« Розмова, якої не було »

Одна із кращих вистав, які я відвідувала за цей рік. Чіпляє за душу та не відпускає, кожною сценою, грою акторів, забирає із собою у вир емоцій та спогадів головних героїв і не відпускає ще довго після закінчення вистави. Кожен із нас так, чи інакше втрачав близьку людину. Вона уходила туди, звідки не можна повернутися і не можна повернути. Назавжди. І що ж залишається живим? Спогади, образи, думки, туга, смуток, злість, біль, втрата. Здається, що якщо відпустиш, перестанеш згадувати, пам'ятати, то ця людина перестане існувати, ніби й не було її ніколи. За сюжетом вистави до головного героя під час коми приходить його шкільний друг, що помер молодим від вживання наркотиків. Він немов повільно обрізає усі нитки, що досі зв'язували їх - предмети, що висять на мотузках на сцені, пов'язані з минулими подіями, що пережили обидва друга, та втілюють кожен дорогоцінний спогад, обережно раз за разом знімаються з мотузок і переносяться за межу - за двері у потойбіччя, ""туди"". А що ж таке ""там""? Що нас очікує після? Сад? Будиночок? Гойдалка? Та невже це важливо? Треба жити тут і зараз. А ті, які пішли, продовжують жити у нас, і через нас, у наших вчинках, діях, у наших спогадах і думках. Актори грали від душі, щиро, переконливо. Віриш, що між головними героями, так і між акторами у реальному житті, - справжня дружба. Неймовірне перевтілення у різні ролі-образи у кожній сцені, тонко передали риси характеру та стан душі кожного героя у різні періоди їх життя. Київський національний театр оперети розташований у пішій доступності біля метро Олімпійська, хороша транспортна розв'язка. Сам театр - нещодавно відреставрований, усередині - немов королівський палац, у вогнях, криштальних люстрах, дзеркалах, так багато світла, блиску, розкоші. Глядачів зустрічають лакеї у лівреях та париках, є бар з шампанським та іншими напоями. Новорічний настрій додають різдвяні віночки на фасаді будівлі театру та ялинка у середині блакитної зали.

Це вистава, яку дивишся на одному диханні, без перерв на нудьгу. Цікаво під першої і до останньої секунди. Глядач може пережити і ностальгію, скинути пил зі своїх спогадів з дитинства, згадати і спростувати образи, посміятися від душі, потанцювати в думках під давно забуті хіти, та підспівати під гітару. Герої повністю захоплять Вас своєю розмовою. І скоріш за все, після вистави захочеться подзвонити другу. Настрій поділитися з кимось своїми спогадами. Такі вистави не мають віку, вони завжди актуальні. Це не класика і не модерн, це про життя, а про життя завжди цікаво дивитися, бо можна винести для себе певний урок, та не повторювати помилок героїв. Розмова двох друзів дитинства, які згадають найсмішніші, найзворушливіщі та найнеприємніші моменти життя, а глядач разом з ними згадає і свої. Вистава підіймає одразу декілька тем, одна з них це взаємовідносини між людьми, а інша тема наркотиків. Таку нелегку тему, вдалося розкрити легко і жартівливо, щоб глядач замислився, що від нього теж багато чого залежить. Іноді краще зайвий раз поговорити з другом (знайомим), на прості безгузді теми, щоб потім не згадувати його тільки хорошими словами. Друзі потрібні не тільки у важкі часи, а й в найщасливіши моменти життя. Двоє акторів, складалося враження, що вони грають самих себе. Вони легко перевтілювалися і показували потрібні емоції, глядачі разом з ними раділи та плакали. Вони не просто відіграли ролі, а донесли свою місію, та змусили глядача задуматися над сьогоднішнім днем, та над часом, який вже не повернути. В їх грі не відчувалось важкості, все так легко вийшло, та лишилось відчуття, що ти з героями ріс з дитинства і всю історію бачив на власні очі. Саме таких відчуттів я завжди чекаю від вистави. Виства викликала спогади про своїх друзів, змусило задуматися, над спражньою дружбою, та чи достатньо уваги я приділяю важливим людям в своєму життя. Залишилися тільки теплі враження, та бажання, щоб мої друзі теж подивилися цю виставу. Я б не обмежувала цю виставу віком глядача, чи статтю. Підійде для всіх

Захоплююча вистава, вся моя увага була прикута до сцени. Було багато смішних моментів. А в кінці навіть розплакалася. Актори надихнули, захотілося зустрітися з друзями і позгадувати старі часи або створити нові спогади. Сюжет про життя як воно є. Вистава про спогади, житєві цінності. Всі часом проводять уявні розмови з тими, кого вже немає або з ким перестали спілкуватись. Гра акторів була на висоті. Варто відвідати батькам з дітьми підлітками, які заплуталися. Друзям, які часто спілкуються, або давно не бачилися. Вистава повністю захопила. Враження від ностальгії та сміху до розчулення та сліз у фіналі.

Сподобалися кумендні виступи про минуле з життя друзів, сміялася вся зала. Підійде для того хто шукає сенс життя. На виставі я смілася і плакала в кінці. Навпроти сцени сідили хлопці,які відповідали за звук та освітлення. Світло від монітору заважало сконцентруватися глядачам на останніх рядах.Замість темряви ми бачили збоку освітлення. Бажано перенести далі стіл з ноутбуком, або робити екран темніше.

Позитивні, сміх, співчуття і сльози вкінці втсиави. Двоє друзів згадують своє життя, розповідають історії про це, перевтілюючись в героїв. Досить живо та цікаво, життєво, кожному щось відгукнеться своє з пережитого героями. Було смішно, просто і весело, з добрим гумором. Хоча один герой загинув і вистава є трагікомедія, але відчуття після перегляду світлі та добрі. Дуже сподобалося, раджу всім відвідати, досить актуально до життя! Акторам вдалося передати настрій. Хоча спочатку думала, що ні, якось награно було, в житті так не розмовляють, а потім, все змінилося, коли почалися розповіді про життя, спогади, перевтілення в інших героїв розповідей, було досить цікаво та живо зіграно. Усім, крім дітей, можна на цю виставу і підліткам також з батьками. Все гарно у театрі. Будівля оновлена, після ремонту. Головний вхід закрито не реконструкцію, збоку вхід зліва. Недолік сцени 77, під дахом, потрібно йти сходами нагору поверхи 4 по сходам, не дуже зручно без ліфту, літнім людям буде важко, вузенький прохід сходами.

Дуже неоднозначні емоції.. смуток, радість, співчуття, задумливість. Вистава дуже зачепила за душу, досі під враженням..в пам'яті переглядаю знову і знову. Сюжет розгортався навколо двох друзів, вони згадували моменти зі свого життя настільки правдиво, що їх гра захопила мене. Раджу будь-якому поціновувачу театру. Безумовно акторам вдалось передати свої образи, повірила на всі сто, немовби разом з ними пережила всі моменти. Хотілось сміятись разом з акторами, в деяких моментах пустила сльозу та задумалась. По-моєму спектакль вдався на славу, мінімум декорацій і костюмів, АЛЕ актори все обіграли по максимум, музика була підібрана доречно і створювала атмосферу..підготовлювала глядача до дій на сцені, світло теж дуже додавало антуражу. Ніколи не підозрювала про існування сцени 77 в театрі,правда, містичне місце, працівник театру зібрав усіх глядачів і провів до залу, посадка вільна, вид на сцену з усіх боків чудовий.