Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Сімейний альбом »
Що таке сім’я?
Щоб знайти відповідь на це запитання запрошуємо зазирнути в шпарини старого будинку. Ми підглядатимемо за життям сім’ї, що проживає в Україні в 90-х роках. Сім’ї, в якій поєднують своє буття три покоління. Неминучий супротив батьків та дітей. Те, що мало величезне значення для старшого покоління, дуже швидко перестає цінуватись їх нащадками. Ми перемістимось в часи розпаду СРСР, саме тоді коли Америка почала з’являтись на полицях наших магазинів, на зломі часів, при зміні правлінь.
І давайте уявимо, що всі актори будуть в масках? В модернових масках «Commedia dell’Arte».
Як же без них? Адже, режисер цієї вистави – Маттео Спіацці (Італія).
Рецензія на виставу тут.
Інтелігентна московська сім’я зовні має цілком благопристойний «фасад». Але близькі люди в ній вже давно стали чужими один одному. В цьому «благородному сімействі» назріває скандал: з’ясовується, що зовсім юна незаміжня дочка-піаністка чекає дитину. Протягує обірвані ниточки тепла і розуміння між батьками і дітьми бабуся – людина мудра і тонка, чия молодість пройшла в Петрограді епохи декадансу. Бабуся буквально шокує всіх розповідями про заборонені плоди богемного життя: кохання утрьох, куріння опіуму, оргазм. Загалом, про таку бабусю можна лише мріяти! Вона перетворить цей манірний дім на веселу божевільню, викине декілька запаморочливих фортелів і врешті-решт зробить все, щоб з’єднати люблячі серця. У виставі звучать вірші Костянтинтина Бальмонта та музика Франца Шуберта.
Так що ж таке це саме «єврейське щастя» знають всі і в той же час не знає ніхто, навіть самі шукачі цього самого щастя. Тому не поспішайте ні плакати, ні сміятися. Не поспішайте і висновки передчасно робити. Зазвичай ми настільки сліпі, що не бачимо факту того, що володіємо всіма необхідними якостями, щоб стати щасливими. Ось так і герой дійства "Ревізія-Шмавізія" не помічає, що щастя весь цей час було поруч. Вистава «Ревізія-Шмавізія» це заключна частина трилогії Анатолія Крима «Розповіді про єврейське щастя». Подивившись виставу, ви переконаєтеся, що ніяке воно не єврейське, хоча і написана розповідь з неповторним гумором і колоритом, на який здатний тільки дуже талановитий автор.
Майже водевільні події, старі і вічно нові життєві історії в запитаннях та відповідях, взяті зі сторінок «Строкатих оповідань» Антоші Чехонте (він же – Людина без селезінки) 1880-х років. Це своєрідний колаж з міні-вистав, в основу якого лягли чеховські оповідання: «Дочка Альбіону», «Довгий язик», «Обиватель», «Гаманець», «Комік». Кожна займає хвилин п'ятнадцять-двадцять, але за цей час герої виявляють в собі такі емоції і почуття, про які вони самі вважали за краще б мовчати. На жаль, у цілком симпатичних людей оголюються далеко не найкращі якості, і для цього достатньо одного, нехай навіть незначного, випадку. Яка подія може пустити навскіс життя успішного громадського урядовця і його дружини? Яка ситуація перетворює нерозлучних друзів у тварин, готових перегризти один одному горло? Що ж сталося такого, що в невинних очах молоденької дружини чоловік раптом виразно побачив розпусту? Чому відставний військовий, мирно розмовляючи з гостем, так раптово вибухнув гнівом? «Дрібниці життя» – це концентрат. Емоцій, почуттів, подій. А концентрат, як відомо, треба споживати маленькими дозами. Щоб не стало погано. Від думки, що людська натура слабка перед спокусами до такої міри, що сама навіть не підозрює цього. Виставу створено на основі самостійних робіт, зроблених артистами театру. У виставі звучать старовинні російські романси: «Сховався місяць за хмаринку» (музика О. Дюбюка на слова В. Чуєвського), «Бубонці» (музика В. Бакалейникова на слова О. Кусікова), «Тебе віднімуть у мене!» (Музика і слова Саші Давидова, він же О.Карапетян).
Як часто ми не можемо усвідомити свого щастя, вічно незадоволені собою та іншими, висуваємо претензії - нас, мовляв, недостатньо люблять, не цінують, не розуміють... І в один момент, піддавшись скороминущій пристрасті, яка, як нам здається, і є те саме справжнє почуття, спалюємо мости, знищуємо все, що створювалося власними руками. А коли приходить протверезіння, поспішаємо назад, склеїти уламки колишнього життя в надії повернутися і повернути. У такій ситуації опинилася Юлія, героїня п'єси "У цьому милому, старому домі", створеній видатним драматургом Олексієм Арбузовим у другій половині двадцятого століття і прочитаній Михайлом Резніковичем разом з акторами театру на початку століття двадцять першого. Це четверте звернення режисера до драматургії всесвітньо відомого автора. Між минулим та Юлією розверзлася безодня, час затягнув глибокі сердечні рани, а чоловік, залишений Юлією в цьому минулому, впорався і з ситуацією, і з собою, і своїм болем відкрив своє серце для нового кохання. Повернувшись за давно залишеним та легко забутим почуттям, вона розуміє, що назад дороги немає. І хоча в цьому милому старому будинку все для неї рідне, вона тут вже чужа. Запізнилася... Її поїзд "промчав, на стиках брязкаючи, замовкли колишні оркестри". Її місце у серці чоловіка, покинутого нею, зайняла інша. І звуть цю іншу, яка подарувала йому надію і любов - Ніна, - світла, відчайдушна дівчина, смішна і зворушлива. Інша. І наш герой, - Костянтин, - розчинився в ній, не залишивши колишній дружині ні можливості, ні шансу на відновлення минулих стосунків. Навіть діти, їхні спільні діти - Юлії і Гусятникова, що встигли подорослішати за час розлуки, - дозволили новому коханню батька: «БУТИ». Як проявить себе Юлія в сформованій ситуації? Чи вистачить благородства, жертовності та розуміння? Чи зуміє вона дозволити бути щасливим тому, кого, колись не роздумуючи, поранила, чи буде відстоювати своє право на сімейне щастя і любов?
Діють Він та Вона, Чоловік та Дружина. Історія про те, як одного дня цілком нормальна жінка, яка, загалом, не обділена життям і не обтяжена комплексами, мало не покинула свого чоловіка. Вистава пронизана до болю знайомими кожному з нас атрибутами повсякденності, до найдрібніших предметів, деталей, які активно заповнюють кожну середньостатистичну квартиру середньостатистичного громадянина. Дача, вечеря, півлітра, стоптані шльопанці - все це віртуозно обіграють актори, викликаючи у глядачів сміх крізь сльози. Та, як з’ясувалося, справжню любов не можна переконати, нав'язати, дати у доважок, немов залежаний товар, насильно прищепити або, зрештою, навіть виховати в собі. Вона - як талант, дар Божий: або є, або цілком відсутня. І щоб вона собі була, так просто – неможливо за жодних обставин. А якщо сімейне життя рухається за інерцією, то неминучість її краху виникає сама собою. Хай це і буде вкрай повільно, підспудно, подібно до не одного століття падаючої Пізанської вежі. Вистава - гаряча взаємна сповідь як чоловіка, так і дружини на тему спільної двадцятої річниці життя. При цьому багато чого змінюється у поглядах, диктуючи інші критерії поведінки. Обидва виконавці доводять своїх героїв до такого фіналу щиро і правдиво.
Події відбуваються в 90-ті роки. Квартири в якій проживає три покоління з різними характерами та різними цінностями. Старенька бабуся, яка тягне все домашнє господарство, втратила дуже давно (чоловік загинув на війні); чоловік і дружина, котрі майже не спілкуються і живуть кожний сам по собі (чоловік п'є горілку, дружина торгує на ринку) та онук якого цікавить "американський" стиль життя та бренди. Дуже гарно передано дух епохи – 90-х років — одяг, музика, фільми та навіть реклама того часу. В одному спектаклі життя звичайної родини, від юності до смерті. Жести, хода, мова тіла дуже гарно розкриває образи героїв. Є відчуття присутності в справжній квартирі того часу.
Було цікаво, смішно та зворушливо. Час промайнув непомітно. Акторам довелося тричі виходити на поклон, бо оплески ніяк не вщухали. Я було розчулена до сліз. Зворушливо розповідається про дні з життя однієї родини. Ключовою фігурою є бабуся, з нею і пов'язані найбільш кумедні та зворушливі моменти. Актори на 100% передали образ (незважаючи на те, що і жіночих і чоловічих персонажів грали чоловіки, вони впорались на відмінно). Підійде для сімейного дозвілля або для побачення...Я готувалася до того що мені буде нудно, адже як може бути цікавою вистава про сім'ю, тим паче де усі у масках? Сюжет повільно набирав обертів і не було нудно жодної хвилинки. Майже увесь час було дуже цікаво та смішно.
переважне відчуття від перегляду - подив з присмаком розчарування, хоча було кілька забавних моментів з елементами ностальгії. "Маски шоу" - дежа вю. Сюжет вистави розповідає про життя та побут звичайної української родини у 90-ті роки минулого сторіччя: подружжя, теща, син-юнак із подружкою. В якості другорядних персонажів ще присутні приятелька бабусі та випадковий крадій. Стосунки трьох поколінь, любов до серіалів, нав'язлива реклама, вареники, побутові подробиці аж до походів до туалету майже всіма членами родини - все це намішано в один вінегрет під постійний музичний супровід з українських та зарубіжних мелодій тих часів. Відсутність тексту компенсується надлишком рухів та звуків. Рішення оригінальне, але не дуже вдале, як на мене. Ідея італійського режисера, який чомусь вирішив відтворити українські реалії 20-річної давнини художніми прийомами з відомого колись "Маски-шоу", мене не зачепила, а іноді й відверто дратувала. Вистава була прем'єрною, отже в залі був присутній сам режисер, а також родичі і друзі виконавців, тому публіка поділилася на дві частини: палкі прихильники і ті, на чиїх обличчях читався розчарований подив.
«Сімейний альбом» – це перша вистава Маттео Спіацці в Україні. Італієць одягнув на акторів маски, і перша моя думка була - що вистава буде смішною, бо як можуть розчулити такі громадні маски. Але я помилилася, і від ностальгії, спогадів і бажання обійняти бабусю, які спричинила вистава - почала плакати, що на мене озиралися глядачі поряд. Сімейний альбом - це мікс сміху та смутку. Народжені у 90-х та раніше неодмінно впізнають музику, типовий одяг, старенькі меблі та моду тих часів. Згадають, як всією сім’єю ліпили вареники на місяць вперед. Недаремно жанр вистави визначено як трагікомедія про вареники та 90-ті. Декорації створені так, що другу кімнату квартири стає видно лише при певному освітленні на сцені. На холодильнику стоїть чорно-білий маленький телевізор, який стає місцем забуття бабусі та її подруги, коли починають показувати.. «Багаті також плачуть». З приймача лунає музика, що заповнює тишу на сцені та гармонійно доповнює гру акторів. Півтори години емоцій - сходіть, вам сподобається)
Я вже йшла з передчуттям чогось незвичайного.І коли потрапляєш в театр, то одразу стає затишно і якось по сімейному. Всі фотографуться немов у сімейний альбом. Поряд ходять керівники театру та актори. І ось ти займаєш місце в глядацькій залі. І несподівано попередження з проханням вимкнути свої телефони звучить італійською мовою, і так довго говорить і бажає приємнго перегляду. Потім звучить трохи коротше і вже нове, жіночим голосом, попередження про телефони. І в такому веселому настрої починається вистава. Після італійської мови, з'являється звичайнісінька радянська квартира, з дзеркалом яке було у кожному домі та своїм життям. Бабуся, яка любить повчити і провчити, донька (яка носить леопардовий принт) і її чоловік-п'яничка, онук спортивний рівний пацан, потім з'являться ще персонажі, але то вже буде потім. І все дійство проходить без слів. Все і зрозуміло без слів, більш того, міміки акторів теж не видно, бо на них маски, які чудово відображають суть персонажа. Яка це майстерність передати діалоги без слів, зіграти все без слів і міміки. Духперехоплючало як це було цікаво споглядати. Спочатку було смішно, аж поки не виступили сльози і стало щемити в грудях. Вистава, яка приголомшує. Після вистави хотілось з усіма поділитися побаченим, розділити ті сміх і сльози. Сімейне життя родини з 90-х, проблеми життя разом від бабусь до онуків, де у кожного свій характер. Це про складнощі втрат, та відчуття що якось ми не так живемо. Про те, що все в житті проходить і міняється. І краще думати наперед, до чого можуть призвести спалахи емоційні і що не все можна в цьому житті виправити. А якщо щось і можна, то краще це зробити якомога швидше. Дуже привітний персонал, молоді актори безпосередньо контактували з глядачами. В театрі смачна кава, смачнючі макаруни та є місце, щоб зручно посидіти на дивані і випити каву. Подивитися на акторів які там ходять. Атмосфера дуже класна. Театр рухається у правильному направленні до вдосконалення. Комедія дель арте, це щось зовсім нове для українського глядача. Тому і здалося, що зовсім не традиційне. Оригінально було все, від способу показати простір і квартиру, до засобів передати життя персонажів під масками без слів.
У 1990 році закінчила Дніпропетровське театральне училище, в 1997 році закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.І.К.Карпенко- Карого за фахом «театрознавство».
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2000 року.
У 2015 році присвоєно почесне звання «Заслужена артистка України».
Катерина Георгіївна Качан народилася у 1982 році в місті Харкові в родині акторів. Закінчила в 2003 р. Харківський театральний інститут. З дитинства грала на сцені, а ще ходила десять років в балетну школу і вчилася у деспота-викладачки гри на фортепіано. Це все виплекало в Катерині якісний творчий мазохізм. Робота для неї є безкомпромісним полем. В театрі побоюються її критики, вона гостра, жорстка. Ззовні крихка дівчина, має потужний сталевий стрижень в сонячному сплетінні, вона дивиться палаючими очима-лезами, великими чорними, і вимагає досконалості. І щоб не сталося, у Катерини завжди є театр, якому вона віддає всю себе, з якого вона черпає всю себе. Дивно сидіти поруч неї і відчувати взаємопроникність плоті і абстракції, бо по венах у акторки протікає синя надлюдська субстанція, яка і живить її героїнь зловісним відчуженим світлом.
“Більшість мого життя пройшло в театрі, в Академічномк драматичному театрі ім. Шевченка в Харкові. Там працювала з дитятки аж до першого курсу інституту. Не дозволялось, щоб студент-першачок грав в театрі, бо ж вважається, що він ще нічого не вміє. Не скажу, що я завжди хотіла бути актрисою. Окрім театру, я займалася у хореографічній школі і паралельно навчалася музиці. У мене була дуже жорстока до навчання педагог, котра відбила в мене будь-яке бажання до гри. Зараз граю для себе — і все, тобто диплома у мене нема, я не довчилась. Хореографічна школа дала дуже багато, адже балет — дико жорстока річ: шість годин на репетиціях, класика, народний танок. Це вчить розуміти, що за тебе ніхто нічого не зробить — такий професійний вишкіл. Але далі я не пішла. Просто не вважаю, що балет зараз має якусь вирішальну роль в мистецтві України. Мої однокурсниці по танцю пороз’їжджалися за кордон: до Франції або Німеччини. Там є сучасний танець, і є люди, які ним займаються. А оскільки виїжджати закордон я не планувала і не планую досі, то і сенсу не було йти цим шляхом далі. Я ще зі школи думала підіймати українське мистецтво”.
У 2010 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого, курс нар. артиста України, нар. артиста Росії, професора Е.М. Митницького.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2008 року.
Актор Львівського театру імені Леся Курбаса. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка.
Закінчив Харківський інститут мистецтв імені Івана Котляревського. Після навчання працював актором в Харківському театрі імені Тараса Шевченка. Викладав психофізичні тренінги у Харківському інституті мистецтв імені Івана Котляревського та з 2005 року є викладачем на акторському курсі Львівського Національного університету імені Івана Франка. Лауреат обласної премії в галузі театрального мистецтва імені Бориса Романицького (2007).
З 1987-1990; 1991-1996 – актор Харківського академічного драматичного театру ім. Тараса Шевченка.
З 2019 року – актор Київського академічного театру драми та комедії на лівому березі Дніпра.
У шкільні роки, з 2 по 11 клас, займався у драмгуртку (керівник Тамара Миколаївна Сурікова). То ж коли стало питання, в який виш поступати, обрав акторський факультет КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого, курс Дмитра Богомазова, який закінчив у 2015 році.
Ще за часів навчання Сашка помітив художній керівник Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Едуард Митницький і запропонував йому роль Тоні у своїй виставі «Так закінчилось літо…», а по закінченню КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого — приєднатись до трупи театру.
Олександр вважає, що відбувся як театральний актор завдяки трьом театральним діячам — викладачу акторської майстерності КНУТКіТ Анатолію Ященку, режисеру-постановнику Дмитру Богомазову, на курсі якого Сашко вчився та у якого зіграв в першій постановці після випуску, та художньому керівнику Театру на лівому березі Едуарду Митницькому.
З дитинства займається спортом. Має спортивний розряд з легкої атлетики. Поставив собі за ціль оволодіти бойовими мистецтвами.
Музично обдарований. Має хист до танців, вокалу, музики. Ще зі шкільних років самостійно почав навчатися грі на фортепіано, по мірі наявності вільного часу продовжує навчання. Нещодавно почав брати уроки гри на вірменському музичному інструменті дудуці. Вчиться грі на саксофоні. Для ролі Валерика у фільмі «Крути 1918» попросив партнера по фільму — актора Максима Донця навчити його грі на гітарі.
Співочий та танцюючий актор. Грає драматичні ролі, проте мріє про комедію.
Олег Гоцуляк закінчив Київський національний університет театру, кіно та телебачення ім. Карпенка-Карого за фахом «Актор драматичного театру і кіно», майстерня Дмитра Михайловича Богомазова.
На даний момент Олег є резидентом Київського академічного театру драми та комедії на лівому березі Дніпра. За рік служби в театрі Олег Гоцуляк встиг взяти участь у двох выставах. Перша – документальна постановка «Клас» режисера Станіслава Жиркова. Другою виставою для Олега став «ГолохвастOFF», де класична літературна історія розповідається на новий лад.
З 18 листопада 2019 року на Новому каналі стартував гостросоціальний серіал «Перші ластівки». Історія розповість про тіньову сторону життя сучасних підлітків: наркотики, суїцид, самотність, неадекватна поведінка. Булінг стане однією з ключових тем проєкту та висвітить його з усіх боків. Події розгортатимуться навколо смерті школяра та розкажуть про те, як до трагедії причетні учні його школи.
У серіалі «Перші ластівки» Олег Гоцуляк зіграв Максима, друга головного хулігана школи Нікіти Маслова. Він намагається в усьому наслідувати товаришеві й допомагати йому робити дрібні злодійства. Але в душі у Макса власний конфлікт і симпатія до глухонімої Каті Щасливої.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2003 року.
Також є хореографом деяких вистав театру.
грають декілька акторів
грають декілька акторів
грають декілька акторів
Серед інших театрів України Київський державний академічний театр драми і комедії посідає особливе місце. Театр, що виник на хвилі демократичних змін у суспільстві наприкінці 70-х років XX століття, сьогодні є широко відомим і популярним у глядачів, авторитетним серед фахівців.
Перший збір трупи театру відбувся 7 вересня 1978 року, а перша прем'єра – 21 квітня 1979 року у приміщенні Республіканського театру ляльок по вул. Ш. Руставелі, 13 («Высшая точка – любовь» Р. Фєдєньова).
Багато років театр не мав власного приміщення. Вистави відбувалися у всіх театрах Києва і майже у всіх палацах культури міста, у тому числі у Палаці «Україна» та Жовтневому палаці. У травні 1982 р. міська влада передала молодому театрові будівлю кінотеатру «Космос» на Лівобережному масиві. В цій будівлі силами колективу був влаштований «Театр у фойє» – перша мала сцена у тогочасному Києві та, можливо, і в Україні. Перебудоване приміщення стало першим театром на київському лівобережжі, а також першим театром у Києві за повоєнні роки.
Театр працює двома мовами.
За час існування премії «Київська пектораль» театр отримав 15 нагород майже у всіх її номінаціях.
« Сімейний альбом »
