Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Пустостан »
Чому найрідніші люди стають іноді чужими й байдужими ? Що краще: намагатися будь-що зберегти родину, де панує байдужість і порожнеча, чи відважитися на самотність? Чи люди, що живуть минулим, і ті, що живуть ілюзіями про майбутнє, є однаково мертвими для сьогодення? Що робити, коли у домі й у серці оселилася Пустота? Можливо, єдиним рятунком є Любов? Чому деякі люди усе життя шукають цю любов і не знаходять?.. Приблизно такі питання постають у п’єсі.
Авторка не дає на них однозначної відповіді, залишаючи глядачам простір для роздумів.
Літня пара опиняється на межі банкрутства і залишається без житла. Єдині, хто може їм допомогти – п'ятеро дорослих дітей. Але жоден з них не має достатньо місця в будинку, аби поселити у себе одразу двох. Тому батьків селять нарізно за тисячі кілометрів один від одного. Мешкаючи серед дітей та онуків, ці двоє вперше опиняються на самоті. В давні часи батьків, які вже не могли утримувати себе, діти скидали зі скелі. Хто знає, може, це краще, ніж розлучати тих, хто прожив у любові п’ятдесят років. Щемлива історія стосунків батьків та дітей в сумній комедії про справжні сімейні цінності.
Нібито нічого несподіваного не віщувала звичайна сімейна вечеря, але саме вона одного разу перевернула з ніг на голову життя близьких людей. Нікому і до тями не прийшло, що банальний, на перший погляд, вибір імені дитині так гостро зачепить усіх членів родини, що вони вивернуть душу назовні і виплеснуть свою нестримну, накопичену напругу, розчарування та сумніви. Як вирішиться цей несподіваний випадок, який первісно виявився на кшталт безвинного жарту, чому він усіх навчить, з чим допоможе впоратися, аби врегулювати конфлікт, глядач дізнається наприкінці вистави!
Вони майже все життя були поруч. Вони пережили злети і падіння у своєму житті. Вони разом підіймалися з самого дна до вершин. Але одна завжди була у світлі прожекторів, а інша у тіні. Дві сестри, дві різні долі. Ця історія про життя сестри легендарної Едіт Піаф – Сімони Берто! Так, історія не про популярність славнозвісної співачки, а про те, що завжди залишалося за лаштунками, про те, яку важливу роль грала Сімони в житті Едіт. Ця історія про Сімону Берто, жінку, як завжди залишалась за кадром.
Не можеш ти зрости, як дуб чи осокір, – Не вийся вколо них, у власну силу вір, І хоч зостанешся при вирості малому, Будь зобов'язаний собі лише самому...
Вистава "Всі мої сини" - перше звернення театру до драматургії уславленого американського драматурга, лауреата Пулітцерівської премії Артура Міллера. Вперше виставу за цією п'єсою було показано на Бродвеї 1947 року. Тоді Артур Міллер і режисер постановки Елія Казан отримали першу в історії премію "Тоні". Виставу було зіграно більше трьохсот разів. П'єса "Всі мої сини" прославила Міллера і зробила його одним з найпопулярніших драматургів сучасності. Сюжет п'єси засновано на реальних подіях. Історія сімейної драми фабриканта ще раз стверджує всесвітній закон: "ніщо в житті не минає без наслідків". Родина чекає з війни зниклого безвісти сина, майже втративши надії. Зникнення молодого льотчика виявляється результатом фатальної помилки його ж батька, який постачав браковані комплектуючі до військових літаків. Справжня любов між нареченою зниклого льотчика і його молодшим братом піддається осуду як ганебна, зрадницька і небезпечна для сімейного добробуту. У п'єсі істина родинних відносин підміняється спрагою збагачення, а наслідки цієї підміни виявляються незворотними. Фото та анотації надано театром.
Вистава цікава, неординарна, тримає у напрузі впродовж усього часу, не дає розслабитися. Викликає почуття смутку, тривоги, сум'яття. До кінця вистави накопичується надто багато негативу і це дещо втомлює. Нібито звичайна сім'я, святвечір, всі в очікуванні пишного застілля. Але кожен живе своїм життям, ніхто нікого не чує і не розуміє, відчуття порожнечі, байдужості , недомовленості панує в цій родині. Тут немає затишку, теплоти почуттів, хоча ззовні нібито все благополучно. Зненацька приходить таємний гість,(хто він?Бог?) і всі проблеми досягають піку , герої зривають маски праведних християн і оголюють своє єство. Актори проявили неабияку майстерність,"ожививши" ляльки. Вистава вимагає повної зосередженості, акцент саме на текст, водночас залишає за глядачем право самостійно трактувати певні моменти. Незрозумілий фінал вистави, склалося враження,що глядачі не усвідомили, що вистава підійшла до завершення.
Вистава мені дужесподобалась. З перших моментів змусила співпереживати героям.Змусила збоку подивитись на себе і задуматись про деякі моменти. Після перегляду ще довго переосмислується побачене та співставляється зі своїм життям.Сюжет мені дуже сподобався. Він буде близький кожному. Вистава розповідає про стосунки у сім'ї як вони є,без прикрас. Стосунки між чоловіком і дружиною, мід батьками та дітьми, між "молодою" сім'єю та бабусею. Сюжет змушує переглянути свої життєві цінності. Що заради чого ми готові проміняти. Будучи з повністю благополучної сім'ї і маючи зараз свою власну хорошу сім'ю, я все рівно в кожному з образів побачила щось про себе ( матір, дружину, доньку). Актори грали чудово. Вони повністю відповідали своїм образам та лялькам. Вистава буде цікавою, мабуть, для всіх дорослих.. Все було чудово. Краще й не придумаєш.
Я очень внимательно наблюдала за всем ,что происходило на сцене. Меня как будто загипнотизировали. Після вистави сумно, приходять думки про життя, а воно в мене яке справжнє чи пустє. Тиша. Темря. На сцені нікого не має тільки лялька, лялька бабусі. Вмикається світло, на сцену виходить жінка сідає крісло, дуже схожа на ляльку-бабусі. Потім виходить хлопчина говорить декілька слів і сідає. В мене було враження , що я не в театрі, а на якось спіритичному секції, на сцені привиди. Це не справжнє сім'я, але є тато ,є мама,є донька, є син і є пес і вони такі добрі і дружні. Але не справжні .. вони пусті , їх розмови безглузді, але правдиві. Вистава просто діє, як гіпноз ми сміємось з того над чим варно , плакати. Навіть після закінчення , коли світло знову вимкнули всі залі сидили тихо, було не зрозуміло не вже це кінець. Я бы посоветовала посетить каждому.
Я відчула безкінечну самотність, образу, важкість. Сюжет вистави закручений навколо проблеми самотності та сім'ї. Кожен з героїв прагне ідеалізувати свою сім'ю, але образи, недомовки та втома один від одного час від часу проскакують в діалогах. Спочатку було досить складно збагнути про що йде мова, але згодом втягуєшся у виставу, починаєш пильно слідкувати за кожним поворотом голови та жестом. По ходу вистави починаєш краще засвоювати думку, яку несуть актори, замислюєшся, аналізуєш. Як на мене вистава складнувато для сприйняття, але героям вдалось показати весь спектр емоцій: самотність, відчуженість, відчуття, що ти не такий як усі. Актори керували ляльками досить переконливо. Вистава підійде для будь-якого глядача, який прагне відкрити для себе щось нове у театральному мистецтві. Ця вистава проходила у рамках міжнародного театрального фестивалю, в залі були присутні діячі культури, журналістка та заслужені артисти України, які виступали жюрі. Вистава трохи складнувато для сприйняття, як на мене..трохи несподівана розв'язка, доволі своєрідна манера розмови, що надавало виставі індивідуальності.
У 1990 році Олегу Максимовичу Новохацькому, який на той час керував самодіяльним театральним колективом при Львівському будинку вчителя, запропонували невеличке приміщення на вул.Фредра площею 62кв.м. Так, на культурній мапі Львова виник театр з назвою «І люди, і ляльки». Перші роки існування для колективу були досить важкими. Не було елементарних умов, необхідних для функціонування театру, але був шалений ентузіазм і люди закохані в ляльку.
У 2005 році влада оцінивши вагомий вклад колективу в розвиток культурного середовища міста та розуміючи з якими матеріальними труднощами доводиться боротися щодня, приймає рішення взяти театр під свою офіційну опіку і надає статус муніципального.
У 2006 році театр спіткало страшне лихо: жахлива пожежа знищила його практично дощенту. Згоріли ляльки, декорації, костюми, устаткування, - словом усе що надбав колектив впродовж останніх 16 років. А це понад 20 вистав. Зі згарище винесли тільки кілька старих валіз з ляльками.
У грудні 2007 року відбулось відкриття оновленого театру. Ця подія стала можливою завдяки підтримці та участі Львівської міської ради, будівельного підприємства «Галичартбуд» та компанії «Київстар». Було повністю відновлено сцену, зал. Підвальні приміщення були приєднані до площі театру та адаптовані під гримерки та кабінети для адміністрації.
В 2014 році театр вже нараховував коло 20 дитячих вистав та виставу для дорослих - «Півонієвий ліхтар». Про здобутки колективу говорили численні дипломи та нагороди.
У 2014 році у віці 75 років пішов з життя засновник, директор та головний режисер театру Олег Максимович Новохацький. А в 2015 році його місце за результатами конкурсу, посів Заслужений діяч мистецтв України – Олексій Кравчук. У 2015 році за ініціативи нового директора театром започатковано «Міжнародний фестиваль «І люди, і ляльки», Міжнародний фестиваль «Різдвяні історії» та фестиваль «Волоцюги та ляльки» - триденна мандрівка театру на возах селами Львівщини.
« Пустостан »
