« Радість сердешна, або Кепка з карасями »

1995 року закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого (курс Е. Митницького). За роки творчої діяльності Дмитро Богомазов здійснив постановку більше 40 вистав на сценах Києва, Одеси, Черкас, та закордоном - у Польщі, Росії, Франції. Серед них низка вистав за творами світової класики, зокрема: В. Шекспіра, Ж. Б. Мольєра, Й. Гете, М. Булгакова, Т. Манна; першопрочитання творів Л. Піранделло, Софокла, О. Гріна; сучасне прочитання класичної української літератури: І. Карпенка-Карого, В. Стефаника, І. Франка, П. Саксаганського.

З 1993 по 2000 рік та з 2011 року працює режисером-постановником Київського театру драми і комедії. З 2017 року - головний режисер Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка.

Є членом Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (з грудня 2016).

У 2006 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого, курс нар. артиста України, нар. артиста Росії Е.М. Митницького.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2004 року.

У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1996 року.
У 2004 році нагороджена спеціальним призом кінофестивалю студентських робіт «Відкрита ніч» за кращу жіночу роль фестивалю (к / ф «Гунька»).
Лауреат театральної премії «Київська Пектораль» в номінації «Краща жіноча роль» за роль Медсестри Марії у виставі «Черга» О. Марданя (2007).
Лауреат премії ім. Віри Левицької (2009).
У 2016 році присвоєно почесне звання «Заслужена артистка України».

Народився 24 лютого 1959 року у шахтарському місті Стаханов (нині Кадіївка). В 1979 році закінчив Дніпропетровське театральне училище, курс В. І. Ковалевського. В 1996 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, спеціальність «Організація і управління театрально-видовищними підприємствами».
Працював в Дніпропетровському російському драматичному театрі імені Максима Горького, в Севастопольскому театрі ЧМФ. В Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1988 року. З 1991 по 1997 роки обіймав посаду директора-розпорядника театру.
Двічі лауреат професіональної театральної премії «Київська пектораль»: в 1997 році лауреат в номінації «Найкраще виконання чоловічої ролі» за роль Мессіра Нічі у виставі «Комедія про принадність гріха» Нікколо Макіавеллі; в 2003 році — в тій ж номінації за роль Подкольосіна в спектаклі «Одруження» Миколи Гоголя.
Окрім роботи в театрі, веде ранкову телепередачу «Ранок з Інтером» на телеканалі «Інтер».
Є президентом Бердянського міжнародного кінофестивалю.
У 2006 році випустив диск романсів «Негромкий вальс».
З 11 жовтня 2015 року буде одним із тренерів дитячого талант-шоу «Маленькі гіганти» телеканалу «1+1».
У 2015 році Володимир Горянський таємно одружився на Олені Фейсі.
Влітку 2016 року приєднався до патріотичного флешмобу #яЛюблюСвоюКраїну, опублікувавши відеозвернення, в якому розповів за що любить Україну.

Оксана Жданова – українська актриса театру і кіно. Популярною артисткою дівчина стала завдяки участі в драматичних серіалах «Дворняжка Ляля», «Нитки долі» і «Суддя». Зіграла в художньому фільмі «11 Дітей з Моршина», «Я працюю на цвинтарі». З 2013 року по 2020 була актрисою театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Там зіграла свої перші головні ролі у виставах «Радість сердечна», «Співай, Лоло, співай», «Все життя попереду», «Карнавал плоті». Тепер працює в Національному театрі ім. Івана Франка.

Оксана народилася 3 лютого 1993 року в Херсоні. Батьком і матір'ю дівчинки стали актори, які працювали в місцевому музично-драматичному театрі ім. М. Куліша. У Жданової Оксани є рідний брат Павло, який обрав професію кінооператора. Будучи дворічною дитиною, дівчина вперше виступила на театральній сцені разом з іншими дітьми. Згодом родина юної актриси перебралася до Донецька. У дев'ятирічному віці Оксана грала у виставі «Милий друг» (за романом Гі де Мопассана) в Музично-драматичному театрі м. Донецька. Оксана мріяла про професію балерини, приходила на прослуховування до В. Писарєва в балетну школу, але дані актриси не підходили. І її вибір припав на танцювальну студію ТОДЕС, де вона займалася довгий час.

Після випуску зі школи Оксана вирішила продовжувати удосконалювати свою акторську гру в одному з київських вузів. Батьки підтримали вибір дочки, незважаючи на те, що мама мріяла бачити свою дочку в ролі лікаря. Оксана вступила з першого разу і стала студенткою курсу заслуженого діяча мистецтв України Д. М. Богомазова в Національному університеті театру ім. В. К. Карпенка-Карого.

Жданова Оксана дебютувала в мелодрамі «Дворняжка Ляля», у якій їй пощастило зіграти головного персонажа, а саме Рубіновим Лялю. Ця роль стала візитівкою Жданової.

Говорячи про свою любов до читання, Жданова насамперед згадує твори Достоєвського, Коваля, Толстого, Акуніна, Бродського, Ахматову, Маяковського. Щодо кіно, то Оксана Жданова вважає за краще дивитися британські і американські фільми.

У 1996 році закінчив акторське відділення Дніпропетровського державного театрального училища, курс В.І. Ковалевського
З 2010 року - навчання на кафедрі організації театральної справи Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого
1996 - 1999 - артист Чернігівського молодіжного театру
1999 - 2013 - артист Дніпропетровського молодіжного театру
2007 - 2008 - артист Дніпропетровського академічного театру ім. Т.Г. Шевченка
2007-2012 - артист Запорізького театру "VIE"
З 2013 року працює в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.
Лауреат вищої театральної нагороди Придніпров'я «Надія Січеславни»:
в номінації «Краща чоловіча роль другого плану» за роль Мікеле в спектаклі «Філумена Мартурано» Е. Де Філіппо (2003)
в номінації «Краща чоловіча роль другого плану» і Гран-прі за високий професіоналізм і майстерність у створенні характеру англійського джентльмена в екстремальних обставинах за роль Джорджа Пігдена в спектаклі «№ 13 або божевільна ніч» Р. Куні (2006)
в номінації «Краща чоловіча роль» за роль Бомбіли у виставі «Рейс 1 999, або Карма успішності» Л. Андронова (2008)
За моноспектакль «Все, нарешті» П. Турріні:
Лауреат в номінації «Кращий актор фестивалю», Всеукраїнський фестиваль недержавних театрів «Курбалесія» м. Харків (2009)
Лауреат в номінації «Краща чоловіча роль» Міжнародного фестивалю «Мельпомена Таврії», м. Херсон (2011)
Лауреат в номінації «Краща чоловіча роль» Міжнародного фестивалю "Homo Ludens", м.Миколаїв (2011)
Лауреат в номінації «Краща чоловіча роль» Міжнародного фестивалю «Арт-Окраїна», м. Санкт-Петербург (2011).

Михайлик названий на честь Михайла Опанасовича Стельмаха, з яким дружив тато, дитинство проходило за лаштунками Житомирського театру.

Тато і мама обидва народні артисти Украіни, а мама до того була ще й орденоносною – Орден Дружби Народів, серйозна нагорода для того часу. А Михайлик, звісно, грав маленькі дитячі ролі. І в тій самій «Лісовій пісні» в тому числі. Хлопчика, який просить батька вистругати сопілку.

Після смерті батька у 1982 році на Мішу впливала мати, старший брат, музика і «Щоденник Куку Місі» – записи батька про Мішу, які він не встиг дописати. Але встиг залишити сину любов і свою пам’ять про нього. Антоніна Паламарчук виховувала синів чоловіками: в повазі до жінки і батьківщини.

З 1991 по 1995 навчався в Інституті Карпенка-Карого на російському курсі акторської майстерності у Рушковського. Згадує цей період неохоче. Після інституту грав в ТЮЗі, потім перейшов у трупу театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра.

В 2002 Кукуюк організував свою групу, з якою виконував сороміцький диско-панк — національно-спрямовані пісні в стилі панк з пікантним гумором. Група розпалася через внутрішні негаразди. Зараз він зібрав нову групу «КукаТаБанда».

У 2008 році був ведучим нічного хіт-параду «Віджеї» на телеканалі «ТЕТ».

У 2019 році брав участь у танцювальному шоу «Танці з зірками».

Сьогодні Михайло Кукуюк – актор театру імені Івана Франка.

В сільському хуліганському дитинстві Вова недбало вчився, крав полуниці і зазирав по вікнах, потрапляв у бійки. Його виховали старші брати, мати і вулиця. Був маленьким ледащо, і разом з тим був лідером, романтиком і просто чудо-хлопчиком.

Під час навчання актор переміряв купу комічних амплуа, навіть зараз йому доводиться стримуватися, щоб не смішити журналіста. Канівець – актор неабиякої харизми, хоча в театрі йому ще довго доведеться шукати себе і своїх персонажів, які ледь балансують на межі видовищного гуморцю та тонкого психологізму.

У 2004-2005 році – актор Київського Молодого театру.

У 2005-2011 році – актор Київського театру «Вільна сцена».

З 2011 року – актор Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.

У 1995 році закінчила Київський театральний інститут ім. І.К. Карпенка-Карого (нині Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого) курс нар. артистки України І.О. Молостової.
2001 - 2011 - артистка Київського театру «Вільна сцена».
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2011 року.

У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2010 року.

– Чому вирішили стати актором / актрисою?

Якось саме так склалося

–  Яку роль мрієте зіграти?

Не думав ніколи і конкретної ролі не було

– Якщо брали участь у телешоу, розкажіть будь ласка

Не брав участь

– Чим любите займатися у вільний час?

Озвучення, дублювання

– А тут ви можете написати те, що ми не спитали, але ви дуже хочете сказати.

Обожнюю солодке

У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1992 року.

– Чому вирішили стати актором / актрисою?

Мрiя з дитинства

– Яку роль мрієте зіграти?

Ледi Макбет

– Чим любите займатися у вільний час?

Маю канал на Ютуб,мандрую,займаюсь монтажем вiдio

– А тут ви можете написати те, що ми не спитали, але ви дуже хочете сказати.

Мрiю вiдвiдати Aнтарктиду

У 2003 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.І.К.Карпенка-Карого, курс засл. діяча мистецтв України, нар. артиста України Л.С. Танюка.
2003 - 2011 - артист Київського театру «Вільна сцена».
В Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2011 року.

Катерина Георгіївна Качан народилася у 1982 році в місті Харкові в родині акторів. Закінчила в 2003 р. Харківський театральний інститут. З дитинства грала на сцені, а ще ходила десять років в балетну школу і вчилася у деспота-викладачки гри на фортепіано. Це все виплекало в Катерині якісний творчий мазохізм. Робота для неї є безкомпромісним полем. В театрі побоюються її критики, вона гостра, жорстка. Ззовні крихка дівчина, має потужний сталевий стрижень в сонячному сплетінні, вона дивиться палаючими очима-лезами, великими чорними, і вимагає досконалості. І щоб не сталося, у Катерини завжди є театр, якому вона віддає всю себе, з якого вона черпає всю себе. Дивно сидіти поруч неї і відчувати взаємопроникність плоті і абстракції, бо по венах у акторки протікає синя надлюдська субстанція, яка і живить її героїнь зловісним відчуженим світлом.
“Більшість мого життя пройшло в театрі, в Академічномк драматичному театрі ім. Шевченка в Харкові. Там працювала з дитятки аж до першого курсу інституту. Не дозволялось, щоб студент-першачок грав в театрі, бо ж вважається, що він ще нічого не вміє. Не скажу, що я завжди хотіла бути актрисою. Окрім театру, я займалася у хореографічній школі і паралельно навчалася музиці. У мене була дуже жорстока до навчання педагог, котра відбила в мене будь-яке бажання до гри. Зараз граю для себе — і все, тобто диплома у мене нема, я не довчилась. Хореографічна школа дала дуже багато, адже балет — дико жорстока річ: шість годин на репетиціях, класика, народний танок. Це вчить розуміти, що за тебе ніхто нічого не зробить — такий професійний вишкіл. Але далі я не пішла. Просто не вважаю, що балет зараз має якусь вирішальну роль в мистецтві України. Мої однокурсниці по танцю пороз’їжджалися за кордон: до Франції або Німеччини. Там є сучасний танець, і є люди, які ним займаються. А оскільки виїжджати закордон я не планувала і не планую досі, то і сенсу не було йти цим шляхом далі. Я ще зі школи думала підіймати українське мистецтво”.

У 2007 р закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К.Карпенка-Карого, курс Ю.Ф.Висоцкого.
2005-2007 – актриса Театру «Золоті Ворота» (Київ)
2007-2016 – актриса Київського академічного театру юного глядача на Липках
У Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2016 р.

Народився у театральній сім'ї.

З 1988 по 1995 роки працював в Київському національному академічному театрі російської драми імені Лесі Українки.

В Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1995 року.

Пише під псевдонімом Лев Хохлов. Автор п'єс «Гіркий роман», «Довершений Чарлі», сценаріїв серіалів «Замкова щілина», «Прибулець». Здійснив пластичне рішення і створив хореографію в 15 виставах, серед яких: «Рогоносець» Фернана Кроммелінка (1998), «Небезпечні стосунки» П'єра Шодерло де Лакло (2007).
Лауреат професіональної театральної премії «Київська пектораль» в номінації «Найкраще виконання чоловічої ролі другого плану» за роль Міши у виставі «Море… Ніч… Свічки…» за п'єсою Йосефа Бар-Йосефа «Це велике море».

Режисер телесеріалів «Колишня» (2008), «Лише кохання» (2010).

У 2009 році на сцені Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір'я» поставив виставу за своєю п'єсою «Довершений Чарлі».

Актор Театру на Подолі.

Працює в театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра з 2010 року.

Працює в Театрі на Подолі з 2018 року.

Учасник музичного гурту «КукаТаБанда» керівник Михайло Кукуюк. Гітарист, перкусіоніст, вокаліст, духовик, клавішник.
Учасник музичного гурту «Дичка» керівник Дмитро Бугайчук. Вокаліст, перкусіоніст.
Учасник музичного гурту «Swich on the light» керівник Валентин Бойко. Флейта, вокал.
Учасник музичного гурту «Furman band» керівник Олексей Великий. Акордеоніст, соліст.

Народився 19 лютого 1991 року.

У 2018 році закінчив КНУТКіТ ім. Карпенко-Карого (майстер курсу Д.М.Богомазов).

Народився 19 квітня. Закінчив КНУТКіТ ім. І.К. Карпенко-Карого, курс заслуженого діяча мистецтв України, Народного артиста України Д.М. Богомазова.

У Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра від 2016 року.

З 2018 року працює в Одеському театрі імені В. Василька.

Своїм життєвим кредо вважає фразу Френка Сінатри: «Найкраща помста – приголомшливий успіх».