Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Лео і Джек, двоє акторів-невдах, мріють про славу, але не мають грошей. Маргарет, дівчина із провінційного містечка, багата спадкоємиця, теж мріє про сцену, але не має сміливості, щоб зробити крок до своєї мрії. Так би й залишилися герої ні з чим, якби не втрутилася доля. До речі, у цілком земному образі. Авантюри з перевдяганням, жадібність і щире кохання, інтриги і торжество справедливості переплітаються в чудернацький клубок перипетій. Яскрава сценографія переносить глядачів у світ Йорка, штат Пенсильванія, та у світ мрій кожного з персонажів. Хореографія й оригінальні пісні відтінюють настрій та органічно вплітаються в сюжетну канву вистави. Кілька годин дійства подарують палітру емоцій від щемливої ніжності до нестримних веселощів, естетичну насолоду та радість від зустрічі із високим зразком світової драматургії у професійному втіленні на українській сцені.
П'єса «Дами і гусари» польського комедіографа і поета Олександра Фредро (1793-1876 рр.) належить до «золотого фонду» класичної літератури. 175 років вона не сходить зі сцен світового театру, надаючи можливість акторам і режисерам поринути у вишукану театральність, відчути витонченість польського гумору, в якому граціозність романтизму співіснує з легкою самоіронією. Дія відбувається в маєтку Майора – затятого холостяка, який, зібравши добірне товариство бойових друзів, відгородившись від примарних принад життя, а власне, усього, що пов'язане із жіноцтвом, «бавиться» і відпочиває між походами. Спокійну, суто гусарську ідилію буквально висаджує в повітря приїзд цілої кавалькади жінок – кузин Майора на чолі з пані Оргоновою. З їхньою появою стале гусарське життя летить до дідька, маєток – лихоманить. І це все можна було б стерпіти, якби не підступний план кузин: одружити Майора на донці пані Оргонової – Зосі. Жінки розробляють тактику і стратегію: пані Диндальська опікується Капеланом, панна Анеля пускає бісиків Ротмістру, їхні служниці Юзя, Зузя, Фрузя також не втрачають часу марно... Поки жіноцтво приводить план у дію, Зося зустрічає поручика Едмунда і впізнає в ньому своє омріяне кохання... Автори вистави на чолі із режисером-постановником, автором сценічної версії Юрієм Одиноким створили яскраве сценічне дійство, насичене легкістю акторської імпровізації, граціозністю пластично-танцювального малюнку, сповнене музики і вічних мрій про кохання. У фіналі вистави звучить «Тетянин вальс» Тараса Жирка. Фото та анотації надано театром.
Здавалося б, відома анекдотична ситуація. В одному купе зіткнулися одесит, вічний холостяк, що не робить жодного руху без дозволу мами, і «щира красуня» – українка. Начебто все зрозуміло. Смішно, грайливо, блискуче, проте... Ніхто навіть не може припустити, чим це все закінчиться. Приголомшливо весела і неймовірно зворушлива історія змусить вас не тільки сміятися, але і плакати.
Це – спектакль про життя «за лаштунками» провінційної театральної трупи. Між виставами актори вирішують безліч проблемних питань: побутових – латання костюмів i розірваних декорацій, написання оркестровок до п'єс; особистісних – залицяння одруженого капельмейстера до актриси Зоні, заздрощі акторів, підлабузництво до керівництва трупи; філософсько-мистецьких: залежність театру від замовника, а відтак – його гнучкість у підборі репертуару... Висвітлені проблеми так майстерно переплетені що зрада капельмейстера з молодою акторкою чи лестощі управляючому аж ніяк не здаються дрібними та недоречними. У виставі грають 14 дійових ociб, i кожен є відображенням певного типу людини: кокетка Зоня, скандальна Ціпа Львовна, улеслива i зрадлива Олена Степанівна, гультяй Лука Карпович, догодливий управляючий Іван Васильович, гордий виконавець драма-тичних ролей...
Остання «вигадка» Мольєра. Весела, яскрава, життєрадісна вистава-феєрія з піснями, танцями, несподіваними комічними ефектами. Дивовижне поєднання класики і сучасності в режисурі та музиці. Вистава брала участь у Міжнародному театральному фестивалі в Брянську (Росія).
Коли ви закоханий студент, а дядько вашої дівчини – скупий та черствий тиран, діяти треба рішуче. Двоє друзів Джек і Чарлі сподіваються освідчитися своїм коханим напередодні їхнього від'їзду на канікули до Шотландії. Гарантією успіху стане присутність багатої покровительки Чарлі – тітоньки Люції, що має приїхати з Бразилії. Але не так склалося, як гадалося: чергова телеграма руйнує всі плани. Приїзд тітоньки відкладається, а отже вередливий дядечко Спетлайг може відмовитися видати племінниць за закоханих студентів..
У Фастові, де народився актор, з'явилася одного разу театр-студія «Дзвіночок», керівником якої була Заслужена артистка України Світлана Борисівна Волкова. Максим, закоханий у свою однокласниць і побачивши її у виставі, теж почав займатися у студії театру. Але так захопився цією сферою, що почав пропускати уроки школі, звичайній і музичній, аби не запізнитися на репетацію.
Потім актор вступив в університет Карпенка-Карого і після його закінчення у 2006 році залишився в Києві. Були антрепризи, театр драми і комедії, муніципальний театр «Київ» і ще багато чого не пов'язаного з професією. Крім того, працював на радіо і займався дубляжем. Але потім перейшов працювати до театру Саксаганського у Білій Церкві. Зараз Максим Цедзінський є актором у Малому театрі.
Ще наприкінці ХІХ ст. тут з успіхом гастролювала трупа Свєтлова і Милославського, а початок ХХ ст. ознаменований діяльністю Леся Курбаса. Саме в Білій Церкві відбулася визначна подія в житті не лише міста, а й усієї України – у липні 1920 року в театрі «Палас» було вперше українською мовою показано трагедію В. Шекспіра «Макбет», в якій головні ролі виконували Л. Курбас і Л. Гаккебуш.
29 грудня 1933 року Наркомат освіти УРСР ухвалив рішення про утворення в місті Біла Церква 4-го Київського обласного робітничо-колгоспного театру. Це був один із восьми пересувних театрів на Київщині на той час і єдиний, який вистояв у непростих умовах постійного гастрольного життя. До його складу увійшли актори-випускники Київського інституту музики і драми ім. М. Лисенка та декілька акторів-курбасівців. Трупа тоді нараховувала 18 чоловік.
У 1935 році відбулася прем‘єра вистави «Мірандоліна» К. Гольдоні. У 1937 році на Республіканській Олімпіаді з героїчною драмою В. Суходольського «Устим Кармелюк» у постановці Юрія Григоренка колектив з Білої Церкви займає І місце серед 22 пересувних театрів. Того ж року Радою Міністрів України театру було присвоєно ім‘я П. К. Саксаганського за особистою згодою самого корифея української сцени.
З 1969 року театр очолює Валентин Ілліч Петько. У 1971 році театр виборює друге місце серед театрів Радянського Союзу (І місце – МХАТ). В 1998 році театр стає міським і отримує фінансування із місцевого бюджету. У 1999 році театр бере участь у фестивалі камерних і моновистав «Золота Парсуна». На ньому актор Володимир Рєпін стає лауреатом за роль у моновиставі «Крак».
У 2001 році театральний колектив бере участь у Міжнародному фестивалі сучасної української драми, а також у ІІ фестивалі українського мистецтва в Болгарії. Цього ж року в театрі відкрито малу сцену.У 2002 році актор театру Микола Кам‘ярук бере участь у фестивалі театрального мистецтва в Польщі.З 2006 року, з приходом на посаду генерального директора-художнього керівника В‘ячеслава Ускова, спостерігаються значні позитивні перетворення в житті театру та стрімкий підйом.
Важливою подією стає повернення йому статусу обласного. Театр налагоджує міжнародні зв‘язки: бере участь у програмі стратегічної співпраці Міжнародного університету «Всесвітній театральний досвід» (м. Лондон) з театрами України. У 2010 році художній керівник театру В‘ячеслав Усков брав участь у конференції в Словенії, котру влаштовував університет і яка була присвячена театральним методикам і традиціям сучасності.8 травня 2010 року було підписано Угоду про співпрацю з Тарновським театром ім. Людовика Сольського (Польща). У травні 2014 року В‘ячеслав Усков представляє Україну на Міжнародній конференції «Мистецтво керування театром» у Будапешті із доповіддю «Український театр як носій гуманістичної стратегії України».Наприкінці листопада 2014 року відбувся акт зближення культур угорського та українського народів. В’ячеслав Усков, заступник директора Денис Фридинський та артисти балету Дмитро Ільїн і Віктор Федоренко відвідали Угорщину.У серпні 2016 року шоу-програму, присвячену відкриттю 83 театрального сезону, та драматичні вистави відвідали гості з Фінляндії. Зокрема – Ігор Фрей, фінський актор театру і кіно українського походження, диктор, телеведучий, театральний педагог і режисер, художній керівник Українського народного театру у Фінляндії.
Завдяки злагодженій праці колективу, прагненню до розвитку та мудрій політиці керівництва театр виходить на новий щабель розвитку. У листопаді 2009 року сталася визначна подія – йому надано статус академічного.Є ще одна сторона діяльності, якою пишаються саксаганці.
Оскільки театр музично-драматичний, за останній час було докладено багато зусиль, щоб творчий склад повністю відповідав зазначеному статусу. Сьогодні відносно молодий оркестр вражає своєю майстерністю і багатством репертуару. Його неординарність у тому, що працює він у різних жанрах: виконує симфонічну, естрадо-симфонічну, народну музику і джаз. Така різноплановість дозволяє задовольняти найвибагливіші смаки, тож за кілька років музиканти подарували публіці більше десяти концертних програм.Справжня окраса театру – професійний балет із випускників вузів Херсона, Дніпропетровська, Донецька, Києва… Щороку здійснюються постановки більше 80 хореографічних постановок для шоу-програм та вистав. Кожна з них вражає майстерністю виконання, оригінальністю хореографів-постановників та емоційною наповненістю.