Остап Ступка — український актор і телеведучий, яким у 2009 році присвоєно звання Народного артиста України. Він відомий як ведучий кількох популярних програм на центральних українських каналах.

Остап народився у Львові в потомственою сім’ї артистів. Його дід Сильвестр Ступка був оперним співаком, отець Богдан Ступка – видатний актор, який вразив глядачів ролями в «Тарасі Бульбі» і «Білому птаху з чорною ознакою». Мати Остапа Лариса Корнієнко — балерина танцювала у Львівському театрі Опери та балету.

Дитинство хлопця пройшло за лаштунками різних театрів, в яких виступали його батьки. З ранніх років Остап цікавився акторською професією, причому найбільше йому подобався грим. Потайки від батьків він прикрашав себе в Спартака або іншого античного героя, малюючи шрами і зморшки, а потім імпровізував, на ходу придумуючи танець і дію. Перший вихід на велику сцену стався в ранньому віці. Коли львівський театр приїхав на гастролі в Одесу, Остап Ступка разом з дітьми інших артистів в балеті «Створення світу» зображував тварин. Також хлопчик розвивав музичний смак, навчаючись грі на віолончелі. Сам Ступка згадує, що не дуже любив ці уроки, але підпорядковувався вимогу діда, який водив його в музичну школу.

Коли Остапові було 12 років, сім’я переїхала до Києва, де підліток остаточно визначився з вибором професії і став займатися в театральному гуртку під керівництвом Олексія Кужельного. Колектив навіть запрошувався для участі в дитячих телевізійних програмах. Після школи Він вступив до Київського державного театрального інституту імені Карпенка-Карого, де до 1988 року навчався на курсі Бориса Ставицького. Після вузу працевлаштувався в експериментальний театр «Кін», але пропрацював там лише два місяці. Через рік він став артистом Драматичного театру імені Івана Франка, де за наступні роки був задіяний у більш ніж 35 виставах.

Також Остап Ступка з’являвся і на телебаченні. На українському каналі «1+1» він був провідним інтелектуально-розважальної програми «Перший мільйон», аналог популярного шоу «Хто хоче стати мільйонером?», і передачі «Побий ведучого». На каналі «ICTV» вів реаліті-шоу «Останній герой» та документальну програму «Знамениті злочинці». Також в якості учасника був запрошений у 3-й сезон «Танці з зірками», де виступав у парі з танцівницею Дариною Довгальової. В 2006 році отримав премію «Телетріумф», як самий популярний телеведучий року.

Кінодебютом Остапа Ступки стала мелодраматична комедія Станіслава Клименка «Женихи». Після непоганого старту актор знявся в більш ніж 30 картинах, притому, що для нього на першому місці завжди залишалася театральна робота. У фільмографії богдана Ступки виділяються масштабні історичні драми: «Богдан-Зиновій Хмельницький», де він грає Тимоша, сина славетного гетьмана; «Молитва про гетьмана Мазепу», де йому дісталася роль правої руки Мазепи — генерального писаря Пилипа Орлика; «Тарас Бульба» — епічність екранізація роману Миколи Гоголя, в якій роль Остапа козака Вертихвоста. Цікаво, що у всіх цих фільмах знімався і його батько, Богдан Ступка.

У 2011 році вийшла ще одна історична драма «Матч», заснована на реальних подіях, яка розповідає про футбольний «матч смерті» між радянськими футболістами і збірної зенітників Люфтваффе в окупованому Києві влітку 1942 року. Головну роль в картині зіграв актор Сергій Безруков, а Остапу Ступці дістався образ поліцая Івана Дащени. Акторові вдалося зробити з зрадника досить неоднозначну і досить комічну фігуру.

Зараз Остап знімається в новому українському проекті «Казки старого мельника», який повинен вийти на екрани в 2016 році. У фільмі-казці знімається багато відомих акторів, які зображують фольклорних персонажів. Акторові дісталася роль чоловіка-підкаблучника, що живе у матріархальній родині. З дитячим казковим сюжетом Ступка працює не вперше. Він уже з’являвся в якості прототипу одного з персонажів мультиплікаційного серіалу «Казкова Русь».

Остап Ступка був одружений тричі. Перший раз він одружився в 18 років, коли дізнався, що його подруга Тетяна, яка разом з ним вчилася в театральному вузі, вагітна. У молодого подружжя народився син Дмитро, який також став актором.

Другою дружиною була модельєр-конструктор Ірина, з якою Він познайомився на одній з акторських вечірок, куди запросила дівчину рідна сестра, актриса Оксана Батько. Цей шлюб проіснував 15 років, у подружжя з’явилися дочка Устинья і син Богдан.

Навесні 2015 року Остап одружився втретє. Його обраниця Дар’я, студентка театрального інституту, молодшою на 20 років.

Актор дуже любить подорожі, причому категорично не відвідує одне місце двічі, вважаючи за краще кожен раз стикатися з новими враженнями.

У 2012 році Остап Ступка розробив програму розвитку культури в країні і у складі політичної партії «Україна — вперед!» балотувався в Раду, але програв вибори і надалі відмовився займатися політичною діяльністю.

Творча біографія актора розпочалася у 1978 році на сцені Київського театру юного глядача, куди він був запрошений після закінчення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.

З 1980 року Богдан Бенюк – актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

За час, що минув, актор створив галерею найрізноманітніших образів і по праву став одним з провідних митців колективу. Його акторській палітрі притаманний м'який гумор, вміння проникнути в глибинну сутність створеного образу. Тонке відчуття жанру драматичного театру, художня інтуїція стали запорукою того, що актор вільно почуває себе як в комедії, так і в драмі, а прекрасні вокальні дані дають можливість працювати у мюзиклах.

Навряд чи знайдеться в Україні людина, яка не знайома із творчістю майстра. Адже ним створені ролі, що увійшли до «золотого фонду» сучасного українського сценічного мистецтва: Пастрона «Благочестива Марта» Тірсо де Моліно, Герасим Калитка «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого, Крістофер Мегон «Герой західного краю» Дж. Сінга, Бегемот «Майстер і Маргарита» за М. Булгаковим, Мотл «Тев'є-Тевель» Шолом-Алейхема, Цахес за однойменною казкою Є. Гофмана, Евріал «Енеїда» І. Котляревського, Юркевич «Талан» М. Старицького, Собакевич «Брате Чичиков» за М. Гоголем.

Кожна зустріч з Богданом Бенюком – це мистецьке потрясіння, це справжній бенкет акторської винахідливості, імпровізації та людяності. Актор володіє широким діапазоном: від ексцентричного Дулітла у «Пігмаліоні» Б. Шоу до – саркастичного Яна у «Сентиментальному круїзі» Т. Кандали. Трагізмом безвиході і мудрості був сповнений його Езоп з однойменної п'єси Г. Фігейредо. Зворушливо-каскадний Швейк Я. Гашека перетворився на бенефіс Майстра.

Серед ролей Богдана Бенюка: авантюрно-ексцентричний, звабливо-привабливий жононенависник, гравець за натурою Кочкарьов у виставі «Одруження» за М. Гоголем (Гран-Прі за кращу чоловічу роль на Міжнародному театральному фестивалі імені А. Чехова, м. Ялта, 2010 р.), Муж («Жона є жона» за А. Чеховим): ця вистава за режисерським задумом побудована таким чином, що протягом дії актор проживає життя декількох персонажів, його миттєве перевтілення, філігранність найменших нюансів вражає органікою і мистецьким відбором. Образ Івана у виставі «Райське діло» І. Малковича відкрив нові якості таланту актора: пронизливу людяність, невимовну трагічну тугу за тим, якими стали українці у третьому тисячолітті. Іван-Бенюк, звертаючись до джерел нашої культури, традицій, прагнув повернути гідність і красу, якими живився наш народ, звідки він черпав сили вистояти заради життя, духовності, прийдешніх поколінь. І зовсім іншим постає актор у виставі «Квітка Будяк» Н. Ворожбит – його герой Магар є хазяїном життя, практиком і стратегом власної долі, який звик диктувати і нав'язувати своє розуміння сенсу буття всім і кожному.

Особливе місце в творчому доробку Митця займає звернення до драматургії В. Шекспіра. Серед ролей Б. Бенюка: парадоксальний у своїй людоненависті Яго з «Отелло»; у виставі «Буря» актор зіграв двох абсолютно різних персонажів: владного царедворця, інтригана Антоніо і життєрадісного гультяя Трінколо. Сьогоднішній Річард для багатьох прихильників творчості актора став справжнім відкриттям-потрясінням глибиною та багатогранністю невичерпного таланту актора, його мудрості у сприйнятті складної філософії Буття.

Любов до мистецтва, бажання говорити із глядачем близькою йому мовою, ініціатива та високопрофесійні організаторські здібності призвели до того, що (Б. М. Бенюк у 2009 році закінчив Національний університет театру, кіно та телебачення ім. І. Карпенка-Карого за спеціальністю організатор театральної справи, викладач) разом із Анатолієм Хостікоєвим актор створив власну «Театральну компанію». На їхньому творчому рахунку вистави: «Моя професія – синьйор з вищого світу» де Скарначчі, Р. Тарабузі (Б. М. Бенюк зіграв роль Велутто), «Задунаєць за порогом» за Г. Артемовським (Карась), «Люкс для іноземців» Д. Фрімена (Клод). Не один театральний сезон вони з успіхом виступають у численних містах України та за її межами, даруючи свій талант, свою закоханість в мистецтво людям.

Творча біографія артиста розпочалася 1984 року на сцені Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, куди він був запрошений після закінчення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (педагоги Л. А. Олійник, А. М. Роговцева).

За час роботи у франківському колективі, Олексій Богданович по праву став одним із провідних акторів театру. Його творчому почерку притаманне неординарне, інколи парадоксальне заглиблення у сутність психології персонажа. Він прискіпливий як до зорового образу, так і до найтонших нюансів внутрішнього життя створюваного героя. Мабуть, саме тому режисери в першу чергу запрошують його на ролі особистостей із складним світосприйняттям. Такими стали його Ілько з «Патетичної сонати» М. Куліша, Лукаш з «Лісової пісні» Лесі Українки, Іван Бездомний з «Майстра і Маргарити» за М. Булгаковим.

Особливою в творчості актора стала робота над образом короля Артура у виставі «Мерлін, або спустошена країна» Т. Дорста та У. Еллера. В основі п’єси покладено давньокельтський міф про лицарів Круглого Столу та чашу Грааля, про вічний пошук ідеальної побудови всесвіту і суспільства. За задумом авторів, Артур протягом сценічної дії проживає ціле життя з його злетами і розчаруваннями: від захопленого ідеями та ідеалами юнака, до мудрої, досвідченої особистості, яка усвідомлює примарність юнацьких мрій і жорстокість світу, проте не зраджує своїм духовним чеснотам. Не змінюючись зовні, Олексій Богданович з лише йому притаманним тактом, абсолютно вивіреним внутрішнім ритмом проводив глядача лабіринтами складної людської долі. В пошуках істини і взаєморозуміння блукав його трагедійний Едгар («Король Лір» В. Шекспіра), скуповував мертві душі містично звабливий Чичиков («Брате Чичиков» за М. Гоголем), намагався віднайти гармонію, досконалість і чистоту Іван Карамазов («Брати Карамазови» за М. Достоєвським), особистість парадоксально мінлива, людина високого розуму і інтелекту Іван-Богданович гинув в нетрах людської байдужості, злоби і непорозуміння.

Проте Олексій Богданович ніколи не замикався в рамках амплуа. Йому притаманні м’який гумор і самоіронія. Це позначилося на створенні образів: Графа («Кохання в стилі бароко» Я. Стельмаха), Петруччо («Приборкання норовливої» У. Шекспіра), графа Альмавіва («Весілля Фігаро» Бомарше),Тартюфа з однойменної п’єси Мольєра, принца Уельського «Кін IV» Г. Горіна, Джонсон-і-Джонсона («Гімн демократичної молоді» С. Жадана).

Талант, харизматичність дає змогу актору працювати в різних сценічних жанрах. Сьогодні це Жіль з психологічного детективу «Маленькі подружні злочини» Е.-Е. Шмітта, Подкольосін з «Одруження» за М. Гоголем і нова зустріч з Шекспіром – Просперо в «Бурі». «Буря» - п’єса-загадка. Код геніального драматурга, над розкриттям якого б’ються митці, здається особливо складним. О. В. Богданович захоплюється саме такими завданнями. Це його стихія. І вже разом із своїм героєм Просперо проходить непростий шлях пізнання істини, сенсу Буття. Зрікається філософської схоластики заради мудрості законів Всесвіту. Федір Протасов-Богданович у «Живому трупі» О. Толстого в пошуках взаєморозуміння зі світом, не витримавши сірості буденного життя, відчуваючи амбіції внутрішнього людського потенціалу, стає на межі життя і смерті.

У ролі Йорана Перссона з вистави «Ерік XIV» А. Стріндберга, актор проводить нас найтоншими лабіринтами анатомії людської заздрості, доведеної до абсолюту талановитості.

Окремою сторінкою творчості актора є його робота в кінематографі. Тут створено галерею образів, несподіваних, психологічно досконалих: Орест «Блакитна троянда» Лесі України, Фогель «Для домашнього вогнища» І. Франка, Василь «Єлисейські поля», Микола «Украдене щастя» І. Франка - нова версія.

Свою творчу діяльність Василь Баша розпочав на сцені Львівського театру юного глядача імені М. Горького у 1980 році після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого (тепер – Національний Університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого).

З 1999 року Василь Баша працює в Національному академічному театрі ім. Івана Франка.

Актор одразу увійшов до діючого репертуару. За період роботи в театрі ним створено чимало різнопланових образів у виставах театру, кожен з яких відзначається справжнім професіоналізмом: Степан - «Кохання в стилі бароко» Я. Стельмаха, Капітан Снєгірьов - «Брати Карамазови» за Ф. Достоєвським, Афанасій - «Буквар Миру» Г. Сковороди, Портос - «Ех, мушкетери-мушкетери» Є. Євтушенка.

У якій би виставі актор не брав участь, він завжди гранично правдивий, щирий, азартний. За останні роки ним створено діаметрально протилежні образи у виставах: Козак Шило «Урус-Шайтан» І. Афанасьєва, Бартоло «Весілля Фігаро» Бомарше, Дончук «У неділю рано зілля копала…» за О. Кобилянською, Себастьян, Трінколо «Буря» У. Шекспіра, Старий «Morituri te salutant» В. Стефаника, Іван Петрович Бичок «Гімн демократичної молоді» С. Жадана, Сесіл «Віват, королево!» Р. Болта, Іван Голий «Така її доля…» за Т. Шевченком, Феноген «Хазяїн» І. Карпенка-Карого.

Декілька років в театрі в фойє з успіхом йшла моновистава «Зачарована Десна» за О. Довженком. Образи, що їх створив Василь Баша в останніх роботах театру: Сванте Стуре у п’єсі А. Стріндберга «Ерік XIV» та Брекенбері у «Річарді ІІІ» У. Шекспіра – стали ще одним підтвердженням непересічності і багатомірності творчої палітри актора.

Сьогодні Василь Баша по праву займає провідне місце у франківському колективі. Досвід, вишуканий смак і відчуття глибини національної культури, що притаманні акторові, дали можливість через його творчість відчути час, минуле і прийдешнє українського мистецтва, що заряджають вірою в духовне відродження нації глядний зал.

Заслужена артистка України. Закінчила Київський інститут театрального мистецтва в 1994році, курс Ю. Ткаченко. Відтоді грала у театрі драми і комедії, ТЮГу на Липках, молодому театрі, і з 2001 року у Національному драматичному театрі імені І. Франка. Має сильний темперамент, але користується ним стримано, що надає її ролям глибини і внутрішньої напруги. Кожному образу властивий своєрідний пластичний і ритмічний малюнок.

Творча біографія Ірини Євгенівни Дорошенко розпочалася на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка у 1978 році одразу після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого.

З перших же кроків на кону франківців актриса заявила про себе як про особистість неординарну із глибоким внутрішнім світом. Постійне самовдосконалення, азарт до роботи стали в принаді створення образів глибоко психологічних, натур своєрідних, які притягують внутрішньою силою характеру, які здатні на граничний вчинок. Такими були: Віка з «Вибору» за Ю. Бондарєвим, Людмила «Васса Железнова» М. Горького, Марія з «Патетичної сонати» М. Куліша, Майя із «Санаторійної зони» М. Хвильового, Годл і Хавва з «Тев’є-Тевеля» за Шолом-Алейхемом, Гонерілья «Короля Ліра» В. Шекспіра, Катерина Іванівна «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського. Образи поліфонічні, глибинні, багатошарові і магнетично привабливі.

Окремою сторінкою у житті актриси стала Анна в «Украденому щасті» Івана Франка. Тактовно, не порушуючи малюнку вистави, з великим акторським пієтетом поставилася актриса до цієї легендарної для франківців вистави, віднайшовши свої свіжі, неповторні нюанси, що сповнили образ незнаною, пронизливою трагедійністю.

І в той же час Актриса так само віртуозно артистична в інших жанрових стихіях: мюзиклі, комедії і навіть фарсі. Прикладом можуть стати ролі, що увійшли до Золотого фонду національного сценічного мистецтва: Ваніна «Житейське море» І. Карпенка-Карого, Панночка «Хто зрадить Брутта?» за М. Гоголем, Тезефіна «Енеїда» І. Котляревського, Бетті Далфіт «Кар’єра Артура Уі» Б. Брехта, Пані Монтрей «Маркіза де Сад» Ю. Місімо. Досконально відчуваючи і розуміючи природу театру, Ірина Дорошенко блискуче вишукана у ролі Еммі Госуілл в «Кіні IV» Г. Горіна; розсудливо жорстка Олена в «Сентиментальному круїзі» Т. Кандали, відчайдушно-беззахисна і в той же час зваблива Ліза у «Маленьких подружніх злочинах» Е.-Е. Шмітта; сповнена шарму, інтриг Марселіна у «Весіллі Фігаро» Бомарше; зворушливо мрійлива Агафія Тихонівна в «Одруженні» за М. Гоголем.

На грані трагіфарсу створила актриса образ Лєни з п’єси Н. Ворожбит «Квітка Будяк». Її Лєна ніби увібрала в себе біль всіх жінок нашого сьогодення, які шукали і не знайшли сенсу буття. Прожили ніби своє і не своє життя.

Робота Ірини Дорошенко – Аманда з вистави «Скляний звіринець» Т. Уільямса – стала справжнім бенефісом Майстрині. За дві години сценічного часу вона проживає разом із своєю героїнею ціле життя. Не лише жінки, матері, яка прагне щастя собі і своїм дітям; занурюючись в нетри авторського тексту, актриса ніби розчиняється в ньому. Події, епоху, відчуття – глядач починає сприймати виключно через Аманду-Дорошенко. Вона веде нас лабіринтами душ загубленого покоління, розкриває нам високу трагедію талановитої людяності, яка заблукала в самотності жорстокого світу. Відчуває, знає це і все ж продовжує жити, даруючи оточуючим хоч ілюзію щастя.

Протягом багатьох років Ірина Дорошенко багато і плідно виступає на радіо, телебаченні, знімається в кіно. Свій істинно народний, національний талант актриса щедро дарує своїм глядачам, дбаючи про духовність і відродження нашої культури.

Творчу діяльність Людмила Смородіна розпочала у 1978 році одразу після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

За роки роботи в театрі актрисою створено чимало найрізноманітніших образів у виставах сучасного та класичного репертуару. Починаючи з перших днів, вона виявила граничну органіку, вміння віднайти найпотаємніші риси характеру героїнь, яких зіграла.

Поступово від роботи до роботи Людмила Смородіна почала виявляти явний хист до гострохарактерних образів: Гелла «Майстер і Маргарита» М. Булгакова, Унікум «Санаторійна зона» М. Хвильового, Марія Георгіївна «Огненний змій» Л. Яновської.

У ролях розкрилося тонке комедійне обдарування актриси, вміння поєднати гостру зовнішню форму із внутрішньою достовірністю, артистизм із вишуканим смаком, від чого в свою чергу народжується переконливість створеного. Серед робіт Людмили Смородіної такі знакові образи, як: Гонерілья «Король Лір» В. Шекспіра, Годл «Тев’є-Тевель» за Шолом-Алейхемом, Донья Беатріса «З коханням не жартують» Педро Кальдерона, Елінор «Я, Генрі II…» Дж. Голдмена, Емма Гамільтон «Леді і Адмірал» Т. Реттігана, Клея «Езоп» Г. Фігейредо, Анна Андріївна «Ревізор» М. Гоголя, Ваніна «Житейське море» І. Карпенка-Карого, Кларк «Кар’єра Артура Уї» Б. Брехта, Хохлакова «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського. Всі вони - яскраве підтвердження всебічного таланту, неповторного виконавського стилю.

Людмила Смородіна має прекрасні вокальні та пластичні данні, що надали змогу з успіхом виступати у музичних виставах: «Енеїда» І. Котляревського (Венера), «Біла ворона» Г. Татарченка та Ю. Рибчинського (Сторічна війна).

Справжніх трагедійних висот Людмила Смородіна досягла у виконанні ролей Марії Стюарт та Єлизавети Тюдор у виставі «Віват, королево!» Роберта Болта. За короткий відрізок сценічної дії, актриса створила два абсолютно полярні, гранично достовірні образи.

Роль Стехи у виставі «Назар Стодоля» Т. Шевченка проявила всю зрілість і непересічність таланту Майстрині. Тут поєднуються самовідданість, героїзм української жінки. Стеха – справжня козачка, яка вміє приворожити чоловіче серце й майстерно володіє шаблею. А також виявляє риси, притаманні знаменитим українським характерникам - така ж мінлива, гостра на розум, вміє постояти за себе. І в той час відчайдушно й затято відстоює славні традиції предків.

Такі роботи актриси як Мадам Жорж з вистави «Фредерік, або Бульвар злочинів» Е.-Е. Шмітта, Аркадіна в «Чайці» А. Чехова та пані Оргонова з класичної польської комедії О. Фредро «Дами і гусари» - є ще одним яскравим свідченням непересічності її таланту.

Із самого початку творчої діяльності і посьогодні Людмила Смородіна, окрім роботи в театрі, плідно й цікаво працює в кіно, на телебаченні, в її творчому доробку ціла галерея різнохарактерних образів, створених у співдружності з провідними українськими кінематографістами.

Народилася 22 лютого.

Закінчила Національний університет театру, кіно та телебачення ім. І.Карпенка-Карого 2004 року (курс О. Шаварського).

В Національному театрі ім. І. Франка працює з 2004 року.

Ярослава народилась в місті Києві. В 2010 році закінчила експериментальний курс Богдана Сільвестровича Ступки. В тому ж році почала працювати в Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка.
Активно знімається в кіно, пробує себе на телебаченні.