»), у якому розповідається про останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського.
З 2012 по 2015 роки була ведучою програми на телеканалі СТБ «Зважені та щасливі».
Лауреатка української телевізійної нагороди «Телетріумф» в номінації «Акторка телевізійного фільму/серіалу (виконавиця жіночої ролі)» за роль рецидивістки Мані Тимофіївої у серіалі «Дорога в порожнечу» в 2013 році.
З дитинства займалася балетом, навчалася у музичній школі, а також в дитячому театрі «Ровесник», театрі-студії при Закарпатському облмуздрамтеатрі, де з 17 років грала в виставах цього театру в масових сценах.
З дитинства брала участь в радіо та телепередачах,конкурсах читців, вела концерти.
З відзнакою закінчила ужгородське культурно-освітнє училище.
По закінченню училища була запрошена на посаду актриси до три професійних театрів, але вступає на режисерський курс в Майстeрню Дмитра Чайковського Київського державного інституту культури (нині Київський національний університет культури і мистецтв). Провчившись рік,приймає пропозицію від Закарпатського облмуздрамтеатру і повертається в Ужгород.
У 19 років почала працювати актрисою в Закарпатському обласному музично-драматичному театрі, перейшовши на заочну форму навчання у київському виші.
Через рік переїздить до Києва, де в період з 1991 по 1994 служить в різних театрах – професійному Театрі-Студії Камерної п'єси, Театрі Юного Глядача, Театрі Драми і Комедії на Лівому березі Дніпра, Театрі «Золоті Ворота», Театрі «Сузір'я». 1992 року відбувся кінодебют актриси в головній ролі в фільмі «Про шалене кохання, снайпера та космонавта» реж. Д.Томашпольський. 1992 початок роботи на телеканалі «УТ-1» ведучою програми дитячої редакції «Еники-Беники», 1994 популярна сімейна програма «Лего-Експрес».
У 1994 році закінчила режисерське відділення Київського державного інституту культури З 1994 співпрацює з театром «Браво».
В 1997 увійшла до складу трупи в Київського академічного Молодого театру.
Вистави за участю актриси брали участь у престижних театральних форумах серед яких: Единбурзький міжнародний театральний фестиваль (Велика Британія), Каїрський міжнародний театральний фестиваль (Єгипет), Міжнародний театральний фестиваль «Золотий лев» (Україна, Львів), Eльблонгська тeатральна вeсна (Ельблонг, Польща).
У 2014 році оголосила, що у рамках конкурсу «Коронація слова» буде призначено спеціальний приз від Римми Зюбіної за твір про відому американську співачку українського походження Квітку Цісик.Пропозиція досі дійсна.
У серпні 2016 році організувала проведення фестивалю дитячого кіно «ФільмФестБук» у дитячому таборі «Артек-Буковель».
Народився 27 квітня в м. Калуші Івано-Франківської області.
2015 року закінчив КНУТКіТ ім. І. К. Карпенка-Карого (майстерня Д. М. Богомазова). З 2015 року викладає сценічну мову в театральному університеті.
Актор театру «Золоті ворота». В театрі ім. І. Франка працює з 2018 року.
У 2015 році увійшов до ТОП-10 молодих театральних акторів за версією «ZN.UA»
Нагороди: диплом за кращу чоловічу роль на Міжнародному фестивалі театральних шкіл в Пекіні «GATS» (2013), гран-прі Всеукраїнського конкурсу читців «Лесині джерела» (2013), преміант Київського міського голови (2014), здобув диплом Театрального фестивалю «Мельпомена Таврії» (2015).
Навчалася у школі №24, згодом у Технічному ліцеї Шевченківського району.
З 2016 року почала зніматися в кіно, дебютувавши в серіалі «Кримінолог».
Одна з провідних ролей актриси у фільмах «Скажене весілля» (2018р.) та «Скажене весілля-2» (2019р.).
У 2019 грала одну з головних ролей – Христину – в мелодрамі «З мене досить». Грає одну з головних ролей в українському художньому фільмі 2020 року «Гола правда», знятий режисером Олександром Бєляком. Роль мрії – красуня Джокер.
Випускниця майстерні Леоніда Остропольского. Там зіграла Серафіну («Татуйована троянда» Реж. Л. Остропольский).
Одразу по закінченню навчання пройшла кастинг в театр «Актор» на роль Марли у виставу «Бійцівський клуб».
У 2018 році за цю роль отримала Київську Пектораль (Найкращий акторський дебют).
Зіграла в театрі більше 10 ролей: Анна Кирилівна («Морфій» Реж. В. Величко), Олена Попова («Медвідь і Освідчення» Реж. В. Жила), Надія («Патріс» Реж. Д. Захоженко), вчителька, онука в «Схід-Захід» та інші.
Народився 22 серпня. Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенко-Карого (курс Б. Бенюка). Артист театру і кіно. Роботи у театрі «Актор»: «Бійцівський клуб» Ч. Паланіка, «Здрастуйте, я ваша тітонька» Б. Томаса, «Лускунчик та Мишачий король» Е.Т.А. Гофмана, «7 розгніваних джентльменів» Джона Стерджеса, «Попелюшка», «Схід-Захід», майстер-клас з публічного виступу «Великі диктатори», «Ведмідь і Освідчення» А. Чехова, «Патріс», «Дім божевільних» Е.Скарпетта.
Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенко-Карого (курс Б. Бенюка). Артист театру і кіно. Роботи у театрі «Актор»: «Бійцівський клуб» Ч. Паланіка, «Схід-Захід».
– Чому вирішили стати актором / актрисою?
Завжди мріяв про сцену, про глядача, про телебачення, а потім одна жінка, яку я тепер називаю другою мамою, повірила в мене і мої бажання. Мені тоді було 17 років і вона сказала, що я талановитий! Тоді я вперше серйозно замислився над тим, щоб піти в цю професію.
– Яку роль мрієте зіграти?
Маленького принца. Наївного, але при цьому досить мудрого. Глибина цього персонажа не має кордонів. Тут чесність і рішучість, і любов, в цьому персонажі є все.
– Якщо брали участь у телешоу, розкажіть будь ласка
Знімався у ігровому кіно, але не телешоу
– Чим любите займатися у вільний час?
Розвиваю свої навички з комунікації, не маю вільного часу, як такої. Вільний час — це сон. Всі інші хоббі та відпочинок пов‘язані з розвитком і здобуттям знань. Наприклад дивлюсь якийсь невеличкий, але крутий серіал.
При можливості проводжу час з друзями.
– Можливо, ви займаєтеся громадською діяльністю, розкажіть
Понад п‘ять років активно займаюсь правозахисною діяльністю в рамках своєї Ромської меншини. Багато культурних проектів зробив для того, щоб руйнувати стереотипи щодо Ромів та інтегрувати меншину в сучасну Україну.
Це досить затратно енергетично та емоційно. Я, як провідник між двома державами.
Три роки поспіль організовую великий форум Ромської молоді, який відвідує понад 100 учасників з усієї країни. Мета таких заходів об’єднувати молодь та створювати спільні проекти.
– А тут ви можете написати те, що ми не спитали, але ви дуже хочете сказати.
Минулого року я заснував власну студію з виробництва культурних продуктів. Окрім навчання, яке ми проводимо для людей в студії «Портал», ми створюємо вистави та кінопродукти.
Актриса театру і кіно.
Навчалась у школі-студії при Київському інституті музики імені Глієра.
Студентка Київського національного університету театру, кіно і телебачення. Майстерня Шаварського Олега Микитовича.
Серед робіт у театрі «Актор»: «Здрастуйте, я ваша тітонька», «Дім Божевільних», «Схід-Захід», «Ніч перед Різдвом», «Патріс», «Дон Жуан.Коктейль».
Знялася у короткометражних фільмах: «Anger», «Future is now», «Зорепад». У серіалах «Весна моего сердца», «Виходьте без дзвінка» (1 сезон), «Тайные двери», «Доктор Віра», «Старший слідчий».
Театр «Актор» був заснований у 1987 році відомим актором театру і кіно, народним артистом України Валентином Шестопаловим. Саме він поставив на перше місце у театрі особистість артиста: «Для мене театр «Актор» – це спосіб самоствердження, реалізація потаємних творчих мрій... Ми не зачиняємо двері ні перед ким». Перші чотири сезони «Актор» працював у новому для Києва форматі театру-кафе.
У 2017 році директором та художнім керівником театру «Актор» став Слава Жила. Зберігаючи і поважаючи надбання минулого, команда створює сучасну мистецьку історію – робить театр, де гармонійно співіснуватимуть сучасні та класичні, перевірені часом вистави, від молодих та досвідчених режисерів.
Театр розвиває свою діяльність у чотирьох напрямках:
Актор. КЛАСИКА – традиційні вистави за класичними творами;
Актор.UNDERGROUND – постановки творів сучасних українських і закордонних авторів;
Актор.KIDS – дитячі казки у виконанні відомих акторів театру та кіно;
Актор. ДОМАШНІЙ ТЕАТР – це лабораторія, де професійні режисери працюють із непрофесійними акторами.
« Схід-Захід »
