Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Неповторна атмосфера кафе-театру переносить глядача у гостинну вітальню пана Гриценко-Перепелиці. Талановитий акторський ансамбль, оригінальність сценічного майданчика та класичний водевільний сюжет зроблять вечір незабутнім.
Водевіль «Сужена – не огужена!» (в сценічній версії Київського академічного театру «Колесо» – «Пристрастi дому пана Г.-П.») – перший (1881 р.) драматичний твір письменниці Ольги Петрівни Косач (дівоче прізвище Драгоманова). З 12 років Ольга навчалась у Київському пансіоні благородних дівиць, блискуче володіла французькою та німецькою мовами, бездоганно знала зарубіжну літературу, любила грати на музичних інструментах. Всі свої твори підписувала псевдонімом – Олена Пчілка. В архівах збереглося 18 п'єс, що були написані видатною українкою.
Глядачів, яким прийшлася до смаку вистава нашого театру «Занадто одружений таксист», ми знову запрошуємо на прем'єру. Сучасний майстер «комедії ситуацій», англійський драматург Рей Куні придумав продовження цієї історії. «Зразковий» громадянин Джон Сміт 15 років насолоджувався сімейним життям, маючи двох законних дружин. І тривало це доти, доки його діти від різних жінок не познайомилися один з одним в мережі Інтернет. Аж ось у Сміта і почалися серйозні проблеми. Недарма оригінальна назва п'єси Куні звучить як «Тато в павутині» - це всесвітня павутина Інтернет і павутина брехні, в якій остаточно заплутався наш герой. А розв'язка цієї сміховинної історії буде несподіваною і приголомшуючою. І, насамперед, для самого Джона Сміта.
Можливо, ми перші, хто присвятив свою творчу програму прадавній київській місцевості – Кухмістерці, яка сьогодні відома, як Березняки. Ми пофантазували про те, якими були люди, які тут мешкали, про що мріяли, що любили, які страви готували. Ми зміксували для Вас виставу та концерт, додали кулінарних рецептів, а ще дрібку гумору та гарного настрою. Чекаємо в гості на Кухмістерці!
У сценічному прочитанні режисера Дмитра Богомазова оповідання Юрія Коваля зі збірки «Чистий Дор» - це смішні, добрі, мудрі і дуже світлі історії про загублене в лісах старовинне село з прозорою назвою Чистий Дор і життя-буття його мешканців. «Село моєї душі» – так сказав одного разу Коваль про Чистий Дор, як про мрію, про втілення свого ідеалу. Привітна Пантелеєвна, серйозне дівчисько Нюрка і галаслива Мироніха, сварлива Манька і найдобріший дядько Зуй - всі вони живуть немов у колі заповідного лісу, і не загрожує їм ні чорний відчай зовнішнього світу, ні безглузда суєта. Їхні стосунки з людьми будуються на почутті спорідненості, що моментально спалахує, завдяки якому одразу був зарахований до родичі і оповідач – письменник-мандрівник, який випадково забрів у село. Їх чисте життя, всі відтінки лісу і неба ловить невидимою сіттю письменник – бродяга, щоб потім, сидячи в похмурому місті, написати книгу. Ці цікаві історії для душі, розуму і серця, приносячи гру, посмішку, свіжість і чарівність живого життя, роблять і самих глядачів чистішим і добрішим. А тонка іронія автора ще й піднімає настрій.
Дві самотні жінки похилого віку, сестри: одна – колишня актриса, інша – все життя при ній. Лагодять зламані крани, згадують минуле, живуть в дуже просторій квартирі, де колись був гомінкий театральний гуртожиток. Самотні ... І раптом старшій (актрисі) приходить в голову геніальне рішення !!! – видати молодшу заміж. І в рівномірному, зі схожими тихими днями, житті щось починає відбувається. Нареченого замовляють в шлюбному агентстві, але спочатку приходить зовсім не жених, а потім – відразу два жениха... Однак ініціативу перехоплює інший претендент з явно заплямованою біографією. Але всіх їх випереджає слюсар-сантехнік, якого дами приймають за справжнього жениха. В результаті – закохані всі! І весь процес з'ясування відносин супроводжується дотепними діалогами і комічними ситуаціями. Виявляється, тільки зроби крок, і все буде можливо: мрії, які здаються нереальними – цілком реальні. У цьому спектаклі в повітрі завжди витають можливісті. Здавалося б, простягни руку – і схопиш мрію за хвіст, стягни її з небес на землю – ось тобі і реальність. І не так вже й багато для цього треба. Кульмінація вистави – в прийдешнє щастя повірили вже всі: і глядачі, і навіть самі актори. Здається, ще трохи – і все владнається в цьому недолугому житті ... Але…
Міську байку про співіснування єврейської та української родини, сповненої анекдотичних ситуацій, вам розкажуть багатогранні актори театру. Під час вистави ви дізнаєтесь рецепти єврейської кухні, а також зможете скуштувати вже готові страви, заспівати відомі мелодії, від душі посміятися разом з героями.
Вистава “Пристрасті дому пана Г.-П. - це водевіль з піснями та танцями, жартами та віршами. Створена за твором Олени Пчілки «Сужена - не огужена». Вічна тема кохання та шлюбу. Актори грали легко та професійно. Вистава розрахована на більш зрілого глядача, сміло даруйте квитки своїм матусям і татусям-пенсіонерам, їм сподобається. Цікавим була присутність Чарлі Чапліна, його міміка дуже веселила. До речі, цю виставу стогодні ставили трьохсотий раз, і головні актори - не змінювалися весь цей час! Сам театр невеличкий, мість мало, але це створює ауру затишку.
Очень интересное представление, полное неловких моментов от которых хочеться смеяться. Весь сюжет повествоваия построен на моментах ожидания чего-то забавного и смешного, и это ожидание оправдыватьеся сполна. Очень хочется отметить игру актеров Станислава Колокольникова и Валентини Совы, у них получились невероятно яркие и колоритные персонажи. После просмотра представления анвивает мысль "а не являемся ли все мы, участниками чьей-то беззлобной шутки".
Вчора я побувала на виставі Київського академічного театру Колесо, що знаходиться в історичній будівлі на знаменитому Андріївському узвозі. Вистава називалась "Пристрасті дому пана Г.-П"., за жанром це був водевіль-модерн за п'єсою Олени Пчілки.Як тільки ти переступаш поріг театру відразу потрапляєш у незвичну атмосферу: тебе зустрічають, вітають та запрошують пройти до свого місця. Таке відчуття, що чекали саме на тебе! Такої уваги я не спостерігала в інших театрах! Зала, в якій відбувається дія, досить незвична для глядача - це кафе! Ти сідаєш за столик, на якому вже чекає на тебе пригощання - фрукти, солодощі та бокал червоного вина. Сцена просто поряд, на відстані простягнутої руки. І саме через таку близькість ти відчуваєш себе персонажем і дієвою особою у виставі. Щодо водевілю - це дуже легкий та досить розповсюджений сюжет. В гості до головного героя пана Гриценка-Перепелиці, ловеласа, якому вже набридла своя дружина, приїжджає гарний та молодий панич. Звичайно, в нього відразу закохуються всі жінки - і власне дружина пана Г-П та ії молода та незаміжня сестра. Інтрига у тому, що старий ловелас у розмові з паничем видає золицю за власну дружину. Плутанина, смішні ситуації, незручні пози, домисли...Кто з ким залишиться, чи збережеться сім'я, і чи буде створена нова молода сім'я - про це ви дізнаєтесь тільки в кінці вистави. Однозначно, ви не будете нудьгувати, навіть якщо прийшли одні! Місцями ви будете навіть підгравати артистам та спілкуватися з ними! Багато акторів мають розкішні голоси, будуть співи, танці, музика. Під час гри вас будуть частувати. І дійсно, а чому б не випити за кохання? Бо насправді це чи не єдина річ, до якої прагнуть всі!
До чарівного світу театру він долучився ще в дитинстві, завдяки матері, вчительці української мови та літератури, котра водила сина по всім театрам і культурним заходам столиці. Вона прагнула, щоб Станіслав виріс освіченою людиною, тому записувала до численних мистецьких гуртків і дуже хотіла, щоб у майбутньому став актором. Але у долі свої закони – Колокольникову довелося кілька разів безуспішно вступати до вищих театральних закладів Києва та Москви. З третьої спроби – став студентом Національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (тоді ще інституту). Михайло Юрійович Резнікович, художній керівник курсу, спрямовував його вибір на ролі характерних комедійних персонажів, працював з ним над удосконаленням саме такого акторського амплуа. У студентському навчальному театрі Станіслав Колокольников зіграв Графа д’Альбафйоріта («Трактирниця» Карла Гольдоні), Фішела («Перш, ніж заспіває півень» Івана Буковчана) та Васеньку («Старший син» Олександра Вампілова).
Після закінчення інституту знову спіткали труднощі: жоден театр, до якого він прослуховувався, не потребував актора з такими зовнішніми даними. Довго довелося Станіславу Колокольникову шукати СВІЙ театр. Влаштувався керівником драматичних гуртків у київському Палаці будівельників, два роки поспіль працював актором Черкаського обласного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка. А ще грав у Київському експериментальному театрі-студії під орудою Володимира Пилипенка. Чотири роки працював у трупі Київського театру-студії «Драм-Антре». Саме в цій студії Колокольников познайомився з партнеркою по сцені – актрисою Ольгою Радчук, із котрою зіграв ще кілька ролей в інших столичних театрах.
Впродовж життя своїм недоліком Станіслав вважав надлишкову вагу. Саме це заважало йому долати упереджене ставлення режисерів. Актор страждав худнув і… знову набирав зайві кілограми.
Либонь з часом Колокольников заспокоївся, зрозумів, що саме ця вада і є його особливістю, головним акторським козирем – харизмою, привабливістю та комічністю. Тому боротьба закінчилася достойною перемогою – гармонією душі та тіла.
Після тривалих поневірянь і сумнівів доля таки посміхнулася Станіславу, «відкривши двері» невідомого на той час Київського театру «Колесо». Саме цей театр став йому рідним, тут він зміг реалізувати свій акторський талант. У виставі «Жінки Моцарта» Фелікса Міттерера Станіслав Колокольников грає чоловічу та жіночу ролі. Це жадібний, жорстокий антрепренер Шіканедер та сильна, самовпевнена жінка Цилі Вебер, турботлива матір, розкішна світська дама, граціозна «королева ночі». За останню роль Колокольников отримав дві премії – у номінації «за кращу жіночу роль» Незалежного інтерактивного містичного фестивалю «Німфа» (2007) та «за кращу чоловічу роль» Першого міжнародного театрального фестивалю «Подія» (2008). Актор став дипломантом фестивалів «Слов’янські зустрічі» (1994), «Театр без кордонів» (1995), «Чорне море» (2000), «Брянські зустрічі» (2003), «Перперикон» (2004), а також учасником зарубіжних мистецьких форумів у Франції, Болгарії, Албанії, Македонії, США, Росії, Білорусі й Туреччині. Водночас Станіслав встигав працювати в Київському драматичному театрі «Браво», а також у Київській майстерні театрального мистецтва «Сузір’я».
Завжди добре малювала і мріяла присвятити цьому своє життя, вступити в художній університет. Але у 10 класі почала грати в КВН, і в 11 остаточно вирішила вступати в театральний.
Батьки-інженери були проти, а юна Оля не знала, де є театральний інститут, тому, побачивши рекламу КНУКіМ, вступила туди на театральну режисуру і лише через 2 роки дізналася про існування інституту Карпенка-Карого та поступила знову.
Працює в театрі «Колесо» з 2004 року.
В 1998 году окончила Киевский государственный университет театрального искусства им. Карпенко-Карого (театральный факультет, специализация «актриса театра и кино», мастерская Ю.С.Ткаченко).
С 1998 года – актриса Киевского театра «Колесо». В 2002-2003 гг. и с 2008 года – актриса Киевского театра «Браво».
У 2008 році отримала Другу премію на Всеукраїнському конкурсі читців імені І. Франка.
Працював у Миколаївському академічному українському театрі драми та музичної комедії (2008-2011), Ніжинському драматичному театрі.
З 2012 року працює в Київському академічному театрі «Колесо».
З лютого 2019 року розпочав працювати диктором-ведучим в телерадіокомпанії «Глас».
Був актором Київського ТЮГу і Київського драматичного театру «Браво». Актор і режисер Київського академічного театру «Колесо».
На телебаченні – ведучий дитячої передачі «Еники-беники» (1993-1995), телегри «Лего-експрес» (1995-1997), ранкової програми «Новий день» на телеканалі «Інтер» (2000-2001) і ін.
Закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.Карпенка-Карого
Працює в театрі "Колесо" з 2008 року
Олександр Васильович вважає: найзнаменнішим у його біографії є те, що рожева мрія хлопчика, який починав з мімічних сценок у піонертаборі «Орлятко» (Пуща-Водиця), здійснилася – він став професійним актором.
Щоправда, відбулося це аж через тридцять років (у піонертаборі Бірюкову було сім-вісім літ, а членом колективу «Колесо» він став у 1988-му), після тривалих ходінь по інших професіях, зовсім не пов'язаних з театром.
Був звичайною радянською людиною – жовтеням, піонером і комсомольцем. В армії через поганий учинок не став комуністом (напередодні звільнення його викрив замполіт, навіть вжив дуже брутальне слово: мародерство. За те, що захотів демобілізуватися в новій шинелі. За два роки служби шинель втрачала вигляд, тому «діди» мінялися з молодими. Насправді скривджених не було, ми діяли за домовленістю, стосунки були лояльними, без перегинів, молоді казали: «Ми теж демобілізуємося в нових шинелях». Але замполіт виявився пильним).
Часи перебування в студії пантоміми, керованої Миколою Козаковим, проходили для Олександра, наче в казці. Хіба він міг мріяти, що потрапить до Панєвежису (Литва), знаменитого драматичного театру під керівництвом Юозаса Мільтініса, побачить вистави цього приголомшливого режисера за участю Донатаса Баніоніса та буде присутнім на заняттях студійців цього театру? А близьке знайомство в Каунасі з Модрисом Теннісоном та його неймовірним театром пантоміми! І що вже казати про дивовижну Прибалтику (так тоді називали усі прибалтійські республіки), відвідини якої прирівнювалися до перебування за кордоном.
Після двох років навчання в студії пантоміми (до речі, платної – 20 карбованців щомісяця) його забрали до армії. Завдяки тому, що добре грав на гітарі, служив у духовому оркестрі. Спочатку освоїв великий барабан, потім перевели на тарілки. На конкурсі армійської самодіяльності військової частини вибороли друге місце, за що отримав відпустку додому.
Після демобілізації випадково зустрівся (1974) з Володимиром Купових, який запропонував взяти участь у його самодіяльному театрі. Олександро чесно відмовився: «Не зможу, бо маю ваду – заїкаюсь. «Не беріть у голову»,– відповів Володимир Ілліч. І досвід драматичного актора допоміг цей недолік подужати.
Працював слюсарем-складальником, вантажником, креслярем. В управлінні цивільної авіації, в обчислювальному центрі – техніком.
Закінчив Інститут народного господарства. Запросили до Інституту кібернетики, вісім років трудився програмістом. Переманили до Інституту ортопедії (завдяки заступництву керівника лабораторії). Це був, звісно, нонсенс: ну який старший науковий співробітник без медичної освіти... Паралельно працював мімом у відомому вар'єте на четвертому поверсі метростанції «Хрещатик». Там познайомився зі своєю другою дружиною Ольгою, танцівницею і хореографом.
Театр «Колесо» був заснований у 1988 році. Перша вистава відбулась 28 травня того ж (1988) року. Засновником та художнім керівником закладу від дня заснування й дотепер є Народна артистка України Кліщевська Ірина Яківна.
Значною подією в житті новоствореного колективу стало отримання власного приміщення на Андріївському узвозі, 8. Усі працівники театру взяли участь у переобладнанні будівлі під потреби театру.
Нині головна сцена театру розташована на другому поверсі театру і розрахована лише на 70 глядачів. Відтак, театр є камерним – актори перебувають на відстані витягнутої руки від глядачів, вони стають свідками найпотаємніших процесів, які відбуваються на кону. Другою сценою в «Колесі» вважають кафе театру. Тут, на першому поверсі, у затишній домашній атмосфері проходять вистави, які змушують глядачів відчути себе знову ж таки безпосередніми учасниками вистави.
Від вересня 2008 року Київський театр «Колесо» отримав статусу «академічного». У теперішній час, театр «Колесо» є невід'ємною складовою культурного життя Києва, улюбленим місцем відпочинку не тільки киян, а й численних гостей столиці.