« Серце навпіл »

Моновистава за мотивами романа Віктора Гюго «Людина, що сміється» «Коли б з горя можна було вийти, як виходять із міста. Ми могли б бути щасливі! На жаль, назавсігди не буде з нами того, кого вже немає. Тінь залишається на тих, хто переживає. Ти знаєш, про кого я кажу. Життя - це тільки довга втрата того, що любиш. Бо в житті є тільки одна річ – серце, а після життя – душа...» У цей світ людина приходе самотня. Дитиною. Бездоганною. Без дорікань. Деяким щастить поринути у батьківську любов, а іншим знести усі труднощі життя. Тому рано чи пізно людина вдягає ту маску, яка дає їй відчуття безпеки... Іноді, це лише відчуття. Милосердя рятує. Кохання надихає. Проте, лише щирість дарує свободу. Чи може людина жити без маски? І чи може врятувати маска позитиву, догоджуючи оточуючим, якщо в серці немає відгуку? На ці питання герой намагається відповісти собі...людям... світу... і знову собі

Генрік Ібсен

За мотивами однойменної п'єси Теннесі Вільямса. П'єса «Трамвай “Бажання”» (1947 р., дослівний переклад з англійської – «Трамвай на імення жага») – один із найпопулярніших творів не лише Теннесі Вільямса, а й світового театру та кінематографу в цілому. Жорстка драматична колізія, напруженість та глибина діалогів, непересічність сценічних образів, гранична відвертість прагнень та емоцій, що керують героями, зробили цей твір магнетично захоплюючим і дарували авторові Пулітцерівську премію (1948 р.), та прижиттєве визнання класиком сучасної драми ХХ століття. Основою сюжету є долі двох сестер – Бланш та Стелли, які зростали в затишному родинному маєтку «Прекрасна мрія», гадаючи і вірячи, що благополуччя, добро, щастя і любов супроводжуватимуть їх завжди. Але життя, фатум? внесли в мрії дівчат свої корективи. Нагадавши, що щастя – це лише миттєвість. Смерть батька стала початком руйнації ідеалів. Стелла першою полишила «Прекрасну мрію», натомість перетворившись у «жрицю культу жадання» в особі свого чоловіка Стенлі Ковальського. Минуло 10 років, в домі Ковальських з'являється сестра Стелли Бланш. На її долю випало пережити всі етапи подальшої руйнації і, головне, знищення «Прекрасної мрії». На відміну від Стелли, яка знайшла свій клаптик примарного щастя у вирі всепоглинаючої сили жаги, Бланш лишилася вірною ідеалам «Прекрасної мрії». Ані втрати близьких, ані переслідування та цькування оточуючих не змогли знищити її душі, відчайдушного, можливо, й ілюзорного і наївного бажання, саме бажання, а не жаги істинної краси та любові. Проте невблаганний фатум, скерований жагою, зробив своє діло, перетворивши прекрасну мрійницю на невротичку. Для Бланш зустріч із сестрою та події, що розгортаються в родині Ковальських, стають фатальними… Фото та анотації надано театром.

Одна з найпопулярніших в українській літературі та найбільш знакова для театру п'єса Івана Франка «Украдене щастя» під завісу ювілейного 100-го сезону повертається на франківську сцену. Нова версія, що її пропонує режисер Дмитро Богомазов, принципово відрізняється від багатьох знаних інтерпретацій. Пропонуючи сучасну за своєю сценічною лексикою виставу, режисер відходить від соціально-побутових, етнографічних подробиць. Історія трикутника Микола-Анна-Михайло трансформована в багатошарову психологічну притчу не лише про неможливість побудови щастя на нещасті іншого і не лише про «вкрадене» щастя і жадання своєрідного реваншу, що керує героями. Конфлікт протистояння оголений до глибинних, сутнісних категорій людського існування: обітниця, зрада, пристрасть, честь, совість, прощення. Об'єднуючи взаємовиключні поняття, руйнуючи наше стале їх сприйняття, режисер перетворює історію взаємин персонажів та подій на парадоксальне існування, переносячи їх в інший вимір свідомості, який існує за своїми законами і відплати потребує відповідної. Проте режисер уникає конкретної відповіді: що або хто керує вчинками героїв: Бог? Фатум? Чи вир цього незбагненного виміру, який затягує, спокушає, бавиться долями, обіцяє, заманює, доводить людину до шаленства, коли вона, втрачаючи себе, переступає межу людських законів та Божих заповідей. І вже не людина – істота, насолоджуючись сподіяним, не контролюючи себе, власноруч затягує зашморг безвиході.

Дійство відбувається на великій сцені, де майданчик для гри й місця для глядачів об‘єднані єдиним простором. Таке максимальне наближення до місця дії дає глядачам відчуття реальної присутності, знаходження у центрі оповіді, спонукає до інтерактивності й вияву реакції на те, що грає актриса. Вона ж сповна використовує ці благодатні можливості. Місце дії – сільське подвір‘я, огороджене дерев’яним тином, посередині стоїть щось, накрите яскравою різнокольоровою веретою. Повільною старечою ходою вийде у своє подвір’я Баба Юстина – Лариса Кадирова, тримаючи в руці саморобний ліхтар – банку з пшеницею, в яку встромлено свічку. Це правдиве живе світло свічки задасть тон щирої відвертості оповіді, яку розпочне проста сільська жінка. Справа її тут на подвір’ї буденна та через ту буденність проявиться головна життєва розмова, яку поведе Юстина сама із собою, зі своєю долею, своїм призначенням на землі. Вона говоритиме із собою та втягне у власні роздуми всіх присутніх. Фото та анотації надано театром.