Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Політично ненадійний »
Вистава має дві основні теми: політична і громадська діяльність Івана Франка та історія його кохання із Ольгою Рошкевич. В виставі немає чітких персонажів, кожна з п'яти акторок, які беруть в ній участь, втілюють різні спогади, думки та ставлення Івана Франка до певних подій. Також особливістю вистави є те, що в ній немає актора, який би виконував роль самого Івана Франка. Колектив спробував показати сторону життя і характеру Івана Франка, яка невідома широкому сучасному загалу.
Чотири жінки зустрілись на автобусній зупинці по дорозі на Донбас. Кожна має свою історію. Кожна когось втратила. І кожна відправилась в саме пекло, щоб знайти відповіді на свої питання. І вже неважливо, чи вони дістануться туди. Адже боротьба проти агресора корінням проросла в їх серцях.
Вистава-потрясіння, у якій історія про величезну силу кохання стикається з розпадом поняття «Людина». Геноцид вірменів у Баку... Жахи погромів... Грабежі... Підпали... Вбивства... Берег моря став свідком трагічних сцен - батьки втрачають своїх дітей, брат сестру, чоловік дружину. Чи може міжнаціональна ненависть стояти на шляху любові між вірменкою і азербайджанцем? Як старі чотки, перебираючи кожну хвилину свого життя, Маргарита знову і знову переживає ті жахливі, і разом з тим наповнені щастям, дні 1990 року у Баку. Спогади надають розповіді глибоку ліричність, не затуляючи її реалістичної суті. Двоє молодих людей, Маргарита і Абульфаз, грають весілля, і скоро їхня родина чекає на поповнення. Для них майбутнє має сенс, тільки якщо вони разом. Проте, для любові виникають бар'єри, унікальні для періоду і місця: Абульфаз - азербайджанець і не може жити в законному шлюбі зі своїм ворогом – вірменкою. Цю дилему зможе вирішити, з часом, тільки віра, надія й любов ...
Духу Майдану присвячується... «Думаешь, что трагедию можно пережить?.. Это то, что будет с тобой всегда. В тебе. Разделительной линией через всего тебя... Закрой рот и кричи. Ты – «умный Арлекин». Не больше. Не меньше.» П‘єса написана двома мовами: російською і українською, відображаючи реальний стан актуальної мовної ситуації у нашому соціумі. Вистава про важкий шлях України до себе, до свого відродження через подолання імперської спадщини. Є в нашій роботі рідкісні моменти, коли, стикаючись з новим для тебе матеріалом, ти отримуєш неочікувано гострого інфор(Е)моційного удару. Провокативного. Збуджуючого. Не люблю ярликів, будь-які наукові визначення лякають неминучою тенденцією до консервування і закостенілості, смерті самого явища, тому охарактеризую жанр твору Оксани Танюк для себе як «танок(юк) реальності» (друге мені здається точнішим). А як ще назвати опус, в якому діалоги, наповнені живою плоттю і кров'ю, перетікають у монологи біблійної сили, а потім все кришиться, атомізується, розбивається на квантово-абсурдний полілог? У постановці я йду за автором, обмежую себе у засобах виразності до максимально допустимого мінімалізму. Єдине, що я собі дозволив, – загнати всі ці сутності під єдиний скафандр.
Білогвардійський офіцер, отаман, комісар – під “одним дахом”.«Що» чи «хто» їх поєднує?Автор п’єси належить до покоління драматургів, які в пострадянські часи створювали новий театральний простір, наповнюючи його новими темами, формами та змістом. Вистава була представлена на міжнародних фестивалях “Драма-Форум”(Польща) та “Перперикон-2002”(Болгарія).
«Річард ІІІ» У. Шекспіра — одна із тих п’єс, яка протягом багатьох століть не перестає захоплювати глядачів, режисерів, акторів цілого світу. Сценічну версію, що її представляє сьогодні театр, здійснив режисер-постановник Автанділ Варсімашвілі, знаний грузинський режисер театру та кіно, художній керівник Тбіліського державного академічного російського драматичного театру імені О. Грибоєдова. Він же є автором музичного оформлення. Художник-сценограф та художник по костюмах Міроні Швелідзе. Для прихильників театру нагадаємо, що у 2003 році митець разом із Робертом Стуруа здійснив на сцені театру постановку «Цар Едіп» Софокла. Для авторів вистави однією із головних тем стало прискіпливе дослідження сутності небезпечних і незбагненних лабіринтів психології самотньої, приниженої як природою, так і оточуючими, людини. Діалектика перетворення страждання на злочинства й тиранію. Каліцтво Річарда, як це не парадоксально, в інтерпретації режисера дарує йому внутрішню свободу та химерне відчуття влади над людьми. Річард-самітник, позбавлений реальних почуттів, як вправний режисер-лялькар та віртуоз-актор, починає «забавки», які породжує його хворий мозок. Азарт гри призводить до шаленства, «Річард любить Річарда…», за яким безодня. У виставі задіяний зірковий склад акторів. РІЧАРД ІІІ — Богдан Бенюк.
Акторки захопили увагу з того самого моменту, коли я зайшла у залу — ще до початку вистави. Дівчата ВЖЕ були на сцені, підходили до глядачів, поки збиралися люди — власне, вже грали свої ролі — хіба що мовчки. Початок був досить несподіваним — одразу подумалось: "О, це щось нестандартне!" І надалі відволікатись зовсім не хотілось. Цікаве викладення біографії поета та письменника — не як видатного діяча, а як живої, цілком реальної людини. Історія кохання та життя Івана Франка захопила так, наче то була голлівудська драма (з оскарівськими номінаціями за режисуру, сценарій і акторську роботу), а не тема зі шкільного підручника про "поета-революціонера”. Акторська робота — на висоті. Дуже зворушливо. Якщо на початку я ще зіставляла знайомі факти біографії з тим, що бачила і чула на сцені, то потім це все витіснилось подивом, співчуттям і емоціями, які передавали акторки. У тексті чимало лексики, специфічної для літератури та листування часів Франка — галицька говірка, трохи полонізмів та застарілих слів (що цілком логічно, ясна річ). Мені це не заважало — бо в школі якось звиклось, поки вчили укр.літ. – але, можливо, комусь окремі слова видадуться незрозумілими (чула подібні коментарі у залі після вистави). Проте, на мій погляд, сприйняттю це не заважає. Підійде будь-кому, хто не байдужий до теми кохання (а отже, будь-кому :)) Тема боротьби/політики/громадської активності — тут друга за важливістю (просто нею люди менше хочуть перейматися, коли йдуть до театру — і тут насильно не примусиш). Хотілося б, щоб такі роботи частіше бачили школярі (а ще краще — разом із вчителями))
"Ні, любове моя, ми всі повинні бути нещасними..." В останній день перед локдауном, вистава "Політично ненадійний" від ЧЕсний Театр. Ім'я Івана Франка відомо кожному українцю. "Каменяр, вічний революціонер, великий письменник, неймовірний поет, безцінний перекладач, фольклорист, публіцист, журналіст... " А якщо подивитися з іншого боку на цю особистість? А раптом саме кохання відкрило в нього талант поета? Актриси чудово передали різних дійових осіб: Франко та його кохану Ольгу. Думаю, що такі вистави треба передивлятися знову. Динамічна з одного боку, зворушлива з іншого
Вистава із самого початку тримала у напрузі та, як би мовити, "за живе". Гра акторів оголяла почуття, наче била струмом емоцій, приковувала погляд, змушувала відчувати та ніби проживати усе життя головного героя - українського поета-письменника Івана Франка. Після перегляду вистави захотілося знайти пісні на вірші Івана Франка і прослухати їх ще раз. Сюжет вистави - це ліричне та живе оповідання про життя українського поета-письменника, революціонера, політичного та громадського діяча - Івана Франка. Основною лінією вистави є лінія кохання поета до жінки, з якою він не зміг бути разом, у тому числі через свою громадську дільяність та позицію. Усю любов до неї та ніжні почуття він проніс через все своє життя. Особливістю вистави є те, що грають від імені поета та його коханої - п'ять дівчат-акторок, вони говорять його словами, його віршами, вони зачитують вирок та ув'язнюють поета, вони забороняють листування, вони вмирають разом із ним. Але із ними у віршах та піснях оживає його вічна та нестримна любов! Усі п'ять дівчат-акторок неймовірно правдиво передали як історичну обстановку тих часів, так і образи поета та його коханої жінки. Символічні рухи акторок, білі шпалери з віршами, розписані дрібним почерком , розкидані книжки та шматки паперу - усе це виконало своє призначення у виставі і реально жило у ній. Усім хоча би один раз варто подивитися цю виставу. Наступне побажання більше стосується місця проведення вистави - Театрального центру імені Леся Курбаса. Слід подумати над тим, щоб організувати для зручності глядачів місця для сидіння перед початком вистави, особливо важливо це для літніх людей.
Людина "горить ідеєю". Стає відомою. На неї ставиться клеймо. Поет, революціонер... Однобоко звісно. А що ховається за цим? Чого коштувало цього досягнути? Немає значення. Ти ж поет. Революціонер. Всі бачать результат і ніхто не задумується, що ти людина. Така як і всі. З почуттями та переживаннями. варто відмітити, що вистава була на піку емоцій. Дівчата все пропустили крізь себе та пережили. Попри важкий сюжет - приємні відчуття після перегляду.
Вистава не залишає байдужою нікого. Руйнує шаблонний образ І. Франка, до якого я звикла навчаючись у школі, змушує задуматися над власним життям та надихає на нові починання. З переваг: - унікальний сценарій - вражаюча гра актрис - детально підготовані образи, в тому числі одяг та зачіски - високий рівень організації З мінусів: Єдиною проблемою для мене було те, що дуже рідко!!!! я не розуміла слова акторів, але не зрозуміло чи проблема в обладнанні чи в дикції.
Народилася 7 серпня 1991 року в селі Рашівка, Гадяцького району Полтавської області. Закінчила Київський національний університет культури і мистецтв у 2014 році, акторський курс Нінель Антонівни Биченко.
З 2015 року Наталка Кобізька грає у виставах театрального колективу «Чесний театр» (режисерка — Катерина Чепура), а з 2016 року — в українському незалежному театрі «Дикий Театр». У виставі «Афродизіак» режисера Максима Голенко з 2016 року виконує роль Аврори. Зніматися в кіно почала ще в студентські роки. Перша роль — Ганна Сомко у фільмі «Гетьман», що вийшов в широкий прокат в 2015 році. В 2017 році знялась в ролі Данусі у фільмі режисера Альони Дем'яненко «Гуцулка Ксенія».
ЧЕсний театр – київський незалежний театр, що існує на кількох загальних принципах: українська мова, камерність, інтерактив із глядачем, соціальна значимість для українського простору.
Сам театр описує себе так: «Чесний театр – це театральна співдружність тих, хто прагне змінити світ. Без перебільшень і пафосу. Матеріал, який підбираємо для роботи обов'язково містить у собі питання, які є вкрай конфліктними для суспільства. Ми обираємо подібні теми саме для того, аби розв'язати проблеми, осмислити їх, і жити далі з новим поглядом на власний всесвіт. Чесний театр засновано на принципах поваги до самих себе, до своїх колег, і до землі, на якій ми живемо, і на якій творимо. Наш колектив є цілком відкритим для сторонніх поглядів, будь-хто може відвідати будь-яку репетицію, по завершенню поставити будь-які запитання чи висловити зауваження. Репетиції наших вистав відбуваються як в театральних залах, так і на міських площах, в парках та кав'ярнях. Ми експериментуємо і проводимо досліди, закликаючи публіку взяти в них участь».
Майбутній творчий склад Чесного театру зібрався для реалізації постановки драми «Між двох сил» за п'єсою Володимира Винниченка. Переважна більшість акторів, включно із режисеркою Катериною Чепурою, були одногрупниками, які навчалися в КНУКіМ на курсі викладачки Нінель Биченко. Перший показ цієї вистави відбувся в КНУКіМ, оскільки це була дипломна робота режисерки Катерини Чепури. Після цього виставу почали ставити на інших неуніверситетських майданчиках, зокрема у Київському будинку актора. Саме на цій постановці зародився майбутній колектив Чесного театру.
« Політично ненадійний »
