Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Принцеса Рися, або казка про королівський годинник »
Kінива і примхлива принцеса Рися нічого не хоче робити: ні вчитися, ні чимось займатися. Вона тільки робить різні хуліганські вибрики, чим допроваджує своїх батьків Короля і Королеву до розпачу. Мудрий цвіркун пробує переконати дівчинку жити цікавим життям. Вчитися, творити, танцювати, малювати. Але вередлива принцеса проганяє цвіркуна і, переодягнувшись злодієм, вимагає від Короля і Королеви викуп за себе. Вона відкидає пропозицію Королевича летіти до зірок і заводить дружбу з гидким злодюжкою мисливцем Яном. Ян підбиває Рисю вбивати час. І вони удвох стріляють у час, вбиваючи години, хвилини і секунди. Годинник зупиняється, час застигає. А кожна вбита година зістарює принцесу. І врешті-решт красуня перетворюється в гидку потворну бабцю. Вона бачить себе монстром і впадає у відчай. Цвіркун каже страшний вирок, що час не рушить поки годинник не піде. А годинник не піде, поки хтось не зруйнує суцільної застиглості і рухом не пересіче золотий сонячний промінь. Страшну катастрофу рятує Королевич, який закоханий у Рисю, не дивлячись ні на що.
Любов і праця рятує світ. Королевич разом із Рисею перетинають на повітряній кулі сонячний промінь. Час знову біжить і Рися стає чарівною принцесою. Королівство щасливе, бо їх принцеса стала дівчиною усіх можливих талантів. Весілля співпадає з 12 ударами королівського годинника. Настає новий день, новий час, Новий рік! А молода принцеса із красенем Королевичем є запорукою того, що майбутнє у королівстві буде багатим, здоровим і щасливим.
« Царівна — жаба »
Казка
« Пітер Пен »
Казка
« Як ми врятуємо світ?! »
Казка
« Новорічний детектив або крижана пісня Снігової Королеви »
Казка
« Алі-Баба »
Мюзикл
Петранюк Володимир Іванович отримав акторську освіту в драматичній студії при Київському Академічному театрі імені І.Франка, курс народного артиста України Петра Сергієнка, у 1977 році.
Працював актором в Армавірському драматичному театрі (1977-1979 рр.) та у Харківському театрі юного глядача (1979-1980 рр.) У 1986 році закінчив режисуру в нинішньому університеті культури та мистецтв, курс Степана Степася.
Володимир Петранюк присвятив своє життя створенню у Києві нового українського театру. З 1982 року група ентузіастів театрального мистецтва, очолена Володимиром Петранюком, здійснювала пленерові постановки вистав і свят на вулицях і майданах Києва. В тому числі Володимир ставив свята головної ялинки України на Майдані та інші святкові дійства, за що в 1982 році був нагороджений званням лауреата фестивалю театральних свят, а з 1986 року театр прийняв назву «Дзеркало» і переніс свою діяльність в зону ЧАЕС, в результаті чого народилася перша в світі вистава, присвячена чорнобильській трагедії «Полум‘яні автографи». Ця п‘єса і постановка належить авторству Володимира Петранюка. Вона і визначила спрямування його діяльності як режисера на багато років вперед.
З виставою «Полум‘яні автографи», де Володимир Петранюк грав також як актор, театр об‘їздив чорнобильську зону з 1986 року 90 разів, за що він і актори його театру були нагороджені знаком «Учасник ліквідації аварії на ЧАЕС II ступеня». Володимир Петранюк написав наступну п‘єсу «Де твої 17 років», присвячену пам‘яті В.Висоцького, яка торкалася болючих проблем суспільства тих років.
Володимир Петранюк був автором, режисером і виконавцем одної з ролей і отримав за це диплом на міжнародному фестивалі у Кракові у 1990 році. Ряд постановок театру став виразно виділятися у театральному житті Києва і України. У 1988 році стараннями Володимира Петранюка, як лідера, театр отримав статус професійного театру-студії.
Революційні вистави Володимира Петранюка, такі як «Мій бідний Фюрер» (Володимир Петранюк) та «Москва-Петушки» (за В.Єрофеєвим), передували змінам у суспільстві, що дали змогу В.Петранюку із своєю трупою заявити своє українське мистецтво і за межами України.
Український театр «Дзеркало» довгий час існував у м.Краків як культурна плацівка і Володимир Петранюк був фактично мистецьким амбасадором України в Польщі. За цей час він зняв документально-художній серіал про Почаївську Лавру і Ченстоховський монастир, що отримав дипломи міжнародного кінофестивалю у Непакаланові 1994-1995 рр. Для днів Києва у Кракові були поставлені фольклорні вистави «Чотири пори року українського очарування. Чар» та «Ах, Одесса», які знайшли втілення на аудіодисках. Книга театральних поезій «Ностальгія» 2002 року стала етапною в його творчості.
З 2005 року Володимир Петранюк керує театром української традиції «Дзеркало» в Дніпровському районі міста Києва. Він пише, або інсценізує усі п’єси, які є в репертуарі цього театру, є їх постановником і виступає як актор.
Працював актором у Театрі оригінальної комедії.
Знімається у телесеріалах, рекламних роликах, короткометражних фільмах, документальних кіно та ін.
Має власну музичну групу. Грає на баяні, гітарі, співає, танцює, володіє навиками сценічних боїв і фехтуванням.
Театр української традиції «Дзеркало» розпочав свій творчий шлях на початку 80-х років як театральний гурт київського андеграунду у підвалах будинку на Татарці, де брати Володимир і Віталій Петранюки згуртували навколо себе робітничу молодь, яка прагнула мовою театрального мистецтва долати атмосферу задухи, що панувала в тоталітарній країні.
За чверть століття театр на чолі з режисером Володимиром Петранюком, здобувши широке визнання та переживши нелегкий період перебудови, помандрував світом: виступав у Лондоні та Новосибірську, Парижі й Варшаві.
2004 року повернувся до Києва, де сконцентрував сили на новому напрямі – відродженні духовного спадку рідного народу, втіленні етнічних та фольклорних образів у музично-драматичних виставах і з першого січня 2006 року розпочав здобувати розголос як театр української традиції «Дзеркало».
« Принцеса Рися, або казка про королівський годинник »
