Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Ремінісценція за творами Кобо Абе.
Інтерактивне дійство, в якому буде вдосталь музики, пластики та неймовірних відкриттів! Ми запрошуємо глядачів разом з акторами зануритись у вір важливих тем. Як живеться людині в системі та чи можна позбутися звичних рамок? Щоб це зрозуміти й прийняти правильне рішення, часто доводиться пройти довгий шлях. Шлях, кінцевою точкою якого стане розуміння, що все може бути інакше. Не потрібен хтось, хто буде тобою керувати.
Знайди своє Я!
Сучасний світ тисне як ніколи раніше. Робота й побут, побут й робота, і так по колу. Регулярно до салону краси, заняття спортом, відмова від глютену і цукру... Це має назву «турбота про себе», тому що так правильно, так модно і так ТРЕБА. А ТРЕБА кому? Мені, або навколишнім, щоб справити на них враження? Це мій вибір? Що первинне: зовнішнє, або все ж таки, внутрішнє? Так. Погляд на життя часом «замилюється». Біжу у колесі, спіткаюся та сприймаю бажання спотворено. Головний герой MONO — ти, а кожен сюжетний поворот — новий ракурс на звичне, перетворюючи його на низку питань до себе. Повернути розуміння власних «Хочу» та «Треба», немов прокинутися і розпочати «з нуля». MONO — це досвід у супермаркеті, який допоможе зважити своє життя за 60 хвилин занурення у себе. Як? Слідуючи Голосам в навушниках і списку покупок, поступово занурюючись у тему вибору та внутрішніх пошуків, адже життя завжди дарує вибір.
Це перформанс, створений на основі кількох творів, у тому числі «Майстер та Маргарита» Михайла БУлгакова і «Тінь дерева» від NO NAME. Вас чекає багато інтерактиву, музики і божевілля. РЕжисер та актори «вивернуть навиворіт» всії персонажів, щоб знайти те, заради чого варто ставити виставу. Ми запрошуємо вас на пошуки любові...
Вистава «Dialogy» – вистава-враження, вистава-досвід, вистава, що вже зовсім не про театр у його звичному розумінні. Ми вкотре зламаємо всі правила: актори і глядачі, сцена і зал, декорації та реальність – все змішається. Зустрінемося в бібліотеці, крім книжок, там залишилося те, чого немає ані в internet, ані в нашому повсякденному житті – абсолютна тиша. Не страхітлива і дзвінка, а достатня, аби крізь скрип полиць, шепіт книжкових героїв і шелест сторінок почути себе. Медіатором діалогу з самим собою стане голос у навушниках, який поставить пару нових запитань, та, можливо, підкаже кілька давно потрібних відповідей. І ще, все відбуватиметься пізно, майже вночі. Коли востаннє ви говорили з собою у нічній бібліотеці? Думаємо, що ніколи, правда?
НЕвистава «День/тінь» — це дія для невеликої групи глядачів, дванадцяти (12) осіб. Формат вистави — site-specific (театр поза театром), де квартира стає театральним простором. Історія починається у порожній квартирі, куди глядач приходить "у гості" до її господаря — актора та музиканта Павла Алдошина. Кожен, хто йде у гості до Павла, може щось з собою принести. НЕквиток, а те, що ви б взяли у гості до друга. Хороше вино, бельгійські вафлі, терпкі трюфелі або хрусткий багет із вершковим маслом. Гостям-глядачам пропонують прожити особисту історію з життя Павла, а також замислитися над питаннями вибору й свободи. Вистава-роздум, вистава-доля, зокрема, Павла та глядачів, чесна й чуттєва. У виставі немає декорацій, звичної сцени, дистанції, овацій та правил. Сам Павло вважає, що “це не творчий вечір з історіями "про життя". Це цех історій, у якому ти, як глядач, можеш дозволити собі все: стрибнути на стіл, піти заварити на кухні чай, спуститися в магазин по вино і повернутися назад. Це все — історії, які ми тут самі створюємо”. Ідея спектаклю зародилася з формату квартирника, яку uzahvati трансформували у власний формат імерсивної "НЕвистави".
Театр починався як містерія. Магічний акт налаштування особистих, побутових і соціальних процесів. Існування на межі надпобутового стану та непізнаної реальності. Потім сталося розділення учасників на акторів та глядачів. Чи приходило вам на думку, що глядач і є справжнім автором вистави, яку він бачить скрізь призму свого життя у виставі, яку йому показують на сцені? В проекті «Глядач і є автор» ми знову відмовляємось від ставшим вже традиційним розділення театрального простору на «сцену» та «глядацьку залу». Та пропонуємо іншу його структуру, в якій глядач може обрати будь-яке місце або, навіть, приєднатись до будь-якої дії за власним бажанням. Глядач тепер перетворюється на повноцінного учасника – а́ктора. Він може вільно пересуватись містеріальним майданчиком. Ініціювати чи припиняти будь-яку дію у заданих форматом проекту межах, а також взаємодіяти з іншими а́кторами. Чи обов'язково діяти? Чи є можливість просто подивитись? Звісно є. Спостерігати у містеріальному театрі – це основна дія. Спостерігати свої внутрішні почуття, тонко відчувати інших акторів, загальне поле містерії. Приєднуватись тільки за власним відчуттям доречності моменту. Дія відбувається одночасно у кількох зонах. Кожен окремий «глядацький» експіріенс у такому випадку звісно буде відрізнятись від інших. Це і є гра життя.
Спочатку заінтригували, коли Гейша роздає маски глядачам. Всі опиняються в умовному кубі, або за його межами, та починається перфоманс з усіх поків. Глядач стає частиною вистави, на мою думку, це зроблено, щоб показати, що сюжет взятий із життя людей. Вистава про вічні проблеми людей. Які заганяють себе в межі чи рутину, та інколи не можу з цього вибратися, бо просто не помічають цієї проблеми. Але є й ті, хто у постійному пошуку себе. І вони заряджають інших людей своєю енергією, і тоді вже проблеми стають явними та завдяки енергії одного з'являються сили, щоб з ними впоратися. Це спонукає розбити стіни, межі та відшукати своє, зняти маски та просто жити. Акторська гра мені не дуже сподобалась, я очікувала гарної пластики, бо саме на рухах і побудована вистава. Тобто кожен рух має бути красномовним. Тут такого не відбулось, може тому були незрозумілі моменти і пазл зійшовся лише в кінці. На початку вистави поклали чорні мати перед входом, трохи незрозуміло навіщо. Також трохи привітніший персонал в гардеробі.У камерної сцени є свій окремий гардероб і дзеркало, що є величезним плюсом. Також хороше фоє для очікування. Стільці розташовані зручно, що добре видно з будь-якого ряду.
Вистава з перших секунд занурювала у свою атмосферу, спершу було насторожено, навіть тривожно. Потім викликала співпереживання, роздуми про особистість, внутрішнє Я. Сподобалося, як на початку глядачам акторка в костюмі гейші роздала кожному маски, як не можна було займати місця, спершу вистава відбувалася навколо і між глядачами, водночас грала пронизлива струнна музика, змінювалося освітлення та акценти, маски светились під ультрафіолетом. Почувалися повністю всередині якогось дійства. Було і захопливо і цікаво і моторошно. Потім, коли глядачі сіли - розпочалася історія групи акторів з картонними коробками і тим, хто видав їм їх та керував. Сам сюжет доволі символічний та інтуїтивний. Без ознайомлення з твором, зрозуміти важко. Найліричніша частина - де актори спілкуватися шляхом картонки і крейди з деякими глядачами, встановлювали якийсь близький, простий і щирий контакт. А потім розповідали зі сцени, як кожен розуміє, що таке його "Я". Під кінець вони побудували стіну зі своїх коробок, між сценою і глядачами, розділивши нас. Щось на зразок The Wall. І, як годиться, в кінці глядачі в першому ряді розбили цю стіну, скинувши коробки. Це був фінал, але дещо невпевнений. Не всі відчували завершеність. Можливо справа у тім, що час промайнув дуже швидко, на одному диханні. Актори добре впоралися з образами, характерних ролей і певного сюжету майже не було, тож все вимірюється відчуттями від пепеданої атмосфери. Дуже сподобався формат, сучасно, потужно і задіює всі почуття, сильно впливає. Хотілося продовжити виставу, або зробити яскравіший кінець, дати глядачеві сильніший посил, перш ніж відпустити (як на початку, наприклад. Було дуже цікаво і західно глядачів).
Олексій Кужельний вступив та навчався в Автодорожному інституті, де всі п’ять років керував художньою самодіяльністю. Потім три роки працював у конструкторському бюро і навіть до чогось там дослужився. А потім усе кинув і вступив до Київського театрального інституту. Оскільки був людиною вже цілком зрілою, то вести приємне студентське життя, коли сім’я забезпечує «тили», було не дуже зручно. Кужельний знайшов прийнятний для себе і цілком простий вихід: почав добре вчитися й отримував Ленінську стипендію (непогані на ті часи гроші). Потім — Вищі режисерські курси у майстерні Сергія Данченка. Потім одружився, як Олексій любить додавати, дуже вдало. Не все так вдало складалося в професії. Головний режисер фольклорно-етнографічного ансамблю «Калина» — звучить непогано, та й справу свою він робив досить винахідливо, але... І тоді він знову знаходить найбільш простий вихід: створює свій театр — майстерню театрального мистецтва «Сузір’я», у якій впродовж минулих п’ятнадцяти років переграли практично всі наші театральні зірки.
Кужельний О.П. започаткував у 1991 році перший в Україні Міжнародний театральний фестиваль «Київська Пастуна», у 1995 році Фестиваль камерних театрів «Сузір’я».
З 2001-2007 художній керівник Міжнародного мистецького фестивалю міст-побратимів «Київ Травневий».
За творчі успіхи та вагомий внесок у розвиток українського театрального мистецтва був удостоєний звання Заслуженого артиста України (1992 р.), Народного артиста України (1997 р.), є Лауреатом Літературно-мистецької премії України ім.І.Котляревського, Премії Спілки театральних діячів ім. Володимира Блавацького (2001 р.), Літературної премії імені Андрія Малишка (2008 р.), Мистецької премії «Київ» імені Амвросія Бучми (2010 р.), Орденом «За заслуги» III ступеня (2013 р.), Премії імені Сергія Данченка (2014 р.).
У 2003 р. нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, Грамотою Верховної Ради України, вищою київською міською нагородою – Знак Пошани і вищою нагородою Міністерства культури і мистецтв України – Почесний Знак «За вагомий особистий внесок у розвиток культури та мистецтва».
З 2012 р. – Голова Київського місцевого творчого відділення НСТД України.
У 2016 році отримав Орден «За заслуги» II ступеня.
З 2017 р. – член Наглядової ради Українського культурного фонду.
У 2019 році – Лауреат премії НСТД України ім. Панаса Саксаганського.
Історія «Молодого театру» (далі – Молодий), створеного Лесем Курбасом, розпочалася більше ста років тому. Один з найвідоміших театрів України відкрив свій перший сезон 24 вересня 1917 року.
У 1918 році приміщення на Прорізній ремонтують та обладнують для показу вистав самотужки, за власний кошт. Студія має величезний успіх у глядачів та критиків. Згодом вона перетворюється на «Товариство на вірі – Молодий театр». Трупа відмовляється від колегіального керівництва, і на чолі театру стає видатний режисер та педагог – Лесь Степанович Курбас. Він вважав багатожанровість ґрунтом для народження «універсального» актора, а в результаті – нового українського театру. Тогочасне існування Молодого було коротким: революція спричинила у 1919 р. злиття Державного драматичного театру з Молодим театром.
Але й двох років було достатньо, аби зчинити свою «революцію» – творчу, оголосивши війну театральним «штампам», художній безхребетності. Молодий звертався до філософії корифеїв, прагнув піднесення нового театрального мистецтва країни на світовий рівень.
З метою мистецького пошуку та виховання актора нового формату Курбас випускав вистави різних напрямків: від умовно-реалістичного й побутово-психологічного до романтичної комедії.
У 1979 році виник Молодіжний театр, який у 1995 році отримав назву Молодий.
За останні роки збільшилася кількість прем’єр; трупа активно гастролює, бере участь у фестивалях. У приміщення театру, окрім основної та камерної, є мікросцена – майданчик для режисерських та акторських дебютів. Суттєво зріс глядацький інтерес до Молодого.
7 травня 2019 року Молодий театр отримав статус Національного.
Молодий театр – театр для людей, молодих душею!