Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« РеVIзоР. Містична комедія »
Режисер вистави позбувся хрестоматійного глянцю класичної п’єси і вільно обійшовся з її текстом, доручивши (на свій ризик) акторам в образах Хлестакова і його слуги Йосипа говорити, як приїжджим з Петербурга, російською мовою, а іншим сценічним персонажам, як аборигенам повітового українського містечка, - українською. Вільної інтерпретації з боку режисера зазнали і гоголівські чиновники.
Авторська викривальна сатира голосно звучить у сценічному трактуванні цих боязких і злодійкуватих повітових божків, її сенс прочитується не у суспільно-соціальному розрізі, а в площині, що визначається протистоянням 'пекла' і 'неба'. Вихідці з пекла Хлестаков і Йосип свідомо вербують до свого стану неофітів з українського чиновництва, що більш докладно випливає зі 'сцени хабарів' у виставі. А щодо 'неба', шлях до якого ненав’язливо заявлений у сценографічному рішенні вистави, то нехай глядачі поміркують про це у затишній залі театру.
Щоб не належати до «другосортного народу», Мина Мазайло намагається змінити своє українське прізвище на російське, співзвучне прізвищу Єсенін. У родині розігралася справжня трагедія. Син Мини - свідомий українець Мокій - засуджує батьків вчинок. На допомогу приїхала тітка Мотя. От вона якраз вважає, що краще бути десять разів згвалтованою, ніж один раз українізованою.
Вистава-містерія «Великий льох» – для тих, хто знайшов себе в Революції Гідності і намагається донести знайдені істини іншим. Для тих, хто ще шукає мудрого слова. Театр «Перетворення» особливо чекає на молодь – школярів і студентів. Поема Тараса Шевченка «Великий льох» є гострою сатирою на полiтику царської Росiї, викриттям злочинів, скоєних російським самодержавствомпроти України. Поет засуджує зажерливість і здирство царських чиновників, зневажає українських лжепатріотів за їхню бездіяльність у справі духовного виховання нації, за зростання скаліченого покоління, байдужого до свого історичного минулого і майбутнього нації, яке не має власної гідності, пригинається і виправдовується перед московськими панами. «Великий льох» – це протест поета проти соцiального i нацiонального гнiту народу. Шевченко закликає не миритися з поневолювачами і катами навіть в дрібницях та знищити всю машину поневолення. Епілог поеми, у якому втілена основна ідея, сповнений віри у відродження української нації, духовні скарби якої заховані у «великому льосі» й недосяжні для будь-яких ворогів-поневолювачів. «…Встане Україна І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!..» − Тарас Шевченко, «Стоїть в селі Суботові» (епілог «Великого льоху»)
1917 рік — час революції, час «чортівського туману», що поглинає все довкола. Змінюється влада, руйнуються традиції, а з ними і просте життя українців. Як бути, коли усе, в що ти вірив, гине на очах? Де віднайти «блаженний острів» та заховатись? Як знову навчитись спокійно дихати та не боятись? Як не загинути? Тема маленької людини у вирі перевороту, така актуальна та близька кожному українцеві, подана автором у жанрі трагікомедії. Прості проблеми простої сім’ї, яких тисячі, та про яких не думають «верхівки». Кумедні ситуації, що випливають із зовсім не кумедних обставин. Сміховинність міщанства з одного боку, сатира на більшовицьку владу з іншого. Та чи загинув таки Гуска, тримаючись за свої ідеали? Та чи вижив П’єр, міняючи маски та пристосовуючись до змін? Відповіді знайде кожен для себе, доторкнувшись до історії українського класика.
Дія п'єси «Хазяїн» (1900) класика української драматургії Івана Карпенка-Карого відбувається у родині заможного господаря – Терентія Пузиря. Тут, як годиться, все і вся підпорядковано грандіозним планам та інтересам хазяїна. Він – людина, безумовно талановита, яка глибоко усвідомлює свою силу та обдарованість у «бізнесових» справах. Нюхом, шкірою, всіма нутрощами відчуває, розуміє, де, як і в чому знайти зиск. Дружина, дочка, оточення – життя цих людей, їх проблеми, взаємини, потреби – існують ніби в паралельному йому світі. «Стяжання заради стяжання» стає сенсом буття, маніакальною ідеєю. Через цю одержимість Пузир втрачає не лише відчуття реальності, але й головне – душу. Гідними свого хазяїна є його помічники – Феноген, Зеленський та Ліхтаренко. До якого артистизму, віртуозності вдаються вони, аби отримати ласий шматок, а врешті-решт – і зайняти місце хазяїна. П'єса відрізняється яскравими народними характерами, соковитим гумором, гостротою слова, що увібрало в себе все розмаїття та парадокс народної лексики. І, безумовно, всі перипетії класичного твору не можуть не викликати асоціації із днем сьогоднішнім, який також сповнений «стяжання заради стяжання», яке знищує людину як духовно, так і фізично. Фото та анотації надано театром.
Вистава за романом Ф. М. Достоєвського "Брати Карамазови". Сучасне прочитання великого роману! "Я і раніше завжди дивився на дітей, але тепер придивляюся особливо. Я давно вже поставив собі ідеалом написати роман про нинішніх дітей, ну і звичайно про нинішніх їх батьків, нині. Взаємному їх співвідношенні." Ф. М. Достоєвський
У 1983 році вступив до Київського театрального інституту ім. Карпенко-Карого (майстерня Ірини Молостової), але закінчивши перший курс був призваний до лав радянської армії. Після армії відновився на акторському курсі під керівництвом Григорія Кононенко. Згодом, вирішує перейти на кафедру режисури до майстерні Едуарда Митницького. Є випускником Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого 1991 року.
В якості режисера працював в багатьох театральних колективах як Києва, так і України. Так, зокрема працював в таких театрах, як Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра, Київський академічний театр юного глядача на Липках, Київський академічний Молодий театр, Київський академічний драматичний театр на Подолі, Новий драматичний театр на Печерську, Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки, Харківський академічний український драматичний театр імені Тараса Шевченка, Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В. Василька та Одеський академічний російський драматичний театр, також працював в форматі антрепризного театру з концертним агенством «Пале-арт» (вистава «Ladies’ Night»).
Нині Юрій Одинокий є режисером-постановником Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка. В складі трупи він з 2006 року.
Здобувши певну відомість серед мистецького світу України, неодноразово отримував запрошення працювати у складі експертної групи театральної премії «Київська пектораль» та у складі експертної групи міжнародного літературного конкурсу Коронація слова.
В якості актора знімається в кіно.
1984-1991 - Державна художня середня школа імені Т.Г. Шевченко
1991-1997 - Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури, театрально-декораційне відділення, майстерня Д. Лідера, А. Бурліна
1993 - художник-постановник в театрі
1995 - стажування в Міжнародному літньому молодіжному університеті, Франція
Рік випуску 1996 - стажування на Театральному фестивалі, Авіньйон, Франція
Рік випуску 1996 - працює в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра
1997 - головний художник в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра
Заслужений працівник культури України, начальник художньо-освітлювального цеху Харківського академічного театру імені Тараса Шевченка «Березіль». Викладав у Харківській державній академії культури.
грають декілька акторів
грають декілька акторів
грають декілька акторів
грають декілька акторів
грають декілька акторів
Харківський державний академічний український драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка – один з найстаріших театрів України. Його було засновано у Києві 31 березня 1922 р. реформатором українського театру, актором, режисером, народним артистом України Лесем Курбасом, який дав йому поетичну назву «Березіль». Назва театру підкреслювала його мету і завдання: стати буйною весною нового українського театру.
Добре обізнаний з практикою західноєвропейського мистецтва, Лесь Курбас переносив на національний грунт здобутки театру експресіонізму. Режисер був засновником спочатку політичного (1922—1926), а потім і філософського (1926—1933) театру в Україні. У театрі під керівництвом Л. Курбаса була створена режисерська лабораторія (режлаб), до якої входили молоді режисери й актори.
На початку 1926 року Народний комісаріат освіти України вирішив перевести «Березіль» як кращий театр республіки до тодішньої столиці Харкова.
У харківському «Березолі» засяяла яскрава тріада митців: режисера Леся Курбаса, художника Вадима Меллера і драматурга Миколи Куліша. Проти Л.Курбаса були висунуті звинувачення у «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності. Наприкінці 1933 року Л. Курбаса звільнили з посади художнього керівника театру, а згодом арештували. 9 квітня 1934 Л. Курбаса було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, а потім відправлено на Соловки. Не оминула тяжка доля і М. Куліша.
Після Л. Курбаса майже двадцять років театр очолював учень і послідовник великого режисера – Мар’ян Крушельницький, який створив героїко-романтичний театр. З 1935 року театр «Березіль» було перейменовано на театр ім. Т. Г. Шевченка. У 1947 році театр одержав звання академічного. Театр під художнім керівництвом М. Крушельницького входив до п’ятірки найкращих театральних колективів колишнього СРСР.
1951 року М. Крушельницький перейшов до Київського театру імені І. Франка. 1952 року на посаду художнього керівника театру був призначений Лесь Дубовик, але у серпні того ж року він несподівано помер. Посаду головного режисера одержав Бенедикт Норд і працював на ній до 1963 року включно, поки не перейшов на педагогічну роботу і не переїхав до Москви. З 1957 до 1963 року Лесь Сердюк виконував обов’язки директора і худрука театру.
Яскрава сторінка історії театру – режисерська творчість Володимира Крайніченка, він очолював колектив з 1963 до самої смерті, що спіткала його у травні 1964 року.
У 1965-1966 роках головним режисером театру був Віталій Смоляк. 1967 року до театру повернувся Володимир Оглоблін, який перебував на посаді головного режисера протягом трьох років.
З 1971 до 1974 року головним режисером театру був Броніслав Мешкіс, який привіз із собою випускників Київської театральної студії при академічному театрі ім. І. Франка.
Наступне десятиліття ознаменувалося працею головних режисерів театру Михайла Гіляровського (1979–1981) та Олександра Бєляцького (1983–1989). 1982 року режисер Володимир Петров здійснив доленосну для театру виставу – «Млин щастя» В. Мережка. У той же період в театрі працювали режисери О. Аркадін-Школьник, М. Нестантінер, В. Мажурін.
У 1990-ті роки шевченківці брали участь у міжнародних театральних фестивалях «Березіль-93» (Харків), «Золотий лев» (Львів), «Мистецьке березілля» (Київ). У 2002- 2005 рр. лідером театру був заслужений діяч мистецтв України Андрій Жолдак.
У 2004 р. на фестивалі «Балтійський дім» театр одержав Першу міжнародну премію ЮНЕСКО. Протягом наступних 2008-2013 р. театр брав участь у проведенні 19-ти міжнародних театральних фестивалів.
З 2006 по 2009 рр театр очолив актор і режисер театру, заслужений діяч мистецтв України Степан Пасічник. У 2011- 2013 рр художнім керівником театру став заслужений діяч мистецтв України Олександр Аркадін-Школьнік.
З квітня 2013 р. і по сьогодні художнім керівником театру є народний артист України – Володимир Маляр – видатний актор і театральний діяч, творчість якого поціновують не лише харківські театрали.
У лютому і березні 2017 р. театр урочисто святкував 130-річчя від дня народження засновника театру, видатного артиста і режисера Леся Курбаса і 95-річчя від дня заснування театру. Театр урочисто відкрив театральний фестиваль «Курбалесія», презентував театрально-художню виставку та представив глядачу прем’єру вистави «Житейське море» І. Карпенка-Карого у постановці режисера О. Стеценко, яку театр присвятив всім акторам-березільцям. Сьогоднішні плани театру націлені на залучення до театру талановитої молоді, на оновлення поточного репертуару сучасною і класичною українською і зарубіжною драматургією.
У 2013-18 рр. художнім керівником театру був народний артист України Володимир Маляр – видатний актор і театральний діяч, творчість якого поціновують не лише харківські театрали.
З кінця 2019 р. на посаду головного режисера повернувся заслужений діяч мистецтв України Степан Пасічник. Сьогоднішні плани театру націлені на залучення до театру талановитої молоді, на оновлення поточного репертуару сучасною і класичною українською і зарубіжною драматургією, активну участь в міжнародних театральних фестивалях.
« РеVIзоР. Містична комедія »
