В основі вистави "Попелюшка", що її представляє театр - одна з найвідоміших казок світу, до якої зверталися, починаючи з XVII століття, казкарі Шарль Перо, брати Грімм та інші. Постановочна група театру на чолі з режисером Катериною Чепурою використала у своїй роботі одну з найпопулярніших версій - кіносценарій Євгена Шварца. Особливої казкової чарівності, прозорості та театральності додала музика Вікторії Васалатій, яка є однією з виконавиць ролі Попелюшки.
Для авторів вистави було принциповим аби всі ролі: від злої, проте такої кумедної Мачухи, сестер-нечепур і до самого Короля виконували молоді актори, які з легкістю та артистизмом перетворюються на казкових персонажів, насичують давню історію дівчинки-сирітки юнацьким запалом та наближують події до нас.
Для тих, хто, можливо, ще не встиг прочитати цю казку, нагадаємо її фабулу: після смерті матері батько дівчинки одружився з жінкою, яка мала двох дочок. Проте, чоловік і не міг уявити, що на цьому щасливе життя його дочки закінчиться. Зла Мачуха із своїми рідними доньками перетворила дівчинку у свою служницю. Оскільки дівчинка весь час мала поратися на кухні біля вогню, то забулося її справжнє ім`я, її назвали Попелюшкою…
Одного разу всі збиралися на бал до Короля. Попелюшка також мріяла побувати на святі, проте ані сукні, ані черевичок в неї не було. Крім того Мачуха наказала переробити дуже багато справ... Раптом з`явилася чарівна Фея, яка знала Попелюшку, знала її доброту, легку вдачу, щире серце. Фея зробила неможливе - спорядила Попелюшку на бал і головне - подарувала кришталеві черевички... саме вони допомогли Попелюшці знайти своє щастя.
Народилася в сім'ї учителів. Батько викладав малювання і музику, а мама працювала директором дитячого садочку. Змалечку виступала разом із татом на весіллях, вечорах, корпоративах, брала участь в концертах. У дитинстві закінчила музичну школу по класу фортепіано.
Закінчила Київський національний університет культури і мистецтв, факультет естрадного співу (2004). Викладачами були Павло Зібров і Лілія Остапенко.
Живе в Києві. З 2008 року працює в театрі імені Івана Франка.
Дмитро Ступка походить з відомої акторської династії. Батько, Остап Ступка — театральний та кіноактор, мати, Тетяна Капліна, (перша дружина Остапа Ступки)[1].
Перший вихід Дмитра Ступки на професійну театральну сцену відбувся 4 квітня 2009 року у виставі «Одруження» (за Миколою Гоголем), в ній він грає кілька епізодичних ролей — Степана (слугу Подколесина), Дуняшку (дівчинку в домі нареченої) та компаньйона Старикова.
2010 року закінчив КНУКіМ ім. Карпенка-Карого (бакалавр з акторського мистецтва драматичного театру і кіно). З того ж року він працює актором в Національному театрі імені Івана Франка.
З 2007 року знімається в кіно. Зіграв другорядні ролі у кількох російських і російськомовних фільмах та серіалах, в українофобському фільмі «Ми з майбутнього 2». 2008 року знявся в фільмі Криштофа Зануссі «Серце на долоні»[2].
2013 року зіграв головну роль у фільмі Любомира Левицького «Тіні незабутих предків».
Дружина — Поліна Логунова (телеведуча). Виховують доньку Богдану (2017 р.н.).
Закінчив Дніпропетровський обласний театрально-художній коледж 2002 року. 2008 року - Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого (спеціальність - театрознавство, організація театральної справи).
Працював солістом-вокалістом у Київському національному театрі оперети. З 2002 року працює в Національному театрі імені Івана Франка.
Народилася 30 вересня.
У 2007 році закінчила КНУТКіТ ім. І.К. Карпенка-Карого (курс Рушковського М. М.)
З 2007 року працює в театрі імені Івана Франка.
Ярослава народилась в місті Києві. В 2010 році закінчила експериментальний курс Богдана Сільвестровича Ступки. В тому ж році почала працювати в Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка.
Активно знімається в кіно, пробує себе на телебаченні.
З 2003 року працює в Національному театрі ім. І. Франка.
Народилася 22 лютого.
Закінчила Національний університет театру, кіно та телебачення ім. І.Карпенка-Карого 2004 року (курс О. Шаварського).
В Національному театрі ім. І. Франка працює з 2004 року.
1987 року закінчила студію при театрі імені Івана Франка (курс нар. артистки України Ю. С. Ткаченко).
Працювала в театрі юного Глядача в м. Києві, в театрі ім. Лесі Українки в м. Києві.
З 2002 року працює в Національному театрі імені Івана Франка.
Легендами овіяна історія Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, який з 1926 року оселився за цією адресою. Непростими, проте сповненими мистецьких шукань були роки становлення колективу, що розпочав свою діяльність 1920 року у Вінниці. Очолив його видатний український режисер, театральний діяч, актор Гнат Петрович Юра, який керував ним з 1920 по 1964 рр. Завдяки його енергії рік за роком створювалась Академія сценічного мистецтва. Зараз головним художником театру є учень Лідера, Андрій Александрович-Дочевський. Зі сцени звучала музика Михайла Вериківського, Платона Майбороди, Ігоря Поклада. Сьогодні театр співпрацює із Сергієм Бідусенком, Юрієм Шевченком, Володимиром Бистряковим.
Українська мистецька еліта: драматурги, сценографи, режисери, вважали й вважають за честь бути представленими на кону франківців, який пам'ятає і пишається іменами Наталії Ужвій, Амвросія Бучми, Поліни Нятко, Юрія Шумського, Мар'яна Крушельницького, Ольги Кусенко, Аркадія Гашинського, Віктора Цимбаліста, Нонни Копержинської, і багатьох, багатьох акторів, які впродовж десятиліть творили театр.
З перших сезонів Національний театр Франка був лабораторією української п’єси. Більшість класиків української драматургії ХІХ–ХХ століть отримали першопрочитання своїх творів на сцені театру Франка. В кожного театру є п’єса, яка багато років служить візитною карткою, своєрідним брендом театру. Для Національного театру імені Івана Франка такою п’єсою є "Украдене щастя" патрона театру – Івана Франка. Перша її прем’єра відбулася 28 березня 1940 року у постановці фундатора театру, видатного режисера, актора, театрального діяча Гната Юри. В його мізансценах вистава йшла до 1956 року. Прем’єра нової версії відбулася у 1979 році, витримавши понад 300 показів, не тільки в Україні, але й далеко за її межами. Постановку її здійснив Сергій Данченко. Ця вистава увійшла в число кращих надбань сценічного мистецтва України.
З 1978 по 2001 рр. театр очолював Сергій Володимирович Данченко. Йому належить розробка моделі поняття «національний театр». За двадцять три роки керування Сергій Данченко вивів український театр на європейський рівень, примусив говорити про нього в контексті світового, виховав не одне покоління акторів.
З 2001 по 2012 роки театр очолював Митець, неординарна творча особистість, актор безмежного діапазону Богдан Ступка. Прагнучи розширити художню палітру, він запрошував на постановки режисерів із діаметрально-протилежними творчими засадами, театральними школами. З театром співпрацювали режисери з Росії, Польщі, Грузії, Канади. Відкрилася експериментальна сцена – Театр у фойє, яка репрезентувала творчі пошуки молодих режисерів, акторів, сценографів, драматургів. Навесні 2012 року з ініціативи Богдана Ступки з нагоди 75-річчя від дня народження видатного Майстра режисери Сергія Володимировича Данченка при театрі відкрилася Камерна сцена, яка названа на честь Митця.
З 2012 року колектив очолює Народний артист України, відомий режисер Станіслав Мойсеєв. З його постановками знайомі глядачі численних міст України та за її межами. Він працював в містах Сумах та Ужгороді. 15 років, керував Київським академічним Молодим театром. Сьогоднішні вистави театру представляють режисери: Петро Ільченко, Дмитро Чирипюк, Андрій Приходько, Юрій Одинокий, Олександр Білозуб, Ігор Афанасьєв, Юрій Розстальний.
Національний театр Франка неодноразово представляв українське сценічне мистецтво на численних міжнародних фестивалях, театральних форумах, гастрольних турне. З ним знайомі глядачі Болгарії, Югославії, Македонії, Росії, Грузії, Німеччини, Австрії, Італії, Греції, Сполучених Штатів Америки.
