« Розстріляні Від(ро)дження »

Моновистава – це той випадок, коли виконавець приречений на публічну самотність. Її обрала для себе народна артистка України Ірина Кліщевська. Наркотики, алкоголь, суїциди та хвороби, неймовірний успіх, злети та падіння в прірву, найкращі чоловіки та заздрощі жінок... В житті видатної Едіт було стільки, що вистачило б на кілька серіалів, то що ж говорити про виставу... Вистава неодноразово брала участь у Міжнародних театральних фестивалях моновистав, де здобула премії та нагороди (нагорода «За кращу жіночу роль» на фестивалях «BGMOT 2006» (Болгарія) та «Відлуння» (Україна), «За високу майстерність» («Armmono»-2004), диплом фестивалю «Вересневі самоцвіти» (Україна), Гран-прі фестивалів «Албамоно 2006» та Фестивалю моновистав Македонії).

«Акомпаніатор» – моновистава про жінку-музиканта, чия роль на сцені завжди була другорядною. Лише одного разу ввечері вона випадково потрапляє в світло прожекторів і стає головною героїнею сцени, магічного простору гри почуттів. Можливо, справжні артисти грають на сцені самих себе? Або навпаки: артист створює різні образи у своєму житті? Що відчуває глядач занурений в простір театральної гри? У виставі «Акомпаніатор» емоційність актриси має схожість з капричіо. Вона грає вільно, жваво, несподівано, ефектно. Вистава відкриває поліфонію почуттів, а гра – наповнює невеликий простір залу сміливою відвертістю жінки.

В основі вистави – п’єса одного з найпопулярніших українських сучасних драматургів – Ярослава Стельмаха. Це своєрідна сповідь автора про те, як непросто бути творчою людиною, як важко іноді народжуються звичайні слова, з них – речення, а з речень – твори, які потім стають книгами, що інколи недбайливо покриваються пилом на бібліотечних полицях. Життя письменника – штука важка, але водночас страшенно цікава. Всі складності характеру такої творчої особистості з успіхом демонструє добре відомий киянам актор Олексій Вертинський. Виступаючи у ролі «А» – єдиного героя цієї моновистави – артист тримає глядача у цікавості і напрузі з першої до останньої хвилини, розповідаючи у короткій виставі і про довге та змістовне життя свого персонажа.

Вистава про життя та долю видатного співака, поета і композитора. Життя – це Божий дар, яким людина може розпоряджатися на свій розсуд. Відомий реальний світ є всього лише відображенням світу внутрішнього. Істинний митець, здатний наблизитися до таємниці буття, наповнює своє життя філософським змістом, особливим райдужним світлом, творить з неї якийсь міф, казку, що, в свою чергу, передається в дар іншим людям. І так з покоління в покоління... Залаштункова таємниця душевних переживань, театральний простір життя Олександра Вертинського і, звичайно ж, його пісні, які звучать під звуки «живого» роялю – ось ті золоті нитки, з яких зіткана поетична атмосфера вистави. «Нас не надо хвалить и не надо ругать. Я представляю себе нашу театральную жизнь как огромную табельную доску. Если вам понравилось что-либо в нас, подойдите и молча повесьте на гвоздик жетончик. Если нет – не делайте этого. Восхищаться, благодарить и облизывать нас – не надо! Это портит нас и раздражает умнейших из нас. Мы святые и преступные, страшные в своём жестоком и непонятном познании того, что не дано другим. Нас не надо трогать руками, как не надо трогать ядовитых змей и богов!» «Жизни как таковой нет. Есть только огромное жизненное пространство, на котором вы можете вышивать, как на бесконечном рулоне полотна, всё, что вам угодно. Вам нравится токарный станок? Влюбляйтесь в него! Говорите о нём с волнением, с восторгом, экстазом, убеждайте себя и других, что он прекрасен! Вам нравится женщина? То же самое. Обожествляйте её! Не думайте о её недостатках! Вам хочется быть моряком? Океаны, синие дали: делайтесь им! Только со всей верой в эту профессию! И т.д. И вы будете счастливы какое-то время, пока не надоест токарный станок, не обманет женщина, не осточертеет море и вечная вода вокруг. Но всё же вы какое-то время будете счастливы.» «Жизни, как таковой, нет. Есть только право на неё. Бумажка, "ордер на получение жизни". Жизнь надо выдумывать, создавать. Помогать ей, бедной и беспомощной, как женщине во время родов. И тогда что-нибудь она из себя, может быть, и выдавит. Не надо на неё обижаться и говорить, что она не удалась. Это вам не удалось у неё ничего выпросить! По бедности своего воображения. Надо – хотеть, дерзать и, не рассуждая, стремиться к намеченной цели. Этим вы ей помогаете. И её последнее слово, как слово матери вашей, всегда будет за вас. Но помогает она только тем, кто стремится к чему-то. Ибо нас много, а она одна. И всем она помочь не может.» «Мы живём трудно, неустанно боремся за каждое препятствие, напрягаем все силы для преодоления сволочных мыслей, учимся, постигаем, добиваемся побед – напрягаем всё своё мышление и разум до предела, и как только мы добиваемся, наконец, ясности мысли, силы разума и что-то начинаем уметь и знать, знать и понимать – нас приглашают на кладбище. Нас убирают, как опасных свидетелей, как агентов контрразведки, которые слишком много знают.» «И другие, новые, юные, неопытные, начинают разбивать свой лоб о то, что нам уже давно известно. Такова жизнь. И нам, старым и мудрым, как змеям, остаётся только улыбаться и притворяться, что всё хорошо, всё правильно, всё так, как надо: всё ещё придёт. Всё ещё будет: чтобы не разочаровать их, начинающих жизнь, тех, кто идёт за вами.» О. Вертинський (1889-1957)

«Коли я бачу тебе – мені все на світі видається у рожевому світлі!» Чи знаєте ви, що таке кохання сильної жінки, де і «втрачені мрії», і «чоловіки в її житті», і «спокушена й покинута»? Кохання пристрасне, божевільне, неприборкане. Кохання до нестями. Кохання, яким хворіють геніальні люди – люди, які творять історію і про яких довгі роки, а іноді й століття ходять легенди! Саме такою сильною, темпераментною, невгамовною як у роботі, так і в коханні, надзвичайно талановитою була героїня вистави «Життя в рожевому світлі», велика французька шансонетка Едіт Піаф! Маленький паризький горобчик з солов'їним голосом і характером задиркуватого дівчиська, вихованого вулицею. Але водночас стійка та рішуча жінка, незважаючи на будь-які примхи лиходійки Долі. Скільки всього вона пережила: голод, злидні, смерть дочки, втрата коханого, алкоголь, наркотики, незліченне число коханців. І при цьому – нескінченна потреба кохати і бути коханою. Кохати пристрасно і до самозабуття, усіма фібрами своєї душі. Але... напівтемна сцена, освітлена лише прожектором, спрямованим на маленьку некрасиву жінку, звуки музики... і голос, голос, що паралізує усе твоє єство, голос різкий, сильний, несподіваний, який часом переходить у крик, крик душі. І раптом жінка стає красивою, і не лише красивою, а прекрасною, і вона ні за чим не шкодує. Легендарна Едіт Піаф! Для якої любов і пісня – є сенсом всього її життя!