« Прощальне танго »
Як солодко жилося старіючій Едді у світі власних мрій! Ні підстьобуючі зауваження простодушної служниці, ні стогони вмираючого «батька» не могли повернути її до реальності. Поринаючи у спогади про колишні любовні пригоди (а серед коханців Едди значилися міністри, дипломати, генерали, принци і навіть один індійський магараджа), вона продовжувала чекати на когось, хто б наповнив її існування. Адже найбільше на світі Едда боялася самотності і смерті. І ось якось увечері у двері подзвонили...
Якщо самотня жінка чекає чоловіка, рано чи пізно він з'явиться. Найголовніший і фатальний у її житті. Але найімовірніше, він виявиться зовсім не тією людиною, яку вона чекала...
Дія відбувається у 60-і роки двадцятого століття.
У самому центрі історичної частини Києва, за два кроки від Хрещатика, неподалік від Золотих воріт, на розі двох старовинних вулиць – Пушкінської та Богдана Хмельницького – постає будівля, добре відома киянам та гостям столиці України як театр імені Лесі Українки.
Офіційна біографія Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки починається в 1926 році, коли рішенням Київського окрвиконкому була організована в Києві Російська державна драма, і 15 жовтня того ж року театр відкрив свій перший сезон. У 1941 році йому було присвоєно ім'я Лесі Українки.
Однак коріння театру походить до ХIХ століття: в ті далекі часи, коли по всій Російській імперії народжувалися і припиняли своє існування різні театральні антрепризи. У Києві постійний російський театр був створений в 1891 році, і ним стала антреприза видатного російського режисера і актора Миколи Соловцова. Акторський склад саме цієї трупи став згодом основою Київського державного російського драматичного театру.
Минають роки, змінюються назви вистав, імена режисерів, акторів, художників.
З 1994 року театр очолив народний артист України Михайло Резнікович.
Михайло Резнікович як художній керівник прагне продовжити живі традиції засновників театру імені Лесі Українки.
« Прощальне танго »
