« Погані дороги »
Ми відвідали
цю виставу
18 (1)
Вистава має вікове обмеження
Вистава містить нецензурну лексику або сцени насильства

Вистава-лауреат премії «Київський рахунок» — краща вистава 2018 року.

Війна на сході України – це не лише вибухи, обстріли та імена загиблих. За її лаштунками, по обидва боки фронту триває життя (не)звичайних людей, яких поєднали розбиті дороги Донбасу.

Молода жінка вирушає на схід України у пошуках документального матеріалу про війну, але там, у сірій зоні прикордоння стає заручницею і своїх, і чужих історій. Вона проживає їх немовби в задзеркаллі, де вже немає добра і зла, де жертва і кат міняються ролями, а любов стає минущою і невловимою.

«Погані дороги» – це шість історій про стосунки жінок та чоловіків, загострені і спотворені війною, та про переломи, які ніколи не загояться.

Ця п’єса – одне з перших висловлювань про війну на сході Україні на великій театральній сцені. Наталя Ворожбит написала її, збираючи історії і свідчення реальних людей для сценарію «Кіборгів» (режисер Ахтем Сеітаблаєв). Та якщо «Кіборги» це про міф та звитягу, то «Погані дороги» –про саме життя, яке завжди переважатиме смерть.

Уперше п’єса була поставлена у лондонському театрі Royal Court у жовтні 2017 року. Українська прем’єра відбулася 27 вересня 2018 року на Сцені 6.

Відгуки (8)
Любов М.

Війна...... 21 століття, а в нашій країні війна...... По новинах передають статистику загиблих, поранених, втрачених територій, переселенців....... Цифри, цифри, цифри.....А життя мирного населення на території воєнних дій, змушеного кожну хвилину боятися за свою цілісність, залишається поза кадром. У них - свої емоції, почуття, сенс життя. Вони живі!!! Однак важлива тільки статистика. «Погані дороги» - це пєса, про життя як воно є. Про людей із своїми переживаннями, "внутрішніми демонами", коханням та переконаннями. Гра акторів вражаюча, кожну історію проживаєш емоційно. Вистава для глядачів (18+) які готові прийняти реальність яка вона є: інколи грубою, жорстокою, несправедливою....., а не ховатися за "рожевими окулярами".

Олександра Всеволодівна

Символічно, що вистава була вперше поставлена в лондонському театрі Royal Court в жовтні 2017 року, і лише у вересні 2018 відбулася українська прем'єра. Вистава є лауреатом премії ""Київський рахунок"" як краща прем'єра 2018 року. Талановитий дует автора п'єси Наталії Ворожбит та режисера Тамари Трунової створили дійство, яке з першої секунди захоплює одночасними символізмом та відвертим реалізмом. Мегарешітка символізує вододіл в першу чергу психології населення України та території ОРЛДО. Металевий скрежет рве душу та викликає різні почуття від страху, жаху до сліз. Декорації не змінються на протязі всієї вистави, що теж символічно, адже всі шість історій про життя на окупованих територіях під постійними обстрілами - на війні. Офіційна хроніка показує спокійних людей, що ходять по вулицях. А хто показує «підвали», «блок пости та бліндажі розпусти» з малолітніми повіями. Ця вистава!!! Спочатку був шок. Звукові ефекти вдавили у крісло (слава богу зручне), часом від жаху та щільності мату тьмарився розум і підступала нудота. Ця оголена і в переносному і прямому розумінні правда про жахіття сучасної війни, про руйнування найперше психіки людей, що є її прямими учасниками. Саме страхітливе, що і наші військові заражені цією інфекцією тваринного озвіріння. Багато сцен нагадують божевільню. Поведінка практично всіх героїв – це Психоз, Психоз Психоз Психоз Психоз Психоз. Мат - це їхня мова. Секс це зміст життя. Понівечена психіка до стану божевілля. Вистава містить шість історій про життя на війні: журналістки, що збирає матеріал про Донецький аеропорт і водія, який її возить, школярок, що прагнуть кохання, медика, що кохала свого командира, а зараз везе разом з молодим татарином-водієм його обезголовлене тіло для передачі його законній жінці, журналістки, що попала на підвал. Молода дівчина покохала свого поневолювача, спвчуває йому, вірить, що він хороша людина. Він відпускає її, але поневіряння не скінчилися. Сюжет зі збитою автомобілем куркою наочно свідчить, що навіть так зване «мирне населення» за роки війни стало вже зовсім не мирне. Більш того, спільне чоловіче пальто одягнене сразу на двох власників збитої курки характеризує міцне об’єднання цього населення на відміну від населення вільної України. Байдужість українців до подій на Донбасі це теж діагноз. Страусина поведінка призведе до трагедії українського народу. Ми ховаємо голову у пісок. П’єса допомагає зрозуміти, що сховатися від наслідків цієї гібридної війни не вдасться. Музичне супроводження фіналу до останнього виходу акторів на поклон це монотонний дзвін ! Зразу згадалося «По кому дзвонить дзвін?». Перше думається «По Донбасу!» потім «По Україні!» потім «По цивілізації!» Українці вікрийте для себе реально існуюче, але ретельно приховуване звірине обличчя війни. Українці просинайтеся і задумайтесь, що ви протиставите цьому озвірівшему населенню, коли воно розповзеться по Україні, по Києву, Харкову, Львову. Було би добре записати цей радіоспектакль і відеозапис і крутити по всій Україні, включаючи ОРДЛО, як щеплення проти вірусу «руського мира», байдужості, пристосуванства, страусиного світогляду: «Це мене не зачепить.» Вже зачепило, але ми робимо вигляд, що ні. Пройдіться по Хрещатику з диктофоном. Ви будете дуже вражені. Гарно вдягнуті молоді люди «розмовляють» матом. Не дай боже зробити їм зауваження. Читайте кримінальну хроніку: зграя дітлахів побила, підрізала, вбила пенсіонера. А ми думаємо, що у нас немає війни. У нас гібридний мир.

Ніна

Вистава "Погані дороги" відображає реальні події на сході України під час війни. Сюжет складається з шести таких різних і в той же час схожих історій чоловіків та жінок та їхні стосунки в умовах війни. Переглянувши виставу, кожен знайде над чим замислитись, що цінувати і, можливо, переосмислити цінність життя та свободи. Виходячи з цього, можна стверджувати, що стосунки і кохання завжди і скрізь супроводжують людину. Навіть у таких складних, гнітючих умовах не зникає кохання і симпатія. Перед вибором компанії для підвідування цієї вистави варто звернути увагу, що у виставі використовується багато нецензурної лексики, мова вистави майже однаковою мірою як українська так і російська, грубих висловів.

Анна П.

С тех пор,как художественными руководителями Театра на Левом берегу стали Стас Жирков и Тамара Трунова,театр обогатился новыми спектаклями,созданными и поставленными молодыми творцами на других театральных подмостках города.Таким образом,спектакль "Погані дороги" перекочевал в репертуар Левобережки,просуществовав с осени 2018 года и даже отмечен критиками как "Лучший спектакль 2018",сценарий Натальи Ворожбит,режиссер Тамара Трунова.Дело в том,что война на востоке моей Украины идет уже пять лет,это десятки тысяч погибших,миллионы переселенцев,многие уже и не обращают внимания,забывают,ведь это где-то там далеко от нас и не с нами вовсе.Немного я вспомню театров,которые хотя бы попытались говорить на эти страшные и животрепещущие темы,но настолько сильно показать,рассказать,прожить проблему уж точно ни одного!Мощнейший спектакль про войну,показанный через простых людей на этой войне,шесть не связанных между собой историй ,происходящих здесь и сейчас на Донбассе,без прикрас и ура-патриотических истерик,с потом и кровью,с матом и животным сексом,со сломанной психикой и у парней с автоматами в руках и у гражданского населения,не имеющего возможности покинуть зону.Об этом нельзя молчать,об этом надо кричать,об этом надо думать,об этом нельзя забывать!Тысячи патриотов,мужчины и женщины,защищают мою страну,защищают как могут,как считают нужным и возможныи,благодарность наша безмерна!смотреть на происходящее на сцене невыносимо больно и страшно,очень точно передает суть происходящего железная конструкция как линия размежевания,очень точно молодые и уже заслуженные артисты (особенно запомнился персонаж Леси Самаевой)отображали конфликт,происходящий внутри каждого,заставляя зал содрогаться и сопереживать,пропустили через себя что называется по полной,долго еще зрители будут думать и думать после увиденного,потрясающе просто!

Ирина Борисовна

Давно я не видела такого сильного спектакля. Шесть разных судеб, шесть историй искалеченных истерзанных войной жизней. Трагические перепитии, которые происходят в жизни героев, выворачивают наизнанку душу. Кровь, смерть, секс, грязь, любовь, боль, все перемешалось в этой битве. Битве героев, битве простых людей за свое счастье, свое место под солнцем. Спектакль настолько передает эту боль, этот вопль и крик души, что зрителя пронизывает током от такого количества эмоций. Музыкальный фон, бесподобная игра актёров, атмосфера на сцене держит зрителя в напряжении до самого конца. Потрясающая работа режиссера, можно кричать Браво неустанно за такое воплощение. Этот спектакль, ещё долго будет внутренне переворачивать душу. Одно точно могу сказать, никогда не смогу забыть это зрелище, эти израненные судьбы девочек, женщин и мужчин, эти декорации, эти эмоции, этот шепот и крик. От этой безысходности жутко до мурашек. Хочется плакать и кричать: люди остановитесь, что вы делаете! Спасибо режиссеру, спасибо актерам! Браво!!!

Вероніка К.

Дуже важка вистава. Всі ці 2 години хотілося просто вибігти із залу, але ти сидиш...ти сидиш та намагається осягнути мозком те, що відбувається у твоїй країні, але , здається, що так далеко від місця, де ти живеш. Вистава про Донбас, про те, що населення там надто різне, про те, що вилікувати людей після війни, на жаль, ніколи не вдасться. Про те, як працює пропаганда, про те, як вона може працювати навіть на сцені театру дуже яскраво передаючи ті посили, "які треба". Браво режисерами, авторці Ворожбит та акторам! Віриш кожному. Глядачі в шоці...виходили зі словами:"Невже все справді так ТАМ?", отримуючи відповідь:"ТАМ - ще гірше". Мурахи по шкірі, але ця вистава дуже дуже потрібна сьогоднішньому населенню. Нехай важко, але ТАМ - гірше.

Наталя Олександрівна

Новини кожен день починаються з повідомлень про порушення спокою, про поранених та загиблих на сході України. Але там не тільки рвуться снаряди і тріщать кулемети, там живуть (якщо це можна назвати життям) і пересічні люди. Так от ця вистава про спотворене їх життя, їх біль і тугу, їх безвихідь і зневіру, їх роздратованість і смиренність, їх дружбу і любов, їх фізичну і духовну виснаженість, як вони інколи гублять людську сутність, перетворюючись на загнаних звірів. Війна на сході України - це біль України, це рани на тілі України, що кровоточать і невідомо коли загноються. Багато хто живе і не відчуває, не знає або не хоче знати, не замислюється на цим, наче це їх зовсім не стосується. Наталя Ворожбит написала, а Тамара Трунова поставила емоційно насичену виставу. Світло, костюми, музичне оформлення і виконання дуже вплинули на сприйняття вистави. Чудова, талановита добірка з різних театрів зіркового складу виконавців ролей: Вікторія Авдєєнко, Акмал Гурєзов, Ксенія Жданова, Марія Заниборщ, Андрій Ісаєнко, Володимир Кравчук, Дмитро Олійник, Анастасія Пустовіт, Леся Самаєва, Дмитро Соловйов, Валерія Ходос, Оксана Черкашина. Виділити когось не можливо. Кожен чіпляв, визивав гнів або жалість, роздратованість або співчуття, жоден не залишив байдужим.

Ольга М.

Вистава включила емоційно з самого початку, актори своєю грою заставляли співпереживати їм впродовж всього дійства. При перегляді постійно виникала асоціація з іншою "зоною відчуження", Чорнобилем, чи то навіяна чорно-білим відеорядом, чи то тим, що в "стихійні лиха" такого масштабу (не важливо, чи це природний катаклізм, чи війна) завжди призводить до сотень, тисяч понівечених життів, концентрує горе, оголює, виймає на поверхню емоції людей, причому в першу чергу самі "дикі". Вважаю, що на цю виставу добре іти з "другою половинкою" (на побачення, чи сімейній парі). Щоправда не тоді, коли хочеться чогось легкого і романтичного, а коли є запит на більш глибоке взаємне розуміння.