У 2008 році отримала Другу премію на Всеукраїнському конкурсі читців імені І. Франка.

Народилася 24 вересня.

Валентина з дитинства мріяла бути актрисою і цілеспрямовано йшла до своєї мети: її першим досвідом була участь у драмгуртку Палацу піонерів. Потім – навчання у Київському театральному інституті, на курсі Анатолія Решетникова, і гра у студентських виставах, де їй, як вродливій жінці, доручали переважно ліричні ролі.

А Валентині надзвичайно хотілося довести, що вона здатна й на щось інше. Найбільше мріяла про характер­ні образи. Тому й зраділа першим казковим ролям у Театрі «Колесо», натхненно грала і Бабу Ягу, і Вологість (у новорічній казці вона разом із подругою Мокротою псувала настрій Снігуроньці).

Закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.Карпенка-Карого
Працює в театрі "Колесо" з 2008 року

Найбільш відомий за дубляжем Роберта Дауні мол..
Хоча майбутній актор і мріяв з дитинства про театр, але нічого для цього не робив. Отож його близькі були здивовані, коли він сказав, що буде вступати до театрального училища. До того ж хлопець із міста Борисполя на Київщині вирішив підкорювати театральні навчальні заклади Росії. Спроби вступити до Ярославського та Свердловського театральних училищ не були результативними, однак вдалося вступити до театрального училища в Казані.
Роки навчання — це велика школа, що запам’яталася назавжди. Студенти грали на сцені професійного драматичного театру. А однією з перших для О. Лепенця стала роль 50-річного Майора у виставі «Дами і гусари». Після цього вже не відчував проблеми, аби зіграти людину, старшу за себе віком. Здобуті навички знадобилися і під час служби в армії, адже був конферансьє в одному з ансамблів пісні та танцю.
Після строкової служби в армії повернувся в Україну. Це був час перебудови, а в Києві створювалося багато театрів-студій, однак більшість із них не витримала випробування часом і дуже швидко чи то з фінансових, чи то творчих причин припинила своє існування. Проте Олегу поталанило. Адже театр-студія, в якому він успішно пройшов прослуховування, не лише витримав перевірку часом, а й став однією з провідних столичних сцен, що нині має назву «Київський академічний театр «Колесо».
Спочатку довелося грати у концерті для дорослих та театральній програмі для дітей. А вже наступного року відбулася прем’єра вистави «Триптих для двох», створеної художнім керівником театру Іриною Кліщевською за оповіданнями Семена Злотнікова. У цій постановці порушувалися такі непрості питання: чому самотні люди, яких випадково звела доля, не наважуються зробити перший крок? Яка роль кожного у стосунках між чоловіком та жінкою і чи існує взагалі щастя? Вистава полюбилася глядачам і вже двадцять п’ять років не сходить зі сцени. Цей спектакль звів Олега з молодою актрисою Галиною Зражевською. Через півроку вони одружилися, у них народився син, якого назвали Андрієм на честь Андріївського узвозу, на якому розташований театр «Колесо», що поєднав їхні долі. Зараз у репертуарі театру 10 вистав, в яких грає Олег Лепенець. І в кожній він створює самобутній образ, що надовго запам’ятовується. Це і Леон де Сен Пе у виставі за п’єсою Ж. Ануя «Генерали у спідницях», це і Чижик (П. Саксаганський «Шантрапа»), Староста («Вечорниці» — власна вистава театру за українською класикою), Оме (Я. Стельмах «Емма»), Большинцов (І. Тургенєв «Місяць на селі»), Краском (О. Юрьєв «Маріам»), Мсьє Пургон (Ж.-Б. Мольєр «Уявний хворий»). Усі ці герої далеко не ідеальні, проте кожен, навіть кілер-невдаха Ральф з вистави за п’єсою Ф. Вебера «Випадок у готелі «Дю Комерс», мимоволі викликає симпатію. Напевно тому, що актор образ кожного персонажа пропускає через власну душу і грає немов сам себе. І хоча виконавець більше полюбляє класичні постановки, із задоволенням він зіграв і Греміо у сучасній версії шекспірівської «Приборкання норовливої» (режисер н. а. України І. Кліщевська), переосмисленої австрійським драматургом Францобелем. «Для мене немає особливого значення, чи це головна роль, чи епізодична. Адже навіть зовсім маленька роль може мати велике змістове навантаження і бути однією з ключових у виставі», — розповів Олег. Хоча з кінематографом в актора не склалося, однак він активно працює у сфері дубляжу. В українських кінотеатрах голосом Лепенця говорять Роберт де Ніро, Дастін Гофман, Брюс Віліс, Мел Гіпсон. І помилково дехто думає, що дубляж — це легка справа. Часом доводиться навіть дихати в одному ритмі з голлівудськими артистами, разом із ними переживати все, що відбувається на екрані. І все ж головним для актора залишається театр, де він прагне ще виконати багато нових ролей. Особливо хотілося б зіграти у жанрі трагіфарсу, де контрастно протиставлено трагічне й комічне, — жанрі, який, на жаль, так мало представлений в українському театрі. Проте це поки що плани, а завтра — вистава у театрі «Колесо». А раз на сцені — Олег, то неодмінно буде й аншлаг.

Олександр Васильович вважає: найзнаменнішим у його біографії є те, що рожева мрія хлопчика, який починав з мімічних сценок у піонертаборі «Орлятко» (Пуща-Водиця), здійснилася – він став професійним актором.
Щоправда, відбулося це аж через тридцять років (у піонертаборі Бірюкову було сім-вісім літ, а членом колективу «Колесо» він став у 1988-му), після тривалих ходінь по інших професіях, зовсім не пов'язаних з театром.

Був звичайною радянською людиною – жовтеням, піонером і комсомольцем. В армії через поганий учинок не став комуністом (напередодні звільнення його викрив замполіт, навіть вжив дуже брутальне слово: мародерство. За те, що захотів демобілізуватися в новій шинелі. За два роки служби шинель втрачала вигляд, тому «діди» мінялися з молодими. Насправді скривджених не було, ми діяли за домовленістю, стосунки були лояльними, без перегинів, молоді казали: «Ми теж демобілізуємося в нових шинелях». Але замполіт виявився пильним).

Часи перебування в студії пантоміми, керованої Миколою Козаковим, проходили для Олександра, наче в казці. Хіба він міг мріяти, що потрапить до Панєвежису (Литва), знаменитого драматичного театру під керівництвом Юозаса Мільтініса, побачить вистави цього приголомшливого режисера за участю Донатаса Баніоніса та буде присутнім на заняттях студійців цього театру? А близьке знайомство в Каунасі з Модрисом Теннісоном та його неймовірним театром пантоміми! І що вже казати про дивовижну Прибалтику (так тоді називали усі прибалтійські республіки), відвідини якої прирівнювалися до перебування за кордоном. 

Після двох років навчання в студії пантоміми (до речі, платної – 20 карбованців щомісяця) його забрали до армії. Завдяки тому, що добре грав на гітарі, служив у духовому оркестрі. Спочатку освоїв великий барабан, потім перевели на тарілки. На конкурсі армійської самодіяльності військової частини вибороли друге місце, за що отримав відпустку додому.
Після демобілізації випадково зустрівся (1974) з Володимиром Купових, який запропонував взяти участь у його самодіяльному театрі. Олександро чесно відмовився: «Не зможу, бо маю ваду – заїкаюсь. «Не беріть у голову»,– відповів Володимир Ілліч. І досвід драматичного актора допоміг цей недолік подужати.
Працював слюсарем-складальником, вантажником, креслярем. В управлінні цивільної авіації, в обчислювальному центрі – техніком.

Закінчив Інститут народного господарства. Запросили до Інституту кібернетики, вісім років трудився програмістом. Переманили до Інституту ортопедії (завдяки заступництву керівника лабораторії). Це був, звісно, нонсенс: ну який старший науковий співробітник без медичної освіти... Паралельно працював мімом у відомому вар'єте на четвертому поверсі метростанції «Хрещатик». Там познайомився зі своєю другою дружиною Ольгою, танцівницею і хореографом.

Працює в театрі з 2004 року.

Працював у Миколаївському академічному українському театрі драми та музичної комедії (2008-2011), Ніжинському драматичному театрі.

З 2012 року працює в Київському академічному театрі «Колесо».

З лютого 2019 року розпочав працювати диктором-ведучим в телерадіокомпанії «Глас».

Завжди добре малювала і мріяла присвятити цьому своє життя, вступити в художній університет. Але у 10 класі почала грати в КВН, і в 11 остаточно вирішила вступати в театральний.

Батьки-інженери були проти, а юна Оля не знала, де є театральний інститут, тому, побачивши рекламу КНУКіМ, вступила туди на театральну режисуру і лише через 2 роки дізналася про існування інституту Карпенка-Карого та поступила знову.

Працює в театрі «Колесо» з 2004 року.

Працює в театрі «Колесо» з 2008 року.

Ролі:
Міці (А.Шніцлер «Фатальнрий флірт»)
Мати зоряного хлопчика (О.Уайльд «Зоряний хлопчик»)
Рахіля (М.Янчук «У Києві, на Подолі...»)
Транія (Францобель «Приборкання норовливої»)
Сон Леона (Ж.Ануй «Генерали у спідницях»)
Хористка (П.Саксаганський «Шантрапа»)
Верочка (І.Тургєнв «Місяць на селі»)
Донья Беатріс (П.Кальдерон «Дама-Примара»)
Фрейліна (О.Дударєв за казками Г.Х.Андерсена «День прильоту ластівки або Поцілунок принцеси»)
Міс Кейсуелл (А.Крісті «Мишоловка»)
Пистонька (М.Куліш «Блаженний острів або Отак загинув Гуска»)
Ісмена ( Софокл «Антігона»).

Народився в 1988 року.
В 2011 році закінчив Київський національний університет культури та мистецтва.
В 2007-2011 роках - актор театру "Відкритий погляд".
З 2011 року грав в спектакляк театру "Колесо".
На даний час працює актором Київського театру на лівому березі Дніпра. Також служить в театрі "Актор" і в театральній майстерні Андрія Білоуса.

З 2013 року по теперішній час – актор Київського академічного театру «Колесо».

З 2014 року по теперішній час – актор Сірого театру чуттєвого психоаналізу (м.Київ).

З 2016 року по теперішній час – актор Київського театру «Гайдамаки XXI».

У 2008-2013 рр. – актор Першого академічного українського театру для дітей та юнацтва (м.Львів).

Кліщевська Ірина Яківна
Народна артистка України, режисер, актриса
Засновниця, художній керівник-директор та ідейний натхненник Київського академічного театру «Колесо» (1988).
"Жінка року-2000" у номінації "Жінка та культура"
Лауреат театральної премії "КИЇВСЬКА ПЕКТОРАЛЬ"
Лауреат та дипломант Міжнародних театральних фестивалів та конкурсів.
Закінчила Інститут театрального мистецтва (нині Національний університет театру, кіно і телебачення) ім.І.К.Карпенка-Карого (1981; викладач Народний артист України Михайло Рєзникович).
Співпрацює з Міжнародними культурними фондами, форумами, представництвами та посольствами (Австрія, Німеччина,Франція, Швейцарія, Болгарія, Латвія тощо)
Здійснила цикл радіопостановок «Європейська інтелектуальна драматургія 20 ст.» на Національному радіо України.
Організаторка і директор Міжнародних театральних фестивалів «Слов’янські зустрічі» (1994), «Подія» (від 2008), співорганізаторка та керівник Міжнародного театр фестивалю моновистав «Відлуння» (від 1998).
Разом з колективом театру здійснила фестивальні виступи на території Польщі, Болгарії, США, Румунії, Франції, Албанії, Сербії, Білорусі, РФ, Туреччини тощо.

Закінчила Київське державне хореографічне училище, Державний інститут театрального мистецтва (ГИТИС), факультет театрознавства, курс Миколи Ельяша, м.Москва, Санкт-Петербургську (Ленінградську) державну консерваторію, факультет музичної режисури, режисура балету, курс Микити Долгушина.

Працювала артисткою балету в Одеському й Київському театрах опери й балету.

Як Головний балетмейстер працювала в Київському державному мюзік-холі й Київському театрі естради, у Державному музичному театрі для дітей й юнацтва.

У 1990—1996 р. — Головний балетмейстер Київського єврейського театру «МАЗЛТОВ», де заснувала вперше у світі професійний «Єврейський балет», що сповідує культуру Діаспори. В 1995 році на фестивалі в Лос-Анжелісі «Єврейський балет» одержав почесний приз «Зірка Голівуду».

Член журі багатьох міжнародних конкурсів: «Сержа Лифаря» Україна, Київ; Сучасної хореографії «Сергія Дягілєва» Гдиня, Польща; «XXI століття» Україна, Київ.