Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Родина патологоанатома Людмили »
Напевне, кожен з нас хоч раз в житті заглядав у чужі вікна… Придивіться уважно: ось та жіночка – то Людмила. І вона працює у лабораторії. А ще вона досліджує мертві істини.
А це сім’я Людмили: сини, донька, чоловік, бабуся.
Є також сусід та про нього згодом.
А ще в її квартирі поселилися ЗАБОБОНИ. Такі рідні, теплі, кохані й милі серцю ці забобони – вони еволюціонують, маскуються, стають більш вишуканими і звабливими. ЗАБОБОНИ так знахабніли, що, можливо, вже завтра перепишуть квартиру та майно Людмили на себе. Й ЗАБОБОНАМ абсолютно наплювати на новомодні слова: сексизм, ейджизм, інклюзія, мова ворожнечі.
«Ця історія про найближчих, які вміють як ніхто зробити добре/боляче. Бо їм/нам теж добре/боляче, бо їм/нам теж робили добре/боляче… Та чи зможемо ми/вони стати настільки сміливими, щоб проявити ніжність? Та чи здатні ми/вони зробити паузу в безжалісному ритмі сучасного світу і доторкнутися по-справжньому?..». Олена Апчел
« Слава героям »
Комедія
« Браковані люди »
Комедія
« Ми навчимося пекти пироги »
Мелодрама
« Сталкери »
Комедія
« Новеченто (1900-й) »
Моновистава
Гра акторів розхитувала мою нервову систему упродовж усієї вистави. Їх гра інколи була моторошною і незрозумілою. А подекуди наївною та максимально життєвою. Після двогодинної емоційної гойдалки, сльози самі навернулись на очі. Глядачі по сусідству так само непомітно витирали краплі своїми рукавами. Син патологоанатома Людмили справжній бунтар у сім'ї. Він не хоче слідувати родинним традиціям та й взагалі соромиться своїх батьків. Але одного разу він випадає з вікна та втрачає пам'ять, але не свою бунтарську натуру. Його батьки, бабуся, сестра та брат намагаються повернути його спогади, а точніше створити нові. Усі сцени нагадують обірвані спогади. Саме так я згадую своє дитинство. Туманно, перебільшено, неточно. Режисери створили на сцені усі умови для того, щоб глядачі, як і сам актор, склеювали докупи усі спогади для того, щоб згадати повну картину минулого. Було багато незрозумілих моментів та сцен, які я досі не можу збагнути. Але саме ці роздуми та незвична гра акторів тримають тебе у напруженні усі дві години. Актори не завжди були героями вистави. Інколи вони ставали собою, театральними акторами та актрисами, які також як і глядачі не розуміють деякі моменти вистави. Водночас гра справді була чудовою. Хоч і було декілька сцен, в яких актори збивалися. Вистава змушувала думати і це не завжди є комфортним відчуттям. Упродовж усієї постановки я так і не змогла розслабитися та просто насолоджуватися дійством. Постійно з'являлися незрозумілі моменти. І все це мені дико подобалося. Режисер не став розжовувати усі події глядачу, тому цю головоломку було зрозуміти самому. Вистава була би цікава для людей, які цікавляться сучасними питаннями. Такими як ейджизм, фемінізм, гомосексуальність, толерантність.
Будучи знайомою із творчістю цього театру, то від початку було зрозуміло, що легко не буде. Тому тут не розслабишся, а треба бути відчувати і думати. Так воно і було, всі відповіді на питання прийдуть в кінці, а може, навіть, і після вистави. Непорозуміння та повільне розгортання подій на початку вистави, змінюється ракетою, що відбувається у другому акті. І відповіді приходять самі собою. Як прості речі, на перший погляд, насправді складні, і який величезний вплив вони мають на наше життя. Під час вистави комусь захочеться подзвонити своїм родичам та сказати такі непрості слова, може і вся зала будет плакати. Ця вистава про проблеми сучасного соціуму. Вистава про пошук стану, в якому буде комфортно, в якому можна любити та існувати з оточуючими, як потрапити у сферу любові, розуміння і щастя. На прикладі однієї родини, як окремого соціуму порушуються глобальні питання. Про людський егоїзм та його наслідки, про коротку пам'ять людей (які забули про війну та приклади інших країн). Про те, як питання, що можна вирішити на рівні своєї родини, можуть зменшити проблемне навантаження на більш масштабний соціум. Виставу ми дивимось з кінця, а потім вже бачимо роз'яснення. В житті так не буде, тому думати треба наперед. Кожен актор вклав себе в образ, тому втрачається межа актора і його персонажа. Вистава жива. Кожен актор намагався бути відвертим, на мою думку, їм це вдалося. Від повного нерозуміння та збентеження, навіть в першому акті трохи втрачала інтерес, до неймовірного співпереживання, навіть закінчення деяких реплік акторів. Я вийшла з вистави з думками про неї, про проекцію вистави на знайомих, свою родину, про наслідки і шляхи впливу, вирішення маленьких проблем, щоб мати вплив на великі. Я вийшла з вистави з відчуттями. Дуже привітний і щирий персонал. А також після вистави можна обговорити виставу з усією групою. Це рідкість в наших театрах. Ця вистава буде з глядачем і задовго після неї. Буде багато думок, які викликатимуть емоції, і не завжди позитивні. Для глядача, який не дивиться шоу, типу 95 кварталу. А любить подумати, та винести для себе важливі думки.
У 2011-2013 роках працював в Київському театрі «Відкритий погляд».
В 2013-2015 – актор Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки (м Київ).
З 2016 року працює актором Київського академічного театру «Золоті Ворота».
З вибором акторської професії Віталіні Біблів допомогла шкільна вчителька Інна Пушкарьова. На День вчителя у дев'ятому класі Віталіні доручили зробити пародію на Вєрку Сердючку. Хоч вона сумнівалася, вчителька вірила у її харизматичність.
Після школи Віталіна навчалася в училищі культури. В інтерв'ю театральному критику Олегу Вергелісу акторка зізнається, що завжди хотіла бути клоуном і працювати в цирку. На той час естрадно-циркову освіту можна було отримати тільки в училищі, а Віталіна прагнула здобути вищу освіту. У 2003 році вона закінчила Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого, майстерню Леся Танюка.
У 2003-2004 роках – акторка Київського театру «Вільна сцена». Дебют у кінематографі відбувся 2004 р. у маленькій ролі в серіалі Миколи Каптана "Любов сліпа". У 2003-2008 роках – працює акторкою Київського театру «Ательє 16». З 2008 р. грає у театрі «Золоті ворота». З 2009 року співпрацює з Київським академічним Молодим театром. У 2009 році була названою однією з 20 найкращий акторок України.
Викладає в Київському коледжі культури і мистецтв.
Особливу увагу критики звертають на фільм «Пісня пісень» режисерки Єви Нейман, де Віталіна Біблів зіграла єврейську маму. Стрічка була визнана найкращим фільмом Європи (2012), найкращим фільмом міжнародного і внутрішнього конкурсу Одеського міжнародного кінофестивалю (2015). У 2015 р. Віталіна Біблів стала театральним відкриттям, зігравши роль Слави у виставі С. Жиркова «Сталкери».
У 2016 році була номінована на театральну премію «Київська пектораль» в категорії «Найкраще виконання жіночої ролі другого плану» за роль у виставі «Сталкери»
У 2019 році здобула перемогу в IV театральній премії «Дзеркало сцени» (газета «Дзеркало тижня. Україна») в номінації «Акторська харизма» за роль у виставі «Фрекен Юлія», театр «Золоті ворота».
Середню освіту здобув у місцевій середній школі №2 з 1994 по 2005 роки. Паралельно навчався у Косівській дитячій школі мистецтв (по класу хореографії, та фортепіано).
У період з 2005 по 2010 роки – студент кафедри театрального мистецтва Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника (курс О. Добряка).
У 2008-2009 роках, паралельно з навчанням, працює артистом драми Коломийського академічного обласного українського драматичного театру ім. Івана Озаркевича. На сцені цього театру відбулася дипломна вистава «На полі крові» (за мотивами творів Лесі Українки «На полі крові» та «Одержима»).
У Хмельницькому обласному українському музично-драматичному театрі ім. Михайла Старицького працює артистом драми (2009-2010), згодом– режисером-постановником (2010-2011), і головним режисером (2011-2012). У театрі втілив низку постановок,та ролей. Так, вистава «Ревізор» за Гоголем була відмічена і критикою, і фестивальними дипломами.
З 2012 по 2018 режисер-постановник Івано-Франківського обласного музично-драматичного театру ім. Івана Франка.
У період з 2012 по 2017 роки – викладач майстерності актора на кафедрі театрального і хореографічного мистецтва Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника.[2]
З 2018 року – актор київського театру «Золоті ворота».
Творчий доробок складає понад двадцять ролей,постановок у жанрах комедії, трагедії, філософської притчі; акторські роботи у кіно. В якості хоббі спроби в літературі – понад 50 оповідань та новел, збірка «Квіти на смітизвалищі» (2010 р.). Друкувався в літературних часописах «Перевал», «Прообраз», «Чума»,«Склянка часу» та інших. З оповіданням «Покидьок» став дипломантом міжнародного конкурсу на найкраще коротке оповідання «Zeitglas-2013».
Грала у трупі театру у Кривому Розі. Співпрацює з Диким театром. Працювала у Молодому театрі і театрі Переселенця.
«Золоті ворота» – це театр, не музей.
«Завжди відкриті для тебе!» наголошують у театрі, адже це театр єдиний у столиці, який радий бачити своїх глядачів вже з 18.00. За годину до початку вистави ви можете випити смачної кави або вина, послухати музику та просто відпочити у лаунж-зоні.
Пріорітет театру – підтримка молодих режисерів, акторів, композиторів, сценографів. Скромний за розмірами театр – 60 місць – має амбітні плани і не абиякі успіхи.
«Сталкери» за п'єсою сучасного українського драматурга Павла Ар'є стала однією з найрезонансніших вистав сезону 2017 року (копродукція з Київським академічним Молодим театром).
Кілька нових імен вдалося відкрити завдяки проекту «OPEN_MIND_СТУДЕНТ», що передбачає презентацію на професійній сцені кращих дипломних вистав творчих вузів.
Працює освітня програма «Золотих воріт»: відкриті лекції, кіноперегляди, сценічні читання та зустрічі глядачів з акторами.
« Родина патологоанатома Людмили »
